Анатолію Верещазі було 58 років. Коли після 24 лютого 2022-го на його рідну Сумщину наступали російські війська, він був єдиним, хто не боявся возити людям хліб, навіть в окуповані села. 43-річний Роман Обітоцький із Чернігова під час блокади міста в березні 2022-го забезпечував людей питною водою. 33-річна Яна Михиденко з Київщини від перших днів широкомасштабної війни допомагала захисникам і рятувала цивільних. Життя цих трьох людей закінчилося за одним сценарієм. Вони загинули у власних автівках, коли поспішали на допомогу іншим.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для румунського видання Libertatea. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Роман Обітоцький. «Він не давав нам зламатись»
43-річний Роман Обітоцький жив у Чернігові, в мікрорайоні Шерстянка. Працював у «Чернігівобленерго» інженером. У вільний час займався бджільництвом на своїй маленькій пасіці. Любив дружину Вікторію й синів Єгора та Гліба. Дбав про батьків. І що б там не було, усміхався.
Коли почалася повномасштабна війна, Роман одразу вирішив, що буде допомагати іншим.
«Відмовляти його від волонтерства я не могла. У нього була своя позиція і все. Роман казав, що не можна бути осторонь і потрібно допомагати людям», – пригадує дружина Вікторія.
Із перших днів широкомасштабної війни російська армія наступала на Чернігівщину. Обласний центр опинився у блокаді. Місто перебувало під постійними обстрілами. Через небезпеку комунальні служби не розвозили воду. Запаси в людей закінчувалися. Роман вирішив організувати доставку води до свого мікрорайону. Долучив друзів, знайомих і старшого 21-річного сина.
Роман із однодумцями дістали генератор. Почали їздити на місцевий завод викачувати воду зі свердловини. Завдяки цьому генератору також допомагали місцевим заряджати телефони.
Воду доставляли на вантажному автомобілі Романа. У середньому привозили по 15-20 літрів на родину. Інколи виїжджали по декілька разів на день. Сусід Романа Сергій Верхуша близько тижня їздив із ним. Каже, водою щоденно забезпечували до півтисячі людей, волонтерили переважно з 10.00 до 17.00.
«Найскладніше було те, що доводилося їздити під обстрілами. У місті постійно лунали вибухи», – каже Сергій.
20 березня 2022 року чоловіки традиційно поїхали по воду. Доставили людям і рушили до свердловини знову. Дорогою потрапили під обстріл. Снаряд впав біля машини Романа.
«Уламки смертельно поранили його. Життя обірвалося в одну мить. Разом із чоловіком загинув і наш кум Сашко, ще двоє хлопців були тяжко поранені», – розповідає Вікторія Обітоцька.
Сергій Верхуша отримав поранення в руку. У його тілі – досі три уламки, які неможливо дістати. Попри все, Сергій впевнений, вони з Романом робили важливу справу.
«Рома був безвідмовним, завжди допомагав і був на позитиві. Хоч там що, я вважаю, що потрібно допомагати іншим», – каже Сергій.
Сусідка Катерина Гужва теж пригадує Романа людиною, яка завжди зголошувалася допомогти.
«Зникло світло – Роман привозить генератор. Немає води – Роман шукає воду. Коли захворіли наші дворічні діти, Роман з дружиною знайшли ліки тоді, коли аптеки в місті не працювали! Як затопило підвальне приміщення, що на той час було нашим укриттям, – Роман знайшов причину і полагодив. Він не давав нам зламатись. Він постійно знаходив вихід», – каже Катерина Гужва.
Вікторія Обітоцька з синами залишаються у Чернігові. Молодший Єгор ходить до школи, захоплюється туризмом. 21-річний Гліб – у пошуках роботи. Улюбленою пасікою Романа займається його батько.
Сусідка волонтера Обітоцького, Катерина Гужва, каже, що мріє, аби на будинку, де вона мешкає, була дошка пошани, присвячена йому.
«Волонтерство – це про людяність. Це сила, альтруїзм. Не можна забувати героїчні вчинки і військових, і волонтерів. Моя мрія – щоб на нашому будинку з‘явилась дошка пошани Ромі. У день перемоги України я хочу підійти до неї і просто сказати: «Рома, все Україна! Дякую тобі», – каже сусідка Катерина Гужва.
Анатолій Верещага. «У машині, якою везли хліб, залишилося 46 куль»
«Він міг організувати будь-що. Був веселим, із гарним почуттям гумору», – так Анатолія Верещагу пригадує дружина Олена.
Сім’я очікувала, що 2022 рік буде успішним, 1 січня вони зареєстрували ФОП, взяли в оренду магазин у рідному селі Гребениківка на Сумщині, почали торгувати харчами, побутовими товарами. Також стали розвозити хліб, крупи, борошно та побутові товари до місцевих хуторів. Планували ремонт у магазині і велику перебудову дому.
Але настало 24 лютого, прикордонну Сумщину російські військові атакували з перших годин вторгнення. Через наступ ворожої армії та постійні обстріли водії не привозили хліб із Сум до Гребениківки та сусідніх сіл. Анатолій запропонував дружині зайнятися цим самостійно. Не заради грошей, а на волонтерських засадах.
Попри всі застереження, Анатолій наполягав на своєму. «Він просто така людина, – каже Олена Верещага, маючи на увазі рішучий характер чоловіка. – Анатолій у мене безстрашний хлопець був. Його б ніхто не втримав».
Так подружжя почало возити людям хліб та інші харчі. Анатолій сідав за кермо своєї «Ниви», їхав до Сум, там купували й вантажили в причіп 620 хлібин, до салону – ще 300 і приблизно стільки ж батонів. Продавали харчі без націнок. Дорогою разом з Оленою багато розмовляли: щось згадували, щось планували. Долали близько 250 кілометрів, їздили щодня або через день. Кошти на пальне витрачали з власної кишені.
Найскладнішим і найтривожнішим під час поїздок було минати російські блокпости в передмісті Сум, каже Олена.
Спочатку Верещаги возили хліб у два села. «Коли не приїжджаємо, а люди вже в черзі стоять і чекають», – пригадала жінка.
Згодом Анатолій та Олена почали возити хліб ще й до Боромлі, де російська авіація зруйнувала продовольчі магазини. Боромлянський сільський голова Василь Романіка згадує: «Анатолій був дійсно людиною широкої душі. Могли обійтися і без хліба, деякі й обходились, але це важко. Тому вони з дружиною і возили».
Далі Верещаги почали возити хліб також до села Жигалівка. Дружина Олена згадує: «Тільки сіли снідати, а з Жигалівки голова колгоспу телефонує. Питає: «А ви снідаєте з хлібом?» Толік йому відповідає: «Так, з хлібом». А він: «Ми вже тиждень хліба не бачили». Так повезли ми хліб на Жигалівку. Пам’ятаю, одна хлібина випала з машини. Толя поки нахилився, (а він у мене габаритний мужчина був, 152 кілограми), то місцева бабуся вже підняла цю хлібину і почала цілувати».
9 березня 2022 року російські військові вже окупували Боромлю, а 10 березня зайшли до Гребениківки. Оселилися в магазині подружжя. Потім розграбували його. Розвозити хліб стало важче. Про кожну поїздку слід було повідомляти окупантам.
15 березня зранку Олена та Анатолій поїхали з рідної Гребениківки до Сум. Там завантажили свою білу «Ниву» та вирушили в окуповані села Боромлянської громади, де не працював жоден магазин. Дорогою, неподалік хутора Градське, Анатолій та Олена зустріли колону ворожої техніки. Троє російських солдатів відкрили вогонь.
«Коли я побачила перші кулі у лобовому склі зі сторони чоловіка, голову закрила руками і згорнулася. Я тоді не відчувала болю, – пригадує Олена. – Після обстрілу під'їхала велика машина з хрестом. Стара така, пошарпана. Із кабіни виліз чоловік, років 50. Нас витягли з нашого авто, поклали на узбіччя, почали надавати першу допомогу. Потім чоловіка повантажили в одну машину, мене – в іншу. Я чула, як Толя стогнав».
Анатолій загинув дорогою до Боромлі. Олену госпіталізували в Сумах, де за її життя лікарі змагалися два місяці. Жінка отримала чимало поранень – зокрема, в голову, праву ногу, їй роздробило лопатку, був перелом чотирьох ребер.
Про те, що Анатолій загинув, його сину повідомили односельці.
«Син забрав тіло Толіка у російських військових на четверту добу. Забирав тяжко. Не пропускали, не хотіли віддавати», – каже Олена.
Попрощатися з Анатолієм дружина не змогла, була в реанімації.
Втрату чоловіка Олена Верещага переживає важко. Магазин, в який разом із Анатолієм вклали так багато, працює. Жінка намагається знаходити в собі сили, аби займатися підприємництвом та жити заради сина. Одна з чотирьох куль та уламки досі залишаються в тілі Олени. Цієї весни жінку очікує операція.
Улюблену «Ниву» Анатолія продали. У ній було виявлено 46 куль.
Яна Михиденко. «У неї була така риса – безстрашність»
«Щаслива мама». Так 33-річна Яна Михиденко підписувала себе у соціальних мережах. Із чоловіком Олександром, з яким разом були 12 років, виховували довгоочікувану донечку Єву. Пара збудувала дім у селі Горенка на Київщині. Жили там вчотирьох: Яна, Олександр, Єва та собачка Буся породи чіхуахуа.
Яна любила тварин і знала чимало ветеринарних тонкощів, добре розумілася на породах собак і котів, легко могла визначити їхній вік. Та чи не найбільшим захопленням жінки була кондитерська справа. Яна пекла торти на замовлення та мріяла про власну затишну кондитерську. У соцмережах публікувала зефірні букети, тістечка у вигляді машинок, торти-книги та інші кулінарні витвори.
«Це були просто шедеври. Я кращих тортів не бачив!», – каже чоловік Яни Олександр.
24 лютого 2022 року застало родину вдома. Із перших днів повномасштабного вторгнення російських військ в Україну село Горенка опинилося під обстрілами. Ворожа армія наступала. Яна й Олександр разом з іншими активним мешканцями самоорганізувалися й почали допомагати українським військовим на блокпостах: варили для них борщ, картоплю, смажили м'ясо, забезпечували теплими речами та медикаментами. Спільною справою займалося близько 15 людей. Яна разом із чоловіком взяли на себе координацію логістики. Їздили власним авто.
«Ми з Яною на початках сварилися, хто буде їхати і Яна завжди говорила, що в жінку не стрілятимуть, а мене вб’ють», – пригадує Олександр.
Так Яна Михиденко почала «ганяти» на автівці у пошуках всього і всіх. Доставляла військовим харчі, шукала ліки, опікувалася пораненими. Деякий час на блокпосту стояв і чоловік Яни.
На п’ятий день вторгнення Яна зголосилася допомагати місцевим жителям з евакуацією. Вивозила цивільних людей на власному позашляховику – зокрема, до бомбосховищ Києва. Яна їздила за людьми у найгарячіші точки області.
«У неї була така риса – безстрашність. А ще Яна сильно фанатіла від будь-якої справи, якою займалася. Це просто не передати», – розповідає Олександр.
11 березня 2022 року Яна мала евакуювати мешканців Гостомеля. Однак не встигла – російський снайпер вистрілив у неї, коли жінка була за кермом.
«Хтось Яні повідомив, що там діти і що їх треба вивезти. Цього дня вона вже мала їхати до донечки Єви, аби бути з нею. Але на слові «діти» помчала допомагати», – пригадує Олександр.
Олександр натомість залишився з Євою. У ті дні, коли Яна цілодобово їздила у волонтерських справах, вона завжди обов’язково зранку телефонувала, аби погомоніти з донечкою. А цього разу не подзвонила.
Родичі та колеги сповістили українських військових і поліцію про зникнення Яни. Через два дні жінку знайшли вбитою.
Яну Михиденко вбили на Варшавській трасі, що веде на село Мостище. Тіло забирали бійці територіальної оборони. Олександр впізнав дружину по світлині.
«Я впізнав свою Янку. На 98% це була вона, а на 2% не вірилося і все. У неї була зламана щелепа, осколкове поранення у ліве око», – каже Олександр.
Будинок родини у Горенці постраждав від авіаудару – там повибивало вікна, зруйнувало стіни та дах. Олександр відновлював його власними силами від травня до грудня минулого року. Тим часом із донькою жили в сусідки.
Нині чоловік живе заради шестирічної доньки, яка дуже схожа на маму характером.
«Мала мені про наш дім казала: «Я тут хочу жити, бери і ремонтуй». І таким Янкиним командирським тоном говорила це», – каже Олександр.
Із Горенки Олександр з Євою виїжджати не планують. Разом із донькою часто згадують Яну.
«Очі у неї були величезні, чорні. Коси довгі. Це була моя Яна. Зараз доня мені каже: «Тато, шукай тьотю». А де її таку взяти? Таких мало. Я ще не готовий, але мала хоче, аби у хаті була тьотя-друг. Я Яні дуже дякую за доню, бо якби не Єва, я би здався», – зізнається чоловік.
Горенку на Київщині російським окупантам взяти не вдалося. «У цьому є крапелька заслуги і моєї Яни, і моя, – говорить Олександр. – Коли все літає, а ти привозиш хлопцям поїсти – вони розуміють, що їх підтримує вся громада, що в них вірять. Ми всі разом тримали Горенку і вона не була взята ворогом».
Авторка: Христина Довбня