Національне меморіальне кладовище мають почати будувати у Києві навесні 2023 року. За зразок візьмуть Арлінгтонський національний військовий цвинтар – один із найбільших та найвідоміших у США. На 300 гектарах там розташовані більше 400 тисяч могил. Вони рівними білими лініями тягнуться зеленими вірджинськими пагорбами. Немов солдати, які навіки застигли в строю по команді «Струнко!».
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
На цвинтарі були поховані непримиренні вороги
Історія Арлінгтонського військового кладовища бере свій початок у другій половині ХІХ століття – коли у США тривала Громадянської війни. У травні 1864 року в окрузі Спотсільвейні, що у штаті Вірджинія, відбулася кровопролитна битва між військами Півночі та Півдня. Втрати сил Федеративних штатів склали понад три тисячі осіб. Постала нагальна проблема – де поховати таку велику кількість людей. Існуючі військові цвинтарі у Вашингтоні та Александрії були переповнені. І влада вирішила використати для створення нового цвинтаря землі у Арлінгтоні. За іронією, ця земельна ділянка належала генералу Роберту Лі – очільнику армії ворогуючої Конфедерації.
Після завершення громадянської війни генерал Лі через Верховний суд США зміг повернути свої землі, але розпоряджатися ними, як раніше, вже не міг – там, де колись був парк його маєтку, тепер знаходилися могили загиблих у Громадянській війні. Що характерно, на цвинтарі у Арлінгтоні були поховані непримиренні вороги: військовослужбовці обох сторін – Федеративних та Конфедеративних штатів. Першим солдатом, похованим на зелених вірджинських пагорбах, став Вільям Генрі Крістмен. А загалом після закінчення Громадянської війни Арлінгтонський цвинтар налічував більше 16 тисяч поховань. Парадоксально, але в той час поховання на національному цвинтарі у Арлінгтоні не вважалося чимось почесним. Оскільки там ховали лише тих військовослужбовців, родини яких через фінансові питання не могли самі організувати похорон.
Генерал Лі вирішив продати свій маєток федеральній владі за 150 тисяч доларів. Так американці отримали один зі своїх сучасних національних символів – Арлінгтонське національне військове кладовище.
«Девіз Арлінгтонського національного кладовища: ШАНУЙ — ПАМ’ЯТАЙ — ДОСЛІДЖУЙ. Наша місія — представляти американський народ для минулих, теперішніх і майбутніх поколінь. Ми вшановуємо жертви та незвичайне життя американських військовослужбовців та їхніх родин. Ми пам’ятаємо минулі та нинішні військові конфлікти, обставини, що їх супроводжували», – каже Ебігейл Керрі, співробітниця Арлінгтонського військового кладовища.
«У нас є традиція – кладемо на могили монети»
23 лютого 1945 року американський військовий фотограф Джо Розенталь зробив світлину, яка назавжди забезпечила йому місце у світовій історії. На вершині гори Сурібаті, що на японському острові Іодзіма, Розенталь зафіксував момент, коли після кровопролитних боїв за острів п’ятеро морських піхотинців піднімали американський прапор. Знакове фото моментально облетіло всі світові ЗМІ, Джо Розенталь отримав за нього Пулітцерівську премію, а сама світлина за кілька років стала прообразом для скульптурної композиції, створеної для Меморіалу корпусу морської піхоти США на Арлінгтонському кладовищі.
Одним з героїв цього фото, який підняв американський прапор над Іодзімою, був сержант Майкл Стренк – американський морський піхотинець, родом з України.
Щороку в останній понеділок травня, коли у США відзначають День пам’яті, Роман Макух – колишній пілот корпусу морської піхоти США – разом із членами організації «Українські американські ветерани» відвідують Арлінгтонське кладовище. Вони згадують тих, хто віддав найцінніше – своє життя – за власну країну.
«Ми приїжджаємо на кладовище і кладемо американські прапори біля кожного надгробка. В нас є традиція – кладемо на могили монети. Якщо 1 цент, це значить, що ветеран відвідав могилу ветерана, якщо 5 центів – що вони разом були на рекрутському вишколі, 10-ти центова монета – що разом служили, а четвертак – 25 центів – що був з полеглим, коли він загинув», – каже Роман Макух.
Тарас Іщик, військовослужбовець 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, відвідав Арлінгтонське кладовище у жовтні 2021 року. Наголошує – був вражений надзвичайно сильним естетичним меседжем, який несе цвинтар.
Арлінгтонський військовий цвинтар, фото Тараса Іщика
«Перебуваючи там, ти надзвичайно чітко усвідомлюєш, наскільки потужно у США побудована система військових традицій. Наскільки відповідальним є ставлення до військової служби як такої. Оці надгробки з білого каменю, однаковий шрифт на них, символіка, та і сама атмосфера цього місця – це один зі стовпів суті і змісту існування Сполучених Штатів. Ті люди, які заплатили найвищу ціну за незалежність і свободу – вони поховані із найвищими почестями, які може дати країна», – каже Тарас Іщик.
Арлінгтонський цвинтар поділений на сектори – загалом сімдесят, між якими прокладено широкі алеї, по яких рухаються похоронні процесії. У кожному з секторів ховають тих, хто помер у певний історичний період часу, або мав певну військову професію. Для прикладу, на так званому Пагорбі Капеланів поховані військові священики, які загинули під час збройних конфліктів, у секції 21 – сестри-жалібниці, а в секторі 70 ховають усіх, хто загинув у війні проти тероризму після 11 вересня 2011 року.
Останнім спочинком полеглих стають не лише традиційні могили, але і колумбарії. Останнім дедалі більше надають перевагу через банальну нестачу простору – з часу заснування територію Арлінгтонського кладовища розширяли шість разів. У вересні 2021 року розпочалося сьоме розширення – у південній частині цвинтаря. Тут має з’явитися місце для додаткових 80-ти тисяч могил, принаймні третина з них призначена для поховань урн із прахом.
«Американська влада надає великий пріоритет розширенню Арлінгтонського кладовища. За планами воно має залишатися діючим упродовж щонайменше 150 наступних років. Теперішнє розширення орієнтовно триватиме до 2027 року, на всі роботи Міністерство оборони США планує витратити як мінімум 420 мільйонів доларів. Завдяки цьому ми сподіваємося, що місця для поховань вистачить як мінімум до 2060 року», – говорить Ебігейл Керрі.
Щодня на Арлінгтонському цвинтарі відбувається до 30 традиційних похоронів. За пів години до першого поховання прапор перед Арлінгтонською садибою – будинком-музеєм генерала Роберта Лі – спускають на половину. І піднімають через пів години після того, як відбудеться останній похорон того дня.
Існує чітко вивірена і затверджена процедура поховання, яка передбачає не лише церемоніал, але й оформлення надгробних пам’ятників – невеликих білих мармурових плит, на яких зазначено ім’я похованого і роки його життя. Ебігейл Керрі каже: особливі останні почесті отримують як рядові, так і президенти.
«Прапором США завжди накривають труну із померлим. До місця останнього спочинку її доставляють на гарматному лафеті, який супроводжує почесна варта. Коли сказані прощальні слова, лунає триразовий рушничний салют. Прапор, яким було накрито труну, складають особливим чином і віддають найближчим родичам покійного. Також віддають і 21 гільзу, що були відстріляні з рушниць», – розповідає Ебігейл Керрі.
Заборонено ховати тих, кого засудили до смертного вироку
Існує чітко затверджений перелік осіб, які мають право бути похованими на Арлінгтонському кладовищі. Він закріплений у параграфі 553 пункт 2 статті 32 Кодексу федеральних постанов США. Згідно з документом, на кладовищі можуть бути поховані учасники воєн, у яких брали участь Сполучені Штати, військові, які проходили службу у Збройних Силах США, військові у відставці, Президенти Сполучених Штатів Америки, Очільники Верховного суду США, особи, які мають вищі державні нагороди – Хрест за видатні заслуги, медаль «Срібна зірка», «Пурпурове серце», медаль Пошани. Також можуть бути поховані члени сімей ветеранів – дружини та чоловіки, а також неодружені діти. Проте є і винятки.
«Конгрес США забороняє ховати на території Арлінгтонського кладовища тих, хто має на це право, але здійснив злочин, покаранням за який є смертний вирок або ж довічне ув’язнення», – каже Ебігейл Керрі.
Тімоті Маквей – американський ветеран війни у Перській затоці. Він мав повне право бути похороненим на Арлінгтонському кладовищі – служив у Збройних силах, за заслуги на полі бою був нагороджений Бронзовою зіркою. Але 19 квітня 1995 року Тімоті Маквей підірвав заміноване авто в Оклахома-Сіті біля однієї з адміністративних будівель. В результаті теракту загинули 168 людей, в тому числі і 19 дітей. Загальні збитки від вибуху склали понад 650 мільйонів доларів. Маквея затримали, на суді він оголосив – таким чином хотів помститися американській владі за переслідування однієї з релігійних сект. Суд визнав чоловіка винним у тероризмі та засудив до страти. Вирок виконали 11 червня 2001 року. Для того, щоб терорист не лежав поряд із тими, хто віддав життя за країну, Конгрес США прийняв відповідні поправки до законодавства.
Могила невідомого солдата
Могила Невідомого солдата, фото arlingtoncemetery.mil
Загалом цвинтар у Арлінгтоні – це не лише військове кладовище, а цілий меморіальний комплекс, який включає в себе й інші елементи – Меморіальний амфітеатр, де відбуваються прощальні церемонії, меморіали, присвячені загиблим американським космонавтам, могили президентів – Джона Кеннеді та Вільяма Тафта, амфітеатр Таннера – перше місце прощання із загиблими, побудований у 1868 році. Та найвідомішою є Могила невідомого солдата. Білий мармуровий саркофаг, оздоблений у неокласичному стилі, стоїть на вершині пагорба над Вашингтоном. На ньому напис «Тут у почесній славі спочиває американський солдат, ім’я якого знає лише Бог».
«Ідея встановлення Могили невідомого солдата виникла після завершення Першої світової війни, в якій США втратили більше 100 тисяч військовослужбовців. Перша церемонія поховання відбулася 11 листопада 1921 року, коли труну з тілом невідомого американського солдата, загиблого у Франції, урочисто провезли через увесь Вашингтон, і поховали під меморіальним надгробком», – розповідає Ебігейл Керрі.
Пост №1 біля Могили невідомого солдата, фото arlingtoncemetery.mil
Згодом поряд із головним саркофагом відкрили ще три плити – могили невідомим американським солдатам, які загинули під час Другої світової війни, а також війн у Кореї та В’єтнамі. Саме біля Могили невідомого солдата знаходиться пост №1 – почесна варта. ЦІлодобово меморіал охороняють військовослужбовці 3-го піхотного полку США, відомого як «Стара Гвардія». Також вони супроводжують президента та проводять військові церемонії у Вашингтоні та його околицях. Включаючи супровід військових похоронів на Арлінгтонському національному кладовищі.
Ті, хто зголосилися стати охоронцями Могили невідомого солдата, повинні пройти суворий відбір і інтенсивну підготовку. Кожен рух гвардійців має важливе церемоніальне значення.
«Гвардієць робить 21 крок по чорному килимку позаду гробниці, повертається і дивиться на схід протягом 21 секунди, знову повертається і дивиться обличчям на північ протягом стільки ж часу, а потім робить ще 21 крок по килимку. Далі охоронець виконує різкий рух «плечі-руки», щоб покласти свою гвинтівку на плече, найближче до відвідувачів. І цим показує – він стоїть між гробницею та будь-якою можливою загрозою. Число 21 символізує найвищу військову честь, яка може бути віддана: залп із 21 гвинтівки», – каже Ебігейл Керрі.
Символізм, до деталей продуманий церемоніал і повага до загиблих – це те, що, на думку Романа Макуха, є критично важливим для вшанування пам’яті тих, хто віддали життя за свою країну. Дядько Романа – Степан Новосядлий – був вихідцем з Чорткова Тернопільської області. Під час Другої світової війни він був зв’язківцем, під час Арденнської операції отримав поранення і потрапив у німецький полон, де провів чотири місяці. За видатні заслуги був нагороджений Срібною зіркою. Після смерті його кремували і поховали у 8-му секторі Арлінгтонського кладовища.
Щороку його та могили тисяч інших американців українського походження відвідують члени організації «Українські американські ветерани». Починаючи з 1998 року організація розшукує тих, хто полягли у війнах, і укладає спеціальний список. Зараз він налічує понад 18 тисяч прізвищ, з яких на Арлінгтонському кладовищі поховані більше трьох тисяч осіб. Найвідомішим американцем українського походження, окрім сержанта Майкла Стренка, який підняв американський прапор над Іодзімою, є також чотиризірковий американський генерал Семуел Яскілка, заступник командувача корпусу морської піхоти США, який відзначився своїми заслугами під час війн у Кореї та В’єтнамі. Саме до його могили поклали вінок Президент України Володимир Зеленський разом з дружиною, коли відвідували Арлінгтонське кладовище у вересні 2021 року.
«Це має бути місце, яке б викликало повагу і шану до людей, які віддали життя за нашу незалежність»
Арлінгтонське національне кладовище з його традиціями збираються взяти за основу при створенні Національного військового цвинтаря у Києві. Згідно з проєктом закону, фінансування створення кладовища та подальший догляд поховань буде здійснюватися виключно за рахунок бюджетних коштів. В розробці проєкту брали участь різноманітні організації – від Інституту національної пам’яті та ветеранських об’єднань до Міністерства у справах ветеранів.
Український військовослужбовець і колишній заступник міністра у справах ветеранів Олександр Терещенко каже – ідея створення нашого власного меморіального цвинтаря зародилася давно, але процес практичного втілення дуже довгий і триває він ще з початку війни – з 2014 року.
«Зараз є концепція така – це має бути не лише цвинтар, а цілий меморіальний комплекс, де мають бути і поховання, і музей, і проведення урочистих заходів. І в першу чергу це має бути місце, яке б викликало не лише скорботу, а й повагу і шану до людей, які віддали життя за нашу незалежність», – говорить Олександр Терещенко.
З Олександром Терещенком погоджується і військовослужбовець Тарас Іщик. Зазначає – незважаючи на те, що в Україні ще не до кінця сформована система військових традицій, відкриття військового кладовище в сучасних умовах є критично необхідним.
«Сама процедура поховання показує на відхід від усієї радянщини. Ми розуміємо, наскільки певні елементи впливають на розуміння народом усієї почесності військової служби. Але все це має бути частиною загальної системи культивування військової служби в Україні. Людина захищає свободу країни, платить своїм життям – це найпрестижніше, що може бути. Вищого по суті нічого бути не може», – каже Тарас Іщик.
Згідно з рішенням Кабміну, площу для почесних поховань і меморіального комплексу виділили в Печерському районі Києва на Лисій Горі. Така ініціатива неодноразово викликала критику природозахисників – через те, що ця територія є ландшафтним парком, і під час побудови кладовища можуть постраждати флора і фауна. Проти проти виступали і військові – передусім через рельєф і площу території.
«Треба щонайменше гектарів 70, а то і 100, але рівної місцевості, придатної для створення комплексу. Адже це має бути з перспективою на століття, для усіх поколінь, також має бути музей та дослідницький інститут, архів, де б вивчали історію війни», – каже Олександр Терещенко.
80% площ, відведених під меморіальний комплекс на Лисій горі – це схили, яри і насипи, до того ж там розміщені цегляні будівлі Лисогірського форту – зазначають урбаністи. Щоб вирівняти ці ділянки, потрібно провести значні роботи, які триватимуть більше року. Також дискусії викликає і питання стосовно того, кого саме мають ховати на меморіальному військовому кладовищі.
«Під час обговорення розглядали можливість, що разом із ветераном має бути похована його дружина. Крім того, вважали, що на кладовищі можна було б ховати президентів та інших видатних діячів. Щоб це було дуже почесно. Але перелік тих, кого там можна ховати, повинен бути чітко окреслений», – зазначає Олександр Терещенко.
Не менше дискусій викликає церемоніал поховання, а також вигляд надгробних пам’ятників. Олександр Іщенко каже, що дуже багато родин полеглих військових прагнуть ховати їх там, звідки вони родом. Те саме стосується і надгробків – кожна сім'я хоче створити свій власний монумент для загиблого.
«Якщо брати деталі, то довго обговорювали процедуру, коли над труною, як і у США, розгортають національний прапор. А потім його складають особливим чином, і віддають родичам померлого. Але в Україні є забобон – брати з кладовища додому нічого не можна, і прапор часом захоронюють разом з труною, що є наругою над одним із символів української державності», – говорить Олександр Терещенко.
Але незважаючи на всі перипетії навколо Національного військового кладовища в Києві, всі опитані сходяться в одному – процес, яким би болючим і довгим він не був, рухається. Адже й самі американці наголошують: для того, щоб Арлінгтонське кладовище стало таким, як зараз, знадобився не один десяток років. Головне, щоб не втрачалося значення меморіалу – безмежна повага до воїна, який віддав найцінніше, що у нього є – життя – за волю України.
Автор: Володимир Мисан-Мілясевич