У родині його ніжно називали Артурчиком. Він любив своїх сестер-двійнят. Любив працювати з дітьми. Мріяв одружитися і завести мопса. 26-річний Артур Руденко загинув у Бучі в березні 2022-го. 13 червня його тіло виявили в селищі Мироцьке. Дощ і сонце розмили грунт в лісосмузі неподалік населеного пункту, на поверхні опинилася рука хлопця. Він лежав обличчям донизу на інших тілах у братській могилі. Руки Артура були зв’язані. Як він загинув? Родичі дотепер не знають.
У хлопця залишилися батьки, маленькі сестри та наречена. Вони сподіваються – може, ті, хто читатимуть його історію, щось пригадають і зможуть їм повідомити, за яких обставин закінчилося життя їхнього Артура.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для 24 каналу. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Наречений
– Як тебе звати?
– Як короля.
– Артур?
– А ти знаєш ще якихось інших королів?
Так 24-річна Катя Єрємєєва із Запоріжжя познайомилася із Артуром Руденком із Бучі. Спілкувалися в інтернеті. Катя була у стосунках, і одразу встановила рамки.
– Ми просто спілкуємося.
– Звісно, я ж тебе заміж не збираюсь кликати.
Але вже в жовтні 2021 року Катя приїхала до Артура в Бучу. Це було за чотири місяці до повномасштабної війни.
Пара почала жити разом.
«Було відчуття, що це моє, що мені не потрібні місяці чи роки, щоб зрозуміти це. Коли я зібрала свої речі і сказала, що приїжджаю, він запитав: «А наскільки?». Я сказала, що назовсім. Артур жартував: «оце зараз приїдеш і казатимеш, що у мене пилюка, і шкарпетки доведеться відразу класти у пральну машину. Ну гаразд, приїжджай». Нам було відведено дуже мало часу», – каже Катерина.
Артур і Катерина, архів Каті
Артур мав чудове почуття гумору, не був конфліктним у стосунках. Катя каже: «Часто мені хотілося якоїсь драми, але він виконував усі мої забаганки, не перечив».
Артур працював у сфері дитячого дозвілля. Також, зі своїм дядьком, займався проектуванням, виготовленням і встановленням меблів для кухні. Був таким, каже Катя, що і лампочку вкрутить, і борщ зварить.
Ті, хто знав Артура, пригадують – поява Катерини змінила його. Коли вони почули, що Артур житиме з дівчиною, спершу навіть робили ставки, як швидко це йому набридне, але – дзуськи.
Каті подобалася сім’я Артура: «Родина у нього дуже класна, як у фільмах, де всі один одного люблять і ходять в однакових светрах», – каже вона.
Артур і Катя жили окремо від батьків у Бучі, але часто їздили в гості до них у Ворзель.
«Потім почалися розмови про весілля, заміну шпалер і штор у кімнатах. Я вірила, що все буде гаразд. Якби не війна, ми б одружилися, народили б діточок», – каже Катерина.
22 лютого 2022 року Артур сказав Каті:
– А не хочеш на вихідні до батьків у Запоріжжя з'їздити?
– Мабуть, хочеш вечірку без мене організувати, – віджартувалася Катя.
– Поки спокійно, з'їзди до батьків, побудь з ними. Бо потім невідомо, як буде.
23 лютого Катя взяла квитки на потяг. Артур завіз її на вокзал. Вже перед самою відправкою обійняв та раптово попросив нікуди не їхати, сказав, що має погане передчуття. Але потім вони все звели на жарти.
Відтоді пара більше не зустрілася.
У поїзді дівчина вимкнула телефон. Коли о шостій ранку в Запоріжжі ввімкнула, то побачила повідомлення Артура: «Катя, нас бомблять по всій країні, почитай новини». Дівчина зайшла у мережу: «літаки, пожежі, звернення Зеленського». Раптом вона почула різкий звук, підняла голову. Над вокзалом пролітали два винищувачі.
Син
Артур був чудовим сином. Матір Тетяна каже, що він завжди дуже переживав, аби не засмутити її. Був чуйним, добрим. Допомагав їй з доньками – привозив, завозив зі школи. Був безвідмовним. Він дуже любив своїх 11-річних сестричок Валерію і Лілію.
«Артурчик був дуже справедливою людиною. Не ліз на рожен, але і не терпів, коли ображають слабших», – говорить Владислав, названий батько Артура.
За словами вітчима, коли Артур пройшов період юнацького максималізму «я все розумію краще за всіх», то спілкування між ними перейшло на інший рівень. Артур став більше прислуховуватися до порад батьків.
Під час навчання у школі Артур кілька разів їздив за обміном в Італію. Закінчив Київський авіаційний фаховий коледж та магістратуру Черкаського технологічного університету за спеціальністю «інженер».
Ще коли вчився у школі, працював з дітьми був вожатим в таборах відпочинку у Пущі Водиці, Києві, на Заході України. Артур організовував для дітлахів свята, конкурси.
«Артурчику це так подобалося! Він казав: «мабуть, не ту освіту отримав, потрібно йти ще на педагогічний», – пригадує Тетяна.
Артура любили діти, називали його найкращим вожатим, архів родини
Артур займався футболом, брав участь у турнірах з більярду, любив риболовлю.
У таборі на Закарпатті якось він впав зі спортивного велосипеда і вдарився плечем, порвав зв'язки. Після травми Артуру встановили імплант, тож важкою фізичною роботою займатися він не міг.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну мама Тетяна з сестрами Артура змогла евакуюватися до Польщі. Артур і Владислав вирішили залишатися у Бучанській громаді. Обоє пішли до військкомату, хотіли записатися у ТРО. Але їх відправили додому. Опісля вони щодня чекали на дзвінок, аж поки Бучу не окупували російські військові.
Залишаючись у Бучі, Артур допомагав дідусеві, який мав проблеми зі здоров’ям. За нагоди планував вивезти родича.
«Мій тато мешкав на дачі – Перша лінія 11 у напрямку до аеропорту. Мав хворе серце, а після ДТП ще й додався перелом хребта. Тому Артур шукав йому ліки, приносив їжу. З харчами в окупації була складно, їх потрібно було діставати», – каже Владислав.
Артур по декілька разів приїжджав до дідуся, піклувався і про свою бабусю.
Владислав востаннє бачив Артура 3-го березня в Бучі. Потім батько поїхав до Ворзеля. А опісля опинився в Ірпені.
«Наші сусіди родина Власенків, які тікали від «русского міра» ще з Криму, вирішили евакуюватися 4 березня. Їхню автівку розстріляли за 100 метрів від нашого будинку. Старшу доньку Катерину, її матір Тетяну та чоловіка Романа поранили. Не зачепило лише молодшого сина Ігоря», – каже Владислав.
Чоловік вивіз Власенків у лікарню Ірпеня. Йому довелося проїхати через усі блокпости окупантів. Завдяки цьому вчинкові Катерині Власенко вдалося врятувати життя. Зараз родина продовжує лікування в Німеччині.
Так Владислав опинився в Ірпені, а Артур залишився в Бучі. 8 березня Влад із Ігорем Власенком змогли вийти з Ірпеня.
«З Артуром ми щодня намагалися один-два рази виходити на зв'язок. Розмовляли мало, головне було почути: «живий», «все добре», – каже батько Артура.
Останні розмови рідних із Артуром були 11 березня. Тоді вранці він заїхав до дідуся, завіз йому продукти, ліки і сказав, що ще раз провідає ввечері. Сів в автівку і зі знайомим поїхали. Вдень Артура бачили друзі, які евакуйовувалися. Він їх проводжав і сказав, що піде до друга Артема Савчука смажити рибу. Родичі мають останнє фото Артура, на якому він готує їжу на вулиці.
Як загинув Артур
11 березня близько 16.00 Артур взяв рибу і сказав другу Артему, що йде до дідуся. Від місця, де жив його товариш, туди було кілька хвилин ходу. Однак Артур до дідуся так і не прийшов. Юнак зник.
Уже потім рідні дізналися, що неподалік, де пролягав шлях хлопця, розташовувалася 64-мотострілецька бригада з Хабаровського краю РФ, солдати якої катували і розстрілювали мирних мешканців.
«Мабуть, на півдорозі його і перехопили російські військові. Артур міг сказати їм щось гостре. Але зараз ми так і не знайшли свідків, які б достеменно бачили, що сталося з Артуром після 16.00 11 березня», – каже батько Владислав.
11 березня востаннє з Артуром говорила кохана Катерина. Їй він теж сказав, що піде до дідуся. Спочатку, коли від хлопця не було звістки, Катя не панікувала, а наступного ранку зателефонувала Владиславу. Батько був схвильованим: «Артур вчора нікому не дзвонив, щось не так».
Ще впродовж 11 березня телефон Артура був у межі доступності: нібито він заходив у телеграм, з'являвся на мапі. Остання геолокація за його телефоном – у Мощуні на вулиці Лісовій, 1.
Після звільнення у квітні Київщини Владислав із бійцями ЗСУ обходив весь Мощун. Вони опитали людей на перетині вулиць Патона і Києво-Мироцької – там 30 місцевих мешканців роздягли і тримали на морозі, перевіряючи на наявність «патріотичних татуювань», але Артура серед них ніхто не бачив.
«Ми скрізь подавали заяви про зникнення Артура: від соціальних мереж до правоохоронних органів. Була навіть інформація, що він у полоні, але Артурчик як у воду канув. З березня по липень, поки його не знайшли, я намагалася всіх заспокоювати. Казала батькам, що незабаром прийде, що повернеться з полону… Всіх закатованих познаходили, ДНК здали, збігів не було, точно в полоні…», – каже Катерина.
Через три місяці від зникнення Артура, 13 червня 2022 року, правоохоронці, отримавши інформацію від місцевих мешканців, пройшлися по позиціях, де у селищі Мироцьке стояли російські окупанти. Дощ і сонце розмили грунт у лісосмузі неподалік населеного пункту, на поверхні опинилася людська рука. Це була рука Артура. Завдяки ній цю братську могилу і знайшли.
Артур був похований обличчям вниз, руки – зв'язані ззаду. Під ним лежало ще шестеро людей. Усі вони мали ознаки катувань. Крім Артура.
Пута, якими були зв'язані руки Артура та протокол експертизи, архів родини
«Таке враження, що його змусили поховати шістьох закатованих людей, а потім вбили… Якщо б тоді правоохоронці не заблюрили загиблих, яких знайшли, ми, мабуть, ще тоді опізнали б Артура. Я декілька разів передивлявся це відео (коли віднайшли це поховання, відео та фото розмістили у соцмережах, які побачили Катя і Влад, – ред.) Мабуть відчував, що він там і геть не міг впізнати. Ще й слідчий сказав, описуючи прикмети, що це високий чоловік 35-59 років… Тіло Артура довго пробуло в землі і обличчя було геть знищене», – пригадав Владислав.
Артур був одягнений у п'ять кофт і помаранчеву куртку, його натільна футболка була закривавлена. У довідці про смерть хлопця зазначено – «причина не встановлена». Ймовірно, що причиною смерті стала травма горла. Але більше – нічого невідомо. Рідні Артура сподіваються знайти свідків, які можуть щось розповісти про те, як загинув хлопець. Їм важливо це дізнатися.
Напередодні того, як знайшли тіло Артура, уві сні до його матері Тетяни прийшов загиблий батько. Жінка пригадує – він взяв її за плече і сказав: «Таня, ми повернулися з полону».
«Я спитала: «Хто ми? Тебе ж уже немає!». Він відповів: «Танюша, не хвилюйся, Артурчик зі мною». Я глянула, а за татом стоїть мій син, опустивши голову. Було таке відчуття, що йому боляче, що він мене засмутив», – каже Тетяна.
Втрата і пам’ять
Тіло Артура в моргу опізнав Владислав. Того ж дня зателефонував Катерині.
«Влад плакав і сказав: «Не судилось тобі стати моєю невісткою», – говорить наречена.
Після дзвінка вона одразу ж взяла квитки до Києва, а звідти поїхала в Бучу.
«В той момент, коли зрозуміла, що не стало Артура, я відчула, ніби померла разом із ним. Вже минув час, але болить. І болітиме ще дуже довго», – каже Катерина.
22 липня 2022 року Артура Руденка поховали на цвинтарі в Бучі. Владислав наполіг, аби Тетяна з доньками не приїжджали. Тетяна просила чоловіка відкрити труну і точно переконатися, що “вона похоронила свого сина”.
Катя прийшла на похорон Артура, як на останнє побачення.
«Я гарно одягнулася, зробила зачіску, легкий макіяж. Знала, що все це попливе від сліз, але впевнена, що Артурчик хотів би бачити мене саме такою. Це було наше останнє земне побачення. Там, на небі, ми ще зустрінемося. Для нас все скінчено лише на землі», – плаче Катерина.
Наречена Артура каже, що біль від втрати виявився сильнішим за неї і якби не підтримка матері, не знає, чи витримала б.
«Під час прощання я не могла його відпустити. Люди стоять навколо гробу, панотець відспівує. А потім його вже закопують… Я хотіла кинутись в могилу. Потім крізь великі зусилля зупинила себе: “куди ти? а хто доглядатиме мопса, про якого мріяв Артур?», – каже Катерина.
У вересні 2022-го їй наснився коханий.
«Ми гуляємо, він хоче йти, а я його не відпускаю. Артурчик каже: «Катя, мені треба йти». А я заперечую: «Куди ти? Ми ж лише прийшли, так мало часу провели разом». Він уві сні показав мені, що я його тримаю, а потрібно відпустити», – каже дівчина.
Після цього сну Катя вкотре поїхала до Артура на цвинтар.
«Я прийшла до нього, сиджу перед могилою, п'ю вино з пляшки, розмовляю з ним, сміюся. Все, що було непроговорене, і хотіла сказати йому – сказала, попрощалася з ним і відпустила», – каже Катя.
Катя з Артуром планували подорож до Туреччини. А на день народження вона хотіла подарувати коханому мопса. Він дуже любив цих собак.
«У нього все було з цією породою собак: шкарпетки, чохол на телефоні, навіть заставка на комп'ютері», – каже Катя.
Влітку Катя купила собі мопса. Зараз працює над тим, щоб отримати посвідчення водія, займається спортом, малює, танцює.
«Я роблю все, що ми планували з Артуром. Хочу, щоб він пишався мною», – каже Катерина.
Дівчина вірить, що Артур на небі і він усе бачить, супроводжує та підтримує її.
Артур із сестричками, архів родини
Катя спілкується із батьками Артура. Мама Таня якось сказала їй, що колись мала двох донечок та сина, а тепер має трьох донечок.
«Ось так і живемо, – усміхається Катя. – Дві мами, два батька. Маю тепер другу повноцінну родину».
Батьки Артура зараз у США. До еміграції Владислав був у лавах ЗСУ. Звільнився у зв'язку із смертю Артура, крім цього, одна із донечок подружжя має інвалідність.
Таня і Влад намагаються почати нове життя у новій країні. Поки це вкрай важко. Боляче бачити в магазині одягу хлопців статури Артура, тоді вони просто виходять і ридають. Боляче бачити молоду пару. Владислав каже – дуже важко прийняти той факт, що людину вбили просто за те, що вона була. За те, що українець і опинився в окупації.
«За що? Заради задоволення хворої потреби? Я багато чого бачив за кілька місяців у ЗСУ, але не розумію, заради чого росіяни це роблять. Просто безпричинно знищують людей…», – каже Владислав.
У США, говорить Владислав, не раз доводиться чути питання про звірства росіян: «а це дійсно так, це не фейк?». На це батько Артура відповідає: «хочеш дізнатися, чи це фейк, я тобі покажу фото мого закатованого сина».
Своїм дітям, друзям, знайомим батьки Артура говорять: пам'ятайте і розповідайте про те, що роблять в Україні російські військові – «щоби весь світ знав, що таке «русня».
Авторка: Інна Кубай
Ця стаття підготовлена у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ICAP Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автора та не обов'язково відображає позицію Європейського Союзу.
Публікацію видано ГО «Або» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.