Текст підготований командою Краснопільської газети “Перемога” у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
Я, Бондаренко Тетяна Олександрівна, жителька міста Тростянець Сумської області, хочу поділитися переживаннями з приводу жорстокої загибелі брата Вишньова Дмитра Олександровича (1981 року народження), жителя села Боромля.
Дмитро народився та виріс у селі Бранцівка Краснопільського району. Він був енергійним, життєрадісним, товариським, завжди готовий прийти на допомогу. Найбільша радість в його житті була донька. Йому нічого не давалося легко: завжди кудись поспішав, завжди якісь проблеми. Казав: «Чому життя таке несправедливе: одним усе і відразу, а іншим нічого»…
У жовтні минуло сім місяців як ми провели в останню путь нашого Героя. 24 лютого о 6.37 мама телефонує мені, щоб попрощатися, бо вони найперші відчули на собі увесь жах війни. А о 7.57 телефонує Діма і говорить, що був у пеклі, побачив справжню війну: вибухи, усе у вогні, військова техніка. Він уже встиг зробити декілька рейсів своїм авто до прикордонних сіл, щоб евакуювати людей. Ми почали переживати за нього, бо знали, що вдома не сидітиме. Тим більше, що доньку, яка могла його втримати вдома, він відправив у безпечніше місце.
Тростянець був окупований уже на другий день повномасштабної війни. Всі новини про переміщення ворожих військ по місту дізнавалися з соціальних мереж та від брата.
Діма і одного дня не сидів вдома. Доки був зв’язок зідзвонювалися. Він ходив охороняти підприємство ТРІЗ від мародерів, на якому працював; їздив у Суми по ліки, харчування для дітей, памперси; возив до Тростянця молоко. Ми просили, щоб сидів вдома. Але він говорив прямо, що не може сидіти без діла, хоче чимось допомагати, бути корисним. Це вже зараз ми дізнаємося, що завдяки своїм поїздкам. Діма знав, де розташовані ворожі блокпости, в яких напрямках рухалася ворожа військова техніка, спілкувався з нашими військовими. Ми не мали звички робити запаси продуктів. Тому уже другого дня війни були без хліба. Було трішечки борошна, але ми не розуміли, скільки все це триватиме.
І коли брат їхав з молоком у наше місто, привіз нам хлібину, яку отримав у селі при роздачі кожному домогосподарству по одній. Це був найсмачніший хліб в житті. Зв’язок ставав гіршим. Телефонні розмови були все коротшими. Ми просили його не їздити у Тростянець, але він заспокоював, що є людина у місті, яка домовляється про коридори.
З 8 березня зв’язок взагалі був поганим. Спілкувалися за допомогою смс: «Як ти?», «Нормально», «У нас тихо», «Сьогодні дуже стріляють», «Їде багато техніки», «Я знаю». Ці повідомлення були заспокійливим. Остання довга розмова була 8 березня вночі. Так як я найменша сестра в родині та ще й в окупації, то за мене і моїх двох дітей найбільше переживали рідні. Говорив такі речі, які у вічі ніколи не сказав би. Зробили висновок – війна показала, хто є хто. Я просила брата, щоб сидів вдома заради мами, бо вона дуже переживає. «Для мамулічки (лише він так її називав) я готовий на все» – відповідав.
10 березня він з Краснопілля в Тростянець віз продукти нам та нашим рідним. Був перший «зелений коридор» для жителів міста. На російських блокпостах його авто дуже ретельно перевірили, телефон не перевіряли. У нас вдома він хотів трішки зарядити телефон, бо у Боромлі на той час декілька днів світла взагалі не було. У нас теж дуже часто вимикався. Заряджаючи телефон, він щось в ньому переглядав, і видно було, що не хотів, щоб ми це бачили. Ще раніше чоловік попереджав усіх рідних, щоб у телефонах нічого не було пов’язаного з війною, а якщо і є, то треба видаляти. Бо у місті були уже випадки, коли забирали людей в полон через інформацію в телефонах. Діма випив кави і збирався їхати. На вулиці було холодно, мороз. Просили, щоб залишився. Тепер дуже шкодуємо, що не переконали залишитися. Ми попрощалися з ним востаннє…
Годин через 3-4 зателефонували родичі з Краснопілля. Через істерику та плач сестри важко було відразу щось зрозуміти. Вона зателефонувала Дімі, щоб дізнатися, як дістався додому. Їй відповів російський військовий і повідомив, що Діма в них, і якщо все не розповість, то живим його можемо не побачити. В телефон було чутно як Діма каже, що все розповів, і удар, від якого він застогнав. Після цього на дзвінки ніхто не відповідав. Ми почали у вайбері писати повідомлення, на які отримували відповіді наче від Діми, але точно знали, що то не він. Мамі боялися говорити правду. Думали, що ще трішки і буде якась вісточка від брата.
Але чекати не було сил, треба було щось робити. Наступного дня написали у Фейсбук оголошення про зникнення. І нам зателефонували люди, які бачили це затримання: Діму зупинили на блокпосту, почали перевіряти машину, документи, телефон, відразу кинули на землю, зав’язали руки, очі. Десь півгодини його так тримали, а потім кудись повели. Після цього його машиною їздили росіяни. Свідки кажуть, що коли його затримали, з машини хтось встав і пішов геть. Хто це був, куди пішов – ніхто не знає. Хоча від мого будинку до блокпоста хвилин п’ять їхати, де ця людина могла взятися, не розуміємо.
12 березня зателефонувала знайома в істериці – її чоловік та батько пішли з дому і не повернулися. Ми ризикнули і пішли до російського блокпоста. Це був перший мій вихід за двір за час окупації. Було дуже страшно: чутно було десь неподалік вибухи, воняло соляркою від танків, гул машин, які орки забрали у місцевих жителів і літали на них по місту. Цього дня був другий зелений коридор. Так як у нас не було світла, то тепла та води теж не стало. Я йшла з надією, що дізнаюся щось про Діму і зі спокійною душею поїдемо коридором з міста.
Коли ми підійшли до блокпоста, відразу помітила братову машину: номера зняті, побита фара, на дзеркалі їхня червона стрічка. До нас підійшов молодий російський солдат. Ми йому розповіли, чому прийшли. Обіцяв, що до нас підійде якийсь їхній командир і дасть відповіді на наші питання. Ми довго чекали. Повернувся цей самий молодий солдат і сказав, що все буде нормально. За чоловіка та батька знайомої сказав, що у них знайшли якісь фото в телефоні і відпустять, як тільки з’ясують якісь обставини. За Діму нічого не говорив. Я запитала прямо – чи він хоч живий? Солдат відповів, що вони нікого не вбивають і мій брат обов’язково живий. Дивився в очі і таке говорив. Я запитала, чи можна забрати машину. Він знову зам’явся і сказав, що залишать її, коли будуть йти з міста. Ми повернулися додому. Залишити місто не дозволяла ситуація.
Наступного дня чоловік вирішив сам сходити до «орків«. Але одному йому йти було небезпечно, тому пішли разом і взяли з собою молодшого сина. Надіялися, що з дитиною вони нам шкоди не завдадуть. Цього разу до нас підійшов їхній головний, але знову довелося чекати. Він нам сказав: «Ничего не знаю. Я в этой игре всего лишь пешка». Ми і в нього запитали за машину і його відповідь нас насторожила. Йому хтось вищий за званням (не розуміюся у званнях) наказав спалити машину, але він вирішив лишити її собі. Це був перший дзвіночок. Але не хотілося думати про погане.
14 березня я зі знайомою знову пішла до росіян. Ми хотіли йти на вокзал, де тримали полонених. Нам дозволили пройти, але стежка була замінована і ми побоялися. Почали шукати інший шлях і натрапили на військових, які трохи відрізнялися від тих, яких ми вже бачили. Виявилося, що це військові ДНР. Вони були злі, грубо розмовляли з нами, гнали нас назад. Знову знайомій сказали, що її чоловіків відпустять, як з’ясують деякі обставини. А за брата знову нічого. «Будемо лишати місто, відпустимо всіх« – так вони говорили.
15 березня ми поїхали третім зеленим коридором з міста. Уже в Полтавській області зателефонували на гарячу лінію, повідомили про зникнення брата. І чекали… Як тільки дізналися, що Тростянець звільнили, всіх знайомих і незнайомих почали обдзвонювати, зв’язалися з МНСниками, з тими, хто втік з полону, але все було марно.
А 28 березня уже зателефонували рідні і сказали, що знайшли нашого Діму закатованим у гаражі за місцевою адміністрацією. Саме там перебували на момент окупації офіцери чи полковники (тобто найголовніші). Точніше його знайшли 26 березня, але не могли впізнати. 27 березня брат Віталій його пізнав, а вже 28 березня ми його провели в останню путь.
Важко писати, яким його знайшли. В цій жахливій історії наче нічого особливого немає, адже багато і інших людей було вбито і закатовано. Але не дають спокою деякі деталі: що знайшли в телефоні; чи, можливо, в документах? Що знав Діма, що його побоялися лишити живим? Хто ця людина, яка була з ним в авто?
Розслідуванням ніхто не займається, на жаль. Ми кожного дня пригадуємо якісь деталі, аналізуємо їх, складаємо до купи, спілкуємося з знайомими. Зробили висновок, що він володів інформацією, небезпечною для росіян і для тих, хто їх підтримував; передавав дані про переміщення російських військ нашим військовим. Мій чоловік згадав, що Діма йому одного разу проговорився, що в нього в телефоні є дуже багато інформації, яку він видаляє, але вона не видаляється. Ще знайомі розповідали, що кілька разів бачили його з нашими військовими. Крім того, чомусь інших забирали у полон і саджали у підвали або везли на Росію, а його знайшли саме біля офіцерського лігва та ще й зі страшними слідами тортур. Пізніше була знайдена ще одна людина з такими ж слідами тортур, але там є докази її дій: вона співпрацювала з нашими військовими.
Також мама розповідає, що часто зідзвонювалася з ним. Розповідала, скільки селом і в якому напрямку рухалася ворожа техніка. Відправляла повідомлення. Діма потім попросив, щоб вона все видалила зі свого телефону. Не раз говорив, що якщо з ним щось станеться, то щоб вона знала – він в неї герой. Дмитра затримали 10 березня. Ми вважаємо, що цього ж дня його і закатували. Він вранці постригся, поголився. Коли його знайшли 26 березня, то на обличчі не було щетини, а вона в нього росла дуже швидко.
І не дає спокою ще один момент: коли Діма зник, у його будинку хтось проживав. А коли деокупували Тростянець та Боромлю, той чоловік зник. Час від часу, коли спілкуємося з людьми, дізнаємося нові деталі в цій історії. І все частіше виникають думки, що хтось навмисне його здав, бо є навіть боромляни, про яких він знав, те що не треба. Шкода, що нікому немає діла до цього, ніхто не займається розслідуванням.
Сподіваюся, що коли закінчиться війна, Вишньова Дмитра Олександровича все ж таки згадають як людину, яка зробила свій внесок, щоб наблизити перемогу. Він забагато знав. Він – ГЕРОЙ!
Нещодавно дізналася, що жителька села Бранцівки, коли вони були в окупації, запитала у "днрівця" за нашого Діму. А він перепитав: це той, що возив молоко? Його уже немає – сказав.