Текст підготований командою Дніпро TV у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
«Британець»
Вересень. Наші війська тільки-но звільнили місто Ізюм. Я приїхав до штабу батальйону, де наші хлопці вже активно кудись збиралися. Як виявилось пізніше, бійці 93-ї бригади підірвались на міні і запросили групу евакуації для порятунку пораненого бійця. Пізніше я дізнаюсь, що їх було двоє: один загинув одразу, а інший, важкопоранений, вийшов на зв’язок та покликав підмогу.
Тоді було важко уявити, що через півгодини група евакуації вже знадобиться нам…
Ми сіли в авто та вирушили через Барвінкове в бік Довгенького та Сулигівки. Дорогою перед нами відкривалася Харківщина зі своїми ярами та балками, які, незважаючи на свою красу, містили приховану загрозу. Відступаючи, росіяни замінували свої позиції, тому найменша необережність могла коштувати життя.
У нашій групі восьмеро військових: «Брит», «Садист», «Немо», «Радек», «Метр» і ще троє хлопців, яких я бачив вперше. Доки це було можливо – ми їхали на авто, а далі – пішки. Попереду йшов Віктор з позивним «Британець».
Ми познайомились влітку. Тоді я вперше приїхав до штабу батальйону. Віктор зустрів мене так, наче ми з ним були знайомі багато років, хоча до цього ніколи не бачились. «Британець» одразу запам’ятався своєю характерної звичкою постійно вживати у розмові англійські слова. Сам Віктор тривалий час проживав у Великобританії зі своєю сім’єю. Але після повномасштабного вторгнення одразу повернувся до України. «Брит» мав досвід проходження військової служби у армії Великобританії і був джавелінщиком. Чудовий друг та цікавий співрозмовник, завжди пригощав чаєм з молоком за британською традицією.
Сулигівка 232 висота. Ця назва та число назавжди викарбувалися в моїй пам’яті. Група вишикувалась та отримувала останні розпорядження. «Британець» востаннє мені посміхнувся та підбадьорив. Довкола виднілася спалена російська техніка, тут ще недавно були російські позиції.
Ми вирушили, йдемо шеренгою з дистанцією у кілька метрів один від одного, очолює групу «Британець». Йдемо вздовж російських окопів та бліндажів, складається відчуття, що орки ось – ось повернуться.
Вибух! В момент все перевернулося, я опинився на землі, як і всі хлопці попереду. Навкруги все затихло.
– Я 300-тий! – Перше, що пролунало. Це кричав боєць із позивним «Садист» він йшов другим у шерензі.
На мить я завмер, було зрозуміло, що ми натрапили на міну. Простір довкола ніби зменшився, не зважаючи на те, що ми лежали посеред безкрайнього поля. Відчуття, що крок вліво, або вправо і підірвешся вже ти…
Потроху всі починають приходити до тями.
– Що з «Британцем»? – Кричить хтось із хлопців.
– Він лежить та не рухається, – відповідає «Метр».
– Переверни його і подивись, – кричать у відповідь.
– Я думаю не варто… в нього півголови немає.
Я піднімаюсь, дивлюсь на лежачого «Брита» і не можу повірити, що його вже немає. Поруч у декількох метрах лежить «Садист», уламок зайшов йому в печінку, хлопця контузило. Один з наших вже підбіг до нього.
У «Немо», який йшов третім, поранено ліву ногу та руку, йому вже накладали турнікет. Четвертим йшов «Радек» – поляк та доброволець, який приїхав воювати проти оркостану. Все його обличчя в крові, але йому пощастило, уламки не заділи артерій.
– Хто може вийти на зв’язок зі штабом?
– Я спробую, – відповідаю без вагань. Беру телефон, вимикаю режим літака і з’являється інтернет. Яка вдача, телефоную заступнику командира бату. Він піднімає слухавку.
– «Тес» нам потрібна евакуація! В нас чотири 300-х, «Брит» важкий. – Чомусь в той момент я ще не міг повірити, що він помер. До останнього хотілось вірити, що він живий. Скидаю координати, тепер необхідно дочекатись групу евакуації і дбати вже про тих, кого ще можемо врятувати.
«Радек» вже самостійно почав виходити. Він йшов на мене – обличчя все в крові. Наші погляди зустрілися, все було зрозуміло без слів. «Метр» взяв під руку «Немо» і почав виводити його з цього проклятого місця.
«Британець», «Немо», «Радек» за 15 хвилин до вибуху
Ми з хлопцями розклали ноші та поклали туди «Садиста», він пручався, контузія давалась в знаки. Взяли ноші та почали виходити по витоптаному сліду. «Брит» залишався вже десь позаду. Ми йшли слід за слідом. Якщо зараз підірвемось четверо – загинемо одразу, адже надавати допомогу вже буде нікому. Я намагаюсь говорити з «Садистом» він запитує:
– Кров сильно йде?
– Ні, крові не має. – Відповідаю йому. Але всі розуміли, що такий характер поранення в польових умовах – фатальний.
Вже через кілька десятків метрів ми побачили дорогу. Там зупинились три наших БМП. Хлопці почули вибух і з пагорбу побачили нашу групу. Вони вже поспішали на допомогу. Підбігли до мене і взяли ноші.
Я допомагав «Радеку» і «Немо». «Метр» пішов до «Брита» – важко перебороти себе і повернутись туди, де ти мало не загинув, але він не вагався.
«Садист» лежав на ношах біля БМП. Він перестав дихати. Я розумію, що вже двох ми втратили. Розпач та біль.
***
У «Британця» була кішка, її звуть Сова. Хлопці на передовій часто тримають домашніх тваринок. Як-не-як, емоційна розрада. «Брит» обожнював Сову, а вона його. Тепер, коли хлопці перемістились далі, кішку вони забрали з собою. Кожного разу, коли я знову приїжджаю до батальйону – бачу Сову і згадую «Британця», його добрі очі, характерну вимову і такий смачний чай з молоком.
Богдан Пападін
Кішка «Британця» – Сова