Маленька Гроза до 5 жовтня 2023 року була невідомою і навіть непомітною для загалу. Село, розташоване за три кілометри від Шевченкового, минали по трасі до Куп’янська, лиш іноді зауважуючи вказівник на зупинці. Минулоріч Грозі виповнилося сто років. У сто перший рік існування ракетний удар та як наслідок – вбивство 59 цивільних людей – зробило це село відомим на весь світ. У Грозі, де після звільнення від окупантів торік у вересні залишалося близько 330 людей, горе торкнулося буквально кожного дому.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Масове вбивство
Із траси біля зупинки «Гроза» добре видно сільське кладовище. Воно вже збільшилося на кілька рядів і ще докопують нові могили. Землю розділяють та шматками картону маркують ділянки. На одному напис – «Козир 4 шт.», на іншому – «Яременки». Так вказують на «заброньовані» місця, щоби копачі не заплуталися в десятках ям і поховали сім’ї поряд.
7 жовтня тут віддали землі перших убитих ракетним ударом – подружжя Андросовичів. 11 жовтня свіжих могил – уже понад 20. Над двома майорять жовто-блакитні прапори. Під ними поховані Андрій і Денис Козирі – батько і син. Це Андрія рідні й друзі перепоховували, а потім поминали 5 жовтня у кафе «Супутник», по якому російська армія вдарила ракетою.
Коли ховають Дениса, на могилі батька квіти ще не зів’яли. 10 жовтня, окрім Дениса, тут ховали його дружину Ніну та її матір Людмилу.
Одне прощання переходить в інше. Поки військовий капелан відспівує цю сім’ю, ховати починають Світлану Осипову. Коли на могили Козирів друзі кладуть квіти, неподалік опускають у землю труну Володимира Долганіна. Похорон нон-стоп.
Від труни до труни переходить Тетяна. Жінка прощається з Людмилою Чегодаєвою та її родиною. По черзі кидає грудки землі у ями. Вона не перестає плакати та обіймає дівчинку – це молодша донька її вбитої подруги.
«Із Людмилою наші чоловіки – рідні брати, ми з нею були невістками. Це людина, з якою я спілкувалася сорок вісім разів на день. Це була і подруга, і сестра, і друга половина, і шматок серця. Я не знаю, як тепер без неї жити... А Ніна – це племінниця. Вона співала, вчилася в академії. Музику писала, вірші, дуже весела була. Дениска – це чоловік Ніни. Вони тільки-но одружилися. Плани будували, як жити далі. У Люди донечка залишилася – 13 років. Її тато живий, він служить, а зараз у госпіталі в Тернополі. У нього важке поранення, не зміг приїхати на прощання», – додала Тетяна.
У Козирів загинули більше 20 родичів: близькі і віддалені з чотирьох поколінь, дво- і троюрідні брати чи бабусі, люди з гілок сімей чоловіків і дружин. Наймолодший – 8-річний Ваня – це син також убитого тут 36-річного волонтера Ігоря Козиря.
11 жовтня біля ям – аж чотири труни. Маленька – його. У морзі хлопчика опізнавала бабуся Валентина. Востаннє поцілувати дитину вона не може. Тіла загиблих дуже понівечені, тому всі труни закриті. Жінка обіймає його фото і обіцяє приносити іграшки.
«Іван дуже добрий хлопчик був. Він любив учитися. І дуже підтягнувся за цей рік, що війна. Він був дрібнесенький зовсім. А вчора, як побачила, він так витягнувся... – згадує, яким підрослим, загорнутим у ковдру, Валентина побачила Ваню у морзі. – Я взимку сюди збиралася. Старший онук просив – як випаде сніг з’їздимо. А ось як воно вийшло...»
Валентина ховає онука Ваню, сина Ігоря, доньку Ольгу і чоловіка Анатолія. Із великої родини в неї залишилися лише старший онук і невістка Ксенія. Вона теж була в тому кафе. Отримала серйозні поранення під час ракетного удару. Ксенію госпіталізували.
На запитання, скільки людей уже поховали і скільки могил ще треба викопати, працівники кладовища у Грозі не відповідають. Вони дуже втомлені. Кажуть, просто збилися з ліку, за кілька днів вони поховали тут більше людей, ніж за останні роки.
Навідники
11 жовтня Служба безпеки України назвала людей, яких підозрюють у наведенні ворожої атаки на кафе у Грозі. Це брати, двоє місцевих молодиків Володимир і Дмитро Мамони. Старшому – 30, молодшому – 23. До повномасштабної війни вони працювали у поліції, під час – теж, тільки вже на боці ворога. Старший брат під час окупації навіть дослужився до начальника відділу карного розшуку Шевченкового.
Брати Мамони, джерело: СБУ
У Грозі і до оприлюднення інформації правоохоронців були переконані – на кафе навів хтось свій. І навідник обрав час, коли в кафе зібралося максимум людей.
«Поминальний обід було попередньо заплановано на другу годину. На прощання батюшка мав прийти на першу. А прийшов на дванадцяту. Тому всі на одну годину раніше звільнилися і сіли в кафе. І хто навів, той там був, і бачив, що зібралися люди», – так вважає Тетяна, родичка сім’ї Козирів.
Переписка, опублікована СБУ, підтверджує – із братами спілкувався хтось із мешканців Грози. Судячи з листування, інформацію про час поминок дізналися через кількох осіб. Навіть через ланцюжок людей, які могли тут жити раніше, і виїхали. Вони могли написати рідним, а потім передати дані Мамонам.
Ось фрагмент листування Володимира і третьої особи:
« – Володимир:
Принято. Ждем. Жалко будет ганделык. Ты не в курсе, кого из модных позвали на застолье???
– Невідомий:
Неа. Спутник жалко. Вся молодость прошла там»
Переписка, опублікована СБУ фото - листування 1, фото – листування 2
У селі перевірили півсотні людей. Зараз не мають підтвердження, що хтось із тих, хто залишався у населеному пункті, спеціально скоординував дії Мамонів. Людей могли використати.
Але самі Володимир і Дмитро знали, куди б’ють і що там точно будуть цивільні. Ракету, яка вдарила по їхньому рідному селу, вони в переписці називають «подарком». А вже після масового вбивства молодший брат у переписці з дівчиною звинувачує старшого, хоча і просить її нікому не говорити, що ціль із Грози зробив саме Володимир.
Після оприлюднення цього листування в Грозі прізвище Мамонів звучить усюди. «Нелюди» і «звірі» – це найм’якіше, як їх називають у селі. Місцевим було що про них розповісти і до трагедії 5 жовтня.
«Вони стояли на російському блокпосту, працювали на Росію. Самі росіяни сиділи в кріслах, а вони бігали по машинах і перевіряли документи. Я ще пам’ятаю – дівчата сиділи, а вони самі з Грози, і добре знають їх – і такі на них: «О, колаборанти, колаборанти». Просто їм в очі казали», – біля могили Ольги Козир-Пащенко згадує Сергій, її знайомий.
Він розповідає, як під час окупації намагався купити в Грозі хліб, і бачив, що один із братів маркував українські поліцейські авто «зетками».
Ігор – хрещений батько вбитого другокласника Вані – показує фото побитого місцевого тероборонцівця. Каже, до таких арештів і докладали руки Мамони:
«Ці відразу прийняли підарасів, які сюди прийшли. Вони забирали, катували. Я навіть фотографію вам покажу. Це земляк, зі «швидкої» перейшов у Тероборону. Усі тероборонівці вийшли, а він лишився тут. Я не знаю, хто його здав, просто під’їхав бусик, і все... »
На вулиці, де жили Мамони до втечі в Росію, на мінімум двох подвір’ях похорони. Ці будинки майже поряд. Серед убитих сусідів – учитель одного з братів. Неподалік живе двоюрідна тітка підозрюваних. На її очах ось уже другий день на вулицю з’їжджаються рідні на прощання із загиблими. У багатьох – тільки далекі, бо майже всі найближчі загинули.
«Я навіть уявити не можу, що таке дійсно могло статися. Вони дуже дружили з цими сім’ями, з Грибом – оце що Микола загинув. Їхня мати сюди ходила, вони чай пили там. Вони дуже дружили. Я не можу в це повірити. Так це чи ні, слідство встановить. Також загибла Аліна Козир дружила з їхньою матір’ю... Я коли почула це, довго не могла прийти до тями», – каже жінка.
У Володимира і Дмитра є ще один брат – Олександр. За даними розслідувачів Харківського Антикорупційного центру, у всіх трьох – підозри в держзраді. У старшого тепер ще й – у пособництві вчиненню порушень законів та звичаїв війни, поєднаних із умисним вбивством, за попередньою змовою групою осіб.
Опізнання
На шостий день після трагедії у лікарні померла одна з жінок, поранених під час ракетної атаки. У важкому стані у медзакладах залишалися п’ятеро людей. Того ж дня смерть ще двох жертв змогли підтвердити за аналізом ДНК. Станом на 12 жовтня кількість убитих у Грозі сягнула 59 людей. Криміналісти поліції ідентифікували всіх загиблих.
В одному з моргів – черга сімей із Грози. Андрій Білоус приїхав по тіло свого брата Віталія. У нього залишилися донька і дружина. 5 жовтня Андрій і сам мав бути на поминальному обіді.
«Перепоховували нашого товариша, колишній сусід. Брат мені сказав за два дні до того перепоховання. Я теж збирався, але на роботу довелося йти. А потім прилетіла ракета. Спочатку подумали, що вона на околиці Шевченкового рвонула. А потім мені зателефонували і сказали, що – Гроза. Я починаю Віталіка набирати, він поза зоною, поза зоною. І я зрозумів, що це сталося там, де поминали, в Грозі», – каже Андрій.
Тіло Віталія братові віддають одним із перших. У цьому випадку не було проблем із опізнанням.
«Він цілий, всіх розкидало, порозбивало, а він навіть у позиції сидячи на стільці лишився...», – каже Андрій Білоус.
У поліції не можуть визнати людину загиблою до остаточного підтвердження. У випадку з Грозою, зважаючи на те, наскільки понівеченими з-під завалів діставали тіла, це можна зробити тільки після ДНК-експертиз. Криміналісти працювали з тілами і фрагментами тіл кілька діб позмінно. Після Ізюмського поховання це найскладніша робота, яка була в них на Харківщині. Утім провести ідентифікацію змогли набагато швидше.
Сергій Болвінов, начальник Слідчого управління поліції Харківщини розповів:
«28 людей ми ідентифікували одразу, стан інших тіл був непридатний для миттєвого опізнання. Як приклад, чоловік із дружиною: чоловіка ідентифікували, а її ні – знайшли на місці тільки паспорт. Також на місці до нас підійшов хлопець і каже, що тут мій батько, я знаю точно, але ми досі не можемо його знайти... Ракета розірвала тіла деяких людей на частини. Нам доводиться збирати ці маленькі частинки, це важка робота. Є тіла, де відсутня кінцівка чи більше, а є такі, де залишився тільки фрагмент – частина пальця, щелепи. Нам треба вивести звідти ДНК. Це кропітка робота».
За словами Болвінова, чотири заяви не підтвердилися, бо вдалося знайти людей. Виявилося, їх не було в кафе у момент обстрілу. У перші дні 14 жертв встановили за аналізом ДНК, провели 288 ДНК-досліджень.
«Це дозволила зробити нова лабораторія, раніше це зайняло б у фахівців рік. Наші спеціалісти за останній рік (відколи в нас є це нове обладнання) отримали досвід, якого немає ні в кого у світі», – каже Болвінов.
Він також наголошує: люди, які зібралися на поминки, і загинули через ракету російської армії, були цивільними.
«Це звичайні люди, серед них багато жінок, багато чоловіків, це пенсіонери, підприємці, вчителі, медики, друзі. Серед них немає жодного загиблого чи пораненого військовослужбовця», – сказав Сергій Болвінов. Він назвав під час пресконференції вік і спеціалізацію всіх жертв російської атаки.
Пережити Грозу
Два будинки у Грозі стоять порожніми. У двоповерховому жило подружжя: 70-річний Анатолій Пономарьов і його дружина 56-річна Наталія Мамон. Вони теж загинули в кафе «Супутник». Прізвище жінки збігається із тим, яке у братів-навідників.
А в іншому домі жили самі Володимир і Дмитро Мамони, які втекли до Росії щойно почався контрнаступ на харківському напрямку. За даними спецслужб, обидва вже мають російські паспорти.
Вулиці у селі дуже тихі. Найбільш людними в Грозі зараз є два місця: кладовище і розбите ракетою кафе. До першого тягнуться похоронні процесії. Останнє ж місцеві стараються обходити. Занадто важко. Туди здебільшого йдуть журналісти і волонтери.
У день трагедії на дитячому майданчику перед кафе і за парканом біля нього лежали десятки тіл. Зараз досі можна побачити речі вбитих. А просто на пісочниці облаштували меморіал загиблим, несуть лампадки, квіти, іграшки.
Валентина, тепер старша в родині Козир, каже, що у Грозі не залишиться. Щойно поховає всіх своїх убитих рідних, поїде.
«Моя донька була розлучена, її син залишився зі мною. Я його вивезла до родичів на Волинь, ми ще під час окупації виїхали через Печенізьку дамбу. Це нас врятувало, нас тут не було. А так і ми б тут лежали... Із онуком ми зараз спілкуємося по телефону. Він усе знає. Поки до нього поїхати не можу. Він розуміє, що в мене тут багато справ. Він сюди не збирається. Він там живе в моєї сестри. У нас там усе нормально. А тут я в хаті одна. Зовсім одна зараз», – каже Валентина.
Навпроти знищеного кафе живе пенсіонерка, в якої ракета вбила хрещеного сина, а під час окупації брати Мамони забирали її родича. Жінка залишається вдома. Так і більшість сімей – залишаються в Грозі. Тим, хто переживає втрату, як би важко не було вдома, зараз не до зміни житла.
У Грозі осиротіли шестеро дітей. Після поховань найближчі родичі оформлюватимуть документи про опіку. Ті ж, хто замислювався над переїздом, кажуть: або немає куди їхати, або саме тут їх все ж таки втримає пам’ять.
Уже наступного дня після ракетного удару руїни кафе розібрали до кахельної підлоги. Криміналісти перебрали кожен шматок будівлі, шукаючи останки тіл. За кілька днів розбитий поряд фельдшерський пункт взялися розбирати працівники, а селяни стали лагодити пошкоджені вибуховою хвилею будинки.
76-річний Володимир Йосипович також живе навпроти зруйнованого кафе. Від його дому до місця трагедії не більше ста метрів. Волонтери вже латають тут побите – спішать, бо до осінніх злив залишається мало часу.
«Був тоді вдома. Жінка – в хаті, а я птичку кормив. Води набрав, отам за кут зайшов – і як гахнуло. Упав. Сів. Пилячище, дим – нічого не видно. Жінка вискочила, мене шукає, я – її. У нас вікна, двері повилітали. Вийшов, а приміщення нема. Купа цегли, дим і полум’я. Наші друзі – чоловік і дружина – загинули. Толік і Наташа. Їхній син служить. От приїхав, бо батьків не стало. Жінка боїться тут бути, а я ні. Я пройшов усе. Ми жили тут і під час окупації. Сьогодні три удари десь там були, два невеликі чули, а один дуже сильний був. Гупало годину тому. Я б тим, хто каже, що тут військові були, язик вирвав би. Я слухав: доказують, що росіяни били по солдатах. Брехня!.. От, чуєш? Гуде. Гупа десь знову», – пенсіонер згадує обстріл п’ятого жовтня під час чергового обстрілу Куп’янщини.
Павлові – 72. Із кафе, де він відзначав своє 65-річчя, зараз вибирає вцілілі дошки. Вибухом сильно пошкодило його дім.
«Я тут лишаюся. Дім. Нікуди виїжджати не буду. Я не хочу їхати. У мене тут город. Куди ще?», – каже Павло й несе дошки, аби ремонтувати пошкоджений дім.
Авторка: Анна Черненко, фото авторки та з публікацій СБУ