За 10 місяців повномасштабного вторгнення російської армії до України загинуло понад 13 тисяч українських військових у боях за рідні землі. Усі вони були різними: вік, фах, життєвий досвід, погляди, але об’єднані спільною любов’ю до Батьківщини.
Кожен з цих героїв мав свої плани на життя і мрії. Платформа пам’яті «Меморіал» зібрала історії трьох українських військових, які загинули у віці до 21 року. Усі троє загинули зі зброєю в руках, захищаючи рідну країну. 18-річний Максим Ткач планував добудувати будинок та одружитися. 20-річний Семен Ляшук був прив’язаний до рідних і дому, але знайшов себе в армії. А 20-річний Богдан Іщук служив строкову службу та взагалі не мав опинитися на війні.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал для Української правди Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Військовослужбовець Максим Ткач загинув у 18 років у бою на Донеччині, 53-та окрема механізована бригада Збройних сил України
«Вийшов з автоматом проти російського танка та відволік на себе увагу ворога, щоб побратими мали можливість відійти»
Максим Ткач народився 23 жовтня 2003 року у селі Торське Донецької області. Змалечку жив у місті Кремінна Луганської області, мама виховувала його сама. У дитинстві хлопчик хотів стати директором чи начальником, любив поезію. Залюбки виконував у школі завдання на складання віршів, вивчав усі, які траплялися йому десь на очі, навіть ходив до місцевої поетичної школи «Маленькі ластів’ята». Любив футбол, грав за місцеву команду «Козачок», тренував інших хлопців.
– Я дозволяла йому все але, він завжди мав межу та знав усьому міру. Обов’язково телефонував, якщо затримувався, питав порад навіть щодо стосунків з дівчиною, – розповідає мама Ольга.
Підлітком Максим захопився всеукраїнською військово-патріотичною грою «Джура». Відтоді юнак замислився про військовий фах. Після 2014 року, коли почалася російсько-українська війна, дивився, як знайомі йдуть на війну, і казав, що теж не сидітиме у тилу.
Після школи закінчив Лисичанський гірничий коледж, вчився на автомобільну справу. Там Максима всі пригадують як борця за справедливість. Під час навчання познайомився з дівчиною Веронікою з паралельною курсу. Відтоді пара була разом.
Друзі згадують хлопця як усміхнену і доброзичливу людину, надійного товариша, який завжди всім допомагав. Максим дуже любив життя, намагався максимально на повну проживати кожну хвилину. А ще Максим з нетерпінням чекав своїх 18 років, щоб потрапити в армію. Мама його відмовляла:
– Я у вас дозволу не питаю. Хочу, щоб ти мене зрозуміла і прийняла моє рішення, тоді нам обом буде легше. Не приймеш – все одно піду, але не знаю, чи будемо ми спілкуватися потім, – відповів хлопець.
Восени 2021 року, одразу після дня народження, Максим пішов до військкомату. Йому запропонували службу у лавах 53-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. Однак попередили, що він потрапить на передову. Юнак погодився.
Спочатку юний боєць поїхав у Львів на навчання. Але через місяць їх раптово перевели на територію ООС: під Волноваху на Донеччину. Максим радів, що нарешті його мрія про армію здійснилася, планував опанувати декілька військових спеціальностей. Також від бабусі він отримав у подарунок невеликий будинок і хотів до 30 років добудувати там другий поверх. Планував зробити це, коли приїде у відпустку у березні 2022-го. І ще – одружитися з коханою Веронікою.
20 лютого, за 4 дні до російського вторгнення, Максим зателефонував мамі і сказав збиратися та виїжджати. Розповідав, що їх сильно обстрілюють весь час та про те, як побратими потрапили у тих місцях у полон. Хлопець казав, що нічого не боїться і завжди носить з собою дві гранати – аби не потрапити у полон.
28 лютого 2022 року хлопець востаннє зателефонував мамі з чужого номера. Сказав, що загубив свій телефон і скоро вийде знову на зв’язок.
Ольга шукала та по крихтах збирала інформацію про долю свого єдиного сина. Зверталася до військової частини, написала заяву в поліцію, здала ДНК. Ольга з чоловіком виїхали на Кіровоградщину, вона продовжувала сподіватися, що її дитина жива.
25 березня Ольга написала допис у Facebook про пошуки сина. Вона дуже сподівалася, що він хоча б у полоні. Їй відповів незнайомий хлопець та попросив йому зателефонувати. Перше, що вона почула: «Вибачте, але Максим загинув».
9 березня під містом Волноваха українські захисники побачили ворожий танк. Боєць, чия черга була йти на пост, відмовився виходити. Замість нього пішов Максим. Він вийшов з автоматом проти танка, відволік на себе увагу ворога. У бою отримав важкі поранення у голову та шию, тіло Максима залишилося на окупованій території.
У квітні, вже на Кіровоградщині, Ольга отримала сповіщення від військкомату про смерть сина. Там не було зазначено жодних деталей, крім слів «загинув внаслідок обстрілу військами РФ».
– Загинула моя єдина дитина, задля якої я жила і дихала. Не розуміла, для чого жити далі. Навіщо, чому так… Зараз влаштувалася на роботу в інтернат, де дітки з неблагополучних родин, спілкування з ними дає мені ресурс. Ще коли Максим був живий, сказала йому, що дуже хочу всиновити дитину. Він мене підтримав у цьому, – каже Ольга.
Вероніка, кохана дівчина Максима, також важко сприйняла втрату. Вона підтримує Ольгу та її чоловіка, приїздить до них часом. Тіла героя досі немає.
– Будемо чекати звільнення Волновахи. Поки збігів по ДНК немає. Наразі одне бажання і мета – знайти свою дитину та гідно поховати, – додає мама Максима.
Гранатометник Семен Ляшук загинув у 20 років під час контрнаступу на Луганщині, 8-й окремий полк Національної гвардії України
«Знайшов себе у війську, був душею роти, армія стала для Сема другою родиною»
Семен Ляшук народився 30 травня 2002 року у селі Яришів Вінницької області. Рідна місцевість поруч з річкою Дністер стала для хлопчика улюбленим місцем на все життя.
Сьома, як називали його рідні, був активною і товариською дитиною. Батьки розлучилися, коли йому було 5 років. Мама багато працювала, а батько жив в іншому місті, тому більшість часу хлопчиком опікувалася старша на 7 років сестра Каріна.
Визначитись з фахом після закінчення школи допомогла любов до автомобілів – здобув фах слюсаря-ремонтника у Вінницькому центрі професійно-технічної освіти №1. Але ця справа так і не стала тією, від якої горіли очі. Під час навчання кожні вихідні він приїздив додому. Казав рідним, що житиме там завжди: мав там багато друзів, зустрічався з дівчиною Оленою – усе життя було у Яришеві.
У грудні 2020-го Семена призвали на строкову військову службу до 8-го полку оперативного призначення імені Івана Богуна Національної Гвардії України. Оскільки додому їх не відпускали, то служба спочатку була не до душі. Після 3 місяців служби хлопець уклав контракт, щоб у вихідні їздити додому.
У листопаді 2021-го їх направили під Авдіївку на Донеччину, на територію ООС. Рідні дуже переживали, але саме там хлопець зарядився патріотизмом та зрозумів свою мету – дійти до перемоги.
Через три місяці в ООС, 2 лютого 2022 року, хлопців вивели на ротацію і дали відпустку на місяць. Однак вже за два тижні командування попередило всіх бути у готовності до виїзду. 23 лютого нацгвардійців 8-го полку викликали ближче до місця розташування військової частини. Наступного дня о 5 ранку Семена розбудила мама дзвінком і словами: «Сьома, прокидайся, війна». Відповів: «Мама, яка війна, я хочу спати».
24 лютого російські військові обстрілювали військові частини по всій Україні. Не оминули ракети і Калинівку на Вінниччині, де дислокувався 8-й полк НГУ. Були загиблі і поранені. Семен не виходив на зв’язок, їх вивели у поле за пагорбами. Пізніше хлопець зміг повідомити рідних, що живий. Поки налагоджувалися поставки їжі та теплих речей, бійці спали на сирій землі і майже не їли. Побратим знайшов у кишені суху «Мівіну», яку вони розділили на десятьох. Коли командування налагодило постачання продовольства і речей, нацгвардійців перекинули на Київ.
Бойовим хрещенням стало наступне завдання – зачистка і контрнаступ на Київську область у березні. На початку літа бійці 8-го полку вирушили на Луганщину – під Сєвєродонецьк. Семен рідко виходив на зв’язок, бо весь час велися бої. Саме місто було майже окуповане, сили ворога переважали. Перший бій нацгвардійців у місті тривав 15 хвилин – вони понесли великі втрати і відступили.
За кілька днів бійці знову зайшли у Сєвєродонецьк, на завод «Азот». Сем, як його називали побратими, неодноразово відзначився у тих боях і наніс противнику багато втрат.
Кільце поступово стискалося, окупанти весь час обстрілювали завод, намагаючись вибити звідти українських військових. Роту Семена у тих боях визнали кращою у полку. Вони виходили останніми, перед цим прикривши відхід інших підрозділів.
– Ми дуже боялися ситуації повторення з «Азовом», які були в оточенні. Але хлопці стояли до останнього, вибралися на човнах вночі, – розповідає Каріна Ляшук.
Вже на іншому березі захисники окопалися у посадці. Там Семена вперше контузило під час обстрілу «Градами», на деякий час він втратив слух.
Усе літо їх підрозділ провів на Донеччині. У серпні захисників відпустили додому на два тижні. Семен придбав давню мрію – автомобіль, на який почав збирати гроші, коли підписав контракт. Встиг поїздити на ній лише під час відпустки. Рідні помітили, що він дуже змінився. Став агресивним, міг вибухнути від дрібниць, але водночас був дуже щасливим і сповненим любові до всіх близьких. Казав, що хоче одружитися і завести дітей, щоб залишити після себе продовження. Але хлопець не встиг зробити коханій пропозицію. Ніхто не підозрював, що це їх остання зустріч.
– Наш Сьома не жалівся ніколи, дуже себе тримав. Його треба було все розпитувати. Ми говорили про плани на майбутнє, як будемо проводити час та свята. Він обожнював Новий рік, солодощі та особливо наряджати ялинку – це був його ритуал. Проте останні два роки був на війні у ці дні, – говорить Каріна.
11 вересня нацгвардійці вирушили в контрнаступ на селище Білогорівку Луганської області. Семен зателефонував сестрі зі словами: «Усе що було раніше, то були квіточки».
19 вересня вранці Семен намагався зателефонувати рідним та вийшов шукати зв'язок, але не зміг, тому повернувся у свій бліндаж. Ворожий дрон літав над їх позиціями, обстріли не вщухали. Усі до цього звикли, тому вже не зважали. Близько 10-ї години командир викликав Сема до себе. Коли він зробив кілька кроків по сходах, у бліндаж залетіла ворожа міна. Семену відірвало голову, разом з ним загинув його найкращий друг і побратим Олександр Борбуцький, який був у тому ж окопі. Через щільні обстріли тіла змогли витягнути лише через кілька годин.
Того ж дня сестра зателефонувала до командування Семена, бо дізналася, що у них втрати. Так їй повідомили: «Ваш брат сьогодні загинув». Коли мама дізналася про загибель сина, то перший час не хотіла жити.
Ще місяць очікування результатів ДНК – і нарешті рідні змогли поховати Семена Ляшука у рідному селі, яке він так любив та де хотів прожити усе життя.
Рідні чекають ордена «За мужність» ІІІ ступеня, на який подали Сема, щоб зробити Меморіалу дошку його пам’яті та повісити на стінах школи, яку закінчив хлопець. Вони часто приходять на могилу хлопця. Нещодавно нарядили там ялинку, яку він так хотів прикрасити сам.
Стрілець строкової служби Богдан Іщук загинув у 20 років на Луганщині, 15-й окремий Слов'янський полк НГУ
«Там, де Богдан, не могло бути несправедливості»
Богдан Іщук народився 3 червня 2001 року у місті Козятин Вінницької області. Ріс слухняним і чемним. Якось вчителька сказала батькам хлопчика: «Не всі діти можуть зірки з неба брати і навчатися гарно, але ви можете пишатися своїм сином, бо він дуже добрий».
З юних років Богдан мав загострене почуття справедливості. Завжди захищав тих, кого ображали, але хоч і був міцної статури, ніколи не бився – вмів пояснити словами так, що винуватці вибачалися. Усі рідні та друзі весь час твердо знали, що там, де Богдан, не могло бути несправедливості. Друзі навіть дали йому кличку «Ведмідь Балу» за ці риси.
Хлопець з дитинства захоплювався спортом. З підліткового віку почав займатися карате кіокушинкай та здобув значні досягнення на обласному рівні. Згодом додав ще бокс. Фізично юнак виріс дуже сильним і здоровим. Спорт любив понад усе. У свої вихідні зранку йшов на стадіон, займався 3-4 години, повертався додому, приймав душ, обідав і йшов у зал, а ввечері гуляв з друзями.
Після школи хотів піти стопами батька, який служив у поліції, та потрапити у спецназ. Однак не дібрав балів для ЗНО, щоб податися на омріяний напрям. Батьки вмовили його обрати інший фах, тож він здобув спеціальність помічника машиніста тепловоза та електровоза у Козятинському міжрегіональному професійно-технічному училищі. Трохи попрацював у локомотивному депо. Вступив на заочну форму до Київського університету залізничного транспорту. Але ця справа була йому не до душі.
Наприкінці 2020 року Богдана призвали на строкову військову службу до лав 15-го окремого полку Національної гвардії України, який дислокувався у місті Слов’янськ на Донеччині. Хлопець самостійно пройшов медичну комісію і свідомо поїхав. Не скаржився і не намагався «відкосити». Після складання присяги їх перевели у місто Рубіжне на Луганщину, де юнак став старшим стрільцем патрульного взводу. Там їх підрозділ займався патрулюванням та охороною адмінбудівель. Бійці відновили у місті старий спортзал.
Під час служби вже і нове керівництво помітило особливі риси Богдана: справедливість та відповідальність. Командир на час своєї відсутності залишав юнака за старшого на їх спостережному пункті. Пізніше Богдану пропонували залишитися у війську на контрактній службі, але хоч у нього все виходило, армія все ж не припала йому до душі.
– Я добросовісно повинен віддати борг родині. Відслужу, навчуся, щоб знати і вміти все. Тату, я тобі подаватиму патрони. Але служити весь час не буду, – казав Богдан батьку Олегу.
Коли почалася повномасштабна війна, хлопцю залишалося два місяці до демобілізації. 24 лютого 2022 року о 6-й ранку Богдан зателефонував батьку: «Папа, війна. Нас підняли за тривогою, потім передзвоню». Потім час від часу телефонував і завжди казав: «У мене все добре, не переживайте». Ніколи не розповідав нічого про бої, навіть батьку – ветерану АТО. Лише раз сказав: «Тут страшно, коли стріляє авіація. Це неприємно, а з усім іншим можна змиритися». А мамі нічого не розповідав, навпаки – весь час заспокоював.
Згодом пройшла новина, що строковиків мають вивести з передової. Олег зателефонував сину і сказав про це, на що Богдан відповів: «Па, я своїх не залишу».
Батьки Богдана дуже за нього переживали. Мама щовечора молилася за сина. 16 березня загинув нацгвардієць Артур Венжик, який жив з Богданом по сусідству у дитинстві. Подружжя Іщуків ходили підтримати батьків Артура. Коли Олег виходив з їхнього будинку, то подумав: «Аби не Богдан загинув».
А вже за 11 днів, 31 березня 2022 року, близько біля села Новодружеськ на Луганщині артилерійський обстріл обірвав життя їхнього сина.
Того ж вечора, о 23:23, коли приблизно загинув хлопець, у його мами після молитви виникло погане передчуття. Жінка відчула сильний спазм по всьому тілу, перехопило дихання, усе боліло, вона не могла рухатися. За секунд 20 це минуло, але відчуття тривоги залишилося. Вранці Алла сказала про це чоловікові. А вже за кілька годин, коли Олег зателефонував, вона вже знала, яку новину він повідомить.
На 9-й день після смерті Богдан наснився мамі. Розповів, що йому було холодно і страшно на війні, і що дуже сумував за ними. Обійняв та пішов. Алла прокинулася з думкою, що син відпросився у Бога, щоб попрощатися.
Олег і Алла важко переживають втрату сина. Коли привезли тіло з його речами, вони довго не могли знайти сили зазирнути у рюкзак Богдана. Лише за два тижні батько почав розбирати баул хлопця. У внутрішній кишені форми сина знайшов прапор України.
– Вдома є куточки Богдана з його фотографіями, речами, прапорами. Зробили полички і рамки, але не можемо налаштуватися це повісити. Як тільки берешся це робити, опускаються руки, – каже батько загиблого юнака.
Посмертно солдат Іщук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Юного захисника поховали у рідному Козятині, де також на його честь вже перейменували одну з вулиць.
Авторка: Ксенія Пантелєєва