Текст підготований командою Petropavlivka.City у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
8 травня Вікторія Міхно мала б святкувати свій День народження, приймати подарунки та всміхатися, разом з донечками готувати святковий стіл та чекати коханого з війни...
Вікторія мріяла, що чоловік Віктор зможе приїхати до дому і разом відсвяткують іменини. Проте замість вітань, у свій день народження, вона приймала співчуття й проводжала свого коханого у останній вічний путь. Цей день вже ніколи не буде святковим, бо завжди нагадуватиме невгамовний біль та найдорожчу втрату.
Віктор Міхно
Автор: З сімейного архіву
На 29-му році життя загинув воїн-захисник окремої механізованої 93-ї бригади «Холодний Яр» Віктор Міхно. Він був мінометником в мінометному взводі мінометної батареї механізованого батальйону. Загинув Віктор в бою на Харківщині на напрямку Ізюм-Барвінкове. Війна забирала ще одного з кращих наших воїнів, забрала майбутнє у чоловіка, який прагнув жити зі своєю дружиною та донечками у вільній країні, бути корисним людству.
Віктор Міхно
Автор: З сімейного архіву
Важкі це втрати для друзів, односельців та найбільше болю зазнають рідні захисників, адже вони втрачають, ніби частинку себе. Направду дуже важко наважитися на розмову з рідними у найскрутніші ці дні. Але ми поспілкувалися з дружиною захисника Вікторією. Згадали, яким був Віктор татом, чоловіком, сином. Вікторія залюбки поділилася з нами маленькими сімейними таємницями їхнього спільного з Віктором щасливого життя. Говорили і про радісне, і про тривожне: останнє побачення, остання розмова і довге мовчання...
Родина для Віктора була Всесвітом
Віктор народився в селі Українське, де пройшло його дитинство та юність. Виріс у багатодітній родині: він був п’ятим і наймолодшим у сім’ї, мав ще двох сестер і двох братів. Мама працювала в сільському господарстві. Татка Віктор не бачив. Можливо тому вже його родина: кохана дружина і донечки стали його Всесвітом. І саме прагнучи захистити свою родину Віктор рішуче йшов на війну...
Віктор з родиною
Автор: З сімейного архіву
Служба за контрактом
Перший контракт на службу Віктор заключив 2013 року. Тоді нас всіх сколихнули події на Майдані, а потім війна.
— На війну Вітя пішов одразу після Майдану. Воював, поки його не комісували за станом здоров’я. Почалися госпіталі, лікування. І щойно він поправив здоров’я, як знову пішов на війну. Встиг попрацювати на шахті «Степова», саме звідти він пішов на службу за контрактом удруге. Це був серпень 2020 року. Він так хотів миру в країні, що не шкодував себе. У січні була в нього операція на коліні, на службі ця проблема з'явилася, бо були навантаження великі. Одну ногу прооперували. І він був удома на реабілітації, коли вже розпочалися всі ці події. А потім Вітю й інших хлопців викликали на службу, це було ще з 15 лютого, хоч він мав бути на реабілітації до 21 лютого. Щось вже готувалося на той час. А вже 23 лютого їхню бригаду відправили в Сумську область. Ще війни не було, а вони потягом поїхали, сказали їм, що ніби-то для укріплення кордонів треба. Солдати нічого не знали. Погрузили їх у вагони й поїхали, — розповідає Вікторія.
Віктор Міхно
Автор: З сімейного архіву
Останнє побачення
— З 24 лютого нам один раз вдалося побачитися, але не вдома. Ми до Віті їздили, коли їх переправляли з Сумської області в Харківську, то він був проїздом у Близнюках, це не далеко відносно. Ми не знали стовідсотково, чи побачимося, бо Вітя казав: «У нас так швидко все міняється. Ми навіть не знаємо куди їдемо». А тут під вечір вони зупинилися в Близнюках. Ми з рідними поїхали та мали годину на побачення, — згадує Вікторія.
Віктор з донечкою
Автор: З сімейного архіву
Бригаду накрила ворожа артилерія
24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення рф до України. Віктор на той час воював за контрактом. Із 23 лютого його з побратимами направили в Сумську область: він був в Охтирці, Тростянці, Великій Писарівці. Пройшов там пекло на цьому напрямі. А потім всю бригаду відправили на Харківський напрямок — Ізюм-Барвінкове. І там трапилася трагедія. Бригаду «накрила» ворожа артилерія. Одночасно в бою полягло 11 солдат.
З поховання Віктора
Автор: Ірина Ситнік
Удома чекали дзвінка від чоловіка й татка
Вікторія в той вечір відчула, що щось сталося, адже чоловік мав їй зателефонувати, але дзвінка не було.
— Хоча б раз на день Вітя мені телефонував. Завжди намагався вийти на зв’язок, сказати, що живий-здоровий. В окопах зв’язку немає, я це знаю, тож він у моменти тиші телефонував нам. У той день ми з ним поговорили, Вітя обіцяв, що ввечері ще поговоримо, але дзвінка не дочекалася. І наступного дня, і так чотири дні тиші, — розповідає Вікторія.
Люди стали на коліна, щоб провести Героя
Автор: Ірина Ситнік
Нестерпне хвилювання не полишало жінку. І відчуття того, що щось сталося недобре не давало спокою. Почалися пошуки...
— Я знайшла телефонний номер командира бригади в якій служив Вітя. Написала повідомлення, але на нього мені ніхто не відповів. Телефон чоловіка був поза зоною досягнення. 6 травня я знову зателефонувала командиру, його телефон був поза зоною. Я не заспокоювалася. Коли побачила, що командир знову на зв’язку, зателефонувала, але мені не відповіли. А через деякий час командир мені передзвонив, — розповідає Вікторія.
Поховання Героя
Автор: Ірина Ситнік
Із розмови з командиром:
— Я вам писала за чоловіка. Зрозумійте, ніколи такого не було, щоб він не зателефонував до дому. Четвертий день тиша, — говорить Вікторія.
— Розумію, але хіба вам нічого не говорили, бо це не наша компетенція надавати інформацію. Вам мали повідомити із військкомату, — пояснив командир.
Живий коридор
Автор: Ірина Ситнік
Серце замирало при розмові, вона вже розуміла, що сталася біда.
— Я питала: як і коли загинув чоловік? Почула, що загинув він 2 травня, їх накрила артилерія. Ми з ним 1 травня останній раз говорили. Він мене ще запитував про подарунок на День народження, 8 травня маю іменини. Вітя казав, що сережки купить, якщо вуха проколю. А я казала, що мені краще аби він сам приїхав. Та нічого не вийшло, — згадує Вікторія.
Поховання воїна
Автор: Ірина Ситнік
Він прагнув вибити ворога зі своєї країни
У день народження Вікторії: у садибі відкриті ворота, у дворі стоїть труна... Закрита труна... Покрита синьо-жовтим прапором...
Прощання з воїном
Автор: Ірина Ситнік
Вона просила його, щоб він до дому повернувся живий і здоровий. Не вірить і досі, що його немає.
— Він пішов захищати країну свідомо. З Сумської області, коли телефонував, то казав: «Ціль така в мене — вибити ворогів побільше». За оці два з половиною місяці він до дому не приїздив, а йому так хотілося, хоч трішки вдома побути, хоч туди й назарад. Дітей побачити. Не судилося... — каже Вікторія.
З родиною
Автор: З сімейного архіву
Родина була його Всесвітом
Віктор і Вікторія познайомилися 2012 року. Одружилися 2015 року. Сім’я поповнилася двома красунечками-донечками. Зараз старшій Єві 6 років, меншій Кірі ще немає 3 рочків.
— Він був найкращим татком і чоловіком. Він так старався, щоб ми були щасливі. Дуже сильно нас любив. Коли він вперше пішов на контракт, він приїздив на вихідні до дому. Діти його відпускати не хотіли. Такі прив’язані до татка, — розповідає Віка.
З дружиною Вікторією
Автор: З сімейного архіву
Він дуже спортом любив займатися. Пробував себе в різних дисциплінах, має безліч медалей, зокрема з кікбоксингу. Спорту присвячував і в зоні АТО.
— На першій ротації на Донеччині був Вітя. Якось прислав фото, де займається спортом — зробив з підручних матеріалів штангу: знайшов дві шлакоблочини й металеву трубу. Написав: «Оце така в мене штанга». Вітя зайжди був активним і спортивним, — говорить Вікторія.
Віктор з донечкою
Автор: З сімейного архіву
Не почув татко, як його менша донечка вивчила нове слово
— У той день, коли була остання розмова з чоловіком, наша менша доня промовила слова «мамуля» і «папуля». І я всі оці дні телефонувала і хотіла сказали, що він тепер не просто папа, а «папуля». Але він так про це й не дізнався. Мені ж перед очима і зараз наші спільні прогулянки до лісу. Маємо великого собаку Тайсона, коли Вітя до дому приїжджав, то гуляли з Тайсоном і дівчатками в лісі. Вітя останнім часом мало вдома був, але коли приїздив, чи на вихідні, чи у відпустку ми увесь час проводили разом з доньками. Такі ми там щасливі на світлинах. Листаю сімейні фотознімки і більше не віриться, що не буде вже сімейного фото, — згадує Вікторія.
З донечками в лісі
Автор: З сімейного архіву
Згадує і зізнається, що до останнього вірила, що він, її коханий чоловік, живий...
— Я чекала чого завгодно: що телефон загубив, що може тяжко поранений, але живий... Вітя, коли пішов воювати, то говорив: «Як повернуся з війни, на шахту не піду більше працювати. Хочу знайти таку професію, щоб людям користь приносити», — говорить дружина Вікторія. — Більше він не мріятиме, не пригорнить нас. Але хочемо, щоб всі знали, яким він був за життя і запам’ятали його саме таким: найкращим чоловіком, татком, сином, братом, другом...