148 загиблих українських захисників були футбольними фанатами. Аби вшанувати їхню пам’ять та допомогти їхнім сім’ям, вболівальники створили благодійний фонд «Трибуна Героїв». Він фінансово та юридично підтримує рідних загиблих.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Футбольна родина для рідних захисників
Фонд «Трибуна Героїв» заснували двоє друзів з Харкова – Дмитро Кукуруза і Тихон Амосов. Обидва бізнесмени: Дмитро керує IT-компанією, Тихон займається оптикою. Вони познайомилися на стадіоні більше 10 років тому: обоє вболівають за футбольний клуб «Металіст». У 2014-му друзі почали волонтерити.
«Тоді багато фанатів пішли воювати, інші – взялися допомагати їм», – пригадує Дмитро Кукуруза.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, чоловіки знову активізували волонтерство. Стали шукати і везти військовим форму, дрони, тепловізори, генератори, старлінки, авто та інше.
«Ідея створити фонд виникла на другий місяць вторгнення, коли почали масово приходити звістки про загиблих друзів. Дуже довго Харків був на першому місці за кількістю втрат серед фанатів, а це люди, з якими ми так чи інакше перетиналися. Для нас це – персональна трагедія», – каже співзасновник фонду.
Офіційний запуск «Трибуни Героїв» відбувся у серпні 2022 року. Засновники кілька місяців продумували модель роботи, збирали команду, вирішували, кому і як допомагатимуть, як збиратимуть на це гроші.
Зараз фонд має кілька напрямків роботи. Основний – щомісячна фінансова підтримка родин загиблих фанатів до моменту, поки вони отримають державну допомогу.
«Спочатку думали виплачувати щомісяця по тисячі доларів кожній родині. Але поспілкувалися з потенційними партнерами, і зрозуміли, що це нереально. Тому почали перераховувати щомісяця 20 тисяч гривень на сім’ю. Пізніше з’явилась диференціація: 15 тисяч – якщо лишилися батьки та/або дружина, 20 – якщо є одна дитина, 25 – дві дитини», – розповідає Дмитро Кукуруза.
Зараз ці виплати отримують 83 родини. Ще 28 – на етапі узгодження документів. П’ятеро сімей вже отримали державну допомогу і не потребують щомісячних виплат. Ще 15 родин відмовились від фінансової підтримки «Трибуни Героїв». Також серед загиблих були сироти і чоловіки, чиї рідні перебувають на окупованих територіях – з ними немає зв’язку.
Другий важливий напрямок роботи фонду – юридичний. Працівники допомагають зі збором і подачею документів для отримання 15 мільйонів гривень компенсації від держави.
«Часто це складно і довго. Люди не розуміють, куди взагалі бігти. Будь-яка помилка в документах має значення. Наша мета — допомогти усім сім’ям загиблих отримати гроші від держави, тому що це серйозна підтримка», – каже Дмитро Кукуруза.
Також фонд опрацьовує приватні юридичні звернення, що стосуються оформлення майна, спадку, батьківства тощо. За пів року таких було більше 40.
Ще один напрямок – створення «футбольної родини» для підтримки близьких полеглих фанатів. Наприклад, фонд купив подарунки дітям до Дня святого Миколая разом з Українською асоціацією футболу, записав звернення відомих футболістів, влаштував зустріч із Андрієм Шевченком.
«Це був дуже теплий і атмосферний захід. Коли такі відомі люди висловлюють свою повагу та підтримку, це важливо. Ми хочемо, щоб родини фанатів відчували: за ними – спільнота», – пояснює Дмитро.
Серед тих, хто підтримує фонд, – відомі футболісти і тренери: Андрій Шевченко, Олександр Зінченко, Сергій Ребров, Тарас Степаненко, Олег Лужний, Володимир Єзерський та інші. Також футбольні клуби, Українська асоціація футболу, Українська прем’єр-ліга, журналісти Олександр Денисов, Роман Бебех; культурні і громадські діячі: письменник Сергій Жадан, музиканти Олег Михайлюта, Олександр Сидоренко, комік Ігор Ласточкін, репер Олександр Ярмак та інші. Останні підтримували ініціативу інформаційно, поширюючи новини про неї на своїх сторінках у соцмережах. З пропозиціями співпраці засновники фонду виходили самостійно, шукаючи контакти серед спільних знайомих.
«Всі доволі активно відгукувалися. Приємно здивувало, що ідею підтримали не лише «футбольні люди». Наша спільнота є доволі закритою. Якби ви погуглили «фанати», «ультрас», то до 2013 року знайшли б лише новини про те, як ми б’ємо один одному пики. Але після 2014-го ультрас зіграли одну з ключових ролей у багатьох подіях. Зокрема, в тому, що тоді росіянам не вдалося створити так звану «Харківську народну республіку», – каже Дмитро Кукуруза.
Фонд працює за рахунок донатів футболістів, тренерів, клубів, спортивних журналістів – як одноразових, так і системних. Зараз, за словами засновників, його підтримують гравці всіх команд української Прем’єр-ліги і більшість команд Першої ліги. Звільнений з полону захисник Маріуполя Михайло Діанов задонатив мільйон гривень, тому що ФК «Шахтар» рекомендував йому фонд, як той, якому можна довіряти.
«Це не означає, що гроші нам на голову падають, а ми сидимо і розподіляємо. Бувають моменти, коли розуміємо: треба активізуватися і шукати нові колаборації. На початку нам вдалося витрачати менше, ніж надходить. Зараз ситуація зворотня, тому шукаємо нові варіанти фінансування», – пояснює Дмитро Кукуруза.
Зокрема, фонд хоче знайти закордонних партнерів, залучити до співпраці більше футболістів і спортсменів в Україні.
У більшості випадків фонд самостійно шукає сім’ї, яким потрібна допомога. Кажуть, у спільноті інформація про загибель на фронті когось із фанатів швидко поширюється. Потім через лідерів фанатських організацій шукають контакти рідних. В окремих випадках сім’ї самі звертаються. Тоді фонд перевіряє, чи був загиблий членом фанатського руху.
«Якщо ніхто з фанатів не може підтвердити, що був разом з ним на секторі, на жаль, мусимо відмовляти. Просто ходити на стадіон і не належати до жодного руху – замало», – каже співзасновник.
У «Трибуні Героїв» кажуть, що сім’ї загиблих захисників найчастіше потребують фінансової, юридичної та соціальної допомоги. Часто є запити на отримання медичних, освітніх послуг, допомогу з працевлаштуванням. А от психологічна допомога виявилася малозатребуваною.
«Здається, що психологічна підтримка дуже потрібна, але люди відмовляються від неї. Багато хто не знає, що це і навіщо. Це в сфері ІТ мати персонального психотерапевта – норма, а в інших середовищах це все ще вважається дивним. Важливо слухати людину і давати їй те, чого вона просить, а не те, що хтось вважає за потрібне», – каже Дмитро Кукуруза.
Немає вихідних і свят
Зараз у команді фонду дистанційно працюють шестеро людей. Засновники відповідають за стратегічний напрямок. Роботу вибудовували з огляду на власний досвід у бізнесі. Також дивилися, як працюють інші фонди.
«Одна справа – запуститись і попрацювати місяць, інша – робити це пів року і більше, коли певний ажіотаж вже минув. «Трибуна Героїв» має бути системою, яка працює за певними алгоритмами. А не так, як окрема людина, чия працездатність залежить від настрою та інших суб’єктивних речей», – каже Дмитро Кукуруза.
Зараз засновники більшість свого часу приділяють фонду й допомозі військовим. Бізнес в обох відійшов на другий план.
«У мене такий розподіл: 30% часу займає фонд, по стільки ж – військове волонтерство і бізнес, 10% – сім’я», – пояснює Тихон Амосов.
Чоловік додає: високе навантаження – не найскладніша річ, найскладніше – отримувати звістки про загиблих друзів.
На питання, чому саме вони цим займаються, засновники відповідають: бо мають досвід створення систем, які працюють, а також авторитет у футбольному середовищі й довіру фанатів.
«Перед тим, як починати, ми зустрілися з представниками найбільших фанатських рухів і отримали від них підтримку. Тепер у нас величезна відповідальність перед ними. Нелегка праця, але хтось мусить це робити», – каже Дмитро Кукуруза.
Павло Єфременко – з Харкова. Останні дев’ять років працює в сфері маркетингу. За цей напрямок відповідає і в фонді «Трибуна Героїв». З його засновниками знайомий давно: вони разом вболівають за «Металіст» і волонтерять з 2014 року.
«Можу розповісти про типове життя волонтерів і працівників фондів. Поняття «вихідний» не існує, є завдання – ми його виконуємо, незалежно від того, який це день тижня чи яка година. Інколи працюємо і вночі», – каже Павло Єфременко.
Чоловік розповідає, що його робота в бізнес-маркетингу продовжується, хоча замовлень стало значно менше. Проте фонд – у пріоритеті, йому він приділяє час і сили щодня. При цьому намагається особисто не спілкуватися із сім’ями загиблих:
«Я не вмію вимикати емпатію, а постійно пропускати через себе такі емоції погано. Спочатку було важко навіть працювати з некрологами, які ми пишемо для сайту і соцмереж, але тут вже пройшла адаптація. Часто загиблі – це мої знайомі або знайомі знайомих, тому це й особиста втрата».
Найбільше йому врізалися в пам’ять дві історії, коли батько пішов на війну після загибелі сина і теж отримав смертельні поранення, й коли захисник поліг разом зі своїм дядьком.
«Історії, де гине велика частина родини, даються мені найважче», – каже Павло Єфременко.
Крістіна Гончаренко з Одеси більше 12 років вболіває за місцевий клуб «Чорноморець». Від знайомих фанатів дізналася про вакансію у фонді. Працює тут з першого дня: спілкується з сім’ями загиблих, веде месенджери, відповідає на дзвінки та листи.
«Робочі дні дуже різні. Буває, що працюємо з 9 ранку до 9 вечора, часто – у вихідні і на свята. А буває, що маємо задач на три години роботи. Хлопці гинуть щодня і їхнім родинам допомога потрібна теж щодня», – розповідає Крістіна.
У середньому сім’ям телефонують через місяць після звістки про загибель або поховання, щоб дати трохи часу на проживання втрати і владнання нагальних питань. Про ці дзвінки зазвичай попереджають представники фанатського руху, до якого належав загиблий. Аби не травмувати додатково ні рідних полеглих фанатів, ні себе, Крістіна відвідує тренінги в Одесі, де спілкується з військовими психологами. Зізнається, під час розмов із рідними загиблих емоції намагається вимикати, хоча інколи вони наздоганяють пізніше – за тиждень або навіть два.
«Потрібно розуміти, що жодні слова не можуть повернути матері сина, а дружині – чоловіка. Тому я намагаюсь не навантажувати їх надмірною опікою і дотримуватись алгоритму: висловити співчуття, розповісти про фонд, допомогу і те, як її можна отримати», – каже дівчина.
«Ця робота, звісно, складна психологічно, але фанати зустрілися з подібними викликами ще у 2014 році. Тоді фондів не було – кожен рух намагався самостійно допомогти рідним свого товариша. На жаль, кожен, хто зараз працює у «Трибуні Героїв», мав такий досвід», – додає Крістіна Гончаренко.
«Я відчула, що його не стало – в мене був сильний зв’язок із сином»
Марина Боднар – дружина загиблого в Маріуполі 27-річного бійця полку «Азов» Віталія Трухана.
Чоловік родом з Чернігова, навчався у Харкові на рятувальника. У 2014 році, коли був на другому курсі, залишив університет і поїхав в зону АТО у складі батальйону «Чернігів». За рік вступив до «Азову» і переїхав до Маріуполя. Відтоді не покидав службу.
У вільний час Віталій вболівав за футбольний клуб «Динамо», любив кататися на сноуборді, грати в комп’ютерні ігри, їздити на велосипеді, займатися віндсерфінгом. Багато читав про ведення бойових дій. Подобалася фантастика. Однією з улюблених книг була «Дюна» Френка Герберта. Останнім часом цікавився сонячними панелями – планував відкрити свою фірму.
«Він поспішав жити – брав від кожного дня максимум. У вихідні приділяв час своїм захопленням і родині. Я пишалася чоловіком і казала: «У всіх 24 години на добу, а в нього набагато більше», – пригадує Марина Боднар.
Пара познайомилась чотири роки тому у Маріуполі. У них двоє синів: старшому 2 роки і 9 місяців, молодшому – 1,5. 21 лютого 2022-го, за кілька днів до вторгнення Росії в Україну, чоловік сказав дружині їхати з дітьми до його батьків у Чернігів.
«Я перепитала, чи все добре. Запевнив, що так. Сказав, просто батьки сумують», – говорить жінка.
Віталій лишився у Маріуполі. З 24 лютого 2022 року він командував обороною півночі міста. Загинув у бою 12 березня.
«18 березня мені подзвонили з патронатної служби полку і повідомили про загибель чоловіка. Проте до літа, коли я змогла поговорити з побратимом, який був з ним на одній позиції, я все ще сподівалась, що це помилка. На жаль, дива не сталося», – розповідає Марина.
Тіло родина не отримала досі. Повернення має відбутися під час обміну з росіянами.
«Батьки здали зразки ДНК – чекаємо. Його друга, з яким він загинув від одного снаряду, ідентифікували і поховали у листопаді. Дуже важко бути в такому підвішеному стані», – додає дружина.
Аби вшанувати пам’ять Віталія Трухана, друзі спершу зробити білборди з його фото у Чернігові, а пізніше намалювали мурал на стіні 15-го ліцею, де він навчався. Також нещодавно у школі провели меморіальний вечір.
«Я постійно розповідаю про нього. На мою думку, поки ми говоримо про полеглих героїв, доти вони живуть», – каже жінка.
Фонд «Трибуна Героїв» звернувся до Марини Боднар з пропозицією допомоги ще влітку і буквально за день-два перерахував перші гроші. Тепер сім’я з двома дітьми отримує 25 тисяч гривень на місяць.
«Вони завжди на контакті, часто запитують, як ми, чи потребуємо ще чогось. Ми дуже вдячні за підтримку, за те, що нас не залишають сам на сам із проблемами», – каже дружина загиблого захисника.
Ганна Дерев’янко – мама 24-річного Олександра Дерев’янка з Черкас. Він теж служив у полку «Азов».
З 16 років займався бойовим самбо, джиу-джитсу, змішаними бойовими мистецтвами і трохи – боксом.
«Тренери дивувались, бо Сашко пізно почав свій шлях у спорті, але вже до 18 років здобув майже всі перші місця на змаганнях у Черкасах», – пригадує мама.
З 16 років Олександр був фанатом черкаського «Дніпра», потім – київського «Динамо». 18-річним хлопець переїхав до столиці, де працював виховником та інструктором із самооборони у таборі «Азовець».
У вересні 2020 року приєднався до полку «Азов». Відтоді жив у Маріуполі.
«До цього рішення він йшов з часів Євромайдану, в якому фанати брали активну участь. Сашко давно знав, що піде у полк – просто йому потрібно було вирости і набратися сил», – каже Ганна Дерев’янко.
Олександр загинув 3 квітня у Маріуполі від танкового пострілу. Він разом з побратимами виїхав на броньованому автомобілі «Спартан», щоб відвернути увагу російських танкістів і тим самим допомогти іншим бійцям полку вийти з оточення.
«Я відчула, що його не стало – в мене був сильний зв’язок із сином», – каже матір.
Їй повідомили про загибель Олександра за два дні, а тіло вдалося забрати влітку під час одного з обмінів. Довго чекали результатів ДНК-експертизи. Хлопця поховали у Черкасах 14 січня 2023 року.
«Весь цей час я трималася завдяки тому, що почала допомогати його побратимам – хлопцям, які виходили з полону, поверталися у стрій. Вони тепер теж мої діти.
Державних виплат я ще не отримала, тому що розслідування обставин смерті триває. Але намагаюсь підтримувати хлопців-азовців хоча б донатами. В тому числі й 15 тисяч гривень, які отримую від фонду «Трибуна Героїв», відразу перераховую на благодійність», – розповідає Ганна Дерев’янко.
Жінка каже, що представники фонду самі знайшли її восени. Окрім виплат, «Трибуна Героїв» допомогла з розробкою макету та фінансами для створення графіті, присвяченого героям, на місцевому стадіоні. Ганна долучилась до організації виставки портретів загиблих «азовців» у Черкасах і Кропивницькому. Її мета – продовжувати пам’ять не лише про свого сина, а про всіх героїв. Девіз жінки: «Янголи мають жити».
«Ми з Сашою були людьми, які частіше самі допомагають, ніж просять допомоги. Але підтримка і можливість в разі потреби звернутися до когось дуже важлива зараз», – каже Ганна Дерев’янко.
Щоб вшанувати загиблих, потрібно допомогти живим
Ще один напрямок роботи фонду – вшанування пам’яті загиблих фанатів. Некрологи про них публікують на сайті – є вже 52 історії. Також працівники знімають ролики про загиблих захисників для ютюб-каналу, пишуть статті для спортивного сайту Tribuna.com.
«Наша ціль – показати, що загинув не якийсь ноунейм, цифра в статистиці, а людина зі своєю історією, вміннями, талантами, планами», – каже Дмитро Кукуруза.
Фонд зараз вивчає механізм перейменування вулиць, щоб в подальшому лобіювати це питання у міських радах. Після перемоги представники «Трибуни Героїв» мріють створити пам’ятники загиблим фанатам – у регіонах та на НСК «Олімпійський» у Києві.
«Зараз всі сконцентровані на продовженні боротьби – не вистачає ресурсів, щоб у розпал війни системно займатися вшануванням пам’яті. Як можна йти до мера Харкова, Дніпра чи Запоріжжя і просити перейменувати вулиці, називати школи на честь загиблих, якщо завтра туди може прилетіти ракета? Цю історію ми відкладаємо на середню дистанцію», – каже Тихон Амосов.
«Поки вшанування пам’яті – справа приватних ініціатив і самоорганізації. Потрібно створювати некрологи та поширювати історії загиблих. Ми працюємо у тісному фанатському середовищі, але люди з інших сфер теж можуть організуватися», – додає Дмитро Кукуруза.
У майбутньому, кажуть засновники «Трибуни Героїв», корисними будуть колаборації фондів і проєктів у цьому напрямку. Щодо держави і суспільства загалом, тут важливим, на їхню думку, є ставлення до живих захисників. Це продемонструє, що Україна не забуває подвиги.
«Меморіальні комплекси обов'язково мають бути, але головне – соціальна історія. Наприклад, люди, які отримали важкі поранення, не повинні опинитися на узбіччі. Ми маємо шанувати їх і всіляко допомагати. З реабілітацією, навчанням, зміною професії, якщо це потрібно. Вулиці мусять бути такими, щоб на них можна було проїхати на візку і не вбитися. Це буде для нашого суспільства випробуванням», – каже Дмитро Кукуруза.
У фонді вірять, що потрібні також нові механізми в освіті. Аби наступним поколінням передавалась інформація про те, якою була людина, що загинула заради свободи України. Як це зробити – питання майбутніх дискусій.
«Нам потрібне продовження пам’яті через об’єкти: відкриття спортзалів на честь загиблих, меморіальні дошки, мурали, таблички на будинках і школах. Думаю, добре працюватимуть події, зокрема меморіальні футбольні матчі», – додає Павло Єфременко.
Засновники «Трибуни Героїв» сподіваються, що багато благодійних фондів і волонтерських ініціатив після перемоги перекваліфікуються на допомогу ветеранам і рідним загиблих захисників.
«Українське волонтерство має унікальний масштаб. Величезна кількість організацій системно працює. Думаю, вони залишаться і після війни», – резюмує Дмитро Кукуруза.
Авторка: Віта Сахнік