Текст підготований командою «Новими рубежами» у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
Його поховали. Мого сусіда. Непримітного, рудого, як сонце, Ігоря Потьомкіна. Захисника, воїна, сина, чоловіка, батька. Він народився 4 березня 1975 року. Був усього на 4 роки старший за мого сина Романа. Я не дуже близько знала його. Жив через балку на сусідній вулиці. Був пізньою дитиною у батьків. Закінчив місцеву десятирічку, вивчився на зварювальника, відслужив строкову на флоті.
Працював в «Укртелекомі», на інших підприємствах зв’язку. У 2014 служив у місцевому райвійськкоматі. У 2015 підписав контракт, воював у зоні АТО. Кажуть, був асом у своїй справі. Неперевершеним корегувальником вогню. І тоді, і тепер.
І був дуже і дуже скромним. Дуже мало розповідав дружині Любі про свою роботу на війні. Казав, згадує жінка: «Мені якесь маленьке звання дали, не важливо яке». Не любив себе хвалити ніколи. А медаль, яку заслужив, не встиг навіть отримати.
Він був тихим і непомітним у мирному житті. І був справжнім професіоналом-воїном. Начебто, розповідають, удвох з напарником після виконання ще одного бойового завдання їх повинні були заохотити невеликою відпусткою додому. Не знаю, як напарник, а Ігор таки додому потрапив. Не відразу.
Після тяжкого поранення 6 вересня його лікували у Бахмуті, Краматорську, потім в обласній лікарні імені Мечникова. Дружині Любі сказали, що він дуже тяжкий. Лікарі пустили її на пару хвилин. А потім через кілька днів їй пощастило побути біля нього більше. Навіть здалось, що він йде на поправку. Бо трохи жартував, гнав її від себе додому. А потім Ігоря переправили у спеціалізоване відділення Вінницької обласної лікарні. Рятували кілька днів. Та надто несумісними із життям були численні поранення. Пішов Ігор Потьомкін у небесні лави. Там із Романом моїм зустрінеться, який, якби у 2011 не згорів за 3 дні від хвороби, був би теж нині там. Бо, як і Ігор, дуже любив Україну…
Ігор знав за що стоїть там. За батька Олександра, дружину Любу, донечку Софійку, нерідну доньку Ксюшу, яку теж дуже любив і балував. Він був дуже добрий і щедрий. І дуже любив дітей. І таким люблячим, ніжним, рідним залишиться і для Ксюші, і для семирічної доні Софійки, якій зовсім не страшно було біля татової домовини, і яка на все життя намагалась запам’ятати його риси обличчя.
А ще він стояв там, під Бахмутом, за нас — сусідів. За вулицю Шевченка і Польову, за рідні Кринички. І за це ми в неоплатному боргу перед Ігорем, перед усіма полеглими за Україну в оцій страшній, божевільній війні. Бо українців убивають за те, що вони — українці, за те, що вони господарі. За те, що у селі асфальтовані дороги, освітлені вулиці, в оселях — газ і унітази.
Ми тут, у Криничках, неймовірно щасливі. Бо тільки нервуємо, що реве сирена. Але, Слава Богу, тільки реве… І це тому, що десь там нас захищають Ігорі Потьомкіни. Багато- багато наших земляків. Саме завдяки їм ми такі розумні і живі…
Про все це і сказав на чині похорону мого сусіда настоятель храму Благовіщення Пресвятої Богородиці Української православної Церкви Київського патріархату отець Віталій. Один-єдиний від усіх нас. Розставивши усі крапки над І. Про війну (не громадянську), про братерство (ніякі вони нам не брати), про те, що ми всі у вічному боргу перед захисниками. І перед батьком Ігоря, перед його невтішною вдовою Любою, перед його маленькою донечкою. І навіть перед його собаками. О, як невтішно вони плакали-вили, коли Ігоря виносили з двору… Як священник правив, мовчали. А закричали, як почали виносити.
Ігор Потьомкін заслужив Царство Небесне. Як і багато інших наших земляків-криничанців. Як і багато інших українців і не українців, які поклали свої голови за Україну. Заслужили їхні батьки, дружини, діти. Дуже дорогою ціною. Яку мірятимуть щомиті, щоднини, поки будуть живі.
Ідуть найкращі, йдуть батьки й сини,
Кохані, рідні, йдуть вони на небо.
Такої проклятущої війни ще не було,
А пережити треба...
І вистоять, і знову сіять хліб,
І вчить дітей, і балувать онуків.
Й не знати бід, й не рахувати діб,
Як топчуть Україну хижі круки.
За нас ви бились і стояли там,
За те, щоб ворог не прийшов до краю.
Низький уклін полеглим землякам.
Життям ви заслужили раю..
Галина ЛИТОВЧЕНКО, 24.09.2022 р.