379 дітей загинули з 24 лютого внаслідок війни, яку Росія розв'язала проти України. Це лише офіційні і далеко не остаточні дані станом на 31 серпня. Ми поговорили з чотирма жінками, які втратили своїх дітей, про біль втрати і життя після трагедії.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для румунського видання Libertatea. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Євгенія, втратила 14-річного сина: «Не розумію чому нас звільняли і від кого, бо ми жили добре і щасливо»
Євгенія Муравйовій 41 рік. До 24 лютого вона разом з чоловіком і двома дітьми жила в Маріуполі, працювала бухгалтеркою. Попри усі попередження західних партнерів України, у початок повномасштабного наступу Росії сім'я не вірила, тож ніяк не готувалася. Коли війна таки почалася, виїжджати з України не хотіли, а переїхати в більш безпечні регіони не мали до кого. Тож вирішили залишитися в Маріуполі.
9 березня, під час чергового обстрілу Євгенія разом з чотирирічною донькою Софією ховалися в підвалі. Її 14-річний син Дмитро зі своїм батьком тим часом пішли по воду. Коли обстріл вгамувався, жінка пішла шукати Дмитра та Анатолія і знайшла їх мертвими.
Дмитро Муравйов. Фото з архіву родини
«Я не знаю як це відбулось, не бачила хто стріляв. Я довго не могла похоронити їх нормально, оскільки вийти можливості не було. Ми перебували в районі «Азовсталі». Після трагедії я вирішила виїхати. Наш дім розтрощили повністю, нічого не залишилось. Я виїхала з одною спортивною сумкою. Поїхала до мами. Вона живе в Амвросіївці, зараз це територія так званої «ДНР».
За два місяці тіла сина і чоловіка знайшли, коли робили зачистку, мені повідомили. Поховала наша подруга, бо повернутися можливості не було.
Дімі було тільки 14 років і він був таким хорошим хлопчиком… Ходив на боротьбу і займався спортом. У нього було багато друзів, він був дуже відкритим. У нас були дуже близькі стосунки, він приходив до мене за порадами, ми мали традиції: ходили в парк і кінотеатр.
На початок війни реагував спокійно і думав що це не серйозно, що швидко все закінчиться. Але одного разу ми пішли в укриття, а чоловік залишився у квартирі й він заплакав дуже сильно, дуже хвилювався за тата.
Донька дуже важко переживає втрату, у неї страшні істерики. Я втішаю: спершу намагаюся перевести тему аби заспокоїти. А тоді пояснюю й кажу, що вони загинули й тепер літають. А вона махає рукою і передає їм привіт. Зараз трохи простіше заспокоїти її. У них з Дмитром були чудові стосунки. Попри те, що він вже підліток, грався з нею, любив. Ім'я він дав їй і був першим, хто взяв Софію на руки. Збирав гроші, аби купити їй подарунки, або нам. А якось придбав ялинку. Казав, що ось завжди це робив тато, а тепер дорослий я.
Зараз, коли бачу хлопців віку мого сина, тяжко. Але я влаштувалася на роботу, знову бухгалтеркою і це частково допомагає триматися.
У мене немає жодних думок щодо війни й абсолютно не розумію, чому досі гинуть люди. Не розумію, чому нас звільняли і від кого, бо ми жили добре і щасливо».
Дмитро Муравйов з сестрою. Фото з архіву родини
Дмитро Муравйов. Фото з архіву родини
Олена, втратила 17-річну доньку: «Вона була наче подарована» 9 березня на Чернігівщині загинула 17-річна Анна Кушнеренко, коли намагалася евакуюватися. Вона разом із хлопцем Віталієм Скоробагатьком йшли пішки до переправи, з ними було ще близько 40 людей. Раптом почався обстріл і Анну поранило. Врятувати дівчину не вдалося.
Її мама – Олена Кушнеренко – навіть не підозрювала, що донька намагалася врятуватися. Олені зателефонувала кума, сказала, що група людей, які вибиралися з Чернігова, потрапили під обстріл. Є загиблі й серед них дівчина Аня. Через добу тіло Анни привезли до Мени, звідки вона родом.
Олені Кушнеренко 52 роки, понад десять з них вона працює молодшою медичною сестрою. Анна була її єдиною донькою, матір жила заради неї. Дівчина навчалася на другому курсі музичного училища, грала на бандурі й співала. Мріяла про участь в «Голосі країни» й вірила в себе.
Анна Кушнеренко. Фото: Анна Кушеренко/Facebook
«Я не дуже вдавалася в політичні запитання, тому не вірила, що така війна може бути. Танки вже їздили містом, а це далі не вкладалось в голові. Я була в Мені, коли все почалось, а Аня в Чернігові. Одразу приїхати додому не змогла, мала справи. Але ми постійно були на зв'язку. Ще до 24 лютого ми щодня, як мінімум один раз, зідзвонювалися.
8 березня ми зідзвонилися, вона мене зі святом привітала. А того дня (9 березня – ред.) вона підняла трубку і сказала, що не може говорити. Мабуть, тоді вони вже йшли… Я не усвідомлюю досі, що її немає, вона для мене жива. Ніби вона десь у Чернігові живе далі, а я додзвонитися не можу. Приходжу на могилу, говорю з нею, але все одно не доходить. Анічка сниться мені часто, попереджає про всякі негаразди...
Ми багато говорили з нею змалечку ще. Бувало зробить щось не те, я ніколи не кричала, ми просто довго говорити могли. Коли вона щось хотіла, то ми обговорювали й розставляли пріоритети. Але я нічого їй не жаліла, хоч ми й не були багатими. Дещо доводилось брати в кредит, відкладати на потім, бандуру люди допомогли купити.
Казала, що подруги заздрять, як ми ладимо. Вона дуже любила спілкування, а я навпаки – люблю посидіти почитати. Я розуміла, що ми різні, а тому ніколи її не тримала.
Я довго не могла розповісти своїй мамі про трагедію. А вона просила зателефонувати Ані, спершу я казала, що додзвонитися не можу, а за місяць вже не змогла приховувати. За тиждень і мама померла… Я залишилася зовсім без опори.
Віталік приїжджає час від часу, йому важко, а я боюсь йому дзвонити, щоб не нагадувати… У мене наче світ зупинився… Ми такі прості люди, а Аня така незвичайна, золота дитина… Вона була наче подарована. Спочатку подарували, а потім забрали…»
Анна з хлопцем Віталієм. Джерело: susidy.city
Ансамбль бандуристок Менської музичної школи. 2019 рік. Аня – крайня ліворуч. Джерело: susidy.city
Ірина, втратила 17-річного сина: «Хотів бути хірургом і рятувати інших, але загинув сам»
24 лютого 39-річна Ірина Самусь прокинулася в Бахмачі Чернігівської області від вибухів. Її дворічна донька Дарина була з нею, а 17-річний син Данііл Шмаглій був у Києві.
Юнак навчався на першому курсі Національного медичного університету ім. О.О Богомольця. Стати хірургом – мрія його життя, яка вже ніколи не здійсниться. З садочка Данііл ходив на українські народні танці, співав. Добре вчився з власної волі, брав участь в олімпіадах, не раз перемагав на обласних рівнях. Для себе займався спортом: ходив на бокс і у спортзал; любив кататися на ковзанах та роликах. Із вітчимом часто грав у шахи.
25 лютого юнак загинув, коли росіяни обстрілювали міст над річкою Ірпінь у Гостомелі. За словами мами, він хотів врятуватися й стрибнув з моста. Його тіло шукали 56 днів і змогли поховати аж 20 квітня. Ірина у смерть сина досі не вірить.
Данііл Шмаглій. Фото надала дівчина Ірина
Данііл Шмаглій, фото надала мама Ірина
«Зранку 24 лютого я почула, що почалася війна й одразу просила сина поїхати додому. А він сказав, що на вокзалі дуже багато людей, а на Чернігівщину наступатимуть росіяни. Я просила їхати на захід України, якщо боїться додому. Даня вирішив зателефонувати своєму батьку, моєму колишньому чоловіку Олексію. Вони рідко спілкувалися, але Даня вирішив пересидіти день в нього, в Бучі. Я не знала де Буча, тому лише запитувала, чи там безпечно.
Він ніколи мене не засмучував, заспокоював. І цього разу також сказав – все добре і тихо. Сказав, що вже доїжджає, але насправді йшов пішки, бо були тягучки. Потім люди підвезли. Його дівчина Ірина виїжджала і дорогою зустріла його з батьком, просила поїхати, а він не хотів. Він дзвонив і писав мені весь ранок. Аж раптом цілих пів години він не виходив на зв'язок. Близько 8 ранку я почала дзвонити йому. Разів 20 набирала. Не взяв слухавки. Я відчула наче щось трапилося і подзвонила колишньому чоловікові. Він повідомив, що Дані більше немає...
Я не вірю, що то моя дитина. Я тіло не впізнала, а ДНК мені не дали зробити, бо знайшли його з документами. Батько його дуже наполягав, щоб ховали в Києві й, щоб я не їхала в морг. Я досі не розумію чому і тому не вірю йому. Вагаюся, вірю, що живий, може в полоні…
Востаннє ми бачились 22 лютого. Ми так багато тоді говорили, жартували. Він завжди питав чи в нас все добре, чи є гроші. Був економним і мріяв, щоб ми купили своє житло. З окремою кімнатою для молодшої сестри Даринки. Казав, що допоможе. Він її так любив, вона ще не знає, що він загинув. Чекає його, вірить, що він закінчить навчання і приїде усіх лікувати. Як бачить потяг, то визирає брата. Ставить його фото біля себе, коли грається чи мультики дивиться… Але відчуває, мабуть. Інколи питає «мама, а ти плачеш, бо Даня не приїжджає?».
Даня народився на день медичного працівника, 19 червня, і казав що буде лікарем. Жив з цією мрією, хотів бути хірургом і рятувати інших, але загинув сам. Він так відповідально ставився до навчання, що навіть коли помер його дідусь, а він йому батька заміняв, то Даня складав онлайн тести в сусідній кімнаті, поки йшла відправа.
Я завжди з ним радилися і все розповідала, він мені також. Ми ділилися переживаннями й сумнівами. А тепер я все розповідаю його дівчині – Ірині. Вона до мене приїжджає, називає мама Іра. Ми багато спілкуємося. Я можу тільки з нею поговорити. З батьками її теж стали близькими. Ми разом Даню шукали, не знаю як би я впоралася…
Я довго приймала заспокійливі ліки, але це почало погано впливати на організм, я схудла дуже… Зараз тримаюся, бо маю роботу. Продовжую працювати в міській раді Бахмацькій, а ще у мене турботи про донечку і собаку, якого Іруся подарувала на день народження. Ми назвали її Дуся – Даня й Іруся… І друзі його приїжджають… А я просто стараюся плакати так, аби донька не бачила…»
Данііл з дівчиною Іриною. Фото з архіву дівчини
Данііл з мамою. Фото з архіву Ірини Самусь
Вікторія, втратила 13-річного сина: «Він міг там не опинитися… це була випадковість, роковий момент» 20 липня росіяни весь день обстрілювали населені пункти Харківщини з РСЗВ та артилерії. Внаслідок ранкових обстрілів міста із реактивних систем залпового вогню загинули троє людей, серед них 13-річний хлопчик – Дмитро Кубата. Його 15-річна сестра Ксенія отримала поранення. Трагедія трапилася на зупинці громадського транспорту у Київському районі міста. Фото з місця трагедії одразу облетіло мережу: батько хлопчика читав молитву, тримаючи загиблого сина за руку.
Батько читає молитву над сином. Фото: В'ячеслав Мавричев/Суспільне
Дмитро Кубата. Фото з родинного архіву
Дмитро – син Вікторії Кубати, відомої української шахістки та тренерки з шахів клубу «Пішак». Хлопчик навчався в 17-ій школі Харкова, яку росіяни зруйнували 1 червня. Зараз родина виїхала з Харкова й намагається продовжувати жити.
«Того дня Дмитро і Ксенія захотіли побігати на стадіоні. Я навіть не пам’ятаю про що була наша розмова, звичайна ранкова бесіда і діти одразу побігли. На стадіон вони не пішли, але вирішили пробігтися мікрорайоном. З ними не було дорослих, тож коли ми почули вибух, то відразу почали дзвонити дітям, а трубку ніхто не брав. Чоловік побіг дивитися на стадіоні, у нас їх кілька, шукав. А мені подзвонили з поліції, вони не казали, що він загинув, а просто попросили прийти. Чоловікові також подзвонили.
Ксенія поранена сама собі викликала машину, коли я знайшла її в лікарі, то поїхали туди. А чоловік залишився із сином.
Я досі не усвідомлюю, Дмитро міг там не опинитися, бо це не була якась регулярна дія. Вони не ходили там щодня в певній годині, це була випадковість, роковий момент.
Ми не вірили у початок великої війни й з міста виїжджати не хотіла – більш-менш почувалися безпечно, адже все працювало: транспорт, магазини. Після трагедії ми виїхали. Якщо обстріли пересидіти можна, то жити в рідному районі, де загинув син – морально неможливо.
Дмитро був добрим хлопчиком. З першого класу ходив на гурток танців при школі. Йому це подобалося, займався із задоволенням. У шахи теж грав, але не професійно – для себе, для здоров'я, для розвитку. Багато часу проводив з нами. У нас були дуже лагідні стосунки. Він завжди міг прийти порадитися, поділитися сумнівами, був відкритим. Багато мені допомагав. Його не треба було просити, Дмитро сам міг запропонувати допомогу. Ми відпочивали разом, дуже любили природу. Оскільки ми містяни, то старалися за будь-якої можливості поїхати на природу, дуже це любили. Літо проводили на дачах. Цьогоріч буквально вперше залишилася влітку в місті.
Донька вже вдома, почувається краще і йде на поправку. Нам важко переживати це. Але ми абсолютно про все говоримо. ділимося переживаннями та емоціями, обговорюємо й підтримуємо одне одного. Нам дуже багато людей допомагає, я не очікувала. Це і друзі, і знайомі. Поки я розумію як мені треба справлятися, але це все сили й час. Життя для мене – найбільша цінність і такої втрати у мене не було.
Зараз відчуття, що мене приплюснули, вдарили й так залишили. Це такий тяжкий стан. Інколи здається, що я зовсім не розумію, що відбувається. У мене вже немає жодних роздумів ні про те якими ми вийдемо з війни, ні про мир, ні про місто, ні про війну в загальному. Але треба жити й тому ми тримаємося…»
Дмитро Кубата і партнерка з танців. Фото з родинного архіву
Вікторія Кубата. Фото:peshka.edu.kh.ua.png
Авторка: Яна Ільків