Текст підготований командою Petropavlivka.city у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
«На свій День народження я отримав ось такий подарунок — прапор України. Це плюс моїй силі та хоробрості. Ще мені подарували малюнок від Ангеліни та Ярослава з Чернівців. Якщо якимось чином ви побачите це відео, мої маленькі друзі, знайте, що я дуже вдячний вам за підтримку, за те, що вірите в ЗСУ. Наше покоління, ми зробимо все, покладемо душу й тіло, щоб ви могли жити у вільній та сильній Україні. Слава нації! З кожним днем ми ближче до Перемоги».
Відео з цими словами записав на фронті у свій День народження захисник Станіслав Дудоладов. 26 серпня йому виповнилося 33 роки. А через місяць Станіслав загинув від ворожого снаряду…
Станіслав з Першотравенська, що на Дніпропетровщині. У родині був третім, наймолодшим. Закінчив загальноосвітню середню школу №1. Свого часу працював машиністом електровоза на дільниці шахтного транспорту на шахті «Ювілейна».
17 травня 2022 року Станіслав був призваний до лав української армії, а 4 квітня направлений на службу до військової частини А4267 – став солдатом 10-ї окремій гірсько-штурмової бригади.
30 вересня під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Берестове, Бахмутського району на Донеччині захисник загинув.
1 жовтня страшна звістка дісталася до рідних у Першотравенськ та в Миколаївську громаду. «Загинув при захисті Батьківщини виявивши стійкість та мужність» - повідомили рідним. Прощалися з Героєм в Першотравенську, а поховали в селі Катеринівка.
Чотири місяці Станіслав був на фронті, він був там, куди кликало його серце. Він дуже прагнув вивчити українську мову й вивчив її досконало. Він хотів захищати країну й пішов захищати.
— «Я й досі не можу без сліз дивитися його останнє записане відео», — згадує про племінника Людмила Олександрівна Гузенко й розповідає його прагнення захищати Україну.
Майже все дитинство та юність Станіслава пройшли в Першотравенську. Добровольцем пішов на війну.
— Станіслав до військкомату ходив тричі. Перший раз, щойно почалася війна, просився добровольцем, вернули його. Другий раз пішов проситися, сказали: «Чекайте». Лише за третім разом став солдатом, — згадує Людмила Олександрівна.
Навчання Станіслав проходив на Львівщині, а потім потрапив в артилерійські війська на Донеччину під Покровськ. Тут вже хлопець познайомився з артилерійською системою гаубиця й виконував серйозні бойові завдання.
Палке бажання захищати країну до Станіслава прийшло неочікувано.
— Сім’я якийсь час жива у Владивостокі. Потім переїхали в Першотравенськ. З рідним батьком Стас не спілкувався. Коли почалася війна батько сказав: «Русские русских убивают». А Стас дуже хотів йти на війну захищати Україну, — говорить Людмила Олександрівна.
Палке бажання в Станіслава йти на захист України з’явилося після спілкування з онуком Людмили Олександрівни – захисником Владиславом Гузенком.
– Мій рідний онук Владислав служить. Зустрілися хлопці на Великдень, коли онук з зі служби приїхав до дому в Миколаївку. Вони як поспілкувалися, то в Стаса такий патріотизм прокинувся. Він казав: «Я піду служити. Влад служить і я піду. Буду захищати країну. Я багато одразу не розумів. А тепер все зрозумів, що Україна бореться за свою свободу», – згадує Людмила Олександрівна.
Майже все життя Станіслав говорив російською, а коли почалася війна, дав слово вивчити українську і вивчив досконало.
– 26 серпня на День народження Стасу подарували український прапор і дитячий малюнок. Він записав відео з подякою українською мовою. Це не передати словами, як зворушливо. Яким він став і як ми ним пишалися, – говорить Людмила Олександрівна.
Останній раз зі Станіславом рідні спілкувалися за тиждень до загибелі. Він сказав: «Зі мною зв’язку не буде, бо я йду на завдання». Рідні кожен день телефонували, але солдат не відповідав.
– Під час одного із завдань почався мінометний вогонь, Станіслав ще з одним солдатом сховалися в укриття, в яке потрапила ворожа міна… Станіслав загинув, — згадує Людмила Олександрівна.
30 вересня Станіслав Дудоладов загинув. Ховали в Катеринівці. Провести в останній путь прийшли жителі Першотравенська та Миколаївської громади. На згадку лишилося останнє відео і його слова, пророчі слова, віримо: «Ми зробимо все, щоб ви могли жити у вільній та сильній Україні. З кожним днем ми ближче до Перемоги!»