31-річний Олександр Спасьонов самотужки дістав бронежилет, кулемет та гранату й став партизаном, захищав Тростянець. Допомагала обороняти місто і 52-річна Вікторія Іванова. До 24 лютого – квітникарка, а опісля – коригувальниця вогню. Тим часом неподалік, у селі Боромля, 30-річний легкоатлет Сергій Проневич ночами розвідував позиції ворога та всі дані передавав ЗСУ. За Україну ці люди віддали свої життя. Їхні історії, а також про те, якою була народна оборони Сумщини – читайте далі.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для «Дзеркала тижня». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Коли ти вдома – ти знаєш все». Про особливості народної оборони
20-тисячний Тростянець – за 35 кілометрів від кордону з Росією. Перша колона ворожої техніки зайшла до міста 24 лютого 2022 року. Під час окупації люди жили без електрики та нормального зв’язку. Магазини й аптеки російські солдати розграбували. Ворожу техніку часто розміщували поряд із будинками жителів.
За час окупації Тростянця військові Росії понівечили краєзнавчий музей, шоколадну фабрику, районну лікарню, обікрали станцію невідкладної допомоги, розстріляли авто ритуального бюро. Людей, які гинули, подекуди доводилося ховати на міських подвір’ях.
Уже на третій день повномасштабного вторгнення у Тростянці сформувався партизанський рух. Командиром був мешканець Євген із позивним «Хірург» – ветеран АТО, який списаний у запас за інвалідністю. Ми не розкриваємо більше даних про Євгена, адже війна триває, і ситуація на Сумщині – прикордонній області – неспокійна.
Євген збирав місцевих добровольців. Спілкувався. Сформував загін із тих, хто, на його думку, готовий виконувати бойові завдання. Інформацію про партизанський рух передавали з уст в уста. Більшість, хто зголосився, до 24 лютого не мали стосунку до військової справи.
Оборонці влаштовували засідки, звільняли приміщення від російських солдат, повідомляли про пересування російської техніки та знешкоджували її. Завдяки місцевим жителям у Тростянці було знищено понад сто одиниць техніки ворога.
21 березня почалося найважче завдання, яке місцеві жителі (і тероборона, і партизани) виконували разом із ЗСУ, – визволення Тростянця. Доброволець Олександр Гулюк – один із тих, хто допомагав солдатам 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр» заходити до міста. Він згадує: «Ми близько тижня жили в ярках, лісах, поки не прийшов наказ про наступ. Нас було 10 місцевих. Ми поділилися на групи: по одному місцевому та по 5-8 військових ЗСУ. Пішли прямо в лоб», – пригадав Олександр.
21 березня відбулося зіткнення з російськими солдатами, які займали значну частину міста. Того дня побратим Олександра Іван Мартиновський загинув, а він сам отримав поранення.
Через п’ять днів після першої спроби наступу силами партизан, територіальної оборони та 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Тростянець звільнили з окупації.
Олександр Гулюк каже: «Без місцевих добровольців втрати військових ЗСУ під час оборони Тростянця були б набагато більшими, адже вони не знали добре місцевості. Ми їм показали на карті та розказали, де сидять російські окупанти: у приміщеннях яких підприємств, у яких будівлях. Постійно передавали інформацію про їхнє пересування. Коли ти вдома – ти знаєш все».
Машиніст пересувної електростанції Олександр Спасьонов: «Я не боягуз і місто не покину»
Олександру був 31 рік. Він народився і виріс у Тростянці. Тут зустрів свою майбутню дружину Валерію, з якою побрався у 2016-му. Через рік у пари народився син Акім.
«Саша завжди мені допомагав з дитиною: і покупає, і перевдягне, і спатки покладе. Він був люблячим татом, хотів насолодитися кожним днем із сином, бачити, як він росте», – розповідає Валерія Спасьонова.
Разом із Сашком вони навчалися в одній школі. Олександр був популярним хлопцем, пригадує Валерія. Мав лідерський, але м’який характер.
«Мій Саша – лідер, гонористий, нетерплячий, впертий. Справедливий, сильний духом. І водночас – вразливий та добрий, з великим люблячим серцем», – говорить Валерія.
«Він був людиною, на яку можна було покластися у будь-якій скрутній справі і не переживати, що підведе», – додає кум Олександр Скрибка.
У Тростянці Спасьонов працював машиністом пересувної електростанції на залізниці. Цікавився нумізматикою, крім монет колекціонував також незвичайні запальнички та сірники. Та найбільше чоловік захоплювався машинами і мотоциклами. Його часто порівнювали із Шумахером.
24 лютого 2022 року Олександр прокинувся першим від звуків сирени.
«Він відкрив вікно і сказав: «Невже почалося»? У нього були широко розплющені очі, а в них я побачила страх. Ніколи до того я не бачила, коли йому страшно. Утім, попри страх, Олександр зберігав спокій», – пригадує Валерія.
Із перших днів війни Олександр Спасьонов почав допомагати місцевим.
«Кому, що було потрібно – Саша доставляв пішки, якщо звісно була можливість дістати це. Зазвичай, робив усе самостійно», – розповідає молодший брат Валентин Спасьонов.
Коли з’явилася можливість виїхати з окупованого Тростянця у безпечніше місце, дружина вмовляла Сашка евакуюватися, але він відмовився. Сказав: «Я не боягуз і місто не покину».
«Його завжди важко було від чогось відмовити, він був принциповим з дитинства. Як надумав – так і робив», – говорить брат Валентин.
У перший тиждень повномасштабного вторгнення Олександр неодноразово пробував дістати зброю, але не вдавалося. А якось прийшов додому і сказав дружині: «Я підписався». Так Спасьонов повідомив, що став учасником партизанського руху. Він зумів дістати собі бронежилет, кулемет і гранату. Вночі, коли спав, зброю тримав біля ліжка, а вдень – клав у його нішу.
Олександр патрулював район, де мешкав – вулицю Маршала Рибалка. Передавав військовим ЗСУ інформацію про пересування окупантів. Також виконував бойові завдання.
Командир партизанського руху Євген «Хірург» згадує: «Російські військові із Тростянця обстрілювали Охтирку. Як правило, артилерійську підготовку ворог розпочинав о 9.00. Тож і я всі атаки планував приблизно на цей час. 11 березня о 10.00 ми працювали вчотирьох. Олександр із ще одним хлопцем мали кулемет. Прикривали дороги і лівий фланг. А я з сусідом із гранатометом і кулеметом атакували з ярка між дерев. Російські військові облаштували спостережні пункти на дахах будинків. Наші постріли полетіли в один із таких дахів».
Побратимам вдалося ліквідувати двох росіян. Опісля Олександр повернувся додому.
«Він мені тоді чомусь сказав: «Не просто так український гімн має слова: душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Я не знаю, що зі мною в той момент було, але я ніби щось відчувала. Та Олександр заспокоював: «Не переживай, все буде добре», – пригадує Валерія.
Того ж дня Олександра Спасьонова в Тростянці застрелив російський снайпер. Він загинув неподалік вулиці, де мешкав.
«Оскільки мобільний зв'язок був нестабільний, перед тим, як ставити бойову задачу, я завжди призначав час збору на підведення підсумків після операції. На домовлену 16.00 Саша не прийшов. О 18.00 ми отримали інформацію, що його застрелили…», – пригадує «Хірург».
Тіло Олександра після довгих вмовлянь віддали його матері лише 13 березня. 12-го – дружина Валерія виконала останнє прохання чоловіка і вивезла їхнього сина подалі від війни.
Нині Валерія з маленьким Акімом мешкають у Німеччині. Після закінчення війни планують повертатися до України. Вони дуже сумують за домом.
Втрату чоловіка Валерія переживає важко, зокрема, й тому, що не змогла з ним попрощатися. Жінка каже, що живе заради сина. Вона колекціонує всі матеріали про Олександра, аби у майбутньому, коли Акім підросте, розказати йому про подвиги батька.
«Ми з сином були за Сашою, як за кам’яною стіною. Ось такий він – мій справжній чоловік. Йому хотілося віддавати всю свою любов. Ми пройшли багато разом. Я хотіла з ним прожити все життя», – говорить Валерія Спасьонова.
Квітникарка Вікторія Іванова. «Її неможливо було втримати»
Вікторія народилася і виросла у Тростянці, навчалася у Лебединському педагогічному училищі. Деякий час жила в Литві, де працювала вихователькою у дитячому садочку.
У Литві Вікторія познайомилася з Ігорем Івановим, який проходив там службу в армії. Пара закохалася та побралася. У них народився син. У 1993-му році родина переїхала до Тростянця. У парі з Ігорем Вікторія прожила 32 роки.
Чоловік досі ніжно називає її Віта. На моє запитання, чим захоплювалася дружина, каже: «Моя Віта захоплювалась життям».
На Сумщині жінка працювала продавчинею у продовольчому магазині, згодом – офіціанткою та барменкою. Та її найбільшою пристрастю були квіти. Разом із чоловіком Ігорем облаштували теплицю біля свого будинку й вирощували. Рослини пропонували місцевим крамницям та продавали самостійно. Вікторія вивчала сорти і технології вирощування квітів самотужки.
«Увесь наш город був засаджений квітами! Не звичними цибулею або картоплею, а – квітами», – пригадує Ігор.
24 лютого застало подружжя зненацька – із самого ранку зателефонував знайомий і запитав: «У вас що – танки вже їдуть?».
«Ми тоді не могли в це повірити. Ну що у нас тут: шоколадна фабрика та і все», – пригадує Ігор.
О 9.00 повз будинок Іванових проїхала перша колона ворожої техніки. Покидати Тростянець подружжя не планувало. Обоє почали допомагати ЗСУ. Спочатку знімали пересування техніки ворога на камеру. Танки та БТРи рухалися вулицею Луніна, на якій вони мешкали, кожного дня. Будинок Іванових – за шість метрів від траси, тож усю російську техніку було добре видно.
«Моя Вікторія навіть виходила до російських військових і говорила, щоби поверталися додому. Вона мала бойовий характер», – розповідає Ігор.
У перші дні повномасштабної війни квітникарка Вікторія увійшла до складу активістів, які збирали інформацію для коригування вогню ЗСУ. Під керівництвом районних депутатів активісти ділилися інформацією про пересування російської техніки. Вікторія передавала голосові повідомлення про все, що бачила, до групи у вайбері. Ігор допомагав їй.
«Ми разом рахували, скільки танків, БТРів, іншої техніки. Передавали назви, кількість. До групи у вайбері я не втручався. Віта мені говорила: «Менше знаєш – краще спиш». Вона вередлива була, але завжди відгукувалася на допомогу. Її неможливо було втримати», – говорить Ігор Іванов.
Пізніше Вікторія рахувала ворожу техніку в центрі Тростянця. Вона розносила харчі літнім людям, а разом із тим вела підрахунки. Фото техніки, дані про особовий склад та всі координати передавала ЗСУ.
13 березня Ігор Іванов бачив Вікторію востаннє. Близько 18.00 він пішов до теплиці, а коли повернувся – дружини вдома не було.
«Вона говорила, що піде до росіян агітувати, аби ті здалися», – пригадує чоловік.
Ігор шукав дружину. Ходив і до російського блокпосту. «Я запитав, чи бачили таку жінку, показав фото. Вони сказали, що бачили, але повернули назад», – розповідає Ігор.
Понад два місяці про Вікторію Іванову не було жодної інформації. Ігор сподівався, що дружина жива, можливо, у полоні.
19 травня 2022 року Вікторії мало виповнитися 53. «Я того дня накрив стіл та подумки сказав: «Віта, тримайся». За кілька хвилин зателефонували й повідомили, що знайшли жінку, схожу на мою дружину», – пригадує Ігор.
Тіло Вікторії, закопане в землі, знайшов працівник хлібного елеватора на території підприємства. Ігор впізнав дружину по характерному шраму на тілі, по волоссю та одягу. З’ясувалося, що російські військові викрили Вікторію. Вони знайшли в її телефоні фотографії переміщень їхньої техніки. Де та як викрали Вікторію – чоловік не знає. Відомо, що жінку катували та вбили на території елеватора.
Вікторію поховали на Тростянецькому кладовищі, попрощатися із героїнею прийшло чимало містян. 21 листопада 2022 року квіткарку посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Нині Ігор Іванов залишається у Тростянці. Каже, що вчиться жити без дружини і це дається йому вкрай важко. Тримається заради сина та онуків, які мешкають за кордоном.
«Живу просто і все, – говорить Ігор. – А щодо квіткового бізнесу – немає у мене тієї жилки. Будувати – так, руками працювати... А от квіти… Віта ж постійно читала в інтернеті про це, насіння замовляла…».
Навесні Ігор Іванов планує дооблаштувати могилу своєї коханої Віти, хоче змінити фотографію та встановити огорожу.
Легкоатлет Сергій Проневич: «Поки є сили – буду їх зупиняти»
«Характер у нього був непростий і він завжди впевнено йшов до своїх цілей», – говорить про сина Антоніна Проневич, з якою ми зустрілися у Боромлі. Це – село неподалік Тростянця. Син Антоніни, Сергій Проневич, загинув, допомагаючи ЗСУ обороняти рідні землі від російських окупантів.
Сергію було 30 років. З восьмого класу він займався легкою атлетикою. Мав плоскостопість, але мріяв стати професійним спортсменом, і його було не зупинити. «Із дитинства він був дуже самовпевненим», – говорить Антоніна.
Після школи Сергій здобув фах майстра ремонтних робіт і токаря. Деякий час працював барменом, а згодом почав тренувати дітей у Тростянецькій спортивній школі. У вільний час майстрував поробки з дерева, допомагав мамі на роботі у сільськогосподарській компанії, самотужки зробив ремонт у їхньому будинку.
У 2017 році Сергій вирішив служити в армії і на півтора роки потрапив до спортивної роти Одеської національної гвардії.
«Він загорівся ідеєю піти в охорону, а там потрібна була військова підготовка. А я йому і кажу: «Ну сходи, тебе ще там не було», – пригадує Антоніна Проневич.
Сергій був рекордсменом України – у 2019-му зумів пробігти марафон у повній військовій амуніції вагою близько 25 кілограм за 4 години 36 хвилин. Рідні кажуть – усе Сергію вдавалося завдяки його наполегливості. Він придбав авто, відремонтував також дім, який залишився від батька. Перед повномасштабною війною облаштував там лазню, посадив дерева у саду.
У січні 2022 року Сергій влаштувався на роботу до Боромлянської сільради спортивним тренером. Однак групу підопічних набрати так і не встиг. Почалася війна.
У перший тиждень повномасштабного вторгнення російські військові з авіації зруйнували центральну частину Боромлі, вдарили ракетою по колишньому дитячому садочку, вибуховою хвилею пошкодивши місцевий ліцей. 9 березня – зайшли до села кількома сотнями одиниць техніки.
Із перших днів повномасштабного вторгнення у Боромлі почали створювати загін самооборони. Боромлянський сільський голова Василь Романіка каже: «Ще у 2015 році ми облаштували блокпост на в’їзді в Боромлю, лінію оборони навколо громади. А також – почали формувати списки добровольців, які були б готові захищати село. Однак вірили, що це не знадобиться».
Приєднався до добровольців самооборони й легкоатлет Сергій Проневич. Втім, коли почалася повномасштабна війна, він сказав, що діятиме як партизан.
Антоніна Проневич пригадує: «24 лютого о 4:30 я вийшла на роботу і побачила на вулиці зарево, чулися вибухи. Прибігла до Сергія. Він вже стояв із сусідами на вулиці. У нього аж щелепи зводило. Я одразу зрозуміла, що син буде боротися».
Сергій жив сам у будинку батька. Ночами розвідував ситуацію навколо Боромлі й сусідніх сіл, долаючи десятки кілометрів. Вранці телефоном передавав інформацію про розташування ворога Збройним Силам України. Також допомагав теробороні.
Ніч із 10 на 11 березня Сергій провів у матері. До того часу він не розповідав їй про свою діяльність, а тоді показував на своєму телефоні відео та світлини, які зробив під час однієї із розвідок. Антоніна просила сина зупинитися.
Та діалог був коротким.
– Заспокойся, потім підеш в армію. Куля завжди біжить швидше за тебе, – сказала мама.
– Ні, поки в мене є сили – буду їх зупиняти, – відповів син.
11 березня Сергій вийшов на завдання – мав забрати зі схованки за селом, неподалік телевізійної вежі, кілька автоматів для тероборони. Того дня діяв разом із напарником. Вони йшли полями та лісом до домовленого місця і раптом побачили російський блокпост.
Побратими зупинилися в лісосмузі й чекали моменту, коли можна буде непомітно проскочити повз росіян і бігти далі – туди, де мали взяти зброю.
«Раптом, коли поїхали російські машини, Сергій вискочив і перебіг на іншу сторону сам, – пригадує напарник, який побажав залишитися анонімним. – Метрів за 20 вибігли російські військові й відкрили вогонь у його напрямку. Пролунали два постріли, я чув крики».
Побратим залишився у лісі, а через деякий час зумів непомітно вибрався звідти. Антоніна Проневич каже – ще в той вечір він пробував зателефонувати її синові на мобільний. Слухавку взяв російський військовий, почав насміхатися.
«Російські військові користувалися телефоном мого сина, вони від його імені навіть щось відповідали у соціальних мережах. Ще після 27 березня було видно, наче Сергій заходив до мережі. Зрештою, ми змогли заблокувати його сторінку», – говорить Антоніна Проневич.
27 березня Сергія знайшли за кілька кілометрів від Боромлі – біля телевізійної вежі, неподалік якої він був із напарником. На правій скроні чоловіка залишився слід від удару, ймовірно – прикладом. На руках були сліди від мотузки або наручників. Родичі та побратими чоловіка припускають, що його тримали у полоні. Катували, а пізніше – застрелили. Під час розтину в тілі Сергія знайшли кулю, яка пошкодила внутрішні органи та застрягла в ребрі.
У домі батька, де жив Сергій Проневич, на кухні знайшли патрони, які він забрав з російської техніки. Неподалік будинку – коктейлі Молотова, які заготовляв.
Поховали Сергія на кладовищі в селі Боромля. 21 листопада 2022 року Президент України нагородив Проневича орденом «За мужність» III ступеня.
Антоніна Проневич зберігає все, що нагадує їй про сина: фотографії, понад 70 медалей та більше сотні спортивних нагород, статті у газетах, його поробки.
«Я все зберігаю. І газети, і будь-які нагадування, де він і коли бігав. Усе написане, усе складене. Усі грамоти та медалі позносила з будинку, де він мешкав. Намагаюсь зберігати пам'ять про сина – у думках, спогадах, з допомогою його речей. Я хочу, щоби його усі пам'ятали безстрашним і наполегливим. Скільки планів у нього ще було…А тепер немає. Немає сина», – каже Антоніна Проневич.
Авторка: Христина Довбня