Вийшов третій епізод YouTube-програми «Нація, яка пам’ятає» з Лєрою Лаудою. Це проєкт платформи пам’яті Меморіал, що розповідає про збереження пам'яті загалом, досвід України й інших країн у цій сфері. Це глибокі розмови, покликані знаходити відповіді на складні питання.
Цього разу гостею програми стала Оксана Довгополова – співзасновниця та кураторка платформи культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії. Вона розмірковувала про те, яким має бути наш національний меморіал, ділилася про незвичні меморіали в інших країнах світу та місця пам’яті про війну, які вже нині створюють в Україні.
У попередніх програмах:
Антон Дробович, керівник Українського інституту національної пам'яті України, розповідав про Національне військове меморіальне кладовища.
Антон Лягуша, академічний директором магістерської програми «Дослідження пам'яті і публічна історія» в Kyiv School of Economics ділився, зокрема, про те, як берегти пам’ять про вбитих в окупації.
Що таке національна/колективна пам’ять?
За словами Оксани Довгополої, таке поняття з’явилося у 20-ті роки ХХ століття. І досі немає чіткого визначення колективної пам’яті, утім є певні критерії, за якими можна розуміти це поняття.
«Колективна пам’ять – не те, що ми пам’ятаємо нейрофізіологічно. Певною мірою пам’ять тут – метафора. Йдеться про набір знань про минуле та способів інтерпретації цих знань, що дає нам можливість відповісти на запитання: «Хто я? Що для мене важливо? Хто я – як частина цієї спільноти?», – пояснює Оксана Довгополова.
У минулому можна знайти точки опори, каже науковиця.
«Для нас важливі події Майдану 2014 року. Як ми вписуємо це в наше знання про себе? Українці не хочуть коритися авторитарній владі і готові протистояти їй. Готові не погоджуватися і перемагати. Розповідаючи цю історію, ми кажемо: «Ми такі». І ми хочемо рухатися вперед із цим знанням. Розділяємо це знання з іншими людьми і це нам дає відчуття спільності. Власне так і працює колективна пам’ять», – додає Оксана Довгополова.
Про що можуть говорити меморіали?
Меморіали несуть різні месиджі, за ними можуть стояти цінності життя і гідності, цінність свободи. Цінності можуть репрезентувати у різні способи.
«Це може бути віртуальний меморіал, те, яким шляхом ви (платформа пам’яті Меморіал. – ред.) пішли – збираючи історії конкретних людей і розповідаючи їх. Це власне ж і є меморіальний жест. Віртуальний меморіал, який базується на цінності гідності. Ми говоримо, що для нас важливі не статистика, не великі цифри, не щось надлюдське, а саме конкретні люди, конкретні обличчя. Це ціннісний меседж, який дає нам побачити майбутнє. Ми хочемо майбутнє, де цінуємо кожну особистість», – зазначає Оксана Довгополова.
З іншого боку меморіали можуть символізувати щось надлюдське. Зазвичай, ідеться про споруди, які височіють над нами і коли людина підходить до такого меморіалу, то дивиться вверх, може відчувати себе маленькою, не значущою.
Коли має бути створено національний меморіал?
Головний меморіал країни, присвячений перемозі може бути створений тільки після того, як закінчиться війна, каже Оксана Довгополова. У ньому має бути зашито багато меседжів і сенсів.
«Готуватися до створення такого меморіалу можемо і навіть маємо зараз. Але кінцеве рішення буде потім», – вважає Оксана Довгополова.
У швидких рішеннях меморіалізації може бути проблема відсутності певного месиджу, конфлікту бачень громади і архітекторів чи влади міста. Та водночас вони можуть бути важливими і фіксувати цінні ідеї, які матимуть своє продовження.
«Це тактична комеморація – коли ми бачимо, що людям важливо зафіксувати тут і зараз. Можливо, ці рішення творять для нас місточок до чогось більш постійного. Натомість стратегічна комеморація – це довга дорога пошуків питань та відповідей на них. Цей процес може зайняти кілька років», – каже Оксана Довгополова.
Миттєві практики комеморації, додала вона, важливі як прояв спонтанної реакції людей і їх треба документувати.
«Саме з такої спонтанної реакції почалася найпотужніша комеморативна практика ХХ століття – могила невідомого солдата. Це була спонтанна практика – людина просто написала олівцем на хресті «невідомий британський солдат», – каже Оксана Довгополова.
В Україні теж формуються певні практики, які можуть дати поштовх для чогось більшого, зазначає дослідниця:
«Наприклад, у Мощуні, де була битва, і є посічений ліс. Там відбувається промовляння імен людей, які загинули. Це дуже проста комеморативна практика. Завдяки їй люди присутні тут своїми іменами, не як абстрактна цифра, а як конкретні люди, чиї імена ми промовляємо і так пам’ятаємо їх. Місцеві без експертної спільноти почали так робити. Це можна підтримати і рухатися далі», – каже Оксана Довгополова.
Якими люди бачать меморіали?
Оксана Довгополова розповіла про підсумки опитування людей щодо меморіалізації. Одним із варіантів у відповідях був – відкритий простір у містах, який буде зручний і не створює перешкод для всіх, зокрема тих, хто повернеться з фронту. «Тобто зміна простору загалом – це наша відповідь на події», – пояснює дослідниця.
Респонденти також відзначали, що нові меморіали не мають нагадувати радянську мову. Серед опитаних звучало, що мають бути меморіали, де ми будемо бачити конкретних людей.
«Не цифри, не якусь велику абстрактну формулу, а будемо мати можливість прийти і висловити шану конкретним людям. Людський вимір – нота, яка повторювалась у глибинних інтерв’ю під час опитування. Меморіал має бути дуже людяним, конкретним. Простором, скоріш наповненим життям. Не простором для траурної церемонії, а простором, який нам відкриває майбутнє», – підсумовує Оксана Довгополова.
Екскурсія в місця трагедій
Улітку 2022 року, згадує дослідниця, був перший скандал, пов’язаний із так званим дарк-туризмом в Україні. Тоді на сайті однієї туристичної організації з’явилася пропозиція турів по місцях ракетних ударів. Це сприйняли з обуренням.
«Люди, які щиро хочуть побачити місця, де відбулися важливі події, їдуть туди, але не знають, як там поводитися. Наприклад, колеги у Харкові розповіли, що там є іконічна (в жахливому сенсі) будівля на Салтівці. 16-поверхівка, в яку влучила ракета. Люди приїздять туди і роблять селфі. Можливо, хтось хоче так зафіксувати і показати важливу подію. Та для місцевих це жахливо, що люди роблять селфі на фоні місця, де відбулася страшна трагедія. Тож перед гідами буде завдання – як готувати людей для таких екскурсій», – каже Оксана Довгополова.
Роль мистецтва
Саме мистецтво допомагає знаходити відповіді і знаходити мову пам’яті, каже Оксана Довгополова.
«Якщо глянути на десятиліття після Другої світової війни, то можемо сказати, що не академічна спільнота, а митці змогли дати можливість відкривати певні теми, про які люди просто не знали, як говорити. У нас в Україні зараз бум мистецтва. Митці активно працюють. Якщо у 2022 році це були спроби рефлексій досвіду, того, як ми змінюємося, як змінюється ієрархія наших почуттів, відчуттів, то у 2023-му вже можемо сказати, що досвід, який митці пропрацьовують, починає перетворюватися на пам’ять», – каже Оксана Довгополова.
Формулюючи жести пам’яті чи певні висловлювання, важливо не намагатися узагальнювати, а дати можливість людям у різних точках країни розділити свій досвід і формувати власні жести та висловлювання, вважає дослідниця. Вона сподівається, що у нашій мові пам'яті буде не один, а дуже багато висловлювань та жестів, які говоритимуть про різний досвід війни.