Село Єліне розташоване на півночі Чернігівщини, неподалік кордону з Росією. 1 лютого 2023 року по обіді місцеві побачили в небі російські безпілотники. Селяни добре знали: після них можуть полетіти міни. Люди поспішали виїхати до сусідніх сіл, поки небезпека не мине. Утім не всім це вдалося. Зокрема, сусіди 63-річний Валерій та 61-річна Марія Пляскіни, 33-річний Василь Іванов, 50-річна Світлана Маховик і 51-річний Сергій Полянцев – не встигли. Коли почався обстріл, вони спустилися до льоху. Остання того дня, десята російська міна, пробила його дах і розірвалася всередині. Вижив лише Сергій Полянцев. Він та інші родичі й знайомі розповіли більше про загиблих та обставини трагедії.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Життя за чотири кілометри від Росії
Мальовниче село Єліне, де до повномасштабної війни жило трохи більше сотні людей, потонуло в лісах Сновської громади. Воно тягнеться до кордону з Росією майже впритул, до ворога звідси – всього чотири кілометри. Тут українські мобільні оператори – вже в режим роумінгу, а час на смартфоні автоматично змінюється на годину вперед. Тут не працюють українські телеканали. Ловить тільки українське радіо, супутниковий та деінде мобільний інтернет.
Місцеві розповідають, що ще до повномасштабної війни бачили зарево за лугом у сусідньому, російському, селі. Тоді вони зробили висновок: там, мабуть, база росіян. За два-три дні до широкомасштабного наступу чули, як гуде їхня техніка. Але 24 лютого 2022 року, коли росіяни, мов таргани, полізли в Україну звідусіль, Єліне вони оминули.
Завадила болотиста місцевість і щедра на розливи річка Снов. Місцеві чули обстріли, бачили, як російські літаки один за одним летять бомбити Чернігів і повертаються у напрямку «російського зарева».
Торік у квітні українські військові звільнили окуповану територію Чернігівщини. Після цього росіяни почали регулярно обстрілювати з мінометів прикордоння. Утім до села Єліне, за словами місцевих, російські снаряди не прилітали до 2 січня 2023 року. Тоді був перший обстріл. Серед постраждалих – лише дах, сарай та стовп на околиці села. Люди вціліли.
«Усього тоді було десь 25 прильотів, по селу попало з десяток. Після цього обстрілу люди вивезли дітей. Тобто, з січня і по зараз (середина лютого 2023 – авт.) в Єліне їх немає. А так у нас жили 23 дитини», – розповідає староста Тур’янського округу Олександр Артюшенко, який попри небезпеку щонайменше раз на тиждень навідується в Єліне.
Після першого обстрілу місцева влада запропонувала селянам евакуаційний автобус. Однак на ранок охочих виїжджати поменшало, тож він не знадобився. Люди залишали село власним транспортом, кооперувалися. Кілька родин вивіз на своєму авто староста. Перечекавши хтось кілька днів, а хтось тижнів, – більшість родин без дітей повернулися додому.
Про смерть дружини дізнався лише через два дні
«Я був на городі, бачив, як літали дві «птічки» (безпілотники – авт.). За години-півтори почалися приходи. Я пішов до тещі, кажу: «Володимирівно, збирайся, поїдемо на Сновськ» (центр міської ОТГ за 25 км від Єліне – авт.). Зайшов до сусідів Пляскіних, там була моя дружина Світлана. Вона злякалася, бо стріляло вже десь близько, тому прибігла до них. Звуки вибухів наближалися. Дідуля (так у селі називали Валерія Пляскіна – авт.) каже: «Давай у льоху перечекаємо, а потім поїдемо». Ось ми й зайшли, думали, там буде безпечніше», – не стримуючи сліз, розповідає про той трагічний день Сергій Полянцев. Він єдиний, хто вижив після влучення міни у льох.
За його словами, Світлана з господинею будинку Марією Пляскіною спустилися вглиб льоху. Трохи вище сидів Валерій Пляскін. На останній сходинці льоху був Василь Іванов, а Сергій залишився на першій – біля входу.
Влучення міни Сергій Полянцев згадує, як сильний гуркіт. Чоловіка викинуло на вулицю. Піднявшись і ще не оговтавшись від шоку, він поповз назад у льох. Там побачив загиблого Василя Іванова, а нижче – густий дим, який ховав у собі всіх і все, що було у погребі.
Міна пробила дах льоху і розірвалася всередині, забравши життя чотирьох людей. Джерело: Наталія Найдюк
«Я тоді ще не відчував болю. Побіг до людей, кажу – там Вася загинув і троє під завалами. Мені перетягнули ногу джгутом і повезли до лікарні. Про те, що моя Свєта загинула, що ніхто взагалі не вижив, син сказав лише через два дні», – каже чоловік.
Зараз Сергій із тещею 70-річною Любов’ю Маховик живуть у Сновську. Чоловік лікується. Він має пошкодження ноги та численні осколкові поранення тулуба, голови, обличчя.
Говорити про покійну дружину Сергієві важко. Вони прожили разом 18 років. Виховували спільного сина Микиту, якому 16 років, також у Світлани є дорослі син та донька від першого шлюбу, маленька онука. Сергій досі не може повірити, що його коханої дружини більше немає. 2 березня їй мав виповнитися 51 рік.
«Свєта дуже хороша була, роботяща»
Світлана Маховик майже все життя прожила в Єліне. Вчилася в технікумі у Прилуках на гідромеліораторку. Але роботи за фахом не було, тому жінка працювала з тваринами на фермі. Після народження первістка багато років прибирала в будинку культури. Там вона працювала аж до весни 2022-го, поки її не скоротили.
«У нас тут яка робота у селі… Давно немає ферми, тварин немає. Тому ми всі живемо з лісу. У сезон Свєта збирала багато чорниці, лисичок. Здавала все заготівельникам. Ми так у сезон заробляємо, а живемо на те цілий рік», – розповідає про доньку Любов Маховик.
Селяни згадують Світлану дуже працьовитою, доброю та порядною людиною. Місцеві захоплювалися її майстерністю та швидкістю збирання ягід. Кажуть, за день могла принести з лісу 50 кілограмів чорниці. Також жінка мала чимале господарство: городи, корову, свиней, курей.
«Свєта в мене була дуже хороша, роботяща. Вона обожнювала онучку, була чудовою бабусею. Взимку багато в’язала: шкарпетки, шапки, сукні… Усього. Свєта і в останній день свого життя в’язала шапку, але не закінчила», – згадує мама.
Світлана Маховик загинула у льоху від російської міни. Джерело: Архів родини
1 лютого приблизно за півгодини до трагедії Любов Маховик взяла найпотрібніші речі й попрямувала до будинку дочки.
«Ішла потихеньку, зупинялася біля кожної лавочки відпочити. Дійшла до їхньої хати, сіла й чекаю. Ніхто не виходив, тож я зайшла всередину. Згодом знову вийшла надвір. Бачу – біля льоху Пляскіних люди вовтузяться. Підійшла, а мене не пускають», – говорить Любов Маховик і плаче.
Коли жінка зрозуміла, що її доньки більше немає, була сама не своя від розпачу. Вона не знає, як пережила ту ніч, залишившись наодинці зі своїм горем у порожній хаті.
Наступного після трагедії дня Любов поїхала до Сновська, де в будинку іншої бабусі жив молодший онук Микита.
Виїхали під кулями з Лисичанська, але російська міна вбила у Єліному
Вулиця, де 1 лютого 2023 року сталася трагедія. Джерело: Наталія Найдюк
Тиха широка вулиця веде до лісу, за яким уже територія Росії. З обох боків розташовані охайні кольорові будиночки, огорожа, пофарбована у патріотичні кольори. Фарба на ній вже дещо вигоріла на сонці. Про те, що нещодавно на цій вулиці літали ворожі снаряди, нагадує поранений паркан. Трохи далі за ним – будинок Пляскіних і той сумнозвісний льох.
Подружжя Марія та Валерій Пляскіни – родом із Лисичанська. Жінка працювала завідувачкою центрального складу нафтопереробного заводу. Чоловік був шахтарем. Будинок у селі Єліне в 2016 році придбала їхня донька Юлія Козловська разом із чоловіком. Подружжя орендувало тут землю і займалося фермерством.
Згодом бізнес закрили, а до будинку приїжджали відпочивати. У сезон займалися заготівлею лісових ягід та розводили свиней на продаж. Повномасштабну війну Юлія зустріла в Києві, де працював чоловік. Батьки з молодшою онукою були вдома у Лисичанську.
«У батьків в Лисичанську був гарний будинок, підвал. Тато з 2014 року робив деякі запаси їжі на випадок загострення війни. Казав, треба все це пережити… Після 24 лютого 2022 року з кожним днем ситуація в місті загострювалася. Тому батьки залишили все нажите майно і поїхали до Києва. Виїжджали під обстрілами. Не знаю, чи наважилися б вони на таку подорож, якби не онука», – розмірковує Юлія.
Спочатку подружжя гостювало у доньки в Києві. А коли на початку літа з’явилася можливість доїхати до Єліного, перебралися туди. Їхати на прикордоння не боялися, бо в селі від початку війни було тихо.
«Батьки й до війни сюди приїжджали. Татові тут подобалося: риболовля, простір. Авжеж, мама цього року сумувала за домом. Батько перед війною подарував їй гарну кухонну машину, але вона залишилася в Лисичанську. Аби підбадьорити маму, він придбав ще одну… Звісно, батьки хотіли повернутися додому, адже там залишилося все, що вони нажили за життя», – згадує донька.
1 лютого Пляскіни хотіли виїхати з села, аби перечекати небезпеку. О 14.00 Юлія ще говорила з батьками по відеозв’язку. Як виявилося, востаннє…
Марія Пляскіна дуже сумувала за будинком у рідному Лисичанську. Джерело: Архів родини
«Ми з родиною навідували батьків в Єліному наприкінці січня. Тоді подарували татові бус. Він так давно мріяв про сімейний автомобіль, щоб їздити всією родиною. Планували влітку вирушити на море, вірили, що буде перемога... Ми багато сміялися під час тієї розмови. Я казала, що приїдемо на мамин день народження 28 лютого. А за годину після розмови їх не стало», – стримуючи сльози, говорить Юлія.
Валерій та Марія не встигли виїхати. У них вдома були сусіди, збиралися виходити до машини, як почався обстріл. Усі сховалися у льох…
«В мене були золоті батьки. Спочатку вони жили заради мене, потім – також заради моїх дітей. У мами та батька було стільки любові… Вони пішли в один день. Для мене це важко. Але я іноді думаю: якби хтось із них лишився, не знаю, як би вони пережили втрату. Мама так сильно кохала татка, здається, вона б не змогла жити без нього», – міркує Юлія Козловська.
«Вася, наче готувався до смерті»
Маленька квартира у Сновську заповнена дитячим голосом, він вимагає мультиків. Це племінник Василя Іванова – Женя Коваленко. Хлопчик ще легко ставиться до життя, але про смерть вже знає не з книжок чи мультиків. Разом із бабусею Валею, дядьком Михайлом та братом Максимом він приїхав до Сновська, бо треба владнати з документами після загибелі його дядька Василя.
Це вже друга біда в родині. Спершу в 2018-му через хворобу померла мама Жені та Максима. За хлопцями з того часу доглядає бабуся Валентина Іванова. Ледь оговтавшись від пережитого, жінка знову втратила дитину – цього разу її сина вбила російська міна.
Василь Іванов любив носити військову форму. Для Пляскіних він був, як член родини. Джерело: Архів родини
Василь Іванов мав інвалідність, за словами мами, через затримку в розвитку. Разом із братом та сестрою навчався в школі-інтернат у Городні, це містечко за майже 55 кілометрів від села Єліне. Згодом жінка забрала дітей додому, бо донька мала хворобу серця.
У селі про Василя кажуть, що він був спокійним, ніколи нікого не образив. Свого часу під час збору врожаю Юлія Козловська взяла його на роботу. Коли родина закрила агробізнес, дружні стосунки з Василем збереглися. Він дуже хотів допомагати по господарству, тож Юлія найняла його доглядати за домом та двором.
«Вася був для нас, як член родини. Коли ми познайомилися, він погано розмовляв. А потім розговорився. Його хата стоїть фактично в нашому городі. Тож він приходив о 8 ранку і йшов пізно, бо в нас удома був супутниковий інтернет, а більше зв’язку в селі знайти було складно», – згадує про хлопця Юлія Козловська.
Мама Валентина Іванова, разом із молодшим сином Михайлом та онуками жили в окремій хаті в Єліному – на центральній вулиці. Після обстрілів 2 січня 2023 року вся родина виїхала до сусідньої Тур’ї. Але Вася невдовзі повернувся.
Валентина часто навідувала сина та господарство – для цього проїжджала по 12 кілометрів в один бік велосипедом.
«Востаннє я бачила Васю 1 лютого. Ми з онуками приїжджали в Єліне. Я просила його поїхати з нами. Але відмовився, сказав, що має справи у селі. Він десь 5 років працював у Пляскіних, вони його любили, як рідного сина… Того дня в обід почали літати дрони. Вася попросив, щоби я забирала дітей і їхала, бо раптом щось впаде. Ми й поїхали», – згадує Валентина Іванова.
Увечері жінці зателефонували знайомі й розповіли, що Єліне обстріляли і там загинули люди. Спершу казали, що Васю поранено. Згодом розповіли правду. Тепер матір, яка втратила другу дитину, вчиться жити далі.
«Вася, наче готувався до смерті. Мені потім розповідали, що він поголився, помився, вдягнув чистий одяг. Казав: доп’ю чай у Дідулі і піду додому. Отак і попив», – каже матір.
Усіх чотирьох загиблих поховали 4 лютого на кладовищі в селі Єліне. На прощанні були тільки найближчі родичі та друзі. Ховали вбитих швидко: будь-якої миті міг розпочатися черговий російський обстріл.
Авторка: Наталія Найдюк