2 березня 2022 року в Кишиневі падав мокрий сніг впереміш із дощем. До меморіального комплексу «Eternitate», що в центрі міста, поволі йшли чоловіки в камуфляжній формі. У руках – червоні хризантеми. Та ще 30 років тому в цих руках була зброя, а ці чоловіки боронили територіальну цілісність своєї країни. Утім зберегти її не вддалося – сепаратисти в Тирасполі проголосили незаконну «Придністровську Молдавську Республіку». Як Молдова береже пам’ять про цю болісну сторінку в своїй історії?
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для LB.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Мая Санду, президентка Молдови, фото з https://www.facebook.com/maia.sandu
Президентка Молдови Мая Санду, щулячись на пронизливому березневому вітрі, під спалахи фотокамер поклала квіти до могил тих, хто загинув, боронячи незалежність Молдови 30 років тому. Вона сказала: «У цей день пам'яті та подяки, який ми відзначаємо сьогодні, ми згадуємо жертву цих чоловіків та схиляємо голови перед ними та їхніми родинами… Зараз молодим поколінням важливо берегти пам'ять про ті часи, а державі – не забувати ветеранів війни, учасників боротьби за захист цілісності та незалежності Республіки Молдова».
Молдавський політик, кандидат у президенти країни 2012-го року, Нантой Оазу, вважає конфлікт у Придністров’ї забутим. «На жаль, про ветеранів війни та і про сам конфлікт влада згадує лише на офіційні дати, – говорить Нантой Оазу. – У нас в країні це забутий конфлікт, який нікому не потрібний і який нікого не цікавить. Зараз він є частиною так званої ненормальної нормальності, от і все».
Придністров’я як ненормальна нормальність
30 років тому на берегах Дністра почалася війна, яка, по суті, триває і досі, перебуваючи у стадії замороженого конфлікту. Причина – небажання молдаван жити під крилом Москви. Молдова зробила свій вибір на користь інтеграції до європейської спільноти. Але Росія не захотіла відпускати у вільне плавання тих, кого вважала невід'ємною частиною «тюрми народів» – СРСР. От і пролилася кров.
Наприкінці 1980-х у Молдові почалися відцентрові процеси – місцеві національні еліти на хвилі параду суверенітетів радянських республік захотіли повної незалежності від Москви. Вони орієнтувалися на Бухарест, із яким пов'язували своє майбутнє. Існували навіть проекти інтеграції Молдови до складу Румунії. Проте керівництво частини країни – Придністров'я, яке традиційно орієнтувалося на Росію – виступило проти цього та за збереження економічних і політичних зв'язків із радянським центром. Значним важелем впливу стала присутність у Придністров'ї радянської 14-ї армії, на яку опиралася місцева влада.
«Конфлікт на обох берегах Дністра був абсолютно штучним, – переконаний Мар'ян Лопата, політолог та викладач Українського католицького Університету. – По суті, саме Придністров'я було потрібне Москві винятково для того, щоби відірвати Молдову від Румунії та створити в цій частині Європи постійну гарячу точку, яку вони зможуть контролювати та використовувати для дестабілізації».
25 серпня 1991 року сепаратисти в Тирасполі проголосили «Придністровську Молдавську Республіку». Лідера сепаратистів Ігоря Смірнова заарештували представники молдавських спецслужб, проте згодом відпустили. До березня 1992 року влада Молдови намагалася вирішити конфлікт шляхом домовленостей зі сепаратистами, але Москві такий хід подій не був потрібним.
Початком бойових дій став напад придністровських сепаратистів на міліцейський відділок у Дубоссарах 2 березня 1992 року. Після цього Кишинів розпочав спецоперацію, яка за кілька днів переросла у повномасштабну війну, – із використанням артилерії, танків та літаків. Збройні сили республіки Молдова перебували на етапі формування. Тому проти сепаратистів фактично воювали регулярні частини молдавської міліції та добровольці, які мали лише легку зброю. Натомість сепаратистів підтримувала 14-та російська армія, яка за вказівкою Москви озброїла війська самопроголошеної ПМР важкою технікою.
Активні бойові дії тривали з березня по липень 1992 року. Найгарячішою фазою збройного протистояння стала битва за місто Бендери у червні 1992 року. В ній брав участь доктор історичних наук та молдавський журналіст Руслан Шевченко, який на той час вчився на першому курсі університету.
«Сили були нерівні, на боці сепаратистів воювали регулярні підрозділи 14-ї російської армії. На жаль, ми не змогли досягти успіху й були змушені відступити під тиском росіян, які на танках разом з сепаратистами зайняли більшу частину міста», – каже Руслан Шевченко, учасник боїв за Бендери.
На початку липня Росія почала активно тиснути на керівництво Молдови, вимагаючи припинити бойові дії і почати переговори з сепаратистами. В протилежному разі погрожувала повномасштабним вторгенням і килимовими бомбардуваннями. 21 липня 1992 року в Москві підписали угоду про припинення вогню. Російська 14-та армія стала «миротворчим контингентом», а придністровський конфлікт перейшов у заморожену фазу.
З березня по липень 1992 року в бойових діях з обох боків загинули більше 1200 людей. Дані про цивільні втрати різняться: від 316 до 637. Десятки тисяч мирних мешканців були вимушені залишити свої домівки і стати біженцями.
Самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка не визнана світовою спільнотою, а лише такими самими невизнаними сепаратистськими утвореннями, як Абхазія, Південна Осетія та Нагірний Карабах. Згідно з молдавським законодавством, Придністров'я має статус автономного територіального утворення, яке є частиною Республіки Молдова. Але по суті воно – не підконтрольне офіційному Кишиневу.
«Жоден із керівників Молдови – чи то сучасні, чи то попередні – не мали і не мають уявлення, як вирішити конфлікт у Придністров'ї та повернути регіон до складу країни, – переконаний доктор історичних наук та учасник боїв за Бендери Руслан Шевченко. – В політичного керівництва Молдови немає ні волі, ні чіткої стратегії, як це зробити. Звичайно, є розмови про силові сценарії, або ж про мирну інтеграцію, але немає чітких кроків та планів».
Жертва загиблих захисників Молдови стає щоразу менш помітною
Вшанування пам'яті загиблих у Придністровській війні – проблемне. Влада згадує про ті події лише на офіційні дати. З одного боку, Кишинів можна зрозуміти – конфлікт не вирішений, повернути бунтівний регіон до складу країни поки не вдалося. Але з іншого – особливого бажання влади якимось чином змінити ситуацію теж непомітно.
Молдавський політик Нантой Оазу нарікає – в країні немає культу героїв, який критично необхідний для формування національної пам'яті про війну. А якщо якісь зачатки культу й були, то вони зникли у перше десятиліття після завершення бойових дій. З політиком погоджується й історик з Кишинева Маріус Таріта.
«У нас в Кишиневі є вулиця на честь Геннадія Яблочкіна – молдавського міліціонера, який загинув, обороняючи Дубоссари. На цій вулиці на стіні одного з будинків є меморіальна дошка, присвячена йому. Але разом з тим на цій самій вулиці розташований один дуже відомий в Кишиневі ресторан, де постійно гуляють весілля… Відповідно, ім'я Яблочкіна в багатьох асоціюється не з жертвою заради власної країни, а з весіллям і веселощами», – каже Маріус Таріта, історик.
Меморіальний комплекс у Кишиневі, фото wikipedia.org
Окремого кладовища для полеглих у конфлікті немає. Частина могил розташовані в Кишиневі – на території Меморіалу на честь перемоги у війні 1941-45 років. Тут щороку 2 березня відбуваються урочистості. Решта могил – на так званому Вірменському кладовищі у Кишиневі. На честь загиблих названі деякі вулиці у столиці та інших містах, встановлені меморіальні дошки.
Історик Маріус Таріта вважає, що значно ефективнішими, ніж монументи та меморіальні дошки, були би пам’ятні парки та сквери у Молдові.
Його колега та учасник боїв за Бендери Руслан Шевченко каже, що розділяти матеріальну та нематеріальну пам’ять не можна – це потрібно ефективно поєднувати.
«Тоді зможемо досягти найкращого розуміння у свідомості громадян поняття «подвиг», – говорить Руслан Шевченко. – Для того, щоби про цей подвиг знали, потрібна його постійна присутність в інформаційному полі. Але не в тій формі, як це зараз роблять росіяни, надихаючись прикладом радянського союзу. А так, щоби кожен із нас сам прийшов до розуміння важливості подвигу загиблих, які віддали своє життя заради нашої країни та нашого майбутнього».
Про відсутність системного підходу до вшанування пам'яті загиблих в Придністровській війні свідчить і те, що лише в 2022-му, через 30 років після замороження конфлікту в Молдові, було проголошено «Рік вдячності ветеранам Придністровського конфлікту». Один із авторів ініціативи, молдавський політик Борис Маркоч, наголосив – таке рішення треба було ухвалювати не зараз, а десятиліття тому. Адже з кожним роком залишається дедалі менше тих, хто відстоював територіальну цілісність Молдови зі зброєю в руках. І їхня жертва з точки зору історичної перспективи стає дедалі менше помітною.
Наразі перспективи розв'язання замороженого Придністровського конфлікту – туманні. Так само в тумані, тільки історичному, ризикують загубитися і події на берегах Дністра, про які зараз нагадують, здебільшого, лише червоні гвоздики в руках суворих чоловіків у камуфляжі. Яких 2 березня до Меморіалу в центрі Кишинева приходить дедалі менше.
Автор: Володимир Мисан-Мілясевич