Бахмут і його околиці стали символом пекельних боїв із величезними втратами. В битві за місто гинуть не лише українські воїни, але й добровольці-іноземці. Розповідаємо про канадця Григорія Цехмістренка, ізраїльтянина Дмитра Фіалку та білоруса Олексія Вєщєвайлова, які віддали свої життя, захищаючи незалежність України.
Григорій Цехмістренко
У 1386 році Швейцарія отримала свого національного героя. Арнольд фон Вінкельрід під час битви під Земпахом прийняв на себе удари сотні ворожих списів. І ціною власного життя стримав просування ворожого загону, в той час як його побратими обійшли війська Леопольда ІІІ Австрійського і розбили їх, відстоявши незалежність Швейцарії.
Арнольд Фон Вінкельрід став прикладом самопожертви заради власної країни. Цю історію дуже любив Григорій Цехмістренко – канадець українського походження, який за мету свого життя обрав гасло – служити і жити заради інших. І всі, хто його знав, погоджуються – Григорій неухильно дотримувався цих принципів.
Григорій Цехмістренко народився 19 грудня 1994 року в Рівному в родині керівника та засновника агрохолдингу «Райз» Віталія Цехмістренка. Проте достаток аж ніяк не розбестив хлопця – він ріс чесним і цілеспрямованим, надзвичайно чуйним до інших людей та їхніх проблем.
Батько згадує, як у 9 років син прийшов до нього і сказав: тату, я хочу віддати своє серце Господу. З того часу і до кінця свого життя Григорій неухильно старався служити Богу.
«Він ніс світло, і це світло було не штучне, воно йшло прямо з його серця», – каже Віталій Цехмістренко.
Згодом, коли батько Григорія став депутатом Верховної Ради України, родина переїхала до Києва. Хлопець навчався у 89-ій школі на Печерську. Його однокласник і друг Олег Дячок згадує: коли Григорій тільки прийшов до них у клас, одразу заявив – пов’яже своє майбутнє зі збройними силами.
«Хтось мріяв стати поліцейським, хтось – космонавтом, а Григорій просто тоді сказав: я хочу бути військовим. І він до цього йшов, не збавляючи темпу. Для нього ще тоді, за партою, найвищою честю було воювати за свою країну, він нам про це неодноразового говорив», – згадує Олег Дячок.
Григорій ріс всебічно розвиненим хлопчиком – вивчав англійську та іспанську мови, грав у шахи, регбі та волейбол, займався тхеквондо, плаванням і сноубордингом, ходив на каное та байдарках. У 2011-му, коли Григорію було 16 років, родина Цехмістренків переїхала в Канаду, де згодом отримали громадянство. Григорій увесь час ішов до своєї мети – проходив курси з тактичної медицини в багатьох країнах, був на різних військових навчаннях – у США, Польщі, Чехії.
«Він дуже багато тренувався для того, щоб стати справжнім воїном. Гроші на різноманітні курси він заробляв влітку, працюючи на будівництві й інших важких роботах. Якщо б все скінчилося інакше, я переконаний, що він би без проблем пройшов відбір до Сил спеціальних операцій Канади або США, і зайняв би гідне місце серед кращих воїнів», – говорить Олег Дячок.
У перервах між навчаннями Григорій активно подорожував світом, працював в лікарнях у Мексиці, Танзанії, країнах Південної Африки, допомагав християнам-місіонерам у Зімбабве.
Григорій захоплювався Норвегією та Ісландією. Але Україна завжди залишалася для нього рідною. Він часто сюди приїжджав, щоб побачитися з друзями та відвідати родичів. У 2014 році, коли почалася Революція Гідності, Григорій повернувся до Києва – щоб бути зі своїми друзями на барикадах.
«Він прилетів о першій дня і одразу пішов на Майдан. Коли пішла перша лавина внутрішніх військ, він був серед тих, що залишилися і захищали барикаду до останнього», – каже Віталій Цехмістренко.
Тоді Григорія поранили, він отримав струс мозку і був затриманий. Батьки шукали сина на барикадах. Мати тримала його фотографію і питала: «Чи не бачили ви цього чоловіка?» Григорія впізнали товариші. Виявилося, що йому дали позивний «Говерла» – за зріст і добре та велике, як гора, серце.
«Коли ми визволили Григорія, я запитав: «Сину, чому так сталося?» Він відповів: «Коли пішли в наступ, багато чоловіків, які були на барикаді, злякалися цієї сили, і почали тікати. Ми з кількома іншими чоловіками взяли щити, палиці, і стримували нападників скільки могли», – розповідає Віталій Цехмістренко.
Григорій передчував, що буде велика війна, неодноразово ділився цими думками з батьками та друзями. Рідні намагалися відмовити сина від участі в майбутніх бойових діях. Але марно.
«Я пропонував Григорію втілити його давню мрію – вирушити на вітрильній яхті у навколосвітню подорож. Але товариш, з яким він зібрався їхати, вирішив іти на фронт, і Григорій теж пішов. Незважаючи на те, що він був дуже забезпеченою людиною, він свідомо зробив свій вибір. В Україні в нього не було батьків, яких треба було захищати, але він пішов на війну – заради своєї Батьківщини», – говорить Віталій Цехмістренко.
17 лютого 2022 року Григорій Цехмістренко повернувся з Канади до Києва. Під час розмови з друзями неодноразово наголошував – росіяни обов’язково нападуть з дня на день. Сам Григорій був готовий до цього. Жодного разу не сумнівався у своєму виборі.
«Коли 24 лютого в Києві прогриміли вибухи, Григорій одразу вдягнув форму, зібрав речі і пішов на заздалегідь погоджений пункт збору легіонерів. Він чітко знав, що робить і де йому потрібно бути в той момент», – каже Олег Дячок.
Спершу Григорій воював у складі полку «Азов». Там мав позивний «Дюрер» – на честь відомого німецького художника доби Відродження. Бився з росіянами у Гостомелі, захищав Мощун, воював на Херсонському напрямку. Згодом приєднався до Сил спеціальних операцій Іноземного легіону. Там узяв позивний «Грег». Друзі зазначають: Григорій поважав гриф «секретно», і ні друзям, ні батькам не розповідав, що і де він робив. Зазвичай, ділився смішними історіями, які з ним траплялися.
У своєму інстаграмі бойовий медик Григорій Цехмістренко активно закликав допомагати війську, звітував про отримані від волонтерів донати та речі. Коли зрідка приїжджав на відпочинок до Києва – обов’язково зустрічався з друзями. А наступного дня вже повертався на фронт, де рятував життя пораненим побратимам.
8 січня 2023 року Григорій востаннє провів вечір зі своїми рідними – на домашньому молитовному зібрання читали Біблію, слухали проповідь пророка, багато говорили. А наступного дня хлопець поїхав у Бахмут.
Григорій Цехмістренко загинув там у ніч проти 15 січня. За свідченнями товаришів, росіяни вдарили по позиції з РПГ. Після першого пострілу двоє членів групи отримали важкі поранення, і Григорій побіг надавати їм допомогу. Через деякий час росіяни вдарили вдруге. Вибух пролунав позаду Григорія. Він загинув, прикривши поранених своїм тілом. Григорію було 28 років. За відвагу його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
20 січня 2023 року в Києві відбулася церемонія прощання. Поховали Григорія в селі Чабани на Київщині. На могилі – величезне полотно червоних троянд із білим хрестом, над яким майоріють два прапори – український і канадський.
«Григорій любив Бога, був справжнім християнином і старався своїми вчинками бути подібним до Христа. Він ніколи нікого не засуджував. Коли був Майдан, він часто повертався додому без верхнього одягу, ми його питали – сину, де твій одяг? А він казав – я віддав тим, кому він був потрібен більше… Ми з дружиною не сказали Григорію – прощай, ми сказали йому – до побачення, сину. Ми знаємо, де він є, і ми з ним там зустрінемося», – каже Віталій Цехмістренко.
Дмитро Фіалка
1 вересня 2022 року семирічна Ліна Фіалка пішла у перший клас. Дівчинка знала – в школу її веде мама, бо тато Дмитро захищає її на фронті. Того дня чоловік вирушив на своє останнє бойове завдання. І коли Ліна на святковій лінійці співала гімн України, життя її тата обірвала ворожа куля.
«Я до останнього не могла повірити, що це сталося. Просто не могла уявити, що такі речі можуть трапитися зі мною. Сім років нашого спільного життя були як один нескінченний медовий місяць, і такі щасливі історії просто не можуть так закінчуватися», – говорить Єва Фіалка, дружина воїна.
Дмитро Фіалка народився у Львові 21 червня 1983 року. З дитинства захоплювався футболом. У 15 років за програмою репатріації виїхав до Ізраїлю. Закінчив там школу, відслужив у армії й отримав громадянство. Став тренером юнацької команди «Маккабі» у місті Беер-Шева. Під його керівництвом клуб потрапив у вищий юнацький дивізіон. Товариш та колега Фіалки Ярослав Біць, керівник футбольного клубу «Динамо Львів», пригадує – коли вперше з ним зустрівся, був вражений тренерським потенціалом ізраїльтянина.
«Він горів футболом, мав величезне бажання цим займатися. Його рівень був у рази вищий за наш місцевий, він був надзвичайно компетентним абсолютно у всіх питаннях, що стосувалися футболу, і був готовий працювати тренером, незважаючи на доволі обмежене фінансування».
Ярослав Біць познайомився з Дмитром у 2015-му. За рік до цього Фіалка повернувся до Львова – доглядати за хворою бабусею, яку дуже любив. Тоді ж він зустрів майбутню дружину Єву.
Наступного року Єва та Дмитро одружилися. У них народилися двоє дітей. Дмитро дуже любив доньку та сина, постійно з ними проводив час. Родині подобалося подорожувати, вони часто їздили на море в Очаків.
«В Очакові було дуже тихе море і степ біля нього. Ми жили на горі над морем у будиночках з контейнерів на базі відпочинку. В один із вечорів ми сиділи на кручі, Діма пив пиво, я – лимонад, бо була вагітна його сином. Діма подивився на море і сказав: ти знаєш, напевне, оце і є щастя. І це воно й було», – згадує Єва Фіалка.
У Львові Дмитро працював тренером дитячої футбольної команди «Локомотив». Його надзвичайно любили і діти, і колеги по роботі. Дмитро постійно вдосконалювався, проходив різні курси.
«Він створив групу у вайбері, де було близько трьох тисяч футбольних тренерів з усього світу. Він з ними абсолютно безкорисливо ділився своїми знаннями, які опановував на платних курсах. У 2020 році Дмитро подався на вакансію тренера у футбольний клуб «Шахтар». І з трьох тисяч заявок увійшов у топ-10 найкращих. Керівництво клубу було приголомшене його рівнем – в Україні про Дмитра тоді ніхто не знав, і його поява у топ-10 претендентів спричинила фурор», – розповідає Ярослав Біць.
Згодом Дмитро Фіалка перейшов працювати тренером у ФК «Львів», де тренував юнаків 2003 року народження. В останньому кубку України команда під його керівництвом обіграла київське «Динамо» і потрапила до фіналу. Але почалася повномасштабна війна.
За кілька днів до цього Єва говорила з Дмитром про ймовірний напад. Загроза висіла в повітрі, але чоловік був впевнений – росіяни побояться сунутися в Україну. Зранку 24 лютого Дмитро спав з дітьми, Єва якраз прокинулася, щоб їхати на роботу. Тут зайшла її мати і повідомила: росіяни бомбардують Київ.
«Я весь час ходила з широко розплющеними очима і не могла повірити, що це правда. А Дмитро зібрав речі і сказав: я йду до військкомату», – пригадує Єва.
В 2006-му році, під час проходження військової служби в Ізраїлі, Дмитро брав участь у війні проти ліванської Хезболли. В армії він був оператором протитанкової системи «Spike», в перекладі – Шип. Саме такий позивний він і взяв, коли вирушив на війну з росіянами.
У львівському військкоматі ізраїльтянина не взяли – незважаючи на бойовий досвід, у нього не було документів про взяття на військовий облік. Відмовили йому і в теробороні. Тоді Дмитро звернувся до львівського осередку «Правого сектору». Того ж дня став інстуктором.
«Його всі намагалися відмовити, крім мене. Я просто знала, і він знав, що прийняв правильне рішення, хоча міг взагалі не йти воювати і поїхати з нами за кордон. Його ніхто не міг від цього відговорити. Він вирішив іти на війну ще перед тим, як почався повномасштабний напад. Все тому, що він дуже любив Україну. І готовий був на все заради неї», – зазначає Єва.
Жінка разом з дітьми у перші тижні повномасштабного російського вторгнення виїхали в Ізраїль до родичів. Дмитро спершу тренував бійців на полігоні, потім відправився на передову. Про те, що він бере безпосередню участь у бойових діях, дружина не знала аж до травня, поки не повернулася додому з дітьми. Дмитро розповів про це Єві під час короткої відпустки.
«Він жодного разу не нарікав. Був дуже спокійний, розповідав, що стріляють, що йдуть бої, що є загиблі. Але ніколи, жодного разу не казав, що втомився, що хоче додому. Ні, він постійно був впевнений у правильності своїх дій. Знав, що воює за свою державу і за своїх дітей», – говорить Єва Фіалка.
31 серпня Дмитро востаннє зателефонував дружині. Говорили три хвилини. Чоловік сказав, що дуже втомився, бо встав о третій ранку, і тепер ітиме спати. Зранку наступного дня Ярослав Біць зв’язався з Дмитром. Той на емоціях розповідав, що їхню техніку підбили, триває перестрілка і вони повертаються на базу. Потім зв'язок урвався.
Вранці 3 вересня Єві подзвонив командир Дмитра і повідомив – її чоловік загинув. Через ворожі обстріли його не могли евакуювати з поля бою, і тіло забрали росіяни. Переговори про обмін тривали більше місяця – окупанти були впевнені, що ізраїльтянин мав високий ранг, і хотіли обміняти його на полонених високопоставлених російських військових. Завдяки дипломатичним зусиллям обох держав – України та Ізраїлю – тіло Дмитра все ж вдалося повернути додому. Ідентифікували його за металевою конструкцією в правій руці.
Дмитро заповідав поховати себе у Львові на єврейській дільниці Янівського цвинтаря біля дідуся з прабабусею. На площу Ринок, де прощалися з Дмитром, прийшли його вихованці у футболках з портретом тренера і банером на його честь.
На цвинтарі над могилою Дмитра стоїть тимчасовий дерев’яний пам’ятник. На вершечку – камінці, привезені його рідними з Єрусалима. На пам'ять про Дмитра Єва зробила тату на руці. Дві дати – і між ними коротенька лінія такого довгого і щасливого життя.
«Про чоловіка мені нагадує все. Кожен куточок Львова, де ми гуляли, наш улюблений ресторан. У нас вдома є арка над сходами, і кожен раз, коли він там проходив, хрустів об неї пальцями. Щоразу, коли під нею проходжу, я його згадую».
Ярослав Біць переконаний, найкращою згадкою про Дмитра був би футбольний турнір на його честь. Те саме планують зробити і друзі Фіалки в Ізраїлі. У школі, де він вчився, на його честь висадили дерево. І Єва, і Ярослав переконані – пам'ять повинна бути живою, і про подвиг Дмитра, який віддав життя за Україну, повинні пам’ятати всі.
Олексій Вєщєвайлов
Етнонім слова ерзя – угро-фінського народу, який проживає на території сучасної Росії – можна перекласти як чоловік, і як герой. Ерзянин Олексій Вєщєвайлов, який 26 вересня 2022 року загинув під Бахмутом, захищаючи Україну, без сумніву, був справжнім героєм. Мав позивний «друг Лєдяй», що на мові ерзя означає «жнець».
Олексій народився в білоруському Гомелі 18 січня 1991 року. Вчився на електрозварювальника. В 2011 році вступив на заочне відділення Полоцького державного університету. Мав батьків, дружину, з якою жив у цивільному шлюбі, та двох дітей – дочку та сина. На перший погляд – звичайне життя. Та за цими сухими біографічними даними ховається воїн, який свідомо віддав своє життя, боронячи країну, яка стала йому рідною.
Побратим і друг Олексія Вєщєвайлова, Юрій Рябий, пригадує – вперше Олексій приїхав в Україну під час Революції Гідності, в якій брав активну участь. Вже тоді, надихнувшись свободою, громадянин Білорусі вирішив – саме в Україні є той потенціал, який допоможе звільнити пригноблені Росією корінні народи, серед яких були і рідні Олексію ерзя.
«Він дуже прагнув змін. Він свідомо хотів жити тут і не лише збоку спостерігав за змінами, а й був їх частиною. Він дуже хотів змін і в самій Білорусі. Але казав, що поки переважна більшість населення ще до цього не дозріла. А тут – в Україні – він бачив, що можна щось було робити», – говорить Юрій Рябий.
З Олексієм Юрій познайомився в 2017 році через свого сина Володимира. Вони разом з Олексієм воювали в батальйоні ОУН і часто приїжджали в Тальне до батьків Володимира. За дуже короткий час Льоха, як називав його Юрій, став дуже близьким в сім’ї Рябих, і згодом вже сам приїжджав до них на ротацію та свята.
Свій бойовий шлях в Україні Олексій Вєщєвайлов почав у 2015 році в «Правому Секторі», згодом перевівся в добровольчий батальйон ОУН, а в 2017-му приєднався до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, де служив на посаді кулеметника. Воював у всіх гарячих точках. За оборону Авдіївки отримав медаль.
В 2017-му Олексій Вєщєвайлов підписав контракт. Після трьох років служби мав отримати українське громадянство. Але у січні 2019-го, коли служити залишалося лише рік, Олексій отримав відпустку і вирішив поїхати в Білорусь провідати батьків і кохану. Завжди їхав потягом, але цього разу, щоб було швидше, вирішив скористатися автобусом.
«Саме водій автобуса його і здав. Льоха по дурості засвітив свій український військовий квиток, а ще у нього на дні сумки був прапор підрозділу з підписами побратимів. Водій тут же «стукнув» у КДБ. Саме кадебешники Льоху і взяли в автобусі», – розповідає Юрій Рябий.
Пригадує, як у лютому 2019 року отримав конверт без зворотної адреси з білоруським штампом. У листі було лише три слова – «Алексея арестовали. Сообщите». Лист таємно написала і відправила бабуся Олексія. Сам він тоді сидів у слідчому ізоляторі, де його пресували, вимагаючи зізнатися у найманстві.
Олексія визнали винним. Засудили до позбавлення волі строком на 2 роки і 6 місяців із відбуванням покарання у виправній колонії.
Олексій свідомо визнав провину, розраховуючи на мінімальний вирок. Ольга Решетилова, координаторка медійної ініціативи за права людини, брала активну участь у захисті чоловіка і намагалася зробити так, щоб його видали Україні. Але зіткнулася з великою проблемою – в Олексія не було навіть посвідки на проживання в Україні.
«По суті для української влади він був ніхто – просто іноземний громадянин. За контрактом для отримання громадянства йому залишалося служити ще рік. Але і контракт той був складений так, що навіть за величезного бажання ми його не могли б використати як підставу для переведення Олексія сюди. Після кількох місяців поневірянь я вийшла на Леоніда Кучму, який тоді був головою ТГК у Мінську. Він перейнявся долею Олексія, і через Лукашенка нам вдалося домовитися, щоб вирок пом’якшили. І Олексія перевели з колонії на так звану «хімію» – примусові роботи», – говорить Ольга Решетилова.
Сидячи у в’язниці, Олексій подумки був на полі бою зі своїми побратимами.
«Він зміг в Україні через інтернет замовити екстрактор гільз для кулемета. І пише мені – сходіть на пошту і заберіть, а я, як приїду, з ним відразу піду на війну», – згадує Юрій Рябий.
Після звільнення Олексій одразу повернувся в Україну. Але тут зіткнувся з проблемою – у 72-й бригаді його відсутність вважали самовільним залишенням військової частини. Він надав усі необхідні документи. Почався довгий і безперспективний процес поновлення на військовій службі.
«Його документи по пів року тримали. Кілька разів здавалося, що все – пройшов, і тут його завертала контррозвідка. Бо думали, що його у Білорусі перевербували, і він може становити небезпеку. Але кожного разу він знову йшов і знову виборював своє право битися за Україну», – каже Юрій Рябий.
Тим часом в Олексія закінчився термін перебування в Україні. Додому він не міг повернутися – на кордоні його депортували б і заборонили в’їзд. 24 лютого 2022 року, коли почалася велика війна, Олексій взяв речі і пішов у 72-гу бригаду. Вже стояв на плацу, як до нього підійшли контррозвідники і вивели за межі військової частини.
Олексій не опустив рук. Записався у Білоцерківську тероборону – туди його відразу взяли, адже мав бойовий досвід. Як тільки був створений Іноземний легіон, Олексій вступив до його лав – і вирушив у бій. У травні в бійця народився син Максим. Батько бачив його лише на фото – малюк, який тягне руки до об'єктива.
30 вересня 2022 року в Естонії мав відбутися Ерзянський національний з’їзд. Олексій отримав запрошення, і мав всі шанси виїхати – йому вдалося оформити документи. Але в останній момент передумав – не захотів кидати товаришів. Натомість з передової записав відео до делегатів з’їзду. Як виявилося – останнє в своєму житті.
«Моя мета на цьому з’їзді – закликати всіх представників фіно-угорських народів піднятися на боротьбу з диктатором путіним. Без перемоги в Україні ми не зможемо говорити про деокупацію наших земель. Дуже багато сказано про ущемлення наших мов, культур, історії, потрібно проявити нашу тверду волю і битися за наші цінності не словом, а ділом. Тому закликаю тих, хто може битися, зі зброєю в руках вступати до лав ЗСУ», – говорив Олексій у зверненні.
26 вересня 2022 року він разом із побратимами облаштовували позиції біля села Зайцеве, що під Бахмутом. Олексій якраз копав окоп, коли почався ворожий обстріл з гранатометів. Третій боєприпас вибухнув над окопом. Уламок потрапив Олексію в голову.
«Хлопці намагалися проводити серцево-легеневу реанімацію. Але безуспішно. Він помер у них на руках», – каже Юрій Рябий.
Поховали Олексія у Тальному на Черкащині. В останню путь проводжали друзі та побратими. На могилі розвіваються три прапори: жовто-блакитний, червоно-чорний та біло-червоно-білий – національний прапор вільної Білорусі. З родини на похорон не зміг приїхати ніхто – в Білорусі за рідними Олексія досі пильно стежить КДБ.
У вересні Юрій Рябий хоче поставити пам’ятник Олексію. Та разом із побратимами воїна переконаний, найкращим вшануванням загиблого захисника було б посмертне надання йому українського громадянства.
«Він віддав за нашу державу своє життя, такого не можна забувати, і його подвиг ми повинні оцінити достойно, щоб пам'ять про нього була завжди. І найменше, що ми повинні зробити – добитися, щоб йому таки дали громадянство країни, за яку він загинув», – говорить Юрія Рябий.
Автор: Володимир Мисан-Мілясевич