Тисячі українців до 24 лютого 2022-го року не могли й уявити, як кардинально зміниться їхній стиль життя і що найбільше задоволення їм приноситиме коробка з гуманітарною допомогою в руках бабусі з Бахмута або щира усмішка на обличчях військових, які отримають «Старлінк». На жаль, щонайменше п’ять десятків волонтерів загинули від війни, яку Росія розв’язала проти України. Розповідаємо історії трьох сміливців, життя яких обірвалося під час волонтерських місій. Це мати двох дітей Галина Задорожна із Запоріжжя, фермер Павло Литвиненко із села Водяне Запорізької області та суддя Дмитро Константинов із Харкова. Вони пожертвували своїми життями заради допомоги іншим.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для естонського видання Postimees. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Галина Задорожна. Світитися заради інших
Яскрава, красива, позитивна. Такою Галина Задорожна була не лише для свого чоловіка Віктора та синів Кості і Саші, а й для всіх оточуючих. Віктор жартома називав її професійною мамою, і не дарма – практично весь свій час вона присвячувала вихованню двох дітей.
«Я завжди дуже дивувався, наскільки вона все вміє поєднувати – і виховання дітей, і спорт, і хатні справи, і приготування їжі, – згадує Віктор. – Вона всюди встигала. Всі оці батьківські комітети в школі, в садочку, заняття фітнесом, виховання дітей…»
Свята та відпустки родина проводила разом. Кожної п'ятниці збиралися за столом – традиція, яку тато Віктор започаткував, коли працював у Дніпрі. Повертаючись додому після важкого робочого тижня, він купував величезну піцу, на яку з нетерпінням чекали дружина і діти. Згодом Віктор повернувся працювати в Запоріжжя, але традиція п’ятничної родинної вечері залишилася.
Ще до початку повномасштабної російської агресії Галина допомагала потребуючим. Одна з її подруг працювала в обласній дитячій лікарні. Туди привезли хлопчика, від якого відмовилися батьки. Дитина потребувала спеціального харчування та ліків. Коли подруга запитала Галину, чи може вона допомогти, та без вагань погодилася.
«Вона кожного дня приходила до нього, приносила дитячі суміші та ліки. І, знаєте, за деякий час вона мені каже – він такий класний, а давай його всиновимо. Ми вже почали над цим думати, але потім соціальним службам вдалося розшукати його батьків, і ця історія закінчилася добре», – каже Віктор.
Ні Віктор, ні Галина, ні жоден із їхніх друзів не вірили, що 24 лютого почнеться повномасштабне російське вторгнення. А зранку того дня прокинулися від дзвінків друзів. Війна почалася.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення Віктор Задорожний разом із друзями організували благодійний фонд – «Центр взаємодопомоги». Віктор згадує – все сталося спонтанно. Спочатку допомагали поліції на блокпостах, а потім біля їхнього офісу зупинилися дві переповнені машини з біженцями з Маріуполя, серед яких було багато дітей. Віктор з товаришами їм допомогли, нагодували, і зрозуміли – це те, що варто робити і надалі.
Галина активно долучилася до роботи волонтерського центру. Одразу сказала чоловіку – я не хочу і не буду сидіти вдома, я потрібна тут. Спочатку жінка сортувала одяг для біженців, потім через знайомих вийшла на великий благодійний фонд, з яким «Центр взаємодопомоги» налагодив співпрацю і почав постачати харчі. Крім того, Галина возила гуманітарну допомогу в навколишні населені пункти. Часом було дуже ризиковано – містечко Оріхів чи не щодня потерпає від обстрілів, але Галина без вагань сідала в авто і їхала туди.
«Вона ніколи не скаржилася, що їй важко, хоча це всі бачили і розуміли. Вона була за натурою бійцем, завжди йшла за покликом серця, стиснувши кулаки і високо піднявши голову. Діти часто були з нами у волонтерському центрі і теж нам допомагали, – каже Віктор. – Невдовзі пріоритетом Галини стали мами з дітьми. Пам'ятаю, як на початку літа ми приїхали на околицю міста, де на авторинку був фільтраційний пункт для біженців. Ми привезли продукти та ліки, було дуже гаряче, і одразу ми побачили дітей, які сиділи в пилюці і гралися якимись палками та камінцями. Галя сказала – так бути не може, потрібно їм допомогти. Нам вдалося домовитися з адміністрацією авторинку, вони виділили нам приміщення, і ми там відкрили наш філіал – центр для матерів та дітей ».
Галина Задорожна та дитячий центр на авторинку у Запоріжжі, фото – Віктор Задорожний
Галина разом з подругами облаштували з контейнерного кіоску простір для мам з дітьми – там було багато іграшок, ігрова приставка, телевізор. А головне – можливість відпочити після важкої дороги, а також отримати ліки, дитячі підгузки, предмети першої необхідності.
Галина з самого ранку їхала в дитячий центр на авторинку і приймала там біженців. Додому поверталася після обіду, тоді Віктор їхав у «Центр взаємодопомоги», розташований в самому місті.
29 вересня подружжя скромно відсвяткувало 10-ту річницю свого шлюбу. А наступного дня – 30 вересня – життя Галини Задорожної обрівав уламок російської ракети.
Наслідки обстрілу росіянами цивільної автоколони у Запоріжжі 30 вересня 2022 року, фото – телеграм-канал «Запоріжжя новини»
«Галя поїхала до дитячого центру о 6.00. Я був вдома з дітьми, десь близько сьомої почалися вибухи з боку авторинку. Я почав дзвонити Галі, у слухавці був якийсь незрозумілий шум, – згадує Віктор – Я ще раз подзвонив і тут слухавку взяв якийсь чоловік. Він каже – ваша дружина лежить на асфальті, приїжджайте негайно. В мене перед очима все потемніло. Я скочив за кермо, як в тумані помчав туди, дорогою був страшенний корок, в якому стояли десятки швидких з включеними сиренами. Я кинув машину, побіг, прибігаю – а моя Галя лежить на асфальті. Мертва».
Галина дуже не хотіла, щоб її ховали. Завжди казала чоловіку, що якщо так станеться і вона помре перша, щоб він її обов'язково кремував.
«Вона дуже любила Крим, особливо Кримські гори. І казала – коли я помру і мене кремують, я хочу, щоб мій прах розвіяли з Ай-Петрі. Тепер мені залишилося дочекатися повернення Криму, щоб виконати її останню волю», – з сумом каже Віктор Задорожний.
Галина Задорожна з дітьми, фото – Галина Задорожна
Чоловік визнає – тримається завдяки дітям, яким намагається компенсувати втрату матері. Разом з тим продовжує допомагати іншим – заради своєї дружини.
«Галя робила це все не для визнання, а за покликом душі, вона не вимагала якихось нагород, для неї головною нагородою було те, що вона змогла комусь допомогти в цей складний час. Ми робимо так само, як і вона – просто робимо свою роботу, і намагаємося робити її так само добре, як це робила вона, от і все. Головне – це пам'ять. Вона завжди поруч зі мною – в моїх думках, спогадах, у дітях», – каже Віктор.
Павло Литвиненко. Допомагав, бо не вмів інакше
10 червня 2022 року київський гурт Blooms Corda випустив свій четвертий альбом «Найдорожчі речі у світі». Трек номер чотири – «Тарханкут» починається такими словами:
«Машина їде по шосе серед пустелі,
Ні дерев, ані кущів, ані людей
І у багажнику везе десятки сотень тисяч
Солодощів для простих дітей».
Павло Литвиненко, 54-річний фермер із села Водяне, що біля Енергодара на Запоріжжі, швидше за все, ніколи не чув цієї пісні. А якби почув, то дуже б здивувався, бо вона описує те, що він робив упродовж останніх півроку свого життя.
До 24 лютого 2022 року Павло був звичайним фермером. Дружина Олександра пригадує – Павло не любив фотографуватися, витягнути його до зйомки було справжньою проблемою. Але скромність не заважала Павлові бути успішним – він, разом з дружиною, вирощував на продаж огірки та помідори. Врожай розвозили по всій Україні, з фермерства родина й жила.
Павло завжди був відкритим для допомоги. Односельці часто до нього зверталися, щоби відвіз до Запоріжжя, Енергодара чи Мелітополя.
В житті Павла було два захоплення – рибалка та трирічна донька Єва. Як тільки з'являлася можливість, Павло з вудочкою йшов на берег Каховського водосховища і терпляче чекав, поки на гачок клюне якийсь товстолобик чи білий амур. Рибалити Павло міг годинами, а потім гордо ніс додому свій вилов і хвалився ним перед маленькою Євою.
«Він її дуже любив, всюди на руках носив, не відпускав, постійно балував усім, чим тільки можна, привозив цукерки, фрукти, купував купу іграшок», – згадує дружина Олександра.
Родина Литвиненків не вірила в повномасштабну війну. Олександра згадує, що 24 лютого почалося для них так само, як інші дні. Павло з самого ранку зібрався і поїхав по справах, але коли дуже швидко повернувся, розповів – почалася війна, росіяни бомбардують українські міста.
Енергодар із Запорізькою АЕС був однією з пріоритетних цілей для російських загарбників. 27 лютого перші російські солдати з'явилися у селі Водяне, яке зовсім поруч з Енергодаром. Павло разом із односельцями намагалися зупинити просування російських військ – блокували дороги, виходили на акції протесту, голіруч намагалися зупиняти військову техніку.
Наймасовіший мітинг стався 1 березня, коли мешканці Енергодара та навколишніх сіл перекрили трасу, щоби не пустити колону російської техніки. Загарбники почали стріляти по мирних людях, з'явилися перші поранені, Павло зрозумів – потрібно вивозити родину. Олександра із дочкою евакуювалися в Польщу, а він сам залишився, і почав допомагати іншим.
«Він разом із кумом вивозив людей. Це спонтанно сталося – спочатку до них звернулися одні люди, він допоміг, потім подзвонили інші, потім ще», – каже Олександра.
Кожного дня Павло забирав людей з окупованих росіянами територій і віз до Запоріжжя, де був транзитний пункт. Назад повертався з ліками, продуктами та товарами першої необхідності, які йому передавали у Запоріжжі.
«Дуже важка була дорога. Якщо йому за день вдавалося проїхати з Водяного до Запоріжжя – це був успіх. Зазвичай вони в цих евакуаційних колонах стояли по три дні, ночували в машинах, на дорозі. Росіяни їх не пропускали на блок-постах, обшукували, обстрілювали. А це ж спека була, нема води, над головою бахкає, – каже дружина. – Часто до нього зверталися українські військові та працівники АЕС, яких треба було таємно вивезти з окупованих територій, було дуже страшно і ризиковано, але він їх віз, бо просто не міг інакше».
Часто Павло також возив жінок із дітьми. Щоб малеча не вередувала під час довгої дороги, він завжди їм купував цукерки. І, як у тій пісні Blooms Corda, багажник його завжди був повен цукерок.
Наслідки російського обстрілу гуманітарної колони в Запоріжжі 30 вересня, фото – ukrinform.ua
30 вересня 2022 року для Павла був звичайним днем. На той час його дружина з донькою Євою вже повернулися до Запоріжжя, де орендували помешкання. Павло мав завезти на окуповані території чоловіка та вантаж із ліками. З самого ранку поїхав на околицю Запоріжжя, де на авторинку формувалися колони для відправки на окуповані території.
«Мій чоловік був у першій колоні, кум із другом – в третій. Павло вже мав рушати, коли росіяни вдарили ракетами. Потім мені подзвонив кум, каже – вони вдарили по першій колоні, там був Павло. Потім він до мене приїхав. Каже – Павло загинув. У мене все завмерло всередині, і ми поїхали на цей авторинок на впізнання».
Павла кремували. Дружина Олександра хоче поховати його у Водяному, на тому ж кладовищі, де спочивають батьки чоловіка. Поки це зробити нереально – село окуповане росіянами. 25 грудня 2022 року до Олександри зателефонувала сестра Павла, яка живе у Водяному. Вона розповіла – в будинок Литвиненків заселилися російські солдати.
Трирічна Єва не може зрозуміти, що тата більше немає. Постійно питає в мами, коли він повернеться, коли знову з нею пограється, плаче. Для неї тато поїхав у дуже довгий волонтерський рейс, дорога небезпечна, скрізь блокпости, але дитина хоче вірити, що колись її найрідніший таки повернеться до неї.
«Його неможливо забути, це моя любов на все життя, на телефоні завжди є його фото, в квартирі – теж. Головне – щоб про нього завжди пам'ятали. А пам'ятати про нього будуть точно – він допоміг стільком людям. Навіть після його загибелі ще довгий час на його телефон дзвонили і писали люди, які просили допомоги, щоб він їх вивіз. Вони ще не знали про те, що його вже нема», – каже дружина Павла.
Дмитро Константинов. Універсальний солдат
Для 42-річного судді Дмитра Константинова не було такої справи, у якій би він не досяг ідеалу. Щодня підкорював нові вершини, намагаючись довести усе до абсолюту – чи то у своєму професійному середовищі, чи то у звичайних побутових справах.
«Він був дуже спортивним, у нас взагалі вся сім'я спортивна, ми дуже любимо туризм, альпінізм, часто ходили в походи в Карпати. Але для Дмитра це було не просто захоплення, а виклик самому собі. В дитинстві він займався легкою атлетикою, потім пошкодив коліна, і, щоб відновитися, йому порадили скандинавську ходьбу. Він почав активно нею займатися, зацікавився настільки, що пішов на курси тренерів з цього виду спорту. Не те, щоб йому було це потрібно – але він завжди намагався досягти вершин у тому, що робив», – згадує дружина Дмитра Олеся Константинова.
А коли старша донька подружжя – Лада – захотіла займатися спортивним орієнтуванням, Дмитро не лише знайшов їй найкращого у Харкові тренера, але і сам став активним учасником змагань – разом з дружиною та молодшою донькою Світланою.
З 2014-го року Дмитро поєднував роботу судді з волонтерством. Через своїх друзів у Німеччині знаходив спеціальне медичне обладнання для поранених українських бійців і возив цю допомогу в харківські шпиталі.
Як і багато інших українців, Дмитро та Олеся не вірили у повномасштабний напад Росії.
«У мене було якесь передчуття 23 лютого. Я ще хотіла з ним поговорити, але потім вирішила не робити цього, щоб не накликати біди. А Діма до останнього не вірив, що це може статися», – каже Олеся.
Дмитро Константинов та Валерій Багінський, Дмитро Константинов разом з побратимами, фото – Валерій Багінський
З перших днів війни Харків став однією з пріоритетних цілей росіян. Родина Константинових мешкала в селищі Лісному, яке розташоване на півночі міста, одразу за Кільцевою дорогою. Саме в цьому напрямку просувалися росіяни. Будинок сім’ї сильно постраждав від обстрілів – у ньому повибивало вікна та двері. Дмитро в перші дні війни зміг вивезти родину за кордон.
«Він одразу став допомагати аеророзвідці, – згадує друг Дмитра, керівник благодійного фонду «Світанок України» Валерій Багінський. – Завдяки спортивному орієнтуванню він дуже добре знав усі місцини під Харковом, і його знання дуже сильно допомогли нашим хлопцям».
З Дмитром Валерій познайомився, коли шукав постачальника медобладнання для фонду.
«Завдяки ньому співпраця злетіла на новий рівень. В німецькому Марбурзі жила однокласниця Дмитра, з допомогою якої він ще до повномасштабної війни допомагав харківським шпиталям. А зараз з її допомогою ми стали возити з Німеччини фури з медикаментами та обладнанням, якого дуже не вистачало в перші дні війни», – каже Валерій.
Валерій Багінський пригадує один з перших випадків співпраці з Дмитром Константиновим. Вони разом супроводжували процес евакуації будинку сімейного типу з Харкова до Німеччини.
«Ми буквально не спали чотири дні. Треба було вивезти 13-тьох людей, які жили в передмісті Харкова, і це було можна зробити тільки через окуповані території. Ми чотири дні вели цих людей в телефонному режимі, планували кожний крок, логістику, знаходили їм транспорт, вони пройшли через Бєлгород, Курськ, Орел, по території Білорусі і нарешті до Латвії, де їх чекали наші волонтери. Напруга була страшна, як на мінному полі, але ми витримали», – розповів Валерій.
Дмитро Константинов під час волонтерської роботи, фото – Валерій Багінський
Волонтерству Дмитро Константинов віддавав весь час. Скаржився – в добі занадто мало годин, щоб встигнути все. Маючи суддівську бронь від мобілізації та можливість евакуюватися в безпечніше місце, Дмитро навідріз відмовлявся і залишався у Харкові.
«Ми знайшли курси американської тактичної медицини в Сумах, тиждень на них вчилися. Умови були наближені до бойових. Весь час ми пересувалися в касках та бронежилетах. Коли повернулися додому в Харків, потрапили під російський обстріл. На наших очах снаряд прилетів в авто, двоє людей загинули миттєво, було багато поранених, ми одразу ж почали надавати першу допомогу – накладати турнікети, тампонувати рани. І коли приїхали швидкі, то дуже здивувалися – хто це тут до них вже встиг попрацювати. Так ми врятували людям життя», – сказав Валерій.
Опанувавши такмед, Дмитро Константинов вирішив зайнятися гуманітарним розмінуванням. Велетенські площі навколо Харкова були щільно заміновані росіянами. Захоплення спортивним орієнтуванням стало однією з причин, чому Дмитро вирішив опанувати професію сапера.
«Він часто казав – я не можу собі уявити, як мої доньки повернуться після війни, і підуть в ліс, а там все заміновано, і не лише вони, а й інші люди. Так не може бути», – розповів Валерій Багінський.
Дмитро опановував гуманітарне розмінування з допомогою свого товариша Олексія, який був сапером ще з часів війни в Афганістані. Крім безпосереднього знешкодження боєприпасів, Дмитро допомагав саперам по всій Україні, закуповуючи обладнання для розмінування.
Дружині суддя не розповідав, що займається розмінуванням. Казав, що лише возить саперів на об'єкти, віджартовувався – мовляв, хто його, аматора, пустить до такої серйозної роботи. Та потім клав слухавку, одягав важкий бронежилет сапера і крок за за кроком розміновував території навколо рідного міста.
29 жовтня Дмитро з Олексієм отримали завдання від військової частини – розмінування ділянки в селищі Борщова під Харковом. Місцевість просто кишіла ворожими мінами.
«Вони пройшли майже весь маршрут – згадує Валерій Багінський – Там був такий вузький перешийок, як горло у пляшці. Дмитро саперною кішкою зісмикнув одну міну, під нею була інша, він її почав знешкоджувати, а це була міна, яка спрацьовує на зміну положення. Олексій ішов за ним, він побачив цю міну і встиг лише крикнути «не чіпай!», але було вже пізно».
Дмитро загинув миттєво, напарник Олексій отримав важкі травми, але вижив.
«Мені подзвонив його батько, сказав, що Діми більше немає, він загинув. І лише тоді я дізналася, що він знешкоджував міни, а не просто возив туди військових, – розповідає дружина Олеся. – Я до останнього не вірила, що щось погане може статися. Ми за оці півроку, що були в розлуці, сказали один одному стільки разів «Я тебе кохаю», скільки, мабуть, не сказали за ціле життя! Я просто була впевнена, що все буде добре», – каже Валерій.
За заповітом, Дмитра Константинова кремували. Дружина збиралася розвіяти його прах, але друзі та волонтери вмовили її цього не робити. Дмитра поховають у Харкові на Алеї Героїв. Суддя-герой двічі нагороджений медаллю «За звитягу» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Цю нагороду президент Володимир Зеленський вручив дружині загиблого Олесі Константиновій під час урочистостей 15 грудня в Києві.
«Всіх волонтерів на державному рівні потрібно сприймати, як таких же захисників, що й ЗСУ чи ТРО, – переконана дружина Дмитра Олеся. – Вони роблять це все не заради якихось державних нагород чи премій, а йдуть за покликом серця, як мій Дмитро. І найкраща вдячність за їхні справи – це продовжувати робити те, що робили вони. І наближати нашу перемогу».
Олеся Константинова продовжує справу свого чоловіка – возить з Німеччини в Україну гуманітарні конвої, а також автомобілі для українських військових. Каже: незважаючи на біль від втрати буде і далі волонтерити. Бо вірить – її Дмитро завжди десь поруч і підтримує, допомагаючи підкорити чергову вершину, яку він не зміг підкорити сам. Автор: Володимир Мисан-Мілясевич