Під час 44-місячної облоги Сараєва, столиці Боснії і Герцеговини, було вбито близько 10 тисяч мирних жителів. Вони загинули переважно через снайперів та мінометні обстріли. Місто було оточене з 1992 по 1996 роки під час Боснійської війни силами Югославської народної армії, а потім збройними силами Республіки Сербської. Від закінчення цього конфлікту минуло понад чверть століття, але єдності всередині країни досі немає – ні в політичній площині, ні в сфері національної пам'яті.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для LB.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Боснійська війна тривала протягом чотирьох років між Сербією і Чорногорією з одного боку, Республікою Боснія і Герцеговина з другого та Хорватією з третього. За різними оцінками, під час цієї війни загинули близько 90 тисяч людей, а 1,8 мільйона були переміщені. Конфлікт розгорівся внаслідок розпаду Югославії, зокрема через територіальні претензії її країн-учасників. В той час, коли члени Югославії почали проголошувати незалежність, Сербія хотіла зберегти старий устрій.
Одна із найжорстокіших сторінок цієї війни — облога Сараєва, столиці Боснії та Герцеговини.
Український читач отримав змогу ознайомитися з деталями облоги у 2017-му році, коли вийшов український переклад книги Озрена Кебо «Сараєво для початківців». Після повномасштабного вторгнення Росії до України ця книга набула особливої популярності і в книгарнях її тепер не знайти. Кебо детально описує будні оточеного міста, яке жило без електрики, їжі, тепла. З обстрілами та втратами.
Сараєвці гинули вдома — від осколків або вибухової хвилі. У черзі по воду. На центральних вулицях, мостах. Діти — на дитячих майданчиках. За час війни снайпери у Сараєві поранили 1030 і вбили 225 осіб, 60 з яких були дітьми. Люди були вимушені не йти, а бігти містом – так менша вірогідність бути застреленими.
Хоч Боснійська війна та війна Росії проти України непорівнювані, читаючи про Сараєво, знаходимо багато близького для себе. Під час зустрічей у Zoom із героями цього тексту, ми почуваємося наче давні знайомі.
Боснійська війна завершилася внаслідок підписання Дейтонських угод. Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, що складається із двох суб'єктів: Мусульмано-Хорватської Федерації та Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади. Підписані угоди, фактично, узаконили сепаратиське прагнення сербів утворити власну псевдодержаву. І нині у Боснії та Герцеговині на місцях у кожного свої правила і власні історії.
Дні та місця пам'яті
Боснійська війна офіційно почалася 6 квітня 1992 року. Щороку в цей день у Боснії та Герцеговині згадують загиблих.
Основні вшанування відбуваються у Великому парку та на «Алеї снайперів» у Сараєво – це неофіційна назва бульвару Дракона з Боснії (Ulica Zmaja od Bosne). Ця вулиця перебувала під перехресним вогнем зі снайперських позицій і отримала славу вкрай небезпечної локації.
У річницю початку війни адміністрація Сараєва вшановує пам'ять загиблих тут людей, виставляючи 11541 стілець, що символізують жертв війни.
Військових вшановують переважно на кладовищах, де стоять меморіальні пам'ятники чи обеліски. У школах та університетах, де вчилися загиблі під час облоги, встановлюють металеві меморіальні дошки з їхніми іменами.
Фуад Авдагіч, проектний координатор Молодіжної ініціативи за права людини в Боснії та Герцеговині, каже, що наратив про війну в країні залежить від національності, міста чи навіть містечка.
«Якщо говорити про Сараєво, у нас досі немає одного меморіалу, присвяченого всім жертвам облоги. Також роками ми говоримо про будівництво музею. Сподіваюся, це станеться у майбутньому», – каже Фуад.
Сараєвські троянди
Найкривавіші обстріли у Сараєво відбулися на ринку Маркале, двічі. Перший вибух стався в суботу 5 лютого 1994 року о 12:37. Була незвичайно тепла погода як для зими. Снаряд розірвався серед натовпу. Загинули 68 осіб і понад 200 було поранено. Другий вибух пролунав 28 серпня 1995 року, 43 особи загинули і 81 було поранено.
На ринку встановили пам'ятні таблички, а самі місця, де загинуло багато людей, називають «місця страждань». Багато з них легко впізнати за вирвами від вибухів снарядів, що формою схожі на квітку. Це так звані Сараєвські троянди – меморіальні знаки в пам'ять про громадян, загиблих під час облоги. Після війни вирви в асфальті почали заповнювати червоною фарбою, символізуючи пролиту кров невинних мирних жителів.
Міністерство у справах ветеранів кантону Сараєво встановило, що троянди залишають на місцях, де загинули принаймні троє людей.
Спочатку в місті було намальовано близько 100 троянд. Частина з них була знищена через, наприклад, ремонт дороги, а частина не відповідала заданим критеріям. У 2007 році Міністерство визначило 50 місць загибелі щонайменше трьох мирних жителів. У «місцях страждань», де вже немає оригінальних вирв від вибухів снарядів, міністерство планує зробити копії, які в майбутньому можна буде переносити під час дорожніх робіт.
Фуад Авдагіч каже, що тепер важко сказати, хто першим почав створювати «червоні троянди». Долучалися місцеві та закордонні митці, активісти. Молодіжна ініціатива за права людини також відновлювала «квіти» від снарядів.
Непомічені місця страждань
Ініціатива «Непомічені місця страждань» — це неформальна група активістів, яка за підтримки Центру ненасильницьких дій, починаючи з 2015-го, відзначила понад 80 непозначених місць страждань.
Вони не позначені з різних причин. Умовно, це може бути місце у Федерації Боснія, де відбувалися допити сербів, або навпаки – територія Республіки Сербської, де знущалися з боснійців.
Під час 17-го виїзду у 2021 році активісти відзначили готель Treskavica в частині Трново, яка належить Республіці Сербській. У 1992 році боснійська армія там тримала в ув’язненні сербів. Тим не менш, це місце досі було не позначене.
«Цей активізм має на меті вивчити наше спільне минуле, висвітливши втрату життя і страждання, а також пропагувати антивоєнний наратив, щоб гарантувати, що такі звірства ніколи не повторяться», — йдеться на сайті організації.
Часто під час позначення таких місць виникають конфлікти із місцевим населенням. Іноді справа доходить до поліції, або бійок. Як розповідають самі активісти, кожний їхній виїзд починається із почуття страху, хвилювання, підвищення адреналіну, ейфорії, але також почуття гордості за те, що не піддаєшся страху і робиш щось гідне похвали.
Цвинтар на стадіоні
Ніхад Крешевлякович — боснійський історик, продюсер, сценарист і директор Сараєвського військового театру. На час початку облоги Сараєва йому було 19 років, а його батько Мухамед Крешевлякович був мером міста.
Ніхад згадує – під час війни загиблих ховали на старих закритих кладовищах, наприклад, біля мечетей, бо до звичайних не було доступу. Могили часто з'являлися просто у садах чи в парках.
Збереженням пам’яті, зокрема, облаштуванням кладовищ, займається «Меморіальний фонд Сараєва». Він опікується трьома точками: Меморіальним комплексом Ковачі в Старому місті, Меморіальним комплексом Тунель D-B на Бутмирі та військовою мечеттю на горі Ігман.
Меморіальний комплекс Ковачі — це кладовище і меморіальні споруди всередині нього. Поховання тут облаштували на допоміжному футбольному полі стадіону «Кошево» (стадіон Асіма Ферхатовича Хасе) в той час, коли тривала облога міста. Цей стадіон був головним під час Олімпійських ігор 1984, що відбувалися в Сараєві. Кладовище спочатку було тимчасовим, а потім стало постійним.
Тут поховано понад 2000 жертв облоги Сараєва. Після війни поховання померлих продовжувались. За проектом архітектора Ахмеда Джувіча на кладовищі споруджено обеліск. Цвинтар розташований на вулиці Патріотської Ліги.
Пам’ятники встановила влада міста, вони однакові — невеликі обеліски з білого каменю. Після завершення війни тут не проводили ексгумацію. Перепоховання робили тільки ті, хто хотів перенести близьку людину в інше місце.
Меморіальний комплекс Тунель D-B на Бутмирі — це тунель, що викопали у 1993 році. Він з'єднав місто з приміським селищем Бутмир, вільною територією біля підніжжя гори Ігман. До його відкриття єдиним способом покинути Сараєво був перебігти злітно-посадкову смугу аеропорту в Бутмирі. Під час цих перебігань було багато вбитих і поранених.
Також тунель використовували для постачання боєприпасів для оборони міста, для проходу державних і військових посадовців. Було зафіксовано близько двох мільйонів проходів за неповні два роки його експлуатації. Зараз це туристичний об'єкт.
Військова мечеть на горі Ігман — дерев'яна споруда, яку збудували солдати Армії Республіки Боснія і Герцеговина протягом 1992-1993 років, коли були ізольовані на плато гори Ігман. У них не було місця для молитви, тому й почали будівництво.
Збереження пам'яті в культурі
Під час облоги Сараєва у 1992-му році з'явився Сараєвський військовий театр (SARTR). Навколо нього об'єдналися митці з трьох професійних театрів міста.
В оточеному Сараєві відбувався Міжнародний театральний фестиваль MESS, який був заснований ще у 1960 році під назвою Фестиваль малих і експериментальних сцен Югославії. Після розпаду Югославії він продовжив роботу в Сараєві, в тому числі під час облоги. Туди на фестиваль приїжджали американська письменниця Сьюзан Зонтаг і засновник радикального політичного «Театру хліба та ляльок» Пітер Шуман.
Ніхад Крешевлякович у той час працював в театрі і розповідає, що культурне життя було дуже насиченим. За роки війни у театрі показали понад 56 прем'єр і більшість із них були не про війну. Зали були повні, хоч і вистави відбувалися не в укриттях, а просто на сцені, вдень, щоб було хоч трохи світла.
«Під час облоги люди виявили для себе, що культура — це спосіб втечі від реальності і можливість залишатися нормальним у ненормальних умовах. Щоразу, коли хтось вирішував піти до театру на виставу, він знав, що ризикує бути вбитим по дорозі» , – каже Ніхад.
Після завершення війни, у 1996 році, в театрі започаткували програму Memory Module. Ідея цього проекту полягає в роботі з минулим на основі художнього вираження. Програми реалізуються за напрямками – література, кіно і театр, образотворче мистецтво, фотографія, нові медіа – і проводяться щороку з 6 квітня по 9 травня. Митці намагаються осмислити можливість існування технологічного прогресу та розвитку одночасно з руйнуваннями та геноцидом.
«Якщо у вас немає драми, то вам важко дослідити мистецтво. Тому, на жаль, одна позитивна річ із всієї цієї трагічної ситуації — ти отримуєш багато матеріалу, який можна використати у різних мистецьких формах», — каже Ніхад Крешевлякович.
Зараз Крешевлякович очолює Сараєвський військовий театр. SARTR позиціонує себе як театр, який не лише зберігає пам’ять про період війни, але й прагне утверджувати універсальні цінності: різноманітність, антифашизм, мир, активізм, інтернаціоналізацію, співчуття до всіх, хто страждає від несправедливості цього світу. Його вистави стосуються різних військових конфліктів світу, не лише Боснії та Герцеговини.
«Головний сенс пам'яті полягає в тому, що це дає нам зрозуміти себе, і робити так, щоб ніколи не уподібнюватися своєму ворогу, а також намагатися зберегти
людську гідність», — каже Крешевлякович.
Він зазначає, що часто агресію проявляє той, до кого її застосовували раніше. Відповідно, потрібно дбати про те, щоб країна, що постраждала від війни, не захотіла в майбутньому її повторити. Крешевлякович намагається працювати над цим через мистецтво.
Асоціація батьків убитих дітей
11-річна Ірма загинула 20 березня 1993 року. Той день здавався спокійним і після кількох діб у підвалі дівчинці дозволили вийти на вулицю погратися з іншими дітьми. Раптом біля під'їзду розірвалася граната, яка смертельно поранила її.
Батько Ірми, Фікрет Грабовіца, очолює Асоціацію батьків убитих дітей під облоги Сараєва.
Ідея цієї організації з'явилася у 2005-му році, а офіційно заснована вона – у 2007-му.
«У перші роки просто не було енергії та хоробрості, щоб створити подібний проект. Бо нема більшого болю, ніж втратити дитину. Просто довгий час ніхто не брався за те, щоб зібрати батьків», — розповідає Грабовіца.
За ініціативи Асоціації у Великому парку Сараєва встановлений пам'ятник загиблим дітям. Перша частина, яку відкрили у 2009-му, — це скляна скульптура з двох фрагментів у фонтані. Вона символізує вежу чи піраміду, яку діти зазвичай роблять з піску.
Друга з'явилася за рік після того. Це кілька колон, на яких викарбувані імена загиблих дітей.
Батьки встановили пам'ятні таблички у 32-х місцях міста, де було вбито троє чи більше дітей. Щороку тут проводять поминальні заходи, приносять квіти. Головна подія для Асоціації – 5 травня, коли всі зустрічаються у Великому парку.
Грабовіца каже, що ініціатива зі збереження національної пам'яті в Сараєві належить скоріше громадськості, ніж державі.
«Звичайно, було б добре, якби держава цим опікувалася, але в Боснії три народи мають кожен свою правду і тримаються за неї. Тому на державному рівні немає злагоди і громаді доводиться брати ініціативу в свої руки. На державному рівні Різанина у Сребрениці визнана як геноцид, а менші трагедії вшановують лише на рівні громад». – каже Фікрет Грабовіца.
За словами Грабовіци, в шкільній програмі Республіки Сербської замовчують злочини, вчинені під час війни. Ця тема також не надто детально висвітлюється і в освіті Федерації.
«Тому наша організація на зборах та вшануваннях наполягає на участі дітей із середніх шкіл. Діти мають знати про те, що відбувалося. Не заради ненависті чи помсти, а щоб знати, як це було. Бо війна досі триває на політичному рівні. Діти мають знати в якій країні вони живуть і чого можуть очікувати надалі», – каже Грабовіца.
Батьки часто зустрічаються для взаємопідтримки, хоча для багатьох це досі занадто складно.
«Всі вони душевно поранені і для багатьох важко приходити на зібрання», — розповідає Грабовіца.
Ще один спосіб вшанування, з яким працюють батьки — створення «Білої кімнати» в Історичному музеї Сараєва. Тут будуть дитячі речі: іграшки, одяг, поробки, листи, які діти створювали під час війни. Сама кімната оформлена так, наче дитина щойно в ній гралася, але раптом вийшла і не повернулася: розстелене ліжко, розкидані іграшки.
Ймовірно, що її відкриють 5 травня 2023 року.
Музей воєнного дитинства
Із темою дітей під час війни працює також Музей воєнного дитинства, який відкрився у 2017-му в Сараєві. Єдина різниця — Музей розповідає про досвід дітей, що вижили, а «Біла кімната» — про загиблих.
Засновник Музею Ясмінко Галілович сім років збирав спогади людей, які під час боснійської війни були дітьми. Він працював над книгою і в певний момент зрозумів, що має зробити щось більше.
«Коли я збирав матеріали для книги, люди почали ділитися зі мною пам’ятними речами. Це могли бути щоденники, малюнки, іграшки чи одяг. Я почав думати, що можна було б створити? Що в довгостроковій перспективі може розповідати ці історії? Втратити їх — це втратити частину нас», – каже Ясмінко Галілович.
Ясмінко говорить «нас», бо він сам є учасником цієї історії. Чоловік народився у Сараєві в 1987 році. На початок війни йому було чотири. Його родина також пережила облогу міста.
«У мене великий досвід життя без електрики, тому я розумію, що ви зараз переживаєте», — каже Ясмінко. Під час облоги Сараєва світла не було більше трьох років. Зрідка воно з’являлося на тиждень-два, а потім знову місто поринало у темряву.
Музей дитинства виріс із проекту про Боснійську війну до міжнародної організації. Архів щодня розширюється і наразі налічує понад 5000 об'єктів з 16 різних війн, починаючи від Другої світової до найновіших активних конфліктних районів. Окрім особистих предметів та історій, в архіві є також фільми, відео та аудіо. Наразі записано понад 300 годин свідчень.
«Те, що почалося як дуже маленька ініціатива боснійської пам'яті, зараз переросло нашу країну і стало міжнародною платформою для всіх, щоб ділитися подібним досвідом», – каже Ясмінко Галілович.
За словами засновника Музею, в Боснії є багато важливих дат війни, якими часто зловживають місцеві політики, використовуючи вшанування для власного піар. Для нього самого у збереженні національної пам'яті важливими є музеї, мистецтво, пам’ятники, а головне – дослідження.
«Я думаю, що наукові установи – університети або науково-дослідні інститути – повинні відігравати критичну, найважливішу роль. Тому що пам'ять повинна базуватися на фактах. Під час кожної війни є багато речей, які публікуються вже після її закінчення. Деякі з цих речей реальні, а деякі не підтверджені дослідженнями. І я вважаю, що дуже важливо вивчити усі факти після конфлікту», – каже Ясмінко Галілович.
Директор музею погоджується, що важливу роль у збереженні пам'яті в країні відіграють неурядові організації. Однак вони мають обмежені можливості, бо, наприклад, публічний простір організовує держава та місцева влада. Так само і шкільні програми.
Музей воєнного дитинства працює також з дітьми і щороку розповідає про війну та мир понад 5 тисячам дітей. Але їхні можливості — це 2,5 години на рік на кожну дитину, в той час, як держава має доступ до школярів 100 днів на рік.
«На жаль, в Боснії пам'ять все ще використовується в основному для поділу людей та для поширення між ними страху і ненависті. І це триває вже 27 років після війни. Від цього немає добра нікому, крім політиків, які отримують користь від цієї атмосфери страху та розбіжностей. Це ставить їх у становище рятівників їхніх етнічних груп», – каже Ясмінко Галілович.
Програми миробудування від музею розраховані на дітей від 11 років і до студентів. Музей воєнного дитинства показує різний досвід життя під час війни і таким чином стають очевидними усі переваги життя у мирі. Дітям доносять ідею того, що мир залежить не лише від керівників держави, а й від кожного громадянина, в тому числі від дітей.
Пам'ять — це також про справедливість
Влітку 2021-го року в Києві відкрився підрозділ Музею воєнного дитинства. Його директорка Світлана Осіпчук відзначає, що історії та експонати українських виставок часто належать дітям, які досі живуть у зоні бойових дій, або нещодавно виїхали. Натомість між війною в Боснії та Герцеговині та створенням Музею воєнного дитинства в Сараєві була певна часова відстань. Це впливає на пам'ять людей, спосіб опрацювання спогадів.
Світлана Осіпчук відзначає, що після війни суспільство має провести дискусії та виробити багаторівневу інклюзивну пам’ять. Водночас держава має будувати національну пам’ять з урахуванням різних ініціатив і бути в діалозі між усіма частинами суспільства.
«Україна на момент початку війни і під час неї завдяки громадському сектору і деяким зусиллям на рівні держави, змогла зробити пам’ять інклюзивною, враховуючи різний воєнний досвід різних людей, дітей. Ці досвіди мають бути видимі, враховані і включені у наш спосіб розповідання про війну», – каже Світлана Осіпчук.
На думку Осіпчук, у питаннях меморалізації важливе різноманіття громадських інституцій. Коли пам’ять монополізується державою, як наприклад у Росії, — це не нормально.
Дослідниця також говорить про важливість справедливості у питаннях розслідування воєнних злочинів. Наслідки Боснійської війни тривають досі, адже закатованих продовжують знаходити. Відповідно їхні родини до цього часу не мали навіть надії на цю справедливість.
«У нас ситуація може бути і схожою, і відмінною. Бо коли Україна звільняє тимчасово окуповані території, ми швидше віднаходимо загиблих, масові поховання. З іншого боку, для когось цей процес також може бути дуже довгим. Близькі мають здобути цю справедливість. Люди хочуть отримати відчуття того, що їхня історія почута, а справедливість отримана, або може бути отримана», — каже Осіпчук.
Зважаючи на всі розбіжності та взаємне нерозуміння, що є нині у Боснії та Герцеговині, складно говорити про те, що Україна може взяти з традицій тутешньої національної пам'яті. Але принаймні деяких помилок ми вже точно уникнули — робота над збереженням пам'яті вже почалася. Україні в деякому сенсі простіше. По-перше, тут не замовчуватимуть злочини росіян, оскільки агресор у цій війні зрозумілий для кожного. По-друге, все, що відбувається, документується журналістами, волонтерами, самими військовими, або ж супутниковими знімками тут і зараз. Нам є що показати у суді.
Покарання за воєнні злочини
Рада Безпеки ООН створила Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії, який працював із 1993-го до 2017 року. Вироки винесли колишнім лідерам боснійських сербів Радовану Караджичу та генералу Ратку Младичу, яких засудили за геноцид проти восьми тисяч чоловіків та хлопчиків боснійсько-мусульманського походження. За час роботи трибуналу були висунуті звинувачення щодо 161 особи, 90 з них засуджені.
Однак Трибунал не зміг покарати всіх винних, а на локальному рівні справа до суду взагалі не дійшла.
«Прокуратура Боснії та Герцеговини не відкрила жодної справи щодо злочинів у Сараєві. На трибуналі було покарано головних винуватців, в тому числі тих, хто дожив до вироку. Вони були покарані, зокрема, за злочини в Сараєві. Наша асоціація намагається якось на це вплинути, але не може. Взагалі не можу зрозуміти, чому так відбувається, це трагічно», — розповідає Фікрет Грабовіца.
Багато боснійців воліють не говорити, про те, що сталося під час війни. Люди уникають цієї теми хоча б тому, що часто після трагедії кривдник і жертва продовжують співіснувати в одному просторі. Минуло лише 30 років, а це означає, що значна частина учасників цієї війни живі і пам'ятають, що і як відбувалося. Більшість воліє жити у мовчанні часто тому, що переймається питаннями фізичного виживання, а не збереженням пам'яті.
«Жодна зі сторін не визнала, що вона щось зробила не так. Хоча кожен із них чинив злочини», — каже експертка-балканістка Марія Гелетій, яка багато років вивчає цей регіон.
За словами Марії Гелетій, до війни серби, хорвати та боснійці всередині країни переважно не мали проблем у спілкуванні. Вони родичалися, одружувалися, були кумами. Але війна призвела до того, що люди почали вбивати тих, з ким ще вчора сиділи за одним столом. Після завершення бойових дій не відбулося примирення, тому і в питаннях національної пам'яті тут немає єдності.
На думку Марії Гелетій, найголовніше, що може взяти для себе Україна з досвіду Боснії та Герцеговини — це притягнення винних у воєнних злочинах до відповідальності.
«Притягнення до відповідальності вищих чинів Росії — це крок, який має бути здійснений. Інше питання – як це зробити і як має працювати міжнародний трибунал. Важливо вже починати ці процеси і, крім збору доказів, вже деякі справи розглядати в суді. Не обов'язково топ-лідерів, а, наприклад, злочини російських солдат», – каже дослідниця.
Експертка також відзначає, що Україна має визначитися з тим, як взаємодіяти з людьми на звільнених територіях, які не хочуть жити в Україні. На її думку, ситуація у Боснії та Герцеговині досі напружена, бо велика частина людей не підтримують загальний вектор розвитку держави. Все це загострюється зовнішнім впливом, бо, наприклад, Сербія не полишила своїх імперських амбіцій.
Активіст Фуад Авдагіч у розмові зазначив, що в результаті Дейтонських угод ніхто не виграв, але всі програли. Конституція утвердила три різні наративи, що живуть всередині однієї країни, і часто пропагують ненависть одне до одного.
«Це те, що я бажаю, аби ніколи не трапилося в Україні», – говорить Фуад.
Авторка: Наталія Патрікєєва