Маріупольська лікарня №4 імені Мацука – одна з трьох багатопрофільних лікарень, які виконували ургентні функції для всього міста. В її структуру входили хірургія, терапія, травматологія, ЛОР, три інфекційні та неврологічне відділення. Загалом – 15 відділень. Особливою гордістю була неврологія, яку вважали серед найкращих в Україні по лікуванню інсультів та розсіяного склерозу. Це був сучасний заклад охорони здоров’я, в розвиток якого в останні роки регулярно вкладали значні кошти. Всі корпуси лікарні територіально були розташовані в Лівобережному районі Маріуполя неподалік заводу «Азовсталь».
24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, медичний персонал лікарні №4 заступив на чергування, яке для декого розтягнулося на 40 діб. Весь цей час, в умовах смертельної небезпеки та поступового знищення матеріально-технічної бази, лікарі надавали допомогу маріупольцям, які масово ставали жертвами російської агресії. Медпрацівникам доводилося варити їжу на фізрозчині, зламувати аптеки, щоби дістати ліки, зливати дизель з розбомблених АЗС і розтягувати склянку води на цілу добу. Троє лікарів закладу загинули, виконуючи професійні обов’язки, а точне число загиблих пацієнтів встановити вже ніколи не вдасться. 5-6 квітня, під час боїв за «Азовсталь», окупанти вивезли персонал та пацієнтів на окуповані території.
Далі – спроба реконструювати події в маріупольській лікарні №4 імені Мацука з 24 лютого по 5 квітня 2022 року на основі свідчень очевидців. Імена окремих свідків змінено, а деякі свідчення анонімні з міркувань безпеки.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Lb.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
НАПЕРЕДОДНІ
Пандемія COVID-19 зробила медичні заклади, в цілому, більш резистентними до надзвичайних ситуацій. В очікуванні нової хвилі лікарні накопичували медикаментозні резерви, а персонал готувався до роботи в умовах форс-мажору. У Маріуполі ще й давалася взнаки місцева специфіка. Місто було на передовій з 2014 року та кілька разів зазнало артилерійських обстрілів з людськими жертвами. В останні роки перед повномасштабним вторгненням відчуття війни тут притупилось, але не зникло зовсім.
Наприкінці 2021 року нові тривожні ознаки почали складатися в цілісну картину. І на початку 2022 року, попри заспокійливу риторику центральної та місцевої влад, багатьом було зрозуміло – загострення конфлікту між Україною та Росією не уникнути. Серед тих, хто не сумнівався що війна невідворотна, був медичний директор лікарні №4 Андрій Серветник.
Вбачаючи такі перспективи, лікарня починає створювати додаткові резерви медикаментів та інших важливих ресурсів. Антибіотики, розчини, наркотичні препарати, наркоз, шовний матеріал, антисептики, перев'язувальні матеріали – домовилися з міською аптекою, що заклад може брати в борг, щоб отримати препаратів якнайбільше і щонайшвидше. За допомогою Товариства Червоного Хреста вдається дістати питну воду та дизпаливо для генератора.
«Лікарня була готова, наскільки це можливо», – каже медичний директор.
Але до того, що станеться, було неможливо підготуватися.
24 ЛЮТОГО 2022
Це був один із сірих та похмурих ранків, які впродовж зими можуть йти один за одним тижнями. Того року з зимової апатії місто виводило не сонце, Маріуполь прокинувся від вибухів.
«Я був у відпустці і 22 лютого повернувся до Маріуполя з курсів, що проходили у Києві. Жив на мікрорайоні Східному. 24 числа прокинувся від канонади. Десь до обіду оцінював ситуацію, врешті зібрав речі та разом із дружиною перебрався до лікарні», – розповідає анестезіолог лікарні імені Мацука Олексій (ім’я змінено).
Більшість співробітників, які прийшли в той день на роботу, додому вже не поверталися. Таке рішення ухвалив для себе й один із хірургів невідкладної допомоги Сергій Малахов.
«Це був почасти раціональний розрахунок. Ми залишилися в лікарні, адже розуміли, що вдома ми більш вразливі. Хоча до дому від лікарні якихось 20 хвилин пішки, особливого сенсу туди повертатися не було. Якщо щось трапиться, то ніхто за тобою не поїде. У лікарні ми могли надавати допомогу іншим та сподіватися, що в разі необхідності допоможуть і нам. 23 лютого я пішов на добове чергування й більше додому не потрапив. Залишався у своїй хірургії допоки не полишив Маріуполь» – розповідає Сергій Малахов.
Надалі хірург буде жити у відділенні. Спочатку – в ординаторській, пізніше, коли в будівлі не залишиться вікон, – у коридорі.
24 лютого в лікарні №4 робота мала два напрямки. Закладу треба було, не полишаючи рутинної діяльності, швидко готуватися до нових реалій. Снаряди російської армії вже влучали у житлові квартали Маріуполя, тому ніхто з персоналу не сумнівався, що незабаром буде великий наплив поранених. Почалося «розвантаження». Пацієнтів, які не потребували стаціонарного лікування, відправили на амбулаторне або виписали. Мета була – максимально звільнити відділення хірургії та травматології, куди очікувалося масове надходження пацієнтів. Після «розвантаження» в лікарні залишилося до 200 хворих, які потребували суто стаціонарного догляду.
Керівництво ухвалювало й різні адміністративні рішення: з’ясовували, хто з лікарів де перебуває, і на кого можна розраховувати. Вже за кілька днів транспорт в Маріуполі зупиниться, а переміщатися вулицями буде вкрай небезпечно.
ПЕРШІ ЖЕРТВИ
Постраждалі почали надходити в лікарню імені Мацука в лютому, коли бойових дій у місті ще не було. Російські війська невибірково обстрілювали з реактивної та ствольної артилерії все, до чого могли дістати. Мікрорайони східної частини Маріуполя потрапили під удар в перші дні вторгнення.
Анестезіолог Олексій каже, що раніше не стикався з постраждалими внаслідок бойових дій. Першою такою пацієнткою у нього була літня мешканка Маріуполя.
«Це була жінка близько 70-ти років, яку поранило у мікрорайоні Східний. Вона мала важке осколкове поранення. На жаль, нам не вдалося її врятувати. Того дня до нас доставили ще одного пацієнта, на жаль, вже мертвим. І ще було декілька не таких важких випадків. Надалі я зауважив, що 99 відсотків постраждалих мали мінно-вибухові травми», – пригадує свій перший досвід лікар.
Сергій Малахов запам’ятав, що стикнувся з першими жертвами російської агресії 26 лютого.
«Це були дві сім’ї. Їх ще привезла «швидка». Одна родина мешкала на проспекті Свободи (це на східній околиці міста в районі 48 школи), інша – в Ляпіно. Вони постраждали від перших «прильотів» по місту. Це були не важкі поранення з ушкодженнями м’яких тканин. Вдалося подіставати уламки та обробити рани… Після цього почалися регулярні надходження поранених», – каже Сергій.
Потім історії та обличчя злилися в пам’яті працівників лікарні у суцільну масу. Постраждалих було занадто багато.
БЕРЕЗЕНЬ
Лікарня №4 фактично єдине місце, де мешканці величезного лівобережжя могли отримати медичну допомогу. У лютому тут вдавалося зберігати звичний ритм роботи, працювали медичні служби, проводили елементарні аналізи. Пацієнти з легкими пораненнями отримували ліки та консультацію і йшли додому, важких – госпіталізували. Кожен день адміністрація проводить оперативні наради, аналізує наявні резерви та розраховує потреби. На харчоблоках встигають зробити запас продуктів – на щастя, голод нікому не загрожував. Але стає зрозуміло, що найдефіцитнішими ресурсами стануть питна вода та паливо для генератора.
Ситуація на лівобережжі стрімко погіршувалась. Магазини та транспорт не працюють. Влучання в житлові будинки стають масовими і вже немає сумнівів, що це не випадковості. Мешканці лівого берега намагаються полишити район, міська влада організовує невеликі евакуаційні групи. Перших вимушено переміщених осіб розселяють по гуртожитках, санаторіях та готелях в центральному й приморському районах. Ці частини міста ще відносно безпечні, хоча «прильоти» є всюди.
Директор лікарні №4 Володимир Жигіль один із небагатьох, хто в той час ще намагався їздити на роботу і повертатися додому. Він підвозить пацієнтів та привозить питну воду. А ще займається «кисневою бомбою». У часи пандемії на подвір’ї лікарні встановили резервуар із киснем для підтримки важкохворих на ковід. Наслідки прямого влучання у нього важко й уявити. Однак резервуар не можна просто спустити. Кисень важчий за повітря, він накопичився би навколо місця скиду й вибухнув би від найменшої іскри. Резервуар спускали потроху кілька днів, загрозу вдалося відвернути.
1 березня стало рубіжною датою для лікарні. Окупанти свідомо нищили цивільні комунікації та об’єкти критичної інфраструктури, такою була їхня тактика. У перший день весни в лікарні зникло централізоване енерго- та водопостачання, починаються проблеми зі зв’язком, припиняє працювати «швидка» допомога. Певний час поранених возять поліцейські та військові, але здебільшого люди дістаються лікарні самотужки. Хтось – своїм транспортом, хтось пішки, когось приносять на ковдрах чи саморобних ношах.
Попри все лікарня працює завдяки власним резервам. Тут проводять операції, функціонує реанімація. На жаль, томограф вийшов з ладу ще 26 лютого, чутливий прилад не витримав частих струсів від вибухів. А от старий радянський рентген ще деякий час допомагає лікарям.
Генератор вмикають ощадливо – двічі на день по годині, щоби приготувати їжу в мультиварках, а також в періоди надходження поранених, щоби заживити операційну. Тоді ще ніхто не міг уявити, наскільки критичною стане ситуація. Та й взагалі – чи можливо підготувати величезну лікарню до роботи в повній блокаді?
Власного запасу дизпалива вистачило ненадовго. 5-6 березня резерви вичерпалися і лікарі починають шукати допомогу ззовні. 200 літрів дизелю привозять військові, ще 400 – поліція.
«Два чи три рази ми їздили по розбитих заправках, плюс у людей просили в кого скільки є. Це були крапельки, але вони допомагали нам протриматися ще якийсь час. Були моменти, коли залишалось літрів 30-40 у самому генераторі й ми розуміли, що це край», – розповідає Андрій Серветник.
Директор лікарні Володимир Жигіль востаннє зміг дістатися робочого місця 8 березня. Пересуватися містом ставало небезпечно, а подекуди абсолютно неможливо. Пізніше йому вдається виїхати з Маріуполя. До 21 березня керувати колективом довелося медичному директору Андрію Серветнику. Колеги високо оцінили його роботу в екстремальних умовах.
«Було враження, що його десь спеціально підготували до керування лікарнею в умовах бойових дій. Він організував зв’язок за допомогою рацій, склав перелік груп крові медперсоналу, щоби робити прямі переливання, й постійно знаходив солярку та воду. Порядок був жорсткий. Але водночас він не втрачав почуття гумору і міг підбадьорити інших», – пригадують лікарі.
МЕДИКАМЕНТИ ТА ІНШЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Хоч перед широкомасштабним вторгненням лікарня №4, як «ковідний» госпіталь, мала шалене забезпечення, та цей арсенал не був нескінченним.
На початку березня у Маріуполі почали масово розграбовувати супермаркети, склади та магазини. Однією з головних мішеней стали також аптеки. Звідти виносили абсолютно все, навіть те, що неможливо використати поза медичними установами.
«Аптеки поблизу лікарні були укомплектовані саме тими матеріалами, якими ми користувалися. Ми знали, що там будуть потрібні нам нитки та все, що може знадобитися для хірургії чи травматології. Ми розраховували на них, як на резерв на чорний день. Коли стало зрозуміло, що ці аптеки теж можуть пограбувати, ми збагнули, що потрібно щось робити», – пригадує хірург Сергій Малахов.
Медичний директор Андрій Серветник вирішує діяти на випередження, адже додаткових надходжень медикаментів чекати нізвідки. Персонал самотужки зламував аптеки неподалік. Анестезіолог Олексій напівжартома називає це «розморадерюванням». Утім навіть ті лікарі, які залишалися до останнього дня, кажуть: «так щоб ми були в нуль, зовсім без медикаментів, такого не було». До слова, одна з резервних аптек протрималася до 21 березня, її не було відкрито.
Майже з перших днів запрацював також натуральний обмін. Люди приходили до лікарні й віддавали те, що мали: марлю, шприци чи системи, а просили щось інше – наприклад, часто питали про інсулін.
Не одне життя вдалося врятувати і завдяки вчасному рішенню Міської станції переливання крові. Ще коли був зв’язок і можливість транспортування, станція розвозила по міських лікарнях усі свої запаси. Кров різних груп і резус-факторів та препарати крові заповнили всі реанімаційні холодильники. Поранених було дуже багато і більшість – зі значною крововтратою. Цей запас швидко скінчився, але його використали з максимальною користю.
ПЕРСОНАЛ
Після того, як транспортне сполучення в Маріуполі припинилося, лікарня стала схожою на острів, з якого неможливо вибратися. Персонал, який не зміг або не захотів покинути своє робоче місце, залишався на посту кілька тижнів.
Медичний директор Андрій Серветник докладно запам’ятав штатний розклад «березневого чергування».
«Я можу сказати по відділеннях, хто був. Реанімація: 4 лікарі та 5 медсестер. Травматологія: 4 лікарі, 5 медсестер і 4 санітарки. Хірургія: 3 хірурги, 5 медсестер та 3 санітарки. Неврологія: 4 лікарі та 4 медсестри, там у нас лежали терапевтичні важкі пацієнти. Приймальне відділення: 2 лікарі, 4 медсестри, 3 санітарки», – говорить Андрій.
Це – приблизно третина від всього персоналу лікарні. Однак треба зазначити, що розподіл за фахом та спеціалізацією відбувся абсолютно випадковим чином, тому навантаження були нерівномірні. За штатом в хірургії – 9 хірургів, а залишилося 3. На будь-яку операцію потрібно мінімум двоє, тож якась мінімальна ротація можлива. А от операційна медсестра – тільки одна. І вона працювала на всіх операціях, де була потрібна, витримуючи величезне навантаження. Утім люди, які залишилися, були вмотивованими, вони для себе вирішили – я залишаюся в лікарні.
В інших відділеннях – також гострий брак персоналу та великі навантаження. Всюди багато процедур та роботи по догляду за тими, хто одужує. Графік був ненормований – зміна тривала, поки були пацієнти. Все залежало від ситуації. Якщо потужний обстріл, то невдовзі будуть пацієнти.
Попри воєнний стан, лікарня приймала також хворих з інсультами та інфарктами, яких було дуже багато на фоні стресу. Таких пацієнтів госпіталізували в неврологію. Надавали допомогу й українським захисникам. Військових стабілізували і далі передавали до госпіталів.
Єдиний можливий час на відпочинок – це ніч. Йти до лікарні вночі вже ніхто не ризикував, бо це майже дорівнювало смерті.
Разом з тим на території лікарні рятувалися й звичайні маріупольці. Підвали кількох корпусів змогли вмістити сотні людей. Серед них були лікарі, медперсонал, родини працівників та пацієнтів, мешканці сусідніх будинків. Дехто із них не мав стосунку до роботи закладу, хтось не був критично важливим за фахом, декого паралізували страх та відчай. Одні не виходили з підвалу, інші завжди ставали на допомогу там, де було потрібно саме зараз. З особливою подякую персонал лікарні Мацука згадує фельдшерів «швидкої» допомоги Андрія та Олександра, які були завжди готові підстрахувати.
КОНВЕЄР
За спогадами лікарів, перші масові надходження поранених були 1 чи 2 березня. Команда, яка залишилась на той час, загалом, була доволі досвідчена. Усі розуміли, в яких умовах доведеться працювати. Механізм надання медичної допомоги має кілька рівнів. На першому – пацієнт потрапляє в приймальне відділення, де проводять огляд, сортування та приймають рішення щодо подальших дій.
Сортування в цих умовах означало, що, коли неможливо допомогти одразу всім, лікарі допомагають тим, кого гарантовано можна врятувати.
«Ми просто будемо втрачати час на людину, якій неможливо допомогти. Цей час буде згаяно і той, хто був у важкому стані, може померти. У результаті ми втрачаємо двох пацієнтів, а не одного. Як би не було важко це прийняти, але іноді ми дивилися і розуміли, що просто нічого не можемо зробити», – каже Сергій Малахов.
Лікар говорить, що ніколи не зможе забути дітей, яким було неможливо допомогти. Вони помирали просто у нього на очах.
Другий рівень – це оперативне втручання. Його потребували пацієнти зі серйозними ушкодженнями: ампутації, політравми, важкі стани. За це бралися хірурги Сергій Малахов, Геннадій Дмітрієв та хірург-інтерн. Пізніше до бригади доєднався хірург із третьої лікарні – Володимир Стрельцов. Він не зміг дістатися до свого місця роботи та вирішив допомагати колегам найближчого закладу. Операції проводилися в супроводі анестезіологів, серед яких працював Олексій.
«Постраждалих було дуже багато, на оперативне втручання сформувалася черга і нам довелося сортувати пацієнтів. Приймальне відділення збирало дані – пульс, тиск, характер ушкоджень – щоб ми могли зорієнтуватися, з кого почати. Якщо я не помиляюсь, то максимум у нас було виконано за день 16 операцій. Це я маю на увазі такі дійсно серйозні операції, не враховуючи те, що можна було зробити під місцевою анестезію. Я добре пам’ятаю, що 8 березня було дуже багато поранених, водночас тривали серйозні бої. Колона ворожої техніки намагалася обійти «Азовсталь» через міст. Із вікон було видно, як вони рухалися по Азовстальській вулиці та проспекту Перемоги. У той день було дуже багато надходжень із травматичними ампутаціями. Навколо не припинявся артобстріл, лікарня здригалася», – пригадує анестезіолог.
«Максимальну кількість пацієнтів складно назвати, – каже Сергій Малахов. – Бувало, що ми просто хапалися за голову, бо не встигали, а в деякі дні ситуація була більш-менш контрольованою, однак таких днів було небагато. Щодня було важко. Пацієнти надходили, поки на вулиці було світло. Ввечері, якщо траплялася можливість, ми намагалися відпочивати. Але літаки літали без перерв, обстріли – по кілька разів за ніч, не дуже відпочинеш. Вранці – все знову. Це був наче конвеєр».
Медичний директор Андрій Серветник зафіксував максимум 28-29 серйозних хірургічних втручань за добу. Особливо йому запам’ятався день, коли авіабомба влучила в будинок «Ощадбанку» на площі Перемоги (район неподалік лікарні). Тоді одночасно привезли багато постраждалих.
Та треба пам’ятати, що цифри операцій хірургів не враховують працю приймального відділення, де був епіцентр всієї роботи. На це відділення припадало 70-80% навантаження.
ПРИЙМАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ
Робота у приймальному зупинялася тільки під час дуже близьких артобстрілів або після 21:00. Тут розгорнули декілька оглядових та імпровізованих операційних, де можна було зробити просте втручання під місцевим знеболенням. Перший тиждень справлятися з потоком поранених якось вдавалося, а далі ставало щораз гарячіше. Медичні працівники кажуть: «Кожен день когось приносили з відірваними руками, ногами».
«24 лютого, я як і багато інших, прийшла на роботу і більше додому не поверталася, – розповідає старша медсестра приймального відділення Елла Панченко. – Йти додому сенсу не було. Я розуміла, що не всі зможуть прийти на роботу. Хтось намагався виїхати, хтось боявся, хтось просто не міг дістатися до лікарні. Я ж уже вирішила: якщо прийшла, то чого туди-сюди бігати. Так і залишилася».
Елла Панченко пригадує, що перші поранені почали надходити 26 лютого, а вже на початку березня давати раду стало важко. Зникли водопостачання й електроенергія, перестав працювати ліфт, рентген. Ти часом за один раз могло надійти кілька десятків постраждалих. Бувало, що в одну мить привозили 10, 15 або 25 людей. Люди приходили самі, або їх привозили родичі. Везли чи несли поранених хто як міг: на ковдрах, на візочках з супермаркетів. Всі вони потребували медичної допомоги.
Медпрацівники кажуть, що дуже виручили рації, які залишилися в лікарні від «ковідних» часів. Коли зник зв’язок, їх видали у відділення хірургії, в травматологію, реанімацію та приймальню. Рації заряджали під час роботи генератора. З приймальні могли викликати потрібного спеціаліста, або ж попереджали про певну ситуацію – і це значно пришвидшувало роботу.
Приймальне відділення взяло на себе основний удар. Це стосується і медичного аспекту, і морально-психологічного. Персонал відділення врятував найбільше людей, але й бачив найбільше смертей. Пацієнтам в агонії давали знеболення і вони помирали. В тих умовах нічого іншого зробити було неможливо. Людям із легкими пораненнями надавали допомогу на місці. Могли видалити чужорідне тіло з м’яких тканин, зупинити кровотечу, накласти шви. Таких випадків було дуже багато. Отримавши допомогу, люди йшли додому. Реєструвати таких амбулаторних хворих лікарі були просто не в змозі.
Спираючись на зібрані свідчення, можна припустити, на кількість поранених, які надходили у приймальне відділення, могла сягати 60, 80 і навіть, можливо, 100 людей на добу.
ІСТОРІЇ З ЩАСЛИВИМ ТА З ТРАГІЧНИМ КІНЦЕМ
Олексій за фахом – лікар-анестезіолог, який працює із дорослими. Проте війна не вибирає жертв. Під час облоги Маріуполя Олексію довелося допомагати дітям із жахливими травмами.
«Десь у середині березня привезли дівчинку, її звали Аня. Поряд з Анею щось вибухнуло. Вибуховою хвилею в автівки, що стояла поруч, відірвало колесо, і вдарило дівчинку в потилицю, спричинивши надзвичайно важку черепно-мозкову травму», – розповідає лікар.
У лікарні №4 не було нейрохірургічного відділення та відповідно жодного фахівця з нейротравм. Травматолог-ортопед Олександр Боровиков не мав практики подібних втручань. Але часу було обмаль. Або ризикувати, або дитина помре. Тож лікар робить дівчинці трепанацію. Операція минає успішно.
Та в подібних випадках пацієнти потребують штучної вентиляції легень, бо не можуть дихати самостійно. Це був наступний виклик. Лікарня мала чотири апарати ШВЛ, які могли працювати на батареях. Їх заряджали під час нетривалого ввімкнення генератора та використовували по черзі впродовж 5 днів, поки Аня не прийшла до тями і не змогла дихати самостійно.
Коли Олексій був за межами Маріуполя, на підконтрольній Україні території, в одному з телеграм-каналів він побачив Аню. Дівчинка вижила, її врятували.
17 березня до лікарні поступили жінка з дитиною та матір’ю. Вони готували їжу на вулиці й отримали поранення. У матері була травма ока, у бабусі – обличчя, найважче поранення отримала дитина.
«Дівчинці осколком розірвало частину лобної кістки та пошкодило лобові частки мозку. Мати принесла її ще живою, це була зовсім маленька дитина, рік – не більше. Ми взяли її, занесли в операційну, оглянули рану і зрозуміли, що нічим не можемо допомогти. Ми спостерігали, як впродовж 10 хвилин ця дитина помирає. Зробити щось було абсолютно неможливо. Потім потрібно було вийти до матері та сказати, що вона втратила дитину. Це був дуже важкий момент», – пригадує Олексій.
ОБСТРІЛИ ЛІКАРНІ
У залежності від того, як лікарня зазнавала нових пошкоджень, медперсонал переміщувався по корпусах та намагався адаптувати роботу в нових умовах. Палати вже не використовували за призначенням – у них складали різні речі, пацієнти розташувались у коридорах та інших не призначених для цього місцях.
Після 8 березня оперувати довелося у передопераційних приміщеннях, адже в усьому корпусі повилітали вікна. Передопераційні – це кімнати без вікон, де раніше зберігали різне приладдя. Їх звільнили наскільки це можливо та пристосували до потреб операційної. Хірургія була розташована на 4 поверсі й хоч це було досить ризиковано, та бригада лікарів продовжувала робити операції до 21 березня.
У другій половині березня всі будівлі лікарні мали значні пошкодження. Перші «прильоти» були 3-4 березня. Спочатку – поруч, по будівлі психіатричної лікарні, потім ще один снаряд поцілив у спільний двір. Пізніше було кілька влучань вже безпосередньо по території лікарні №4. 9 березня вперше снаряд влучив в один із корпусів. З опису вирв можна стверджувати, що територію медмістечка обстрілювали великокаліберною артилерію чи авіабомбами. Від вибухів утворилися дві величезні вирви біля дитячого інфекційного блоку. 20 березня на тому місці загинув лікар Анатолій Казанцев, завідувач першим інфекційним відділенням. Потім було пряме влучання міни в ґанок приймального відділення та кілька прильотів біля поліклініки. Внаслідок влучання в дах неврологічного корпусу почалася пожежа. Повністю згорів адміністративний корпус, після нього – терапевтичний, обстріли розбили будівлі інфекційних відділень. Поодинокі вікна залишилися тільки на 3 та 4 поверхах південного фасаду корпусу, що стояв вздовж вулиці Пашковського. Хаотичні обстріли тривали майже без перерв, і що ближче лінія зіткнення підходила до «Азовсталі», то щільнішим був вогонь.
ТРЕБА ЇХАТИ
У другій половині березня нестача питної води та дизпалива стали критичними. Генератор вмикали тільки, щоби забезпечити функціонування операційної. Воду теж економили. Пацієнтам давали по пів склянки вранці та ввечері, супи варили на фізрозчині.
19 березня запаси води майже закінчилися, але несподівано врятували волонтери. Якісь відчайдухи з бочкою на бусі змогли доїхати до лікарні, ризикуючи власним життям. Схожа ситуація була з дизпаливом. Всі розуміли, що з кожним днем фронт стає ближчим і діставати ресурси буде дедалі важче. В одній із поїздок по воду пізніше загине завідувач терапії Андрій Гнатюк.
Попри те, що емоційний стан у всіх був пригнічений, та паніки не було.
«Те, як всі пахали в тому пеклі, реально викликає гордість за лікарню та колектив. Робили свою справу без чвар та безладу», – пригадують медпрацівники.
Лікарня працювала, когось приймали, когось виписували. Госпіталізувати намагалися тільки в крайніх випадках, адже ресурсів – обмаль. На диво генератор залишався неушкодженим і була змога стерилізувати багаторазовий інструмент. Одноразового вже бракувало. І хоча дефіциту базових медикаментах досі не було, та специфічні препарати майже вичерпались.
«Щоб хворого прооперувати, потрібні препарати для наркозу, наркотичні засоби, кисень і так далі. Всього цього неможливо знайти в комерційних аптеках. Такі препарати надходять за спецзамовленням з державних складів. Більше їх взяти – ніде. Якщо немає можливості зробити наркоз, то і неможливо зробити операцію», – каже Сергій Малахов.
Поступово приходило усвідомлення, що без ресурсів перебування в лікарні втрачає сенс.
«Насправді про евакуацію думали весь час, – каже анестезіолог Олексій. – Просто наша корисність деякий час переважала ці думки. Коли ми почали розуміти, що за кілька днів перетворимося на людей, які сидять у підвалі лікарні та їдять залишки хліба, рішучості побільшало. Також збіглося, що після 15 чи 16 березня на верхніх поверхах став пробиватися зв’язок і ми дізналися, що люди виїжджають з Маріуполя самостійно».
Перша спроба організувати евакуацію цивільного населення з Маріуполя була 5 березня. На офіційних ресурсах Донецької ОВА з’явилася інформація, що об 11.00 від СК «Іллічівець» та Драмтеатру вирушать колони автобусів, до яких можна буда доєднатися власним транспортом. Того дня на зазначених локаціях збирається величезна кількість людей, але евакуація зривається. Неорганізований виїзд з міста стає можливим після 13 березня через шлях у бік селища Мелекіне. Українські військові залишають блокпост на трасі, а окупанти займуть його лише через кілька днів. 15 березня влада погоджує евакуаційний маршрут Маріуполь-Осипенко-Токмак-Василівка-Запоріжжя. У наступні кілька тижнів, рятуючись від смерті, ним скористаються сотні тисяч мешканців Приазов’я.
«Було ясно, що з кожним днем фронт насувається ближче до лікарні. Я не міг тримати людей силою, – каже Андрій Серветник. – Дехто з персоналу поїхав ще до 21 числа. Ми збиралися з лікарями, спілкувалися щодо того, хто їде, а хто залишається. Всі вже знали, який терор влаштовують окупанти. Кожен робив власний вибір: їхати чи ні».
Лівий і правий береги Маріуполя зв’язані за допомогою двох мостових перегонів. Перший – в районі головних прохідних «Азовсталі», другий – на вулиці Мамина-Сибіряка, що північніше. На той час лівобережжя майже повністю контролюється окупантами й евакуація можлива тільки в Росію. Тим, хто хоче дістатися України, потрібно перетнути лінію зіткнення і рухатися до західних околиць міста.
«Це були не одноденні розмови з колегами та з дружиною: що робити, їхати чи не їхати? Мучився, але розумів що бути хірургом я вже не міг. Лише – пов’язочки робити, що може кожна медсестра. І, звісно, був страх, що якщо не поїдемо, то можемо загинути усім корпусом. Обстріли ставали більш частими та потужними», – розповідає Сергій Малахов.
Врешті частина персоналу травматології, реанімації та хірургії вирішує власним транспортом виїжджати в бік України. Сім автівок вирушають від лікарні №4. Двічі колону з медпрацівниками розвертають, всі шляхи перекриті та заміновані. Вибратися з лівого берега вдається лише з третьої спроби. 21 березня набережною Кальміусу повз
«Азовсталь» та пост-мост колона потрапляє на правий берег. Умовно безпечний маршрут вдається дізнатися від знайомих, що прорвалися раніше.
«Ми поїхали, а пацієнти та частина наших колег залишилися. Це дуже болісна ситуація та дуже важкий вибір. Ми запевняли себе, що в тих умовах зробили все, що могли, але, я думаю, сумніви залишилися в кожного», – зазначає анестезіолог Олексій.
«Докори сумління щодо цього вчинку в мене були, але після того, як я дізнався, що відбувалося в Бучі, більше немає ніяких. Якби я був упевнений, що фронт втримається, я б нікуди не поїхав, я думаю – інші теж», – каже Андрій Серветник.
Цей вчинок спричинив конфлікт між тими лікарями, які поїхали, і тими, які залишилися.
«Не має права лікар поїхати й залишити хворого», – кажуть останні.
Хоча з точки зору самої лише логіки ризик втратити медика, який може врятувати життя інших людей, – це гірше, ніж ризик втратити пацієнта, та очевидно, що з точки зору етики правильної відповіді немає.
ПІСЛЯ 21 БЕРЕЗНЯ
Окупанти стискали кільце навколо «Азовсталі» й у ці лещата потрапила територія лікарні імені Мацука. Квартал за кварталом російські війська нищили житлову забудову разом з тими, хто переховувався у квартирах та підвалах. Інтенсивність боїв зростала.
Після 21 числа кількість лікарів скоротилася як мінімум вдвічі, але нових пацієнтів менше не стало. У підвалах та коридорах лікарні залишалося до 50-60 важкопоранених з рваними ранами чи ампутаціями, які без догляду мали обмаль шансів вижити. Давати раду з ними довелося колективу з сімох лікарів (двоє з них загинуть). Їм допомагали кілька медсестер та фельдшерів. Цей персонал якийсь час ще сподівався, що українська влада проведе централізовану евакуацію. Люди здебільшого перебували в інформаційному вакуумі й не розуміли до кінця, що відбувається. Вже через кілька днів не те що евакуюватися, перебігти з одного корпусу в інший стало вкрай небезпечно.
«Пацієнти заповнили коридори, лежали на підлозі. Мороз – 12 градусів, у фойє було багато поранених. Їм була потрібна вода й мінімальні санітарні умови. Навіть елементарні перев’язки в таких умовах – це складно. Води немає, бруд – усюди. Люди лежали на картоні, всі палати – розбиті. Як ми не загинули – не розумію. Ми встигали перебігати від одного місця, де був «прильот», до іншого, якось нам пощастило», – розповідає старша медсестра приймального відділення Елла Панченко.
2 квітня, надаючи допомогу в приймальному відділенні, гине лікар УЗД Сергій Власюк. Наступного дня його намагаються поховати на подвір’ї.
3 квітня, за спогадами свідків, стало найжахливішим з усіх днів. В одному з відділень неврологічного корпусу вибухає міна. Починається пожежа, загоряються пластикові трубопроводи. Розпечений пластик починає стікати вниз. Загасити вогонь наявними вогнегасниками не вдається. Отруйний дим заповнює приміщення та потрапляє у підвал, де переховуються діти та пацієнти. Вийти надвір не можна, адже обстріли не вщухають. Пізніше по корпусах прямою наводкою починає стріляти танк. Тільки завдяки щасливому випадку ніхто не загинув. Того ж дня влучання снаряду знищує генератор.
Від одного з прильотів загорілися тіла. Возити їх у морг вже можливості не було, тож померлих пакували у мішки та складали під стіною корпусу. Тіла намагаються загасити землею, але це виходить погано, бо останні два тижні стоять сильні морози.
Територія навколо головного корпусу Лікарні №4. Відео Елла Панченко
ЗАГИБЛІ ЛІКАРІ
Під час виконання службових обов’язків на території лікарні №4 в період з 24 лютого по 5 квітня загинули троє лікарів.
Першою жертвою став завідувач дитячим інфекційним відділенням Анатолій Борисович Казанцев.
«Він був дитячим лікарем, лікарем з великої літери. Коли приводили хворих дітей із дрібними пораненнями він їх оглядав. Ми намагалися дітей класти в підвал, бо це було найбезпечніше місце», – пригадує його колега Андрій Серветник.
Вранці 20 березня Анатолій Казанцев вийшов із підвалу свого корпусу з чайником. Він хотів занести окріп до сусіднього підвалу, де мали готувати суміш для дітей. Переходячи з одного корпусу в інший, Анатолій потрапив під обстріл. Колеги швидко зреагували, буквально за хвилину Казанцева занесли в корпус, щоби надати допомогу. Оглядав постраждалого Сергій Малахов.
«По рації доповіли що Анатолій Борисович поранений. Принесли його в приймальне відділення, потім підняли в реанімацію. Але настільки була важка травма, що ми нічого не змогли зробити. Смерть настала через черепно-мозкову травму, поранень на ньому не було. Ми так зрозуміли, що його відкинуло вибуховою хвилею і скоріш за все вдарило об стіну корпусу».
Анатолія Казанцева поховали біля корпусу, в якому він пропрацював ледь не половину свого життя.
Лікар УЗД Сергій Власюк загинув у приймальному відділенні 2 квітня. Він був на першому поверсі в одному з приміщень, де надавали допомогу новим пацієнтам. Ця кімната розташовувалась із зовнішньої сторони будівлі. Поряд на вулиці пролунав вибух і осколок влучив йому лікарю грудну клітку. Сергій Власюк загинув миттєво.
Завідувач терапевтичним відділенням Андрій Гнатюк поїхав на машині по воду до джерела в районі вулиці Тенісної й не повернувся. Точна дата загибелі не встановлена. Пізніше розстріляне авто знайшли за квартал від лікарні на перехресті Вулиць Менделєєва та Володимирської.
У червні 2022 року Володимир Зеленський посмертно нагородив маріупольських лікарів Сергія Власюка, Андрія Гнатюка та Анатолія Казанцева орденом «За заслуги» III ступеню. Їх відзначили за героїчний порятунок жителів під час обстрілів міста.
Точну кількість пацієнтів, які померли від поранень, встановити неможливо. Медичні журнали приймального та хірургічного відділень, де реєстрували летальні випадки, не збереглися. Спочатку тіла вивозили у відділення патанатомії, це окремий корпус на території лікарняного містечка. Пізніше, коли не було електроенергії та стало небезпечно переміщатися по вулиці, померлих стали пакувати в чорні пакети з маркуванням паспортних даних, якщо вони були відомі. Їх складали біля фундаменту хірургічного корпусу. Загиблих було багато, бо нерідко потерпілих до лікарні привозили вже мертвими. Одного разу на самих дисках приїхала машина, що потрапила під обстріл десь поблизу. Водій був поранений, а всі його пасажири – мертві.
Тіла лежали під хірургічним корпусом в один ряд, пізніше їх стали складати один на одного.«Там була гора», – якось по-іншому описати кількість тіл ніхто зі свідків не може.
Але без сумнівів, рахунок ішов на сотні. Що сталося з тілами після евакуації медзакладу – невідомо.
(НЕ)ЕВАКУАЦІЯ
Після 3 квітня приготувати їжу та якось зігрітися в лікарні стало неможливо. Дехто намагається покинути зону бойових дій самостійно. На свій страх і ризик представники лікарні вирішують звернутися до військових по допомогу. На той час це вже були солдати окупаційних військ, вони оточили район і заблокували всі переміщення.
«Ми вийшли на блок-пост і сказали, що нам потрібна евакуація, тому що люди потребують допомоги», – розповідають свідки.
Наступного дня до лікарні під’їхали бронетранспортери окупантів. Людям відвели на евакуацію 40 хвилин. 5 квітня озброєні солдати противника вивезли неврологічний корпус, наступного дня хірургію. В одному з приміських селищ людей пересаджували в автобуси.
«Якщо чесно, людям було вже все одно, аби вибратися. Ніякого примусу не було, сідали та їхали. А вже потім кожен міг зробити свій вибір: чи залишатися, чи виїжджати на контрольовані Україною території або в Європу», – діляться спогадами очевидці подій.
Лікарів вивозили через Таганрог, тяжких пацієнтів направляли в Донецьк, більш легких в – Новоазовськ. Евакуація тривала впродовж 5-6 квітня, за приблизними оцінками очевидців, на той час у лікарні могло бути приблизно 500 людей.
Пацієнтів лікарні №4 вивозять до Новоазовська. Відео 0629
«Евакуація – не те слово. Правильніше називати це захопленням, полоном чи депортацією. Зрозуміло, що якби ми там залишилися, то могли б і не вижити, бо корпуси обстрілювали з танків упритул. Діри в стінах були по півтора метра. Але евакуація – це коли приходить чинна влада та організовує переміщення. А коли приходять люди, які поливали нас до того снарядами – це зовсім інше. Евакуація звучить недоречно в цій ситуації. Потім ми опинилися у фільтраційних таборах або лікарнях на окупованій території, які були більше схожі на морги», – розповідають вивезені росіянами люди.
Так закінчилось медичне чергування, що тривало понад місяць. Принаймні три з п’яти лікарів, які залишалися в лікарні до останнього, покинули ТОТ і через Росію виїхали до Європи.
10 квітня окупанти взяли оборонців «Азовсталі» в облогу, а прилеглі квартали майже повністю зрівняли із землею. Пошкодження, які завдані маріупольській лікарні імені Мацука, – катастрофічні. Досі робота жодного з відділень не відновлена. Четвертої лікарні більше не існує.
Автор: Іван Станіславський