Марина Романовська – продавчиня з Берислава на Херсонщині, яка кілька місяців жила під окупацією, там турбувалася про потребуючих і першою повезла у звільнене місто гуманітарну допомогу; вона підірвалася на протитанковій міні. Олександр Кононов – активіст і підприємець-сировар з Луганщини, допомагав військовим від 2014-го, у 2022-му – теж; його застрелили в інвалідному візку вдома. Жанна Камєнєва – мініатюрна мама двох дітей із Київщини, евакуйовувала людей у перші дні великої війни на своєму авто; бусик Жанни розстріляли російські військові з кулеметів та БМП. Це історії трьох волонтерів, які загинули, допомагаючи іншим.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для англомовної версії Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Марина Романовська. «Ми втратили найцінніший скарб»
36-річна Марина Романовська жила у місті Берислав на Херсонщині. Мала гармонійні стосунки з чоловіком Миколою. Двох діток – 16-річну Карину й 10-річного Макара. Її дім був обсаджений трояндами. Марина дуже любила ці квіти. Разом із Миколою вирощувала також голубів та екзотичних курей, мали кількох собак і котів. Жінка мріяла поїхати в першу закордонну подорож до Туреччини. У Бериславі працювала продавчинею непродовольчих товарів. Роботодавець пишався, що в нього така відповідальна працівниця.
З першого дня великої війни Марина стала волонтеркою. Розносила обіди, які інші добровольці готували для малозабезпечених, людей з інвалідністю, багатодітних родин. Домовилася із фермерами з району, щоби привозили в місто молоко та овочі й роздавали потребуючим безплатно.
Чоловік Марини, який в усьому її підтримував, згадує, що їхній дім перетворився на волонтерський хаб: підприємці везли цукор і крупи, підгузки й дитяче харчування, люди з сіл передавали консервацію та овочі. Це було важливо, адже на Херсонщині з початку повномасштабної війни була вкрай складна гуманітарна ситуація через постійні обстріли та наступ російських військ.
Марина до обіду бігала на роботу, а потім до вечора роздавала потребуючим гуманітарну допомогу. Працювала, поки йшли люди. А вони йшли десятками: від 80 до 120 щодня. Волонтерство займало від 5 до 12 годин на добу. Донька Карина розповідає: «Мамі дуже боліло чуже горе. Боліло, коли страждали дітки, старенькі, люди з інвалідністю».
9 березня 2022 року Берислав окупували росіяни. Пізніше вони стали роздавати свою гуманітарку. Марина як відрізала: «Ми краще голодні сидітимемо, ніж щось візьмемо у них».
«Марину чіпляло, коли місцеві виробники продавали товари за підвищеною ціною, чи коли крали гуманітарку. Марина з'ясовувала обставини й викривала непорядних земляків. Сварилася. Не могла інакше, бо принципова», – згадує подруга Ольга Касьянова.
Колаборанти здали Марину окупаційній владі й одного дня наприкінці квітня до будинку Романовських під'їхали три буси. Вийшли російські військові.
Дітей Марини та Миколи вигнали на город. Тримали там під дулами автоматів. Тим часом у волонтерки вимагали українську символіку, зброю, документи на магазин – думали, що вона власниця, а не продавчиня. Вимагали записати відео, де вона хвалить Росію. У протилежному разі погрожували «забрати на підвал».
Марина відмовилася. Тоді їй та чоловіку одягли мішки на голову, посадили у бус, де продовжили допит, а далі повезли «на підвал». Миколу побили. Марину лякали тим, що заберуть дітей. Невдовзі на ютубі виклали відео, де нещасна змучена жінка через силу гребе листя в парку і з примусом розповідає про радість від того, що на Херсонщині «Росія назавжди».
Після цих подій люди стали менше приходити до Марини за допомогою. Боялися. Остерігалась і Марина, однак допомагати не перестала. Волонтерський пункт перенесли в будинок подруги, туди за допомогою місцеві приходили нишком.
Діти Марини після тих подій три місяці боялися виходити за межі двору. Старша донька взагалі не покидала дім.
24 серпня 2022 року, на День незалежності України, Марина одягла жовто-блакитне вбрання і з подругами, які підтримали флешмоб, вийшли в місто. Пошепки вітали одна одну і містян. Окупанти люто зиркали, але мовчали.
Марина Романовська з донькою Кариною та сином Макаром, сімейний архів Романовських
Романовські хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію, але оскільки були на особливому рахунку в російських окупантів, то вдалося це зробити лише 29 серпня. Батько Миколи й брат залишилися доглядати за будинком і тваринами. Марина, Микола та діти виїхали до Дніпра. Туди кликав друг дитинства Миколи Богдан Демус. Коли Романовські побачили перший український блокпост і почули «Доброго вечора», Марина розплакалася та попросила бійців потиснути руки.
У Дніпрі подружжя влаштувалося операторами на заправці, а весь вільний час проводили у волонтерському центрі Богдана Демуса. Розбирали і розвозили гуманітарні вантажі по всій області.
11 листопада 2022 року ЗСУ звільнили Берислав. Марина була неймовірно щаслива і рвалася першою повезти допомогу землякам.
18 листопада білий бус із 10 тоннами вантажу виїхав з Дніпра. За кермом був Богдан Демус, поряд – подружжя Романовських. Біля села Зміївка, вже на Херсонщині, побачили, що траса підірвана, а всі автівки спускаються вниз на поле, в об'їзд. Микола вийшов з буса, щоби спостерігати за чергою машин. За три хвилини пролунав вибух. Бус наїхав на протитанкову міну, по якій перед тим пройшлися сотні коліс. Але вона здетонувала саме в цей момент – на велику вагу машини.
Микола бачив вибух – як у дірку відірваних дверей випав водій, як через дах, якого вже не було, підлетіла на три метри вгору і пролетіла 10 метрів убік його дружина. Богдан був живий, з ушкодженим хребтом, а Марина ні – їй розірвало грудну клітку. Поранило і контузило самого Миколу й трьох людей, які неподалік штовхали свою машину з багнюки. Якраз із протилежного боку під'їхало авто з українськими військовими. Медик надав допомогу водію. Його поклали в машину, щоб везти в лікарню Берислава. Поруч – загиблу Марину, щоб везти в морг.
Микола поховав дружину на центральному цвинтарі Берислава, поряд зі своєю мамою. Дітям сказав 20 листопада: «Вибачте, що не вберіг вашу маму, ми втратили найцінніший скарб».
Після трагедії Микола продовжує займатися волонтерством. Робота в нього подобова, старається бути частіше з дітьми. Турбота про сина й доньку допомагає переживати горе. Дуже тяжко наймолодшому Макару, він замикається в собі, плаче, лікарі знайшли проблему з серцем.
Додому повертатися не можуть, Берислав дуже обстрілюють. Їхній будинок пошкоджений уламками. Але коли повернення стане можливим і вціліє могила Марини, Микола планує поставити на ній пам'ятник дружині: з одного боку вона буде зображена в ролі мами, з іншого у ролі волонтерки. Карина на пам'ять про маму носить обручку, яка була на ній у момент загибелі. Також рідні подали документи на присвоєння Марині Романовській звання Героя України.
«Мама була великою патріоткою України, про це всі кажуть, і також те, що не знали добрішої людини. Так багато відгукнулися на її смерть, співчували з усього світу. Мама була дійсно Волонтеркою. А це люди, які живуть заради інших. Просто так: за усмішку, за подяку. Навіть слів не треба, досить побачити її в очах», – каже донька волонтерки Марини Романовської.
Олександр Кононов. «У тому, що Луганщина так активно чинила спротив, є величезна його заслуга»
18 років тому Олександр Кононов із Луганщини через нещасний випадок на лісопильні втратив праву руку й ліву ногу. Чоловік пережив клінічну смерть, отримав довідку «особи з інвалідністю першої групи». За медичними показниками такі люди не можуть себе самостійно обслуговувати. Але Олександр не просто зумів самотужки пересуватися, а й здійснив свою мрію – розвів кіз і виготовляв кілька видів козячого сиру, назвав фірму «Сири Санича». «Саничем» він був для друзів.
Подруга Катерина Котлярська згадує, що в поведінці Кононова не відчувалося, що він людина з ампутацією. «Я могла сказати: «Саша, ось вам капці», коли він приїздив до нашої родини в гості. Я забувала, що в нього нема ноги, бо він так поводився: сильний, без комплексів, позитивний, енергійний».
«Його обожнювали всі, у нього було чудове почуття гумору. З ним було абсолютно комфортно, дуже круто. Така потужна особистість. Я йому казав: «Саня, в тебе немає однієї руки й однієї ноги, і я не уявляю, щоб ти зробив, якби вони були на місці. Планету посунув би», – каже ще один друг Кононова Руслан Горовий.
Коли у 2014-му Росія окупувала частину Луганської та Донецької областей, чоловік разом із дружиною Вікторією на своєму авто привозили все необхідне на передову українським військовим. Олександр казав: «Ми не можемо сидіти вдома». Вони з дружиною навіть продали свої обручки, щоб купити пластини для двох бронежилетів.
Санич казав про себе: «Я думав, що люди на сході й заході України різняться, але війна зібрала всіх. Я раптом у 47 років відчув, що Україна, яка до цього була мені байдужа, це – моя держава, і я українець. І для мене було важливо показати, що Луганщина – це теж Україна». Він почав носити козацький чуб, одягав вишиванку.
Влітку 2014-го газель Кононових помилково заїхала на ворожий блокпост. Подружжя взяли в полон на 98 днів. Олександра били, знущалися, він потім згадував: «А я тих, хто мене вів на розстріл, ще й за Україну агітував». Після звільнення у рамках обміну полоненими чоловік виїхав спершу на Житомирщину, щоб продовжити бізнес, потім на Черкащину. Після полону продовжував волонтерити. Казав, що йому багато не треба: «Живу в невеликій хатці, отримую гроші за інвалідність, роблю свій сир і мені вистачає. Ще і донатити можу. Я щаслива людина».
Коли з бізнесом не склалося, 2020-го Кононов повернувся на Луганщину. До того вже 5 років був розлученим. Жив зі своєю мамою у селі Борівське під Сєвєродонецьком. Після 24 лютого 2022 року, коли почалася широкомасштабна війна, 54-річний Кононов казав друзям: «Ми ще більше об'єдналися проти ворогів і стаємо нацією». У перші дні він планував евакуюватися разом із мамою, але коли в село перекинули українських військових і вони стали облаштовувати свої вогневі позиції для захисту місцевості, змінив думку. Вирішив залишитися, а маму – відправити за першої ж нагоди. Познайомився із бійцями, допоміг поселитися у покинутих хатах, бо знав господарів, які виїхали.
Розповідав Котлярській, що носить бійцям борщ і пиріжки. Вони з 76-річною мамою щодня у велетенських каструлях готували якусь теплу страву спершу в хаті, поки був газ, потім на вуличній плитці. Купували військовим ЗСУ все, що було треба. Друзі Кононова підтримували й надсилали гроші на картку.
1-го березня в Олександра в Харкові народилася онучка від молодшої доньки Ніни. Він дуже радів, що попри війну життя триває і що його рід продовжується.
Горовий та інші друзі просили його виїхати, запрошували до себе. Та Кононов казав: «Я мушу бути тут».
Олександр заспокоював друзів і рідню тим, що з мамою ховаються від обстрілів у підвалі, а «наші добре навалюють артою» у відповідь ворогам. Маму відправити з волонтерами із села на той час ще не вдавалося.
11 березня Кононов рушив пішки у Сєвєродонецьк, що за 12 кілометрів від його села. Ішов по сигарети для військових і ліки для селян, зокрема, хворих на діабет. Переночував у родички й наступного дня повернувся. Дорогою застудився. Вдома мати напоїла його гарячим молоком, дала ліки. Після вечері пішла ночувати до сестри, яка жила по сусідству. Вранці визирнула у вікно: двері її хати були відчинені. Кинулася туди. Олександр сидів у візочку в піжамі, застрелений кількома пострілами через мокру подушку. Так вбивці приглушили звук. Козацький чуб Саші був вирваний.
Племінник волонтера Костянтин Варфоломєєв вважає, що вбивць було двоє: знайшли два недопалки, дві пари слідів взуття. «Мабуть, розмова не була довгою. Санич сказав їм щось різке, і вони не затягували те, з чим прийшли. Метрів за 200 жили українські військові, і вбивці їх боялися. Не знаю, хто саме вбив, але точно знаю, що дядька вбили за його позицію», – каже Костянтин.
Поховали Олександра Кононова без труни на місцевому кладовищі біля рідних.
Мати волонтера виїхала до онука Костянтина. Пів року прожила з його родиною, зараз вона у найстаршої внучки Каті в Польщі. Впоратися з горем їм допомагає віра в Бога і піклування родини. Її інший син та донька, онуки запрошують до себе, щоб вона не залишилася сама, могла няньчитися з правнуками. Навчили її користуватися ютубом і вайбером, виділили ділянку на городі, щоб вона вирощувала улюблені овочі.
Рідні збирають фото загиблого, статті, сюжети про нього – формують сімейний архів. Розповідають про нього і показують фільми знайомим. Коли з'явиться можливість дістатися Борівського, яке зараз окуповане, заберуть звідти речі, фото, встановлять пам'ятник на могилі. Руслан Горовий, режисер, зняв про друга два фільми «Укропи Донбасу» та «Переселенець» і планує зробити третю частину. Також ініціювати, щоб іменем Олександра Кононова назвали вулицю.
«Усі волонтери – краплі в океані, і в тому, що Луганщина так активно чинила супротив стільки років, є Сашкова величезна заслуга, – каже Горовий. – Він активно проповідував любов до України й доносив свою позицію іншим. Для мене він був саме носієм і проповідником українськості».
«Він по суті був воїном, смерті не боявся і загинув як воїн. Уявляю, якими міцними матюками він зустрів тих, хто прийшов його розстріляти. Шкода, що не мав гранати, він завжди мріяв забрати із собою кілька покидьків, коли доведеться зустріти смерть, – каже подруга Катерина Котлярська. – Коли в суспільстві трапляється великий капець, одна категорія людей тікає, інша чекає і дивиться, що хто робитиме, третя лізе у саме пекло – це наші воїни. А четверта – ті, хто всіма силами підтримує третіх. Це і є волонтери. Вони завжди опиняються, там де треба допомагати, вони інакше просто не можуть. От і Саша був такою людиною».
Жанна Камєнєва. «Вона врятувала нас від чогось страшного»
Жанна та Геннадій Камєнєви з містечка Буча під Києвом до 2014-го мали продуктовий магазин, мріяли про власний дім, бо жили в гуртожитку, і ростили дітей: Марійку та Олексія. Жінка любила поратися на городі, готувати, особливо рідні хвалили її салати та торти. Влітку Камєнєви відпочивали на українських курортах біля моря, до окупації відвідували Крим. А на 10-річчя шлюбу поїхали всією родиною до Кіпру.
З початком наступу Росії на Україну в 2014-му Геннадій пішов воювати. Жанна передавала на фронт їжу і ліки, а потім сказала знайомим волонтерам: «Або ви мене везете до Гени, або я сама туди поїду». Довелося брати. Друг Богдан Яворський згадує жінку маленькою, худенькою мамою двох дітей, з якої так і била енергія. Вона горіла бажанням допомагати, бути потрібною. Всі вісім років волонтерка їздила своєю автівкою на фронт, опікувалася однією зі шкіл-інтернатів на Луганщині. Навіть, коли її чоловік 2019-го повернувся додому, жінка продовжувала волонтерити на сході.
25 лютого 2022 року Геннадій Камєнєв став до лав ЗСУ, він артилерист, брав участь у боях за Київ та Ірпінь. Жанна вивезла дітей на Житомирщину до знайомої. А сама повернулася в Бучу, кілька днів роздавала людям продукти з магазину й евакуйовувала місцевих. Це займало весь її час. Чоловік казав їхати на Житомирщину, але вона відповіла, що її обов'язок – допомагати тут. Невідомо, скількох людей вивезла жінка з містечок навколо Києва, які інтенсивно обстрілювали та на які наступали російські військові. Але їх точно не менше 10. Одна із врятованих Жанною – Олена Новічук.
«24 лютого я з дітьми втекла до Ворзеля до свого батька, там був підвал. Через 5 днів у нас закінчилася їжа. Всі знайомі боялися до нас їхати, а Жанна і її подруга Таміла приїхали. Привезли фрукти, яйця, тушонку, хліб, печиво, сир. Ми не вірили очам, – пригадує Олена. – 1 березня ситуація ускладнилася. Виїзд з Ворзеля був заблокований, міст замінований. Ніхто не знав, чого і коли чекати. В будинку ж діймав холод, їжі на довго не вистачило б. Зв'язок зник. Ми боялися. Поруч ліс і лунали постріли й вибухи, пролітали бойові літаки. 2 березня я намагалась додзвонитися до всіх, кого знала і хто міг би допомогти. Всі відмовляли. Тоді я набрала Жанну. Взяв слухавку її друг Андрій, відповів, що якраз у Ворзелі й за 30 хвилин будуть».
Троє волонтерів приїхали за людьми на синьому бусику Жанни. Вона була врівноважена, виконувала свою роботу водія.
«На прощання я тоді сказала волонтерці, що ніколи не забуду її вчинок і хочу з нею зустрітися, коли повернусь. Вона усміхнулась: «Немає за що, не варто». Жанна багато усміхалась, була спокійна. З друзями поспішала вивезти ще когось, бо темніло. Того ж дня ми рушили на Західну Україну, а наступного – росіяни зайшли у Ворзель. Брали у полон, вбивали, ґвалтували. Жанна врятувала нас від чогось страшного. Думаю, вона була послана нам як янгол-охоронець», – каже Новічук.
3-го березня Камєнєва телефоном казала своєму чоловіку, що до неї прийдуть люди в магазин по останні продукти. Той просив ночувати в підвалі, бо росіяни, які наступали, розстрілювали будинки наскрізь. 5-го вранці вона подзвонила і розповіла, що бачила техніку росіян на своїй вулиці. Він попросив бути обережною і вибиратися. «Я тебе дуже люблю», – сказала Жана. Це було востаннє, коли чоловік чув її голос. Пізніше прийшла смс: «На нас їдуть ворожі танки». А за годину телефон уже не відповідав.
Цілий місяць чоловік шукав дружину, молився, щоби була у полоні, ховалася по підвалах, виїхала – аби лиш жива. ЗСУ звільнили Бучу 2 квітня, і сам Геннадій чотири рази проїжджав біля обгорілого буса білого кольору на розі вулиць Яблунської (її пізніше назвуть «дорогою смерті», бо там знайшли багато вбитих) та Вокзальної. Він шукав синій бус.
Та виявилося, що машина Жанни Камєнєвої вигоріла так, що змінила колір. Всередині авто були останки чотирьох жінок. Жанни, пенсіонерки Марії Ільчук, 14-річної Ані і її мами Таміли Міщенко. Від Жанни залишилися фрагменти тазу і хребта, від дівчини-підлітка – шматок рудого волосся.
Геннадій з'ясував, що пасажирки його дружини вирішили виїжджати, бо бачили, які звірства коять окупанти в Бучі. Бус розстріляли російські військові з БМП, а потім з кулеметів. Чоловік знайшов свідка трагедії, який сфотографував машину, коли вона була ще синього кольору й у вікно виднілася рука Жанни. Через 40 хвилин той же свідок зробив інший знімок. Машина вже була біла. Росіяни розстріляли літню жінку неподалік буса, і від іскри загорілося пальне, яке витекло з машини. Спалахнула і сама автівка.
Жанну Камєнєву поховали в селі Микуличі у Бучанському районі. Діти, які на той час перебували в Іспанії у бабусі, тяжко сприйняли смерть рідної людини. Сам Геннадій кілька місяців не міг говорити про трагедію – через біль, він був спустошений.
«І хоч минув майже рік, нам всім дуже важко, – каже чоловік, який несе військову службу неподалік Києва. – Діти уже повернулися з з-за кордону, бо скучили, хотіли мене бачити. Вони живуть у свого дідуся, мого батька, а я за кожної можливості стараюся з ними побути, відвезти у школу чи забрати».
У кожного із родини Камєнєвих є фото Жанни, вони згадують її постійно і дуже б хотіли, щоб рідну людину відзначили державною нагородою. На її могилі чоловік планує поставити пам'ятник. Він хоче подбати про освіту дітей, як і планували з дружиною. 15-річна Марійка планує стати криміналісткою, 13-річний Олексій – програмістом.
«Я втратив не тільки кохану дружину, а й бойового товариша. Вона дуже допомагала армії. Не було такого, про що б я просив, і чого б вона не могла зробити. Вона пробивала бетонні стіни. Казала: "Як би не було важко, я дістану навіть космічний корабель, якщо треба". Жанна дуже любила Україну і не хотіла її лишати, її роль як волонтера – неоціненна. Мені писали багато людей, які відчувають величезний сум і втрату, що її немає. І подяку за її добрі справи».
«Волонтери так влаштовані, що допомагають до останньої секунди свого життя. Вона казала: «Я не можу залишити людей». Волонтери не думають про свою шкуру, вони віддають себе без залишку на служіння іншим», – додав друг Жанни Богдан.
Авторка: Наталія Мазіна