За офіційними даними, від початку повномасштабної війни російська армія відібрала життя 535-ти дітей. Ми продовжуємо карбувати історії загиблих. У цьому тексті розкажемо про братів Чикмарьових – Матвєя та Кліма – і Катерину Шишкіну, яких розстріляли у перший місяць повномасштабного вторгнення на Київщині, а також – про Єлизавету Невару, яку вбив ворожий безпілотник навесні 2023-го на Донеччині.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Мамо, я так не хочу помирати». Історія 15-річної Катерини Шишкіної
Юлія з Донецька одружилась з Олексієм у 2005 році. Невдовзі молода родина дізналася, що їхня сім’я зросте. Майбутній матусі хотілось хлопчика. Та за якийсь час УЗД показало, що у животику підростає донечка.
«Від слів лікарки про стать дитини я підскочила і сказала: «Уважно подивіться». А лікарка відповіла, що хоч вздовж та поперек дивись – маля сидить як жабка, тому добре видно майбутню донечку», – пригадала Юлія Мультановська.
Вагітність минала легко, згадує мама і каже, що тоді вона наче літала. Самі пологи теж пройшли без ускладнень. А 21 травня 2006 року народилась маленька дівчинка. Юлія хотіла назвати донечку Златою. Але мама попросила Юлію назвати дівчинку на честь прабабусі – Катею.
«Катюша була слухняною. Не канючила, харчами не перебирала. Мала гарне здоров’я», – розповідає Юлія.
Від трьох років улюбленою іграшкою Каті став собачка Булька – так вона його назвала.
«Бульку подарувала свекруха. Катя не випускала його з рук. Без іграшки нікуди, спала з нею. Я Бульку багато разів прала, шила-перешивала. А донька все носила його з собою», – згадує мама.
Змалечку дівчинка любила малювати. Обожнювала танці. Мама вмикала кліпи і Катя залюбки танцювала. Згодом почала ходити на танці, обрала для себе хіп-хоп. Була пластичною і добре відчувала музику.
Катя Шишкіна танцює. Відео:соцмережі дівчинки
У Донецьку Катя пішла у перший клас, відвідувала україномовну школу.
«Свекруха допомагала мені, багато з донькою займалася, водила до театрів, музеїв», – згадує Юлія.
Після початку війни у 2014 році сім’я виїхала з окупованого Донецька на Київщину. Оселилися у Бучі.
«Ми з колишнім чоловіком виїхали з Донеччини швидше. Катю родичі привезли через кілька місяців. У дорозі донька бачила обстріли, багато вогню. Сильно злякалась. Потім – коли ми вже жили в Бучі, вона здригалася від гучних звуків. Запитувала: «Це бомблять?». Я відповідала: «Ні, доню, тут бомбити ніколи не будуть», – згадує мама.
Спочатку Каті важко дався переїзд. Та з часом вона знайшла нових друзів і стало легше.
«Катя змалечку була дуже мудрою. Мозок чи то навіть душа у неї – наче у зрілої жінки. Могла дати такі поради – ніби зовсім не дитина», – каже Юлія.
Каті подобалося ходити по крамницях, обирати щось нове. Вона смачно готувала. Виписувала рецепти. Любила разом із мамою купити смаколиків і дивитись годинами корейські серіали. Інший час проводила з друзями.
«Донька розповідала про всі свої пригоди. Я так сформувала наші взаємини: краще нехай буде відвертою, ніж щось приховуватиме. Я їй давала свободу, вона цінувала це і не зловживала», – каже Юлія.
Після розлучення мама Юлія мала нові стосунки. За місяць до повномасштабного вторгнення одружилася із Володимиром. Із чоловіком мами Катя швидко знайшла спільну мову.
Вони всі разом жили у Гостомелі. Напередодні 24 лютого 2022-го сім'я думала про відпочинок та народження ще однієї дитини. 15-річна Катя хотіла братика.
Та вже від 24 лютого родина опинилась в епіцентрі бойових дій. До початку березня переховувались у підвалі приватного будинку.
«Пам'ятаю, як донька каже: «Мамо, я так не хочу помирати». Я їй сказала: ну що за дурниці?». «Я стільки всього в житті не спробувала, стільки всього невідомого…». А за добу до смерті Катя сиділа, хиталась, схрестила ніжки і каже: «Завтра все закінчиться». Я спитала, що вона має на увазі. Катя відповіла: «І війна, і все скінчиться». Тоді я не надала цьому значення…», – згадує Юлія.
Це було 2 березня, а вже 3-го – родина екстрено виїздила з Гостомеля. До їхнього будинку зайшли російські військові. Забирали гроші та цінні речі.
Юлія, Володимир і Катя у той час були у підвалі. Військові пішли через 20 хвилин, але родина чула, що вони між собою домовилися повернутися.
«У нас серця завмирали. Вони просто нас не знайшли. Коли окупанти вийшли, ми сіли в машину і виїхали. Нічого не забирали», – говорить Юлія Мультановська.
Вона пригадує: коли їхали Гостомелем, то бачили ворожі танки між будинками, вивісили на автівку біле полотно. Їхали і думали, що їх можуть розстріляти будь-якої миті. Катя тримала поряд улюбленого Бульку.
На одному із перехресть по машині почали стріляти російські військові. Люди виставили руки, показуючи, що вони цивільні. Та по них почали гатити з інших сторін.
«Машина була розстріляна з усіх боків. Я кричала: «Вова, жени!». Але в нас уже були пробиті колеса. Дістались до ресторанного комплексу, де могли сховатись. Я відчинила задні двері автівки, кажу: «Катюшо, давай виходити». А вона сидить і говорить: «Мамо, у мене зі спини тече кров». Донька підняла куртку, а там – дірка…» – говорить Юлія.
Поранення отримав і Володимир – йому наскрізь пробило руку. Сім'я деякий час провела у готельно-ресторанному комплексі. Викликати «швидку» не вдавалось. Через друзів завдяки селищному голові Гостомеля змогли організувати авто – хлопці з ТрО забрали родину в лікарню Бородянки.
Машина з іграшковим песиком Булькою, який був у крові Каті, так і залишилась на місці обстрілу.
«Друзі почали всіх на вуха піднімати. Селищний голова підтвердив, щоб нас забрали. Поки ми їхали, Катя лежала. Я питала, чи щось болить. Вона говорила з хрипом, що ні, але дихати важко», – ділиться Юлія.
Куля пробила дівчині нирку, легеню, пройшла у черевну порожнину. Її забрали на операцію. Тим часом у лікарні зашивали руку Володимиру.
За годину медики повідомили батьків про втрату – Катерина Шишкіна померла, травми були надто тяжкі.
Дівчину поховали за територією лікарні – на подвір'ї місцевого дідуся. Тіло вклали у ковдру, дідусь прочитав молитву. Юлія на похованні не була. Пізніше до могили її привів чоловік.
Після смерті доньки Юлія деякий час допомагала опікуватись пацієнтами лікарні.
«У великих чанах на морозі готували їжу. Поки все нагодуєш, перемиєш, я лягала спати без задніх ніг…», – пригадує вона.
Невдовзі Юлія і Володимир виїхали з окупації. Кілька місяців жили у Польщі, потім – перебралися в Канаду. Володимиру потрібне якісне лікування та реабілітація після поранення.
«Ми були у Польщі, коли сказали, що буде перепоховання Каті. Приїхала бабуся і тато Катін – усе організували. Колишній чоловік навіть не зміг упізнати доньку, надіслав фото ручки. Тіло від вологи сильно змінилось... Але я впізнала доньку по манікюру», – сказала Юлія.
Катерину Шишкіну перепоховали на Бучанському кладовищі.
Нині Юлія з Володимиром залишаються у Канаді. З собою мама має кілька речей Каті: шапку, яку зв'язала ще мама Юлії, трошки одягу. Іноді обережно носить ці речі, щоби відчувати присутність доньки. Прати одяг боїться, каже – щоби не змивати дух Каті.
«До року від трагедії донька практично не снилась, а якщо снилася, то лише маленькою, і весь час танцює, усміхається, жартує. Я уві сні починаю обіймати, відчуваю запах, відчуваю її тепло. Коли усвідомлюю, кажу: «Катю, ти ж померла». Вона кидає на мене погляд, і я прокидаюсь. Проте я відчуваю її запах і тепло. Фізично… Думала колись – буде у мене випускниця. Яке плаття вона обере, яку зачіску? Я ніколи цього не побачу...», – каже Юлія.
Ім’я її доньки, Катерини Шишкіної, додали на меморіал, присвячений жертвам російських військових, що у Бучі.
«Росіяни бачили, що їде сім’я з маленькими дітьми». 9-річний Матвєй і 4-річний Клім Чикмарьови
Маргарита з Олександром були родом із одного села на Донеччині. Жили на сусідніх вулицях. Коли обоє подорослішали, почали зустрічатись.
«Саша старший за Маргариту на десять років, він її не помічав. Поки якось не зустрілись на одному зі свят», – розповідає подруга Маргарити, Ольга Дністренко.
Пара одружилась, жили на Донеччині.
«Вони хотіли дитину. Як Ріта дізналась, що вагітна, трохи злякалась. Та страх швидко минув. Коли подругу поклали на збереження, вона сказала, що малюк – найцінніше, що має і що вона буде лікуватись та зробить усе можливе для нього», – згадує Ольга.
2 липня 2012 року народився хлопчик. Малюка назвали Матвєєм, лагідно його кликали Матюшою.
Через п’ять років, у 2017-му, Чикмарьови готувались до народження другої дитини. Маргарита, за спогадами подруг, хотіла донечку, але коли народився другий син, сказала: «Як я могла хотіти дівчинку, якщо в мене такий хлопчик?»
13 квітня 2017-го на світ з’явився Клім Чикмарьов. Маргарита з Олександром раділи сину, а Матвєй – брату.
«З дитинства Матвєй грався з Клімом, візочок возив, казки читав. А молодший, коли підріс, тягнувся до старшого. Хлопчики відрізнялись один від одного. Мені здавалось, що Клім був більш бойовий. Ми навіть сміялись і казали, що коли підросте, буде захищати Матвєя», – ділиться Ольга.
«Матвєй був балакучим, переговорити – неможливо. А от Клім любив танцювати, співати, розповідати вірші. Любив, щоби на нього дивилися, захоплювалися. Зовні, до слова, Клім був схожий на батька, а Матвєй – на маму», – говорить інша подруга Рити, Олена Докай.
З нею Маргарита познайомилась вже після переїзду з Донецька до Бучі. Матвєй ріс добрим хлопчиком, якого цікавило все навколо. Любив книги. Олена Докай згадує, що Маргарита не встигала їх купувати для нього.
«Ріта думала, що книжки вистачить на тиждень, а вона закінчувалася за кілька днів», – розповідає вона.
Хлопець пішов у Бучі у перший клас. «Коли були перші збори перед навчанням, мама хвилювалась, що синові буде нудно. Казала: «Зверніть на нього увагу». Але Матвєй навчався у класі за програмою «Інтелект» і там йому точно не було нудно», – говорить перша вчителька хлопчика Людмила Клокун.
Вона називає Матвєя унікальним школярем, який мав бездоганну пам’ять. Читав й одразу переповідав прочитане. Усі уроки йому добре вдавалися.
«Писав ідеально. Стільки років працюю… Це просто унікальне дитя, яке горіло до навчання. Це ще й мамина заслуга, що вона його вдома мотивувала. Маргарита була дуже зацікавлена в його навчанні», – розповідає вчителька.
«Рита пояснювала синам, що треба вчитися. Якщо хочеш чогось досягти, треба багато знати. Матвєй слухав її, а подруга ним пишалася. Вона бачила, що у сина все виходить», – говорить Олена.
Матвєй додатково вивчав англійську. Був жадібним до знань.
«Матвєй був маленький такий, але від нього йшла якась мудрість. Мав дуже світлий погляд. Виважено робив висновки», – згадує Галина Марченко, керівниця клубу, де хлопчик вивчав англійську.
Матвєй ходив в одну групу з дітьми, які були на рік старші, й лідирував за знаннями. Вчителька англійської згадує – хлопчик приходив першим на ранкові заняття. «Я йду відкривати клуб, а він уже чекає», – каже Олена Богомолова.
За словами вчительки, діти зазвичай не люблять граматику, а Матвєю вона йшла легко.
У 2021 році хлопчик склав перший кембриджський іспит на найвищий бал – 15. У 2022-му разом із вчителькою готувався складати наступний рівень.
Матвєй додатково займався шахами. Батьки пророкували йому майбутнє у програмуванні чи юриспруденції.
А Клім перед повномасштабним вторгненням почав відвідувати секцію з футболу.
«Клім точно мав яскравий характер. Міг вирішити, що сьогодні йде у такій сорочці і все – одягав її та йшов у садочок», – пригадує хлопчика подруга Ольга.
Після 24 лютого 2022-го родина Чикмарьових залишалась у Бучі. Ворог швидко окупував ту частину Київщини.
Родина ховалась у підвалі разом із батьками Олександра. Маргарита намагалась відволікати синів. Хлопчики боялись підніматись на поверхню.
«На день народження свекрухи Рита зробила торт. До цього вона пекла хліб. З підвалу піднімалася на гору, пекла – і віддавала захисникам», – розповідає Олена Докай.
Щоб розвантажити дітей, у клубі провели онлайн-заняття: «Матвєй був радий побачити знайомі обличчя, відволіктись від жаху, який був навкруги», – говорить Олена Богомолова.
У підвалі хлопчик написав лист: «Зараз я сиджу у підвалі та пишу цей текст, я хвилююсь за свою родину, тому що у Бучі щодня йдуть бої. Ми є щитом для нашої столиці – Києва. Якщо мені було б 18 років, я би пішов воювати за Україну. Але мені лише 9...».
Олександр із Маргаритою і синами спробували виїхати з окупованої Бучі 5 березня.
«Останнє повідомлення від Рити було про те, що в них тихо. Я знала, що вони збираються покинути місто», – згадує Ольга.
Родина не від’їхала від будинку і на 800 метрів, як по них почали стріляти. Окупанти вдарили по машині з БМП.
«Автомобіль загорівся, а я отримав поранення. Потім переповз із машини на тротуар, сховався за деревом. Два військові автомобілі між собою порівнялись, про щось поговорили і роз'їхались… Скло автомобіля не було тонованим. Росіяни бачили, що їхала сім'я з маленькими дітьми…», – розповів Олександр.
Від того обстрілу вижив лише він. Чоловіка врятували перехожі, які довезли до найближчої лікарні. Дружину Маргариту та синів Матвєя і Кліма знайшли через тиждень.
«Я сприйняла цю смерть дуже тяжко. Трагедія… Ми ходили на річницю загибелі на кладовище разом із батьками та дітьми», – говорить вчителька Людмила Клокуну.
«Матвєй і Клім народились у батьків, які присвятили їм своє життя…», – каже подруга мами Ольга.
Імена Маргарити, Матвєя та Кліма Чикмарьових викарбували на меморіалі, присвяченому жертвам російських військових у Бучі.
«Вона була така ніжна, тендітна, добра». 16-річна Єлизавета Невара з Донеччини
Першим у родині Джона та Олена Невари, яка жила у Краматорську на Донеччині, народився хлопчик Владислав. Як подорослішав, йому захотілось сестричку. Про маленьку просив у мами з татком.
«Після розмови років через три-чотири врешті повідомили, що у мене буде сестра», – говорить Владислав Невара.
У першому триместрі в Олени був сильний токсикоз. Старший син згадує, як мама зранку просила на сніданок булочку з маслом – якщо не з’їсти, вагітній могло бути погано весь день.
Дівчинка у родині Джона та Олени Невари народилась 15 липня 2006 року. Маленьку назвали Лізою – на цьому імені наполягав й старший на 12 років брат Владислав.
«Пам’ятаю, як ми з батьком разом забирали сестру і маму з пологового», – ділиться Владислав.
Усі бажання маленької Лізи у родині схвалювали. Дитиною вона любила читати – книг удома було безліч. Полюбляла й м’які іграшки, з ляльок – серію «Monster High». Мала по цьому мультику і розмальовки.
«Ліза була дуже гарною дівчинкою. Бажаною, жаданою у своїй сім'ї. Вона була така ніжна, тендітна, добра», – ділиться Валентина, син якої був похресником батька Лізи.
«До школи я її сильно опікав. Майже весь час була зі мною. Мама поралась біля своїх батьків, які мали проблеми зі здоров’ям, а я проводив час із Лізою. Годував, спати клав, гуляв. Їй десь пів року було, як почали залишати її на мене. Батьки не непокоїлись, знали, що з Лізою все буде добре», – розповідає Владислав Невара.
«Вона була як принцеса! Якось, коли Ліза була маленькою, родина поїхала на відпочинок у село Щурове. Ліза впала та розбила обличчя. Тато відразу схопив доньку та повіз у Краматорськ – сам зашивав її обличчя, адже був хірургом. Нікому не довіряв, казав, що вона повинна бути гарненькою», – розповідає Валентина, Джон Невара був хрещеним її сина.
Владислав Невара додає: сестра отримала поранення, коли він з нею побіг за морозивом. Маленька спіткнулась та вдарилась до краю сходинки.
«На руках я доніс її до батьків. Тато швидко зібрав речі, взяв ключі від машини, ми поїхали в Краматорськ у його операційну. Там батько знайшов найтоншу шовкову нитку, яку можна було знайти. Зашивав сам, мама йому асистувала. Ліза трималася весь цей час мужньо, жартувала. У підсумку після загоєння був ледь помітний шрам у вигляді тонкої білої смужки», – розповідає Владислав Невара.
Ліза любила співати, танцювати. Малювала, відвідувала танцювальну групу.
«Ми росли різними за характером. Я був більш спокійним, вона – вперта. Якщо знала, чого хоче, то йшла до цього», – говорить Владислав.
У школі Ліза була відмінницею. Перша вчителька Ганна Карватська згадує її доброю, сором’язливою, старанною.
«Попри свою сором'язливість, Ліза завжди брала участь у позакласних заходах: співала, танцювала. Брала участь у спортивних змаганнях. Відвідувала з класом різні екскурсії», – говорить Ганна Карватська.
У 2014 році родина виїхала з Краматорська до дідуся у Костянтинівку. Владислав згадує, що сестра боялась війни.
Через якийсь час родина повернулась додому.
У Краматорську Ліза товаришувала з однокласниками. Мала кілька найкращих подружок.
«Був один такий смішний момент, як зараз памʼятаю: шостий урок, ми зголодніли, а на уроці сидіти ще хвилин 40. Ми вирішили, що не витримаємо і почали згадувати, що у нас є поїсти. Були мардаринки. Поки вчитель писав на дошці тему, ми швидко дістали мандарини і цілий урок їли їх. Трішки закривали пеналом, щоб ніхто не побачив. Було весело…», – переповідає спогад Вероніка, подруга Лізи.
Дівчата ходили до одна одної в гості, готувались до уроків, танцювали, кулінарили.
«Ліза була позитивною, доброю, розумною, чутливою. Полюбляла бокс, танці. Дуже любила свою родину. Вона мені завжди допомагала з домашнім завданням, а іноді і я їй», – згадує інша подруга Лізи, Маргарита. Дівчата потоваришували у старших класах.
Класна керівниця дівчини з 6 по 10 клас Лариса Костенюк говорить, що Ліза дуже відповідально ставилась до всіх завдань. Вчителька садила за парту до Лізи учнів, яким потрібна була допомога з навчанням.
«У 10-му класі Ліза особливо цікавилася англійською, біологією, географією, фізикою, хімією, інформатикою, уроками із захисту Батьківщини і громадянської освіти. Вона гарно малювала плакати для заходів. Формувала ідею у малюнок, це був її коник», – розповідає Лариса Костенюк.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Владислав Невара зі своєю сім’єю виїхав до Луцька. «Через кілька місяців переконав рідних теж покинути Краматорськ. Татко виїхав з Лізою у Черкаську область. Там він працював фельдшером у селі Скориківка. Дали будинок, вони прожили якийсь час. Ліза зустріла там свої 16 років», – говорить Владислав Невара.
Невдовзі мама з донькою повернулись до Краматорська, аби вирішувати питання з завершенням освіти Лізи. Дівчина збиралась вчитися на фармацевта у Луцьку. Хотіла жити ближче до брата.
На початку березня 2022-го Джон Невара помер. Мама Олена з Лізою залишаються у Краматорську.
29 квітня 2023-го ворог атакував місто та навколишні населені пункти безпілотниками. У той час Ліза з мамою і тещею Владислава Невари були у нього вдома у селищі Малотаранівка. Через обстріл там спалахнула пожежа.
«Через хвилин 15, як прилетіло, я вже про все знав. Мама дружини була в іншій кімнаті, тому її не зачепило. Як змогли вибратись, вона подзвонила і розповіла, що влучили у будинок. Вона казала, що Ліза з мамою – в сажі, але живі, і що їм боляче», – говорить Владислав Невара.
Олену Невару з донькою Лізою забрали на лікування у Дніпро. Владислав одразу взяв квитки на потяг, щоби бути поряд з рідними. Через добу він вже був у Дніпрі.
«Першою пішла Ліза, у неї розвинулась опікова хвороба. Був дуже швидкий пульс, панічні атаки. Сестра не витримала», – говорить Владислав Невара.
Єлизавети не стало четвертого травня 2023-го. Її похованням займались друзі Владислава, поки він залишався біля мами. Дівчину поховали на Донеччині в Іванівці, поряд із татом Джоном.
Олени Невари не стало 13 травня. Її поховали там же – біля рідних.
«Маму вже я поїхав ховати. Перебувати у Краматорську було неприємно. Вночі десь потрапили ракетою біля будинку – за 500 метрів, за кілометр. Будинок батьків залишався стояти. Я забрав звідти валізу з фото, якісь документи. А в кімнаті Лізи нічого не хотів чіпати. Залишив усе, як було при ній», – розповідає Владислав Невара.
«Чомусь останнім часом, коли запитують про мій клас чи коли я шукала фото на випускний чи готувалася до атестації, першими з’являються фото Лізоньки. Мабуть, вона там дуже сумує… Хотілося б їй сказати, що ми весь час будемо з шаною і повагою згадувати її. Нехай Господь піклується про неї і її найкращих батьків. А світло від її полум’я ми будемо міцно тримати і нести далі», – говорить класна керівниця Єлизавети Невари.
Авторка: Наталя Куліді