Військовослужбовець територіальної оборони «Азов» ЗСУ Володимир Кравченко завжди був стоїком та намагався бути щасливим за будь-яких умов. Яких зусиль йому це коштувало, його мама Катерина Бикова зрозуміла лише, прочитавши щоденники Вови після його загибелі 2 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя. Крім цих записів та фотографій, речей на згадку про сина майже не лишилось. Лише спогади.
Фільм створено платформою пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Народжений захищати
Катерина Бикова намагається наслідувати приклад Вови і також бути стоїком. Яких зусиль це коштує цій тендітній жінці, можна лише здогадуватись. Ми говоримо у центрі Києва, в знаковому для її сина пабі – він тут працював, зустрічався з друзями. Тут же пройшов вечір його пам’яті.
Катерина родом з Луганська. Там народились її син і дочка. Вона досі не приймає тезу, що Луганськ – проросійське місто. Каже, українці там були завжди.
Дітей виховувала сама. Стосунки з обома чоловіками не склалися. Тому, як вона каже, була змушена стати для сина авторитарною мамою. Вона багато із ним говорила і пояснювала, привчала до самостійності, навчала бути відповідальним.
«Завжди за нього переживала. Навіть більше, ніж за доньку. Я дуже хотіла сина. Вова народився у 1995 році. Тоді Росія воювала у Чечні. Коли була вагітна, побачила в новинах, як матері шукають дітей. Мені тоді так страшно стало. Я обійняла свій вже великий животик і сказала: «Синочку, я тебе нікому не дозволю образити», – згадує вона.
І не дозволяла. Коли у підлітковому віці син зв’язався з поганою компанією, у неї – молодої бізнесвумен – вистачило характеру відлякати цих «товаришів» від нього. Вова обурювався. Але коли захопився спортом, погана компанія сама собою відпала, а нові друзі виявились з тих, котрі на все життя.
«Це були змішані бої ММА. Тренер хлопців навчав не тільки битись, а й закладав певну філософію. Вчив, що сила має бути спрямована на захист людей. Він мені якось навіть зателефонував, сказав, що Вова дуже талановитий і сильний. Наголосив, що треба працювати з його головою. Бо не можна битись просто так, він повинен захищати», – згадує Катерина.
Вовиному характеру бунтівного борця за справедливість можливість когось захищати дуже імпонувала. Коли у 2013 році він став студентом Ірпінської податкової академії, не боявся йти на серйозні конфлікти, аби захисти тих, хто потребував підтримки.
«Командиром взводу був його однокурсник. Він підставив одну з курсанток, переклавши на неї провину за порушення, яке скоїв сам. Покарання мало бути дуже серйозне. Про підставу знав весь взвод. Але командир змусив усіх збрехати. Коли це порушення розбирали у присутності викладачів-офіцерів, весь взвод підтвердив, що винна ця дівчина», – згадує Катерина.
Вова був єдиним, хто встав і сказав: «Ви всі брешете, це не її вина». Потім мамі розповідав, що подивився в очі дівчини, побачив відчай і не витримав такої несправедливості. Через це стосунки з усім взводом різко зіпсувались, однокурсники називали його «крисою». Він це пережив. В тому числі, і завдяки підтримці мами. Зрештою, згодом навіть той командир взводу зізнався Вові, що хотів би мати його за друга.
Втім, після цього разом вчились вони недовго. У 2014 році Вова покинув академію. Спочатку – тимчасово. Через те ж бажання боротися з несправедливістю.
Хлопець, який прагнув розвитку
Навесні примчав у рідний Луганськ, який намагалися захопити проросійські бойовики. Хотів разом із друзями завадити окупації.
«Казав, він тут хазяїн, зараз всіх розжене. І пішов розганяти. Опинився «на підвалі» у сепаратистів. Його катували. В тому числі – електрошокером. Його добу не було. Я його шукала. Допоміг звільнити Вову його батько. Він – сепаратист. Пішов і вмовив тих відпустити сина, мовляв, хлопець молодий і дурний. На той час я була вдячна, що він врятував сина. Але Вова так і не зміг йому пробачити», – згадує Катерина.
Після цього хлопець покинув навчання остаточно, аби разом із друзями вирушити на фронт. Але тоді, у 2014 році, його вдалось вмовити почекати. Вова влаштувався на роботу барменом, займався самоосвітою, захоплювався психологією, космосом і квантовою фізикою.
Згодом Катерина, яка все життя працювали із фінансами, допомогла сину познайомитись із криптовалютами, і він почав працювати трейдером у цій сфері.
«Це був другий чоловік у моєму житті після тата, з яким я відчувала себе захищеною. Це було дуже недовго. Але я рада, що я йому про це сказала і він це знав», – каже Катерина.
24 лютого 2022 року Вова знову пішов захищати. Катерині відразу про це не сказав. Коли повідомив дівчині, що йде в тероборону, вона лише запитала, чи мама знає. Вова відповів: «Ні. Нехай поспить ще хоч одну ніч спокійно».
Довів, що може летіти у Маріуполь добровольцем
Це дійсно була остання ніч спокійного сну. Коли наступного дня Вова розповів все мамі, вона не змогла знайти слів, щоби його зупинити. Це було неможливо. Його мотивація була надто сильною.
За два дні Вові написав батько. Просив не долучатись до спротиву та повернутися в Луганськ, бо там безпечніше. На це Вова відповів довгим поясненням своєї позиції.
Серед іншого, написав: «Луганск продали пророссийские негодяи, которые тогда были у власти, и такие боягузы, как ты. Я люблю Украину и свою свободу, и готов за это умереть. И я тут такой не один. Нас миллионы и мы деремся за свою землю и за свои семьи. Поэтому нас не победить… Даже если нас захватят, мы будем партизанить и продолжать делать так, чтобы у них земля горела под ногами. Мы не сдадимся. А ты – предатель, каким и был еще в 2014 году. Слава Украине!».
Більше вони не спілкувались.
Вова наполіг, аби на початку березня мама і сестра виїхали з Києва, навколо якого точились важкі бої. Так Катерина із донькою опинилась у Бельгії. Вова ж, знаючи, що родина в безпеці, кинувся в бій. Брав участь в обороні Києва. Перевівся до тероборони «Азову». З цим допомогли друзі дитинства – ті, з ким він тренувався ще в Луганську.
Коли Головне управління розвідки розробило спецоперацію із доставки захисникам Маріуполя допомоги вертольотами, Вова одразу записався до списку бажаючих летіти на «Азовсталь».
«Всі наші записались. 100%. Але не всіх взяли. Великого бойового досвіду у Вови не було. Але він якось зміг довести, що гідний і буде ефективним у цій операції. Він полетів на третьому гвинтокрилі, який рушив на «Азовсталь». В них була група з восьми чоловік. Вони повезли туди ліки, якісь боєприпаси, харчі», – розповідає Катерина.
Вова долетів. Про його прибуття друзі, які були на «Азовсталі», дізнались вже по факту прильоту. Нормально поспілкуватись не встигли. Запеклі бої не припинялись, і Вова відразу в них включився.
«Хлопці казали, що 2 квітня вони прийняли бій у місті. Це була дев’ятиповерхівка. На одному з вищих поверхів вони тримали оборону. Були російські гвинтокрили. Хлопців оточили. Вові осколок або куля влучила в око на виліт. Він загинув», – розповідає Катерина.
Про все це вона дізналась значно пізніше. Як і про те, що тіло Вови не одразу змогли забрати на «Азовсталь» через щільний бій та велику кількість поранених. Каже, навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, що син опиниться в Маріуполі. Він старанно оберігав маму від свого бойового досвіду. Казав, що на навчаннях та стрільбах. Розповідав про не надто насичене життя в «располагє». Жартував, що заробляє собі статус УБД і жартома називав його статусом «учасника будівельних дій».
Загинув у бою за Маріуполь
14 квітня друзі Вови повідомили його сестрі, що він загинув. Але вона не наважилась одразу сказати про це мамі. Знала, що втрата сина болітиме решту життя і хотіла, щоб мама ще якийсь час пожила без цього болю. Тому мовчала. Зізналась лише після того, як Катерина, хвилюючись, що син надто довго не виходить на зв'язок, через друзів у військовому командуванні дізналась, що Вова полетів у Маріуполь.
У липні, під час одного з перших обмінів тілами полеглих захисників, Вову привезли до Києва. Катерина повернулась на опізнання сина. На фотографії впізнала татуювання у нього на грудях – Уроборос. Змій, що обвиває кільцем Землю, схопивши себе за хвіст. Це – перший символ нескінченного відродження.
«Пам’ятаю, як він його зробив. Тоді ще питала: нащо? Виявляється, щоб ми змогли його поховати», – каже Катерина.
28 серпня у церемоніальному залі столичного крематорію з Вовою попрощались. Урна із його прахом буде зберігатись у полку «Азов» до моменту створення Меморіалу полеглих захисників Маріуполя.
Біль від загибелі сина не вщухає. Катерина просто вчиться із ним жити. Тримається турботою про доньку і необхідністю зберегти пам'ять про сина. Відчуває, що Вова поруч. Для неї він не помер. Просто вони тепер спілкуються інакше.
«Коли він востаннє мене обійняв, я сказала, що не витримаю, якщо із ним щось станеться. Він тоді сказав: «Мама, ти зможеш, ти сильна». Відповісти я змогла вже біля його труни. Синок, я буду намагатись. Він вірив в мене. І в Україну. Він ніколи б не скорився. І не корився. І як би мені не було важко і боляче, але вже точно не буде соромно», – каже Катерина.
Авторка: Євгенія Мазур