З часів незалежності футбольний фанатський рух України виховав вже кілька поколінь патріотичних і свідомих громадян. Вони ніколи не стояли осторонь важливих суспільних і політичних змін у державі, а часто й були їхнім рушієм. Загартовані фізично і підковані знанням історії, футбольні ультрас одними з перших стали на захист України від російських загарбників. Про Героїв, які починали свій шлях із фанатського сектору, читайте в матеріалі.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Футбол 24. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Фанатське життя
Львів’янин Богдан Кріль на псевдо «Пірат» потрапив до фанатського руху «Карпат» у 2006 році. Хлопцю було майже 15. Він швидко влився в колектив і згодом став лідером молодіжної гілки угрупування Pride.
«Богдана з його товаришем Турецьким привів на наш сектор Володимир Пилипів, один із засновників нашої фірми, – згадує Антон Петрівський, боєць 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України, фанат ФК «Карпати». – Їх одразу прийняли в колектив. Дуже пишались ними, адже вони були кращими за нас у багатьох аспектах».
Рух футбольного хуліганізму прийшов до нас з Великобританії. Там фанатські угрупування називаються фірмами. На той час у Львові було кілька середовищ націоналістичного спрямування, які між собою товаришували. В певний момент вони вирішили сформуватись як повноцінна фірма Pride. Зі своїми правилами та символікою.
Богдан також долучився.
В той час з-за океану до України прийшло віяння «трьох іксів», Straight edge – ніякого алкоголю, куріння і неодуманих статевих актів. До патріотичних і націоналістичних переконань фанатів додались ще й ці. Раніше вони й палили, і вживали алкоголь. А потім взяли напрямок на спортивний і здоровий спосіб життя.
«Пірат» дуже швидко став лідером нашого молодіжного крила. Він ввів нові правила поведінки: інтенсивні заняття спортом, заборона вживати алкоголь і палити. До його нових ідей потягнулось і старше покоління», – каже Антон.
Ультрас «Карпат» часто збирались разом біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Перед матчами зустрічалися поруч зі стадіоном. Багато часу хлопці проводили на спільних тренуваннях в шкільних спортзалах чи в лісі поблизу міста. Там влаштовували спаринги. Займались боксом та іншими бойовими мистецтвами. Адже футбольні хулігани полюбляли влаштовувати бійки з опонентами з інших клубів.
«Найкращим видом спілкування поза стадіоном були футбольні виїзди в інше місто. З Богданом ми разом були в Білорусі та Молдові. Але частіше їздили по Україні: Одеса, Запоріжжя, Харків, Київ. Тоді фанати проводили разом день чи кілька, – розповідає Антон. – Їхали потягом чи автобусом, який винаймали. Вся дорога - це спілкування, обмін враженнями від футболу, планування виїзду. Якщо передбачалася гра з командою, де були фанати ворожих фірм, тоді планували, як будемо з ними битися. Богдан був одним із потужних бійців нашого середовища. Своєю харизмою він заряджав інших. У нього був такий магнетизм, що молодь хотіла за ним йти. Він був справжнім лідером, вожаком молодої зграї нашої фірми».
«Найбільше мені запам’ятався виїзд у Запоріжжя у 2010 році, – розповідає товариш Богдана по фанатському сектору Остап «Остапчик». – Добирались потягом у плацкартному вагоні. Постіль, звісно ніхто не брав. Усі ще були студентами чи школярами, тому економили. На футбол тоді ми так і не потрапили, бо не змогли дістати квитків. Але ввечері за містом домовилися зустрітись із фанатами «Металурга». Вже стемніло, лише світились фари автомобілів. Випав дощ, було болото. Домовилися, що опоненти будуть вдягені, а ми – без футболок. Бились, аж поки більшість із противників не лежали на землі. За правилами, якщо учасник бійки каже, що більше не б’ється, його не чіпають. Ми тоді перемогли. Але мусили швидко втікати, бо хтось сказав, що їде поліція. Це був мій день народження, мені тоді виповнилось 15 років. Такий подарунок приготували мені Богдан з хлопцями».
«В Ужгороді якось поліція взяла нас в оточення, – пригадує фанат львівського руху Назар «Мотик». – Народ збурився проти нас після того, як під час бійки комусь із суперників стало погано. Богдан того хлопця сам відкачав. Він завжди допомагав в таких ситуаціях. Місцеві йшли на нас з металевими прутами і камінням, а поліція взяла нас в коридор. Інший раз в Запоріжжі також довелось відкачувати фаната з іншого клубу, якому сильно дісталось. Всі швиденько зібрались і поїхали, а ми з Богданом залишилися, щоб йому допомогти. Потім наші суперники підвозили нас на вокзал. Прямий поїзд до Львова ми пропустили. Поїхали в Дніпро, а звідти через Київ – додому».
Хулігани «зелено-білих» нерідко бували у столиці. Попри те, що з київським «Динамо» у них були дружні стосунки, вони й там знаходили з ким помірятись силою.
«До Києва мали прибути фанати з Білорусі руху лівого спрямування, – розповідає Назар. – Ми їхали конкретно до них. Прибули за кілька днів до цього. Домовились, що знайомі впишуть нас на ніч. А виявилось, що вони не можуть. Ночували на сходовій клітці в підїзді. Другу ніч спали в якомусь поїзді в депо. На третій день ми йшли на стадіон, але так і не дійшли. Бо нас затримала поліція. Інший раз зустрічались з білорусами по домовленості неподалік Луцька. Тоді махач відбувся. Бились 20 на 20».
Богдан Кріль навчався у ліцеї №2 Львівської міської ради. Після закінчення вступив на філософський факультет Львівського університету імені Івана Франка. Проте найбільше цікавився історією України.
«Ми дуже багато з ним говорили на історичні теми. Спілкувались про національно-визвольний рух, про Українську повстанську армію, – розповідає Антон Петрівський. – Він дуже багато читав про це. Згодом він став одним із тих, хто проводив марші на честь наших героїв. Він був співорганізатором першої смолоскипної ходи на честь Героїв Крут, на честь створення дивізії «Галичина». Брав активну участь в патріотичних заходах не лише у Львові, але й по всій Україні. Богдан товаришував з одеським активістом і фанатом Максимом Чайкою, якого проросійські елементи вбили в Одесі за його націоналістичну позицію. Він приїжджав до Львова і в першу чергу зустрічався з Богданом. Ці зустрічі потім конвертувалися в патріотичні марші в різних містах, спільне вшанування героїв з іншими фанатськими рухами».
«Ми часто на районі виходили на турніки. Богдан брав із собою на прогулянку пса – лабрадора Айка, – пригадує Назар «Мотик». – У шкільні роки він також займався гандболом. Саме тому удар у нього був дуже сильний. Крім того він займався кікбоксингом, тайським боксом. Пізніше вибрав для себе напрям – кудо».
Богдан брав активну участь в Революції Гідності у Львові та в Києві. У рідному місті він боровся з проросійськими елементами, які працювали на шкоду Україні. Дуже часто використовував фізичну силу.
«Завдяки діям Богдана та інших молодих людей у Львові вдалося навіть за правління Януковича зберегти тверду українську платформу, – каже Антон Петрівський. – Тут «руський мир» у жодному випадку не зміг би втримати своїх позицій. За це я завжди буду вдячний Богдану».
Олексій Янін на псевдо «Індєєц» був представником фанатського руху «Rude Boys», який підтримував запорізький футбольний клуб «Металург».
«Олексій вперше прийшов на сектор на початку 2000-х. Це трохи інше покоління фанатів. Їх називали футбольними хуліганами. Вони займались спортом і були дуже модні. Багато хто тоді рівнявся на англійських фанатів, купував брендовий «шмот». Льоха був одним із таких. Завжди у перших лавах на бійках, ніколи не тікав, коли були трабли. Боягузом його ніхто не міг назвати», – пригадує Роман Акбаш, краєзнавець і вболівальник «Металурга».
«Індєєц» відомий у фанатських колах тим, що оголошував війну вболівальникам «Таврії» та «Шахтаря».
«Я був на цьому виїзді в Сімферополі. Це було перед стадіоном «Локомотив», де грала «Таврія», –каже Роман. – До цього між нами ворожнечі не було. Але тоді у них з’явились якісь претензії до наших хлопців. Пробували щось нам зробити, але Олексій миттєво дав їм відсіч».
Про бурхливе фанатське життя Олексія Яніна чимало пам’ятає і його товариш Платон, з яким свого часу вони утворили фірму Rude Boys.
«Познайомились з Олексієм вже на секторі у 2004 році. Раніше бачились на музичних сейшенах, котрі проводились у Запоріжжі в ті часи доволі часто, – розповідає. – Там тусувалась вся «незвична» молодь міста. Після року-півтора спілкування Олексій, я і ще 5-7 хлопців утворили свою фірму Rude Boys, яка проіснувала трохи більше року. Влаштовували спільні виїзди, бійки та вечірки. На той момент ми всі були доволі молоді. В такому віці фанатський рух - це важлива частина життя. Стати частиною чогось великого і спільного, об’єднатись з однодумцями. Всі тоді були трохи ідеалісти, занадто самовпевнені, молоді, повні сил, енергії й агресії, яку кудись треба було направляти. Ти проти уряду, проти поліції, проти всього. А поруч з тобою такі ж самі антисистемники, з якими разом легше і цікавіше бути проти. Основа, кістяк руху завжди як родина. Бо весь вільний час проводиться саме з ними. Спільні дні народження, весілля, похорони – все проживається разом».
Свого часу Олексій, як і певна кількість фанатів, втратив інтерес до футболу.
«Для Олексія футбол був далеко не на першому плані. Можливість захищати честь рідного міста, проводити час з однодумцями – ось, думаю, головні чинники його перебування у фанатському русі. Олексій почав ставитися до нього прохолодно у 2008-2010 роках. Потім ми кілька разів бачилися на тренуваннях. Після 2012-го зв’язок був втрачений зовсім. Олексій одружився, став батьком, пішов на війну добровольцем. Він на сто відсотків змінився, став іншою, кращою, людиною».
Новим захопленням Олексія стало єдиноборство. Кікбоксинг і тайський бокс, або муай-тай були його стихією. Влітку 2014-го він здобув титул чемпіона світу з муай-тай на змаганнях в Білорусі.
«Щоб залишатися в своїй ваговій категорії, йому доводилось виснажувати організм. Їв лимони натщесерце. Але він цим горів і дуже хотів перемогти», - згадує дружина Тамара Яніна.
Денис «Сталкер» Рачінський вперше прийшов на стадіон підтримувати «Динамо» у 14 років. Це був 2012-ий. Хлопець навчався в Українському коледжі імені Василя Сухомлинського в Києві. Займався карате. Проте найбільшим його захопленням були мандрівки до Чорнобильської зони, за що він і отримав псевдо.
Разом із фанатами київського клубу Денис багато їздив по Україні. Брав участь у боротьбі з проросійськими силами. А під час Революції Гідності виходив на барикади. Згодом вступив до Київського педагогічного університету імені Михайла Драгоманова на факультет історії та археології.
«Ми познайомились з Денисом в 2015 році, коли я вперше прийшов на стадіон. Але друзями ми стали не одразу, - пригадує Андрій Воінов. – Прискіпливо подивились один на одного, зрозуміли, хто ми і більше не спілкувалися. Та зрештою потоваришували, разом працювали, організовували походи на Коростишівський кар’єр. Наші стосунки були доброзичливі, завжди намагалися один одному допомогти».
Війна
З початком бойових дій на Сході України Богдан «Пірат» Кріль пробував вступити добровольцем в різні підрозділи, але йому не вдавалось. Тоді він зацікавився стрілецьким товариством, яке заснували фанати львівських «Карпат».
«У товаристві я проводив тренування для хлопців – розповідає Антон Петрівський. – Богдан хотів бачити себе в мілітарній темі, бо розумів що війна рано чи пізно буде. Мене декілька разів запитував, в який підрозділ іти. Після невдалих спроб взяти участь у АТО та ООС він знайшов «Азов». Там йому було абсолютно комфортно. Він потрапив в цю структуру за рік чи за два перед повномасштабною війною. Я йому сказав: «Чувак, це хороший вибір. Я тебе благословляю».
На думку Антона, більша половина футбольних хуліганів зараз на війні. Фанати носять нашивки і шеврони своїх клубів. Львів’яни мають герб «Карпат» на плечі та бронежилеті. В інших клубів теж є така традиція. Це чи не єдине, чим вони відрізняються від інших бійців.
«Людина, яка обрала шлях футбольного фаната чи хулігана, вже є воїном, – каже Антон. – Це і суперництво, і бійки з опонентами, перевірка на здатність подолати страх перед противником. Постійні тренування – це підготовка до складних ситуацій. Безперечно, це все дається взнаки, коли людина опиняється на фронті. Характер, сформований у вуличних бійках і на футбольних стадіонах, нікуди не дівається».
«На початку повномасштабного вторгнення ми з Богданом були на зв’язку – каже Назар «Мотик». – Вже тоді він був у Маріуполі. Писав, що він кулеметник і це – лише початок. Потім довгий час новин від нього не було. Згодом з’ясувалось, що він підтримував зв’язок лише з дівчиною, яка була його першим коханням».
Кохання свого життя під час війни зустрів і Олексій Янін. У той час він служив на базі «АЗОВу» в Юр’ївці.
«Це було 17 березня 2017-го, – розповідає Тамара Яніна. – Він постійно ставив мені вподобайки під фото. Вирішила йому написати. Вже через тиждень я зрозуміла, це та людина, яку я шукала і чекала. Закохалася. Почала відправляти йому з любов’ю складені передачки, а через місяць поїхала до нього. Містом наших зустрічей здебільшого був Бердянськ, інколи – Запоріжжя».
Згодом пара повінчалася у рідномі місті Олексія.
«Ми не хотіли гучного весілля. Тоді Олексій запропонував провести обряд вінчання на Хортиці. Вибрала собі старовинний одяг полтавської нареченої, в якому завжди мріяла вийти заміж. Олексію вишила сорочку. Він та його батьки – рідновіри, тож сам обряд вінчання провів їхній волхв на капищі. Мене садили на кожух. Ми проходили через калинові ворота – сплетену з гілок калини арку. Все дійство тривало близько двох годин. Було враження, що ми знімалися в якомусь фільмі».
У липні 2014-го Олексій сам пішов до військкомату. Після навчань поїхав в 54-ий ОМБр. Там служив рік. Наприкінці вересня 2015-го демобілізувався. Пробув вдома менше тижня. І поїхав в «Азов».
Після народження сина Олексій майже півтора року був із сім’єю.
«Я думала, що ми нарешті будемо разом, будемо тішитись синочку. Є квартира, є робота. Але в тилу Олексій не прижився. Не знайшов тут належної атмосфери і підтримки. А там хлопці гинули. Відправною точкою стала загибель його найближчого побратима на Світлодарській дузі в серпні 2019-го. Він поїхав на похорон. Побув ще 10 місяців вдома і сказав, що буде повертатись», – каже Тамара.
«Олексій завжди брав відпустку на день народження сина. Ми втрьох ходили розважатись. 21 лютого ще його ніхто не зачіпав, хоч була паніка, напруга наростала. А наступного дня подзвонив командир і сказав, щоб Олексій негайно прибув на базу в Юр’ївку. 23 лютого о 5 ранку я його проводжала. Син спав вдома, тому на вокзал я не пішла. Того ранку ми бачились востаннє», – згадує Тамара.
Після Революції Гідності Денис Рачінський був серед тих людей, які створили перший масштабний добровольчо-волонтерський проєкт «Цивільний корпус «Азов». Туди запрошував своїх найближчих знайомих і друзів. Разом вони боролися з агітацією проросійських сил, зривали їхні мітинги, концерти та зібрання. Попри це Денис не покидав досліджень Чорнобильської зони відчуження. Свою бакалаврську роботу також присвятив темі катастрофи на ЧАЕС.
«У своїх колах ми говорили, що скоріш за все війна буде і до цього треба готуватися, – каже Андрій Воінов. – Ми інколи їздили на полігони і вчилися стріляти чи вдосконалювали свої навички. Хтось міг просто читати книги про військову справу. За кілька тижнів до початку повномасштабної війни ми вирішили, що треба облаштувати бомбосховище, яке ми знайшли в одному з районів Києва.Викинули сміття, прибрали там, але так жодного разу туди і не потрапили, тому що разом пішли в один підрозділ ТРО».
Загибель
Богдан Кріль загинув 11 травня 2022 року під час оборони заводу «Азовсталь» у Маріуполі. Росіяни скинули бомбу на військовий шпиталь, в якому було багато поранених. Усі вони чекали на евакуацію.
«Спочатку ми дізнались, що в Боді пошкоджені очі. Ще жартували, що нарешті він справжній пірат. Тішились, що він живий. Але потім наш товариш Мілан повідомив, що Богдан загинув, бо в шпиталь прилетіли снаряди. Спочатку про це дізнались ми, а потім його рідні. Це був дуже болючий момент», – згадує Антон Петрівський.
Під час оборони Маріуполя загинув також і Олексій Янін. За офіційною інформацією це трапилось 7 квітня 2022-го.
«Востаннє розмовляли 21 березня. Після звістки про смерть Олексія, я попросила не дзвонити і не писати мені. Потрібен був час, щоб прийти до тями. Коли вже трохи оговталась, то дитину завалили подарунками, передачками. Намагалися в будь-який спосіб допомогти. Дуже багато людей нас підтримувало. Огорнули любов’ю, теплом і увагою. Я скільки буду жити, буду дякувати Богу за всіх цих людей», – розповідає Тамара Яніна.
У збірці письменника Андрія Чередніченка «Останній день. Розповіді про війну в Україні» Тамара описала свою з Олексієм історію.
Денис Рачінський загинув 20 березня під час чергування біля столичного ТРЦ «Retrovelle».
«Він разом зі мною і ще кількома нашими побратимами приймав бойові дії. І в нас влучила ракета «Кинджал», – згадує Андрій Воінов. – Тоді загинуло багато наших воїнів. Тіло Дениса знайшов наш побратим Даніель «Гімалай» Герліані. Через кілька місяців він також загинув на Запорізькому напрямку».
«Коли ми дізнались, що Дениса вже немає, відразу поїхали до його мами, – каже Андрій. – Нам було дуже боляче повідомляти про цю втрату. З цього моменту ми почали допомагати зі всіх питань: юридичних, моральних, фінансових. Рідних Дениса ми підтримуємо і надалі. Постійно спілкуємося з рідними померлих друзів».
Вшанування
Дениса Рачінського поховали 23 березня на Алеї Героїв Лісового кладовища у Києві. Поряд із ним згодом поховали його побратима – Даніеля Герліані.
«Такі втрати для усіх нас найболючіші, бо ми втрачаємо людей, які достойні кращого. Вшанування футбольних фанатів – це насамперед повага до них. Дехто й досі думає, що це хулігани, які тільки й можуть, що битись. Насправді – це великі люди. Це можуть бути і математики, й історики. Більшість з них завжди приходять на допомогу», – каже Андрій.
Восени 2022-го поблизу метро «Дарниця» у Києві створили мурал, присвячений Денису та Даніелю. Друзі хлопців по фанатському руху добиваються перейменування вулиць або скверів на честь своїх померлих побратимів.
Тіла захисників Маріуполя Богдана Кріля й Олексія Яніна досі не повернули рідним.
«Ми б дуже хотіли, щоб у Запоріжжі щось назвали на честь Олексія. Наприклад, вулицю. Він – титулований запорізький спортсмен. Не треба акцентувати, що він лише фанат футбольного клубу. Насамперед, він Герой і захисник України», – говорить Роман Акбаш.
«З 26 лютого 2022-го я їздив до Львова лише кілька разів на дуже короткий термін, – розповідає Антон Петрівський. – Усі поховання друзів і знайомих пропустив. Але я повернусь і про кожного з них обов’язково напишу великий текст. Мусимо спочатку дочекатися нашої перемоги. Сподіваємося, вона вже не за горами».
Авторка: Софія Ткачук