Добровольці із 55 країн допомагають українцям боротися проти російської навали. Азербайджанець Зія Надіров, білорус Олексій Скобля, поляк Кшиштоф Тифель віддали свої життя за свободу і незалежність нашої держави. Розповідаємо їхні історії.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Maailm. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Надіров Зія Афат огли
Live fast, die young. Саме таким – коротким, але дуже насиченим і яскравим було життя азербайджанця Зії Надірова. Який загинув, захищаючи чужу, але разом з тим таку рідну йому країну.
Зія Надіров народився 4 січня 1982 року в Баку. Рідні згадують, що з дитинства його цікавило абсолютно все – великий світ був сповнений можливостей. І Зія не втрачав нагоди взяти від нього абсолютно все, що можна. При цьому прагнув здобути все самостійно.
«Він за освітою був сходознавцем, вивчав історію і культуру. Але дуже любив працювати руками. В Баку він мав можливість влаштуватися на вищі посади в компанії «Самсунг», але вирішив почати з самих низів – простим столяром, який створював меблі для торгових залів. Згодом він перейшов на вищий рівень, і дійшов до того, що оздоблював сусальним золотом резиденції нафтогазових компаній у Баку», – розповідає Богдана Надірова, дружина Зії.
Зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася у 2009 році, коли той приїхав в Україну до свого друга, з яким у Радомишлі хотів відкривати меблевий бізнес. З підприємництвом не склалося, зате Зія знайшов одразу два кохання – свою майбутню дружину Богдану та Україну. І вирішив тут залишитися назавжди.
«Він дуже любив Україну за відкритість. Казав, що у нас тут як мала Америка – кожен може говорити що і де хоче. На відміну від Азербайджану, де було надзвичайно патріархальне суспільство. Навіть його рідні, коли сюди приїжджали, теж казали, що в нас тут дух свободи, якого немає в них вдома», – говорить Богдана.
Після одруження Зія Надіров залишився в Боярці. В родини народилося двоє синів – Тамерлан та Ельнур. У перервах між роботою Зія разом з дружиною будували власний будинок, який був головною мрією чоловіка. Сини їм допомагали.
«У нього були золоті руки, він все робив сам», – каже Богдана Надірова.
Коли в Україні почалася Революція Гідності, азербайджанець, не вагаючись ні миті, поїхав у Київ на барикади.
«Ми спочатку возили на Майдан продукти та медикаменти. Потім Зія залишився на барикадах – вчив хлопців, як правильно робити коктейлі Молотова. Вже тоді він нарікав, що не вистачає зброї. Бо вони пробували відстрілюватися від «беркутів» пневматичними гвинтівками. Зія казав, що так не можна, це страйкбол якийсь, треба щось серйозне», – розповідає Богдана.
Після Революції Гідності Зія Надіров продовжував жити і працювати в Боярці. Відчував себе повноцінною частиною українського суспільства. Дуже добре знав українську мову. Дружина хитрістю змусила чоловіка її вивчити – просила, щоб виконував домашнє завдання із старшим сином. Богдана пригадує епізод, який характеризує ставлення азербайджанця до країни, яка стала йому рідною.
«У Боярці є велика вірменська діаспора. Одного разу Зія пішов до місцевого чоботаря, вірменина. А якраз тоді між Азербайджаном і Вірменією знову почалася війна за Нагірний Карабах. І от цей вірменин Зію питає: що думаєш про це все? А Зія йому каже – слухай, що тут думати, ми з тобою в Україні зараз живемо, чого нам турбуватися за те, що там відбувається? Треба про Україну думати, а не про Карабах».
23 лютого 2022 року, за день до повномасштабного нападу Росії на Україну, Зія зібрався разом з колегами по роботі. Вирішували, що робитимуть, якщо почнуться бойові дії. Наступного ранку, коли пролунали перші вибухи, Зія зібрав речі й пішов записуватися до місцевої територіальної оборони. Чоловік мав дуже добру військову підготовку – на початку 2000-х служив снайпером в особистій охороні азербайджанського президента.
З першого разу записатися в ТРО не вдалося: спочатку не було місць, потім – зброї. Коли вороги підійшли зовсім близько до Києва, Зія відправив дружину з дітьми до Польщі. Казав, що поки вони тут, в нього серце не на місці, і він не зможе нормально воювати.
«Коли ми поїхали, він потрапив у 112-ту бригаду ТРО, облаштовував позиції під Чорнобилем, був розвідником-штурмовиком. Виконував бойові завдання за лінією фронту – дуже гарно вмів мімікрувати під росіян. Але про бойові завдання він мені розповідав надзвичайно мало, постійно віджартовувався, слав смайлики, казав, що в нього все добре», – говорить Богдана Надірова.
Побратими дуже любили і цінували Зію, який взяв собі позивний «Бабай». За вміння його вважали одним із найдосвідченіших у підрозділі. У перервах між боями азербайджанець ремонтував і вдосконалював стрілецьку зброю. Був безвідмовним, завжди ділився з побратимами усім, чим тільки міг.
Богдана підрахувала – з початку повномасштабної війни і аж до загибелі чоловіка, бачила його усього 18 днів. Під час однієї з нечисленних відпусток у серпні 2022 року Богдана із Зією поїхали в Бородянку. І там, стоячи в розтрощеній музичній школі, дружина запитала чоловіка: чому росіяни це роблять з українцями?
«Він мені відповів, що це – війна невігласів-росіян з освіченими людьми – українцями. Що росіяни по своїй суті дуже обмежені. І через цю обмеженість намагаються знищити все те прекрасне, що створили ми, не розуміючи його сутності. І ще додав, що бореться за наших дітей. І за те, щоб українці нарешті зрозуміли, за що вони борються і за що помирають», – каже Богдана Надірова.
Востаннє вона спілкувалася з Зією 30 листопада, на свій день народження. Чоловік написав їй коротеньку смс – що любить і дуже сумує, і так хоче додому, що аж пищить. Богдана попросила його записати голосове повідомлення – щоб почути його голос. Зія відповів, що зробить це одразу, як з’явиться зв'язок. Але вже 3 грудня до Богдани подзвонив побратим її чоловіка.
«Він повідомив, що Зії більше немає. Казав, що він першим пішов дорозвідувати позицію, і підірвався на ворожій міні. Загинув на місці».
Зія Надіров загинув смертю хоробрих під Бериславом Херсонської області. Не дожив до свого 41-річчя всього місяць. Поховали азербайджанця на Алеї Слави у Боярці. На могилі – вінки та фото Зії. Зі світлини він дивиться спокійно та впевнено, немов кажучи: все буде добре.
«Ми живемо у своїх діяннях, у тому, що ми зробили. Зія живе у своїх дітях, я коли на них дивлюся, завжди бачу його. Він завжди навколо мене, про нього нагадує все – фото, меблі, які він власними руками зробив, собака, якого він приручив, оцей будинок, який він власними руками збудував. Він був мені не просто коханим чоловіком, але і дуже добрим другом. Головне про нього – це пам'ять, жива пам’ять», – каже Богдана.
Олексій Скобля
«Можливості людини обмежуються лише морально, фізично можна багато що пережити. Доти, доки віриш. І виходу немає лише з могили, поки живий – вихід завжди є». В цих рядках – весь Олексій Скобля, білорус, який загинув за Україну. І який до останнього вірив в те, що саме завдяки збереженій незалежності нашої держави його рідна земля теж стане вільною.
Олексій Скобля народився 14 березня 1990 року в Мінську. Ріс спокійним і врівноваженим. Сестра Катерина Шабунь пригадує, що брат дуже любив читати фантастику і грати в комп’ютерні ігри. Завжди заступався і захищав молодшу сестру, хоча часом міг її довести, як то кажуть, «до ручки».
«Ми з ним слухали різну музику. Одного разу їхали на авто в село, і всю дорогу сварилися, хто буде яку касету слухати. І от він, щоб поставили саме його музику, мою касету заховав. Ніде не могла її знайти. Коли ми вже їхали додому, розбилася банка з молоком і залила килимки в машині. Як же я на нього сердилася, коли під одним із них батьки знайшли мою касету, повністю залиту молоком», – згадує Катерина Шабунь, сестра Олексія.
У школі Олексій цікавився історією, був членом кількох клубів, які займалися історичною реконструкцією. Навчався в автомеханічному коледжі. Поступив в інститут, але тут в Україні почалася Революція Гідності.
«Він досить спокійно сприйняв Майдан, бо тоді ще вважав, що це були внутрішні справи. Але потім, коли Росія напала на Україну, окупувала Крим, почалося АТО, він зрозумів, що потрібно об’єднуватися і допомагати українцям. Він вважав, якщо Україні вдасться відстояти свою незалежність, то потім вдасться і білорусам створити вільну і незалежну від Росії державу», – каже Катерина.
На початку 2015 року Олексій Скобля прийняв рішення – щоб була вільна Білорусь, потрібно спочатку відстояти Україну. Одного дня він швидко зібрав наплечник і пішов. Сказав, що поїхав на заробітки. А через два тижні родина Олексія дізналася – він зголосився добровільно воювати за Україну.
Батьки намагалися відмовити сина, телефонували йому, просили повернутися. Але Олексій був незламним.
«Він розумів, що воювати з режимом в Білорусі безцільно – нас було занадто мало. Тут зловлять, посадять і вб’ють у тюрмі. Ті, хто готові на все заради країни, повинні їхати в Україну, воювати, набиратися досвіду і вже потім працювати над звільненням нашої країни», – розповідає Артем Грот, побратим Олексія Скоблі.
Артем познайомився з ним на початку 2016 року під час служби у 8-му полку Сил спеціальних операцій у Хмельницьку.
«Він здоровенний такий був – 120-130 кілограмів. Я дивувався - як він узагалі в спецназ потрапив. Але за пів року він дуже схуд. Вибудував правильне харчування, займався кросфітом, тренуваннями. Він став для всіх прикладом. Сильно вражала його мотивація працювати над собою», – каже Артем.
Схожими спогадами ділиться і волонтерка Ольга Гальченко, знайома Олексія Скоблі.
«Я з ним познайомилася у 2015 році, коли він приїхав долучитися до тактичної групи «Білорусь». Він мені нагадував гнома з «Володаря перснів», такий бородатий і насуплений. Я його спочатку трохи побоювалася, але потім зрозуміла, наскільки він цікавий і класний».
Олексій Скобля, позивний «Тур», був першим із тактичної групи, хто офіційно поступив на контракт в українську армію, отримав посвідку на проживання та військовий квиток. На рахунку бойового медика Олексія Скоблі – сотні врятованих життів.
«Ми були на території противника, я наступив на міну, мені відірвало стопу. Першим до мене підбіг Тур, наклав турнікет, надав першу медичну допомогу. Саме він і врятував мені життя, – ділиться спогадами Артем Грот. – Він працював як машина, як робот, як справжній Тур, евакуював, витягував, в нього не було жодної помилки, просто красавчик».
Крім роботи бойового медика, Олексій Скобля був небайдужим до збереження пам’яті бойових побратимів. Особисто брав участь у вшануваннях загиблих, їздив отримувати орден «Народного героя» за загиблого білоруса Олексія Черкашина.
Приблизно за півтора року до повномасштабного нападу Олексій захотів мирного життя. Він одружився, планував опанувати мирну професію, вивчав можливості стажування в ІТ-компаніях. Але все змінило 24 лютого 2022 року.
«Ми знали за добу-дві, що буде війна. Олексій сприйняв це абсолютно нормально. Він був народжений для війни, для подвигів. І зі здоровим азартом, як боєць ССО, сприйняв повномасштабний напад Росії», – каже Артем Грот.
За день до свого 32-го дня народження, 13 березня 2022 року, група Тура потрапила у російську засідку поблизу Мощуна на Київщині. Авто, яким їхали бійці, впритул розстріляли росіяни. Олексій отримав важке поранення – куля зачепила аорту. Розуміючи, що не виживе, Тур наказав решті групи відступати. А сам, смертельно поранений, залишився прикривати їхній відхід.
«Через дві-три години після цього група під прикриттям танка повернулася на позицію, де була засідка. І забрали тіло Тура», – каже Артем.
«Коли його привезли в шпиталь, всі медики були в шоці. Адже саме він щодня привозив поранених до них, а тут привезли його самого», – додає Катерина Шабунь.
Олексія Скоблю, згідно з його останньою волею, кремували в Києві. Прах віддали батькам. Останній свій спочинок Тур знайшов поблизу села, де народилася його мама.
«Він був язичником і не вірив у православ’я, для нього було дуже важливо, щоб з ним попрощалися, як з вікінгом, щоб тіло його не ховали у землю, а кремували», – каже Артем Грот.
На честь героя-білоруса переіменували вулицю в Хмельницькому – навпроти військової частини, де він служив. У самій частині на почесному місці висить його портрет. За бойову звитягу Олексія Скоблю нагороджено званням «Героя України», а також орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів.
«Герої живуть до того моменту, поки ми про них пам’ятаємо. Тому для пам’яті про Тура треба робити все – називати на його честь вулиці, ставити пам’ятники, відкривати меморіальні дошки. І головне – говорити про нього, бо він своїм життєвим прикладом показав усім нам, як виборюється свобода. І яка її справжня ціна», – каже Артем Грот.
«Було б добре, якби на його честь заснували якийсь фест реконструкторський, або подію. Або ж якусь премію його імені, пов’язану з реконструкторством або історичними дослідженнями», – додає Ольга Гальченко.
Кшиштоф Тифель
«Коли я стану старим, то буду мати про що розказати. Історія моя почнеться так: одного разу я зустрів трьох добрих людей. Є багато чого розповісти. Зараз хочу сказати, що дуже вдячний за те, що ви зробили для мене, хоч і не мали». Ці слова Кшиштоф Тифель, польський військовослужбовець, який воював за Україну, адресував трьом своїм друзям волонтерам – Марціну, Криштіану та Томеку. Надворі була осінь 2022 року, Кшиштоф знімав відео десь у степах Донбасу. А його друзі у Польщі молилися, щоб він повернувся додому живим і неушкодженим. На жаль, цього не сталося. Кшиштоф Тифель, якому було 33 роки, загинув 4 грудня 2022-го під Бахмутом на Донеччині. До останнього подиху роблячи те, чому присвятив усе життя – захищаючи слабших.
Кшиштоф Тифель народився 25 серпня 1989 року у Ченстохові. Був третьою дитиною з чотирьох – мав сестру та двох братів. Мама пригадує, Кшись з дитинства ріс воїном.
«Він змалечку любив гратися в солдатиків, розставляв їх у бойові порядки, вигадував стратегії. І дуже, дуже сильно хотів потрапити у скаути. Його прийняли, заледве йому виповнилося шість. Допомогло те, що наша тітка була керівником групи. І з того часу скаутинг залишився із ним назавжди», – розповідає Рената Тифель.
Кшиштоф в усьому намагався бути схожим на старшого брата, також великий вплив на його виховання мали тато й дідусь. Хлопець ріс в дусі патріотизму, і був надзвичайно чутливий до страждань інших.
«Він був такий собі лицар нашого часу, дуже скромний, завжди ставив себе і свої проблеми на останнє місце», – каже Рената.
Досягнувши повноліття, Кшиштоф Тифель пройшов курс стрибків з парашутом, був членом стрілецької асоціації, відвідував різні табори виживання, був інструктором зі скелелазіння та членом Асоціації силових служб. У 2015 році прийняв військову присягу, перед тим закінчивши філософський факультет. Згодом отримав звання магістра менеджменту у Ченстоховському політехнічному університеті.
«Він дуже любив ліс, гори, мотоцикли, подорожі. Гарно грав на гітарі, брав участь у видовищних фаєр-шоу. Дуже любив життя», – каже Рената Тифель.
24 лютого Кшиштоф зрозумів – він потрібен українцям. Потрібен для того, щоб допомогти їм захистити власну незалежність. Залишилося переконати батьків.
«8 березня син прийшов до мене з трояндою. Я побачила, що його щось турбує, і запитала про це. Він мені сказав – мамо, я хочу поїхати в Україну. Дуже добре пам’ятаю той момент, я відчула, ніби з мене витекла вся кров. Що могла я сказати своєму дорослому синові? Тільки те, що приймаю його рішення, і вірю, що він повернеться цілим і неушкодженим», – розповідає Рената.
Кшиштоф казав мамі, що він має багато військових знань і міг би навчати інших. Розповідав, що потрібно всіляко допомагати, адже сильніші напали на слабших. Наголошував, що Польща може стати наступною, якщо не зупинити росіян в Україні.
«Я знала свою дитину, і не намагалася відмовити. Його рішення було безповоротним. Таким він був. У ньому не було страху. Він був готовий покласти життя за справедливість», – говорить Рената.
Кристіан Васнєвський, польський волонтер, познайомився з Кшиштофом у квітні, коли той тренував бійців тероборони у Рівному. Одразу після цього вирішив – буде допомагати своєму співвітчизнику всім, чим зможе. Надто вже вразила його мотивація Кшиштофа.
«Кшиштоф казав: я все життя вчився захищати людей. І коли тут вчу українців захищатися, і сам тут воюю, то хтось із тих, хто не має такого досвіду, як я, може зберегти собі життя», – згадує Кристіан Васнєвський.
Кшиштоф Тифель надзвичайно ретельно навчав українських бійців. Друзям розповідав – тренування на полігоні він дуже не любить, але не через саме навчання. А через те, що сильно прив’язувався до людей, яких тренував. І потім, коли на фронті деякі з них отримували поранення і навіть гинули, Кшиштоф дуже себе картав за це. І постійно просив командування перевести його в зону бойових дій.
«У травні в нас було два великих свята – причастя племінника та племінниці. Кшиштоф тоді мав приїхати додому на півтора тижні, але не зробив цього. Пояснив – якщо поїду, то ті люди, яких я треную, не отримають того, що мали б. І підуть на війну менш кваліфікованими. А я за них відповідаю», – розповідає Рената.
Ярослав Ковальчук, голова культурно-просвітницького центру імені Томаша Сосновського, познайомився з Кшиштофом Тифелем у квітні 2022 року. Коли впорядковував старий польський цвинтар у Шпанові біля Рівного.
«Він був дуже відкритою і щирою людиною. Такий худенький, зовсім не схожий на великих і дужих солдатів, але в ньому була якась внутрішня сила», – пригадує Ярослав Ковальчук.
У серпні 2022 року Кшиштофу Тифелю вдалося перевестися у зону бойових дій. Він став солдатом Іноземного легіону. Мамі казав, що ходить в дозори і не воює. Не хотів зайвий раз хвилювати. Хоча небезпека була завжди поряд.
«Він мені написав – я щойно стратив своє шосте життя. Вислав фотографію, де тримає в руці свої нові берці. І в одному з них велетенська діра, яку пробив уламок снаряда. Але сам Кшиштоф не постраждав», – розповідає Кристіан.
Друзі списувалися в месенджерах, зідзвонювалися, коли могли, по відеозв’язку. Кристіан знав, що Кшиштоф воює під Бахмутом, на зв'язок часом доводилося чекати по шість днів.
«Востаннє я написав йому в день, коли він загинув. Відповіді не було. А потім я побачив, що в тому районі, де вони були, загинули воїни з Іноземного легіону», – каже Кристіан.
Кшиштоф Тифель загинув 4 грудня 2022 року поблизу Бахмута від вогнепального поранення. Прах його вирішили розділити – частину урочисто поховали на цвинтарі в Рівному, іншу – на кладовищі у його рідній Ченстоховій. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Я був на цвинтарі в Рівному, до мене підійшла жінка і запитала, чия це могила. Коли розповів, вона була шокована. Не могла зрозуміти, чому поляк пішов на війну і віддав своє життя за Україну», – говорить Васнєвський.
Після перемоги друзі Кшиштофа хочуть поставити йому пам’ятний знак на полігоні, де він навчав українців боронитися від ворожої навали. Мама планує написати про сина спогади. Ті, хто знали Кшиштофа, переконані: головне – це не втрачати про нього добру пам'ять.
«Зараз будується нова історія польсько-українських стосунків. Ця війна показала, хто є братом і нашим союзником, а хто – ворогом. Польський народ показав, як вони приймають наших людей, як ставиться до нашої країни їхня влада. І ті люди, які воювали, будуть героями для обох народів. Пам'ять Кшиштофа буде добре пошанована», – впевнений Ярослав Ковальчук.
Автор: Володимир Мисан-Мілясевич