Текст підготовлений командою Володимирець.City у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
28 жовтня 2022 року на подвір’ї Великоцепцевицького ліцею, Антонівської тергромади, відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки пам’яті Олександру Гоцкому, захиснику України, воїну ЗСУ, десантнику, який віддав своє молоде життя на полі бою у жорстокій війні проти російської агресії. Але кожен наш Герой вартий того, аби про нього знали більше, аніж скупі слова повідомлення про загибель, чи слова прес-релізів отаких меморіальних подій. Яким ти був, козаче поліський, воїне український?
Солдат Олександр Олександрович Гоцкий з 29 листопада 2019 року по 24 травня 2022 року служив навідником першого десантно-штурмового відділення першого штурмового взводу шостого десантно-штурмового батальйону військової частини АО 284. Загинув 24 травня 2022 року в селі Берестове, Бахмутського району, Донецької області при виконанні військового обов’язку від вибухових травм.
Сповіщення про смерть дрібними буквами несло горе у родину: «...навідник першої десантно-штурмового відділення, солдат Гоцкий Олександр Олександрович, 26.08.1997 року народження,.. вірний військовій Присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, загинув 24.05.2022 року поблизу населеного пункту Берестове, Бахмутського району, Донецької області. Причина смерті: вибухова травма...». Сповіщення прийшло на Рівненський ОТЦК та СП, з проханням сповістити... батька та матір. А батьки вже десь із хмарок зустрічали душеньку дитини.
Любили його дівчата, бо красень
Молодий, статний красень, широкоплечий та гожий, зі смуглявим обличчям та пухкими губами. З-під чорних брів, таких ідеальних, що й дівчата заздрили – глибокий пронизливий погляд карих очей. Кохали його дівчата, крутились поряд, бо мав добру дружелюбну і щиру вдачу. А він любив життя, жив свої молоді квітучі весни. Аж поки не прийшла війна…
Лариса Іванівна Михайлицька, рідна тітка загиблого, скрушно починає свою розповідь про Олександра:
– Останніх три роки не міг дочекатися закінчення військового контракту. От-от влітку, чи десь на початку осені мав-би дослужити своє і розпрощатись з армією. Одружитись хотів, сім’ю будувати надумав. Але не встиг. Боже ж мій, яка скорбота… Навіки лишився у солдатській формі і берцях – Воїном, десантником.
Загинув Олександр на полі бою не один цієї холодної весни, навколо села Берестове Бахмутського району, Донецької області тоді йшли важкі бої.
– Певно мав лихе передчуття щодо своєї долі, – тремтливим, сповненим сліз і болю голосом, каже тітка загиблого, – Востаннє бачились на похороні Наді, його матері, яку взимку збила машина, а через місяць, не прийшовши до тями, вона померла. Тривожився він дуже. Мало розказував про те, як йому там. Та й причина зустрічі була далека від радості.
Переїхали жити у прабабину хату
У двохтисячному році сім’я Гоцьких з села Висове, Сарненського району, переїхала жити в село Нетреба, Вараського району, бо отримали тут у спадок хату від прабабусі.
Олександр народився 26 серпня 1997 року і, будучи старшим із трьох дітей, все своє коротке життя намагався бути гарним прикладом для наслідування меншим. Хоч самому було нелегко, але завжди лишався підтримкою для брата і малолітньої сестрички, опікунство над якою після смерті матері взяла на себе тітка Лариса.
Осиротів Олександр давно – замінив батька своїй родині
Шість років тому раптово помер батько хлопця – Олександр. Тож Олександр, Віталій і неповнолітня Аліна лишились круглими сиротами. Сашко ще після смерті тата взяв відповідальність за менших, тому з усіх сил допомагав матері, брату і сестрі.
– З останньої зустрічі, – згадує тітка, – запам’ятався мені Сашко, як кажуть, не в собі, – нервовий і надміру схвильований. Приїхав лише на кілька днів, бо мав повертатися у Львів, де проходив службу. Там його чекала кохана дівчина, майбутня дружина.
Раптом двадцять четвертого лютого відкритий напад росіян. Обстріли Києва. Військовослужбовців частини ДШВ, де служив Олександр Гоцкий, зразу направили в Ірпінь, Бучу, а далі на Донецький напрямок – скупі розповіді Саші тітці нічого доброго не обіцяли.
Військової кар’єри не планував, але служити пішов
З військового комісаріату 22 листопада 2019 року був відправлений для проходження фахової підготовки на військову службу за контрактом.
– До початку своєї отакої, скажемо, військової кар’єри, варто сказати, Саша віднісся спокійно, може через спокійний характер, – згадує тітка, – хлопець не хотів військової кар’єри, та не відмовився, коли о сьомій ранку 2019 року додому навідались з військкомату і вручили повістку. Пішов одразу на контракт, без солдатського досвіду, бо «срочки» він не служив. З матір’ю Олександра ми ще тоді їздили у Львів, коли він присягав на вірність Україні.
Армійські солдатські будні проходили по-різному. Брав участь в бойових діях ООС з 11 жовтня 2020 по 4 липня 2021 року на сході України. Там один місяць служби рахувався за три.
Кухар-кондитер і активіст у школі
За фахом Олександр Гоцкий був кухарем-кондитером. Здобував освіту у Володимирецькому ВПУ №29, куди вступив після закінчення Великоцепцевицького ліцею у 2014 році.
– Навчався з нами не з першого класу, – згадує однокласниця Оля Козярець, – а прийшов у нашу школу в другому семестрі восьмого.
– Найперше, що асоціюється в мене з Олександром – це його щира посмішка і водночас серйозний не по роках погляд. Хоч ми і були однокласниками, та складалося враження, що він був набагато старший. Завжди ввічливий, – пригадує інша однокласниця, Людмила Китун, – завжди готовий прийти на допомогу. До навчання відносився теж серйозно, був розумним. Що стосувалось загальношкільних заходів, то ставився до цього відповідально. Гарно співав, часто ведучий вечорів. Мав хорошу пам’ять, а сцена – то було його хобі. Гарної зовнішності хлопець, наче світився своєю добротою, тому одразу знаходив спільну мову з людьми. Ми сиділи близько за партами, він кожної перерви розповідав нам щось цікаве.
– Пам’ятаю його тихим, спокійним, доброзичливим, він багато часу проводив з дівчатами, – пише мені у повідомленні Леонід Булботка, ще один однокласник загиблого, який нині теж боєць ЗСУ, – Саша ніколи не сперечався. Був розумним, бо я інколи, навіть, у нього списував.
А класна керівничка, Людмила Степанівна Вознюк, з сумом розповідає про Олександра Гоцкого так:
– Січень 2011-го, урок в моєму 8-Б класі, раптом у двері постукали, на порозі стояв новий учень, його привів тато. Їхня сім’я тоді переїхала жити в сусіднє село Нетреба, тож дитина мала навчатися в нашій школі. Вродливий чорнявий хлопчина з гарними іскристими очима, що випромінювали доброту.
Сашко одразу влився в колектив, але виділявся тихим, спокійним, врівноваженим характером. Я ніколи не помічала, щоб він на когось розгнівався або підвищив голос, або не послухався. Пам’ятаю своїх учнів одинадцятикласниками. Ми тоді готували багато загальношкільних заходів. Саша на той час вже став високим струнким красенем, в якого були закохані чи не всі дівчата у школі. А я використовувала його харизму, залучаючи хлопця до всіх концертних програм. Не знаю, чи хотілося йому виступати, чи ні, але ніколи мене не ослухався, хоча через природну скромність і сором’язливість, йому було не зовсім легко бути артистом.
Потім, після закінчення школи, я бачила Олександра кілька разів. В одній із розмов, хлопець поділився планами на майбутнє, що, закінчивши вище училище, був задоволений професією кухаря.
Саша, за словами вчительки, мав золоті руки і щедре серце, йому пропонували працювати в одному з київських ресторанів, але відмовився, бо важливішим для нього на той час було піклуватися про менших брата і сестру, та маму:
– Звичайно, я знала про всі ті випробування, які підкинула йому доля, а коли в 2019 році почула, що Олександр за контрактом служить в ЗСУ і де саме він служить, то з тривогою і хвилюванням цікавилась ним. І тоді, мабуть, я зрозуміла, наскільки відповідальною людиною він був. Спочатку взяв на себе піклування про рідних, а пізніше – за Батьківщину. Звістка про загибель Олександра Гоцкого розбила мені серце. Якщо колись він був просто одним з моїх учнів, випускників 2014 року, то тепер цей хлопець для мене Герой, і назавжди залишиться Героєм у моєму серці і, я думаю, в серцях тих, хто його знав, – закінчує свій спомин Людмила Вознюк.
Сироті-воїну в Україні виплат не передбачено
Як виявилось, по сухій букві закону, будь-яких виплат, обіцяних державою у випадку загибелі під час виконання військового обов’язку, найближчі родичі полеглого Героя не можуть отримати, тому що він – сирота, без батька і матері, ні дружини, ні дітей, та й опікуном нікому не став. Рідних першої лінії – батька чи матері нема. Тож, і компенсації за втрачене життя нікому отримати, рідних немає.
«Мамо, не плач. Я повернуся весною…»
Вкінці травня, у розпалі квітучих садів зустрічали домовину з загиблим молодим воїном-десантником, дитиною-сиротою, старшим братом-татом та земляком всі люди Великих Цепцевич і Нетреби на колінах. Оплакували Олександра Гоцкого чи не в кожній хаті. А творча Юлія Новак-Голубєва написала про захисника-Героя від імені Матері-землі вірш:
Лопати ріжуть мене по живому.
У моїм серці нині риють яму
Ах, сину!
Породила тебе, викохала,
Тримала на ногах, годувала.
Любив мене, боронив мене, загинув.
Беру тебе в обійми
І від ніжності ти млієш,
Розпадаєшся на атоми…
Ти повернувся в моє лоно
Тс-с! Спи спокійно, сину...
Пам’ятна дошка на фасаді школи нагадуватиме про подвиг
Пам’ять про солдата-десантника 80-ї ДШБ Олександра Олександровича Гоцкого нині у меморіальній дошці на фасаді Великоцепцевицького ліцею чорним повисла, а у свідомості односельчан – маркером ціни, яку платить Україна за волю, незалежність, світлу долю нашу.
На урочистому меморіальному заході цього жовтневого дня були присутні Микола Юрах – військовий капелан, ієрей ПЦУ та отець Антоній, настоятель місцевого Свято-Покровського монастиря, який і відслужив молебень за загиблим.
– Дай Боже, щоб ця меморіальна дошка стала першою й останньою на фасаді нашої школи! – мовила у своєму слові до присутніх Олена Сергіївна Гребень, очільниця Антонівської тергромади, у якої теж чоловік нині на службі, – Бо пішло до війська з нашого села майже двісті хлопців. Хай вони всі вернуться живі і з перемогою. А ми – молімось і за їх здоров’я, і за душі загиблих українців і борімось, допомагаймо і підтримуймо захисників!
Староста громади Валерій Кіпер та директорка Великоцепцевицького ліцею Надія Волощук разом з рідними Олександра Гоцкого, вчителями, учнями й місцевим людом поклали осінні різнокольорові квіти до пам’ятної плити Воїну України.
Є таки родина у сироти – велика і дружня. Ми єдині! Наш козак з незнищенного роду – вічного непоборного українського народу. Вічна пам’ять тобі, Олександре!