56-річний Роман Лавриненко загинув внаслідок авіаудару російських окупантів по Охтирській ТЕЦ на Сумщині 3 березня 2022 року. Чоловік опинився в епіцентрі вакуумного вибуху. Його тіло так і не знайшли. 51-річної Лариси Коханівської не стало 27 червня 2022-го, коли росіяни вдарили ракетами по торговельному центрі «Амстор» у Кременчуку. Тіло не вдалося знайти. Свідоцтво про її смерть родичі досі не отримали.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Коли 3 березня близько 16:00 в Охтирці пролунав вибух, Валентина Зіньковська стояла біля підвалу будинку своєї подруги. Люди, які ховалися там від обстрілів росіян, саме вийшли на свіже повітря. За пів кілометра бачили дим. Саме в цю мить загинув цивільний чоловік Валентини – Роман Лавриненко. Він працював на Охтирській ТЕЦ. Коли туди впала російська бомба, саме був на зміні.
«Зателефонувала Романові, але він не відповідав. Через хвилин п’ять прибіг сусід Олексій, вискочив на велосипед. Кажу: «Льоша, ти куди? Я з тобою». А він: «Ні, я забороняю. Сиди тут, я подзвоню і все повідомлю», – розповідає Валентина.
Вона ще раз зателефонувала чоловікові. Абонент був поза зоною.
«Думала: що б не сталося, лиш би живий… Льоші довго не було. Коли приїхав, сказав: «Знайшли два трупи. Інших немає. Там лежить велика плита і ніяк не можуть її підняти», – пригадує жінка.
Наступного ранку друзі Валентини допомагали працівникам служби з надзвичайних ситуацій розбирати завали. Це було небезпечно, бо на ТЕЦ тріснули стіни. А росіяни знову бомбили Охтирку.
«Надавали першу допомогу пораненим і везли в лікарню до Полтави. Я сподівалася, що чоловік живий. Телефонувала і меру, і директору підприємства: «Будь ласочка, дайте техніку, щоб підняти оту плиту – може вони там, живі ще», – каже Валентина.
Жінку на місце трагедії не допускали. Уперше Валентина пішла туди через чотири дні. Їй повідомили, що плиту підняли, але там нікого не знайшли.
«Трьох людей вважали безвісти зниклими. Бомба впала якраз там, де вони стояли. Там повно приладів було, навіть від них нічого не залишилося. Мій чоловік був в епіцентрі вибуху. Не знайшли ні волосинки, ні пилинки. Нічого. Взагалі», – плаче Валентина.
Не змогли знайти трьох працівників Охтирської ТЕЦ: Романа Лавриненка, Олександра Чувашина, Сергія Єлістратова. Вони у момент вибуху стояли поряд. За дві хвилини до цього їх бачив слюсар підприємства Олег Борисевич. Він вижив – обійшовся контузією.
«У той момент через перепади напруги і тиску газу стався якийсь збій, вибило роботу котла. Мій чоловік, Олександр Чувашин і Сергій Єлістратов пішли туди, щоб його запустити. Слюсар їх бачив, коли спускався вниз. А потім пролунав вибух. Мій чоловік не повинен був бути там, це не його робоче місце», - розповідає Валентина.
Просила не йти на роботу
Роман Лавриненко працював старшим машиністом турбінного цеху. 3 березня дружина просила його не йти на роботу.
«Ніч ми провели в підвалі, бо місто постійно бомбили і обстрілювали. Вранці просила чоловіка залишитися, а він: «А хто буде працювати?». Коли машина, яка розвозила робітників, приїхала, я попросила: «Рома, ну постій ще трішечки». І він пішов приблизно о 7.30.
Впродовж місяця дочка Валентини, Анна, публікувала оголошення по всіх соцмережах і сайтах про пошуки Романа Лавриненка. Телефонувала в лікарні Полтави, куди привозили поранених з Охтирки.
«Думали, може, вибуховою хвилею його кудись викинуло. Може, не говорить чи непритомний. Навіть у квітні, коли вже розібрали завали, сподівалися, що хтось відгукнеться.
ДНК взяти не було в кого, бо в Роми своїх дітей немає, а брат його живе в Італії. То для ідентифікації я відвезла в лікарню речі чоловіка, волосся з його бритви. І скільки часу минуло – ніякого результату. Немає інформації взагалі. Від трьох людей взагалі нічого не залишилося», – розповідає Валентина.
«У кожній речі шукаю зв'язок із ним»
Роман Лавриненко народився і виріс в Охтирці Сумської області. Закінчив там технікум механізації та електрифікації сільського господарства. З 1986-го по 1987 рік служив у розвідці в Афганістані. З Валентиною жив із 2005-го.
«Коли розібрали завали, в роздягалці знайшли Ромині книжки, портсигар, черевики, джинси – перед роботою працівники переодягалися. Я все випрала і склала. Тепер у мене на столі лежать його книжки: «Безодня» Джеймса Роллінса, «Майстер і Маргарита» Булгакова і зарубіжний детектив «Павук». Вже їх перечитала. Мені важливо, що Рома востаннє тримав у руках. Усе в квартирі говорить про нього. У кожній речі шукаю зв’язок з ним», – ділиться Валентина.
Привітання з днем народження уже після смерті
Через кілька днів після вибуху Валентина відновила номер телефону чоловіка – так порадив адвокат. Щоб визнати факт смерті, можуть зробити запит через геолокацію. Це буде доказом того, що чоловік перебував в епіцентрі вибуху.
«14 лютого Ромі мало виповнитися 57 років. Напередодні вночі на вайбер прийшло сповіщення, що в чоловіка день народження. Я написала повідомлення, привітала його з іменинами і днем святого Валентина. У моменти великої туги іноді телефонувала на його номер. На Великдень ми з подругою поверталися з церкви. Я подзвонила чоловікові: «Рома, Христос воскрес!» Таня глянула на мене з подивом. Заспокоїла її: «У мене все нормально».
Валентина каже, що тепер ніщо не приносить задоволення. Відволікало лише рукоділля. Жінка вміє вишивати бісером, шити і в'язати.
«Коли не виходила на роботу, в’язала. Розпустила свої кофти, і з тих ниток хлопцям на війну плела шкарпетки. Удень і вночі. Інших інтересів у мене не було. Думала про те, щоб хоч чимось допомогти. Потім трохи на роботі відволікалася. Але все одно весь час думаю про чоловіка. Що б він сказав, що б зробив. Він був дуже грамотний, читав багато, мав добру пам'ять. Любив збирати гриби. Він мені ніколи не казав «ні» чи «не хочу». Що його не проси, усе робив. Був легким на підйом. Нам не було нудно вдвох. Нікого більше не потрібно було.
Коли був удома, з роботи мене зустрічав завжди з якоюсь цукеркою чи квіткою. Любив робити сюрпризи. Таке відчуття, що він пішов і скоро має повернутися. Туга велика. Рома – це моя споріднена душа. Знала його ще з юності. Ми завжди були разом, ніколи не покидали одне одного. Без нього я стала сиротою. Дуже його не вистачає. Якби можна було, то готова і своїм життям поділитися. Лиш би він був. Кажуть, що час лікує. Нічого він не лікує», – говорить жінка.
Не поминала – я не бачила його мертвим
Валентина працює контролером електронагляду абонентської служби на ТЕЦ. З початку повномасштабної війни з Охтирки не виїжджала.
«Донька з родиною живе у Богодухові на Харківщині. Вмовляла переїхати до неї. Я відповіла: «Не поїду, поки з Ромою нічого не виясню».
Родичі всіх загиблих радилися зі священником. Він казав, що можна зробити поховання. Набрати землі з того місця, де вони загинули, покласти улюблені речі, щоб була могилка, куди можна прийти. Відспівати загиблих. Я не погоджуюся. Це ж самообман. Його тіло лишилося там», – каже Валентина.
«Сваха і донька кажуть: «Ну відпусти вже». Вони ходять в церкву, замовляють служби, панахиди, все, як належить. А я не поминаю. Я чекаю Рому. Мертвим його я не бачила. Все розумію, але не можу змиритися. Телефонував мені представник профспілки: «Скоро річниця. Може покличемо священика і помолимося за душі загиблих?». Відповіла: «Як дівчата скажуть. Як усі, так і я». Зібралися рідні, друзі, колеги, пом’янули загиблих. Але хоронити його речі я не хочу. Краще піду не територію, де стався вибух. Та коли я там, обов’язково хтось підійде й почне щось говорити. А я не хочу, щоб мене жаліли. Тому рідко ходжу на те місце», – говорить Валентина.
Переживати горе жінці допомагали рідні і друзі чоловіка.
«Всі допомагали, ділилися останнім. Навіть ті, що ніколи не подумала б. А дехто показав себе зовсім з іншої сторони – не спілкуються зі мною. Війна показала, хто є хто. У Роми є друг Женя Дніпровський. Він і завали розгрібав, і підтримує. На Новий рік о 23 години прийшов із шоколадкою, привітав мене. Він влаштувався на роботу туди, де Рома працював», – ділиться жінка.
Таке відчуття, що він в іншому вимірі
Свідоцтво про смерть Романа Лавриненка його цивільна дружина Валентина Зіньковська отримала у січні 2023 року рішенням суду. Проте, каже, попри логіку, не може повірити у те, що його більше немає серед живих.
«Рома мені колись приснився. Пригорнувся до мене, я його обійняла. Казав: «Ой, от бачиш, ти не віриш, що мене нема…». А я йому: «Не тільки я, ще твій друг Валерій Клименко не вірить. Каже, може ти десь в іншому вимірі». Рома нічого не відповів, але був вдячний. Здається, я чекатиму його до кінця життя. Дуже хочу, щоб він повернувся. І не треба мені нічого. Ми з ним щось придумали б однозначно», – каже Валентина Зіньковська.
«Знахарка сказала, що мама проживе до 72 років»
19-річна Дарія Коханівська і її сестра 18-річна Олена Радченко не пам’ятають, що робили вдома, коли 27 червня о 15.50 годині пролунали два гучні вибухи у Кременчуку. Вони відразу вибігли на загальний балкон, щоб подивитися, куди вдарило. Росіяни завдали ракетного удару по заводу «Дормаш» і торговельному центру «Амстор», внаслідок чого загинуло понад 20 людей. Серед них і мама дівчат – 51-річна Лариса Коханівська. Вона працювала у торговельному центрі.
«Це був понеділок. У мене якраз була відпустка. Почули перший вибух, потім другий. Вибігли на загальний балкон дивитися, куди влучило. Зрозуміли, що ближче до центру. Подумали про вокзал. Потім вийшли надвір. З нами ще була моя подружка Поля. Їй прислали перше відео з місця події. Вона сказала: «Даша, горить «Амстор». Якраз зателефонував тато. Він був десь за 800 метрів від місця влучання. Повідомив, що не може додзвонитися до мами. Побіг до торговельного центру. Ми взяли таксі і теж туди поїхали», – розповідає Дарія.
Перше, що запам’яталося дівчині, це велика хмара чорного диму.
«Тривала повітряна тривога. Рятувальники ще не приїхали. Люди виводили з приміщення маленького хлопчика. Він весь був у крові. Ніяких емоцій не було тоді. Але як почали падати стеля і стіни, з’явилося відчуття, що це кінець», - пригадує Дарія.
Тато дівчини 52-річний Валерій Коханівський стояв поряд. Дарія не змогла йому сказати те, про що подумала.
«Я зрозуміла, що мама навряд чи вижила».
Ларису Коханівську вбила російська ракета Х22. Жінка майже рік працювала прибиральницею у магазині Comfy. О 19 годині мала іти додому, де її чекали чоловік, дочки і пес Пряник.
«Десь за тиждень до прильоту в «Амстор» я відчувала тривогу, – говорить Дарія. – Але не надала цьому значення, бо вже років зо п’ять страждаю через тривожність».
Через пів години після вибуху сестри з татом поїхали до лікарні.
«Там зібралися близькі інших людей, які були в «Амсторі» в момент вибуху. Надія періодично з’являлася, але здоровий глузд підказував, що мами вже немає. Намагалася всю сім’ю переконати в тому, що не треба тішити себе марними надіями. Готувала їх до гіршого. Після ракетного обстрілу казала: «Чекаємо поганого, але якщо ситуація повернеться на краще, то будемо радіти». Молодша сестра довго думала, що мама жива. Тато і мамина найкраща подруга – теж», – розповідає дівчина.
Надію на те, що Лариса Коханівська жива, рідним давала давня історія зі знахаркою. Жінка зустрілася з нею у 2009 році.
«Коли я була маленькою, мама ходила до бабусі-знахарки. І вона їй сказала, що мама проживе до 72 років. А тато помре на рік раніше. Ця історія давала надію. Я думала: «Ну вона ж сказала, що мама буде довго жити. Чому вона повинна померти зараз?» – каже дівчина.
Не боялася ракетних обстрілів, казала, що від долі не втечеш
Завали на місці ракетного обстрілу розбирали майже тиждень. Що Лариса загинула, рідні переконалися після того, як побачили запис з відеокамери у торговельному центрі.
«На відео зафіксований час. Там видно маму за 2 хвилини до вибуху. Ракета впала поряд. Тіло не знайшли. Поліція і прокуратура аргументують це тим, що температура горіння була надто велика. У людей навіть сплавилися сережки, каблучки», – розповідає дівчина.
На 40-ий день родичі Лариси Коханівської замовили поминальну службу. У квартирі облаштували куточок пам’яті.
«У кімнаті батьків поставили два маминих фото. Без чорної стрічки, ненавиджу їх на портретах. Поставили також гарний підсвічник і кактус, який прикрасили до Нового року.
Мамині речі недоторкані. Нікому нічого не роздавали. Як вона збиралася на роботу, залишила свій одяг на вішалках, в шифоньєрі, так він і висить. Хай ці речі поки будуть так, як є», – каже дівчина.
Лариса Коханівська народилася 6 вересня 1971 року у Кременчуку. Мала незакінчену вищу освіту. Вчилася на інженера-технолога. До того, як влаштувалася на роботу у торговий центр «Амстор», працювала майстром на вагонобудівному заводі. Часто гуляла на природі, ходила в кіно, читала детективи. Смачно готувала голубці і пиріжки з цибулею та яйцем. Мала сильний характер. Мріяла поїхати на море.
«Мама була мужньою, з гарячим темпераментом. Водночас була доброю. У нас є ще старша сестра 33-річна Аня. Вона живе окремо, має свою сім’ю. Це донька від першого шлюбу тата, але мама вважала її своєю донькою. Вона часто про себе забувала, а дбала про інших. Після 25 лютого ми чим могли допомагали гуманітарному центру. Спочатку просто сортували речі. Потім приймали біженців у себе вдома. Ракетних обстрілів мама не боялася, казала, що від долі не втечеш», – розповідає Дарія.
Остання розмова з мамою
Дарія до дрібниць пам’ятає, як востаннє спілкувалася з мамою. Часто перечитувала повідомлення, яке вона надіслала за 4,5 години до ракетного удару.
«Мама рано-вранці збиралася на роботу. Я прокинулася, але ми не говорили. Потім об 11.33 вона прислала картинку з котиком. Я запитала: «Як твої справи?». Вона відповіла: «Нормально. Працюю». Відчуваю тепло, коли дивлюся на це повідомлення. Раніше часто його перечитувала», – пригадує дівчина.
Впоратися із болем втрати Дарії допомагає робота із психологом. Вона відвідує психотерапевтичну групу.
«Щоб не впасти в емоції, я завжди впадаю в думки. Аналізую, спростовую, доводжу, аргументую. Так мені легше. У терапевтичній групі вчать правильно проявляти свої емоції, нетоксично для інших і для себе.
У перші дні дуже не вистачало маминої присутності, її підтримки й тепла. Найголовніше, чого навчила мама, – вміти відстоювати свої кордони. Коли я її втратила, ця навичка допомогла вижити серед не дуже тактовних людей. Після ракетного обстрілу мені говорили, що загиблі самі винні. Мовляв, чому під час тривоги люди не йдуть у сховище. Чого тільки не казали: і у вічі, і в повідомленнях писали, і в коментарях. Я чітко давала розуміти, що зі мною так не можна. Подумки говорила мамі: «Дякую, що навчила відстоювати особисті кордони і діяти так, щоб ніхто їх не порушував». Мама завжди казала: «Люби себе назавжди. Ніхто не може порушувати твій комфорт, твою безпеку, твою любов до себе. Ніхто не має на це права». Мама піклувалася про всіх, а про себе думала в останню чергу. Її приклад навчив так не робити».
Свідоцтво про смерть Лариси Коханівської рідні ще не отримали. Перше судове засідання у цій справі відбудеться 20 березня. Тим часом Дарія піклується про сина нареченого, який перебуває на фронті. Це теж допомагає їй впоратися із болем втрати.
«Я після ракетного обстрілу «Амстору» зрозуміла, що від долі дійсно не втечеш. І не треба», – додає Дарія.
Можна провести ритуал похорону без тіла
Це нормально, що частина свідомості не хоче вірити у смерть близької людини, тим більше якщо немає тіла. Бо не було тих процесів, які допомагають усвідомити і прийняти цю реальність, а відтак увійти у процес жалоби, який дозволяє інтегрувати втрату, вважає психотерапевт зі Львова Олег Романчук.
«Похорон дозволяє виявити любов до людини. Родичі збираються разом, вшановують померлого, підтримують один одного. Поховавши людину, маємо місце, де можемо її поминати. Відсутність цього може ускладнити процес переживання втрати», – каже він.
Прощання з тілом є важливим компонентом ритуалу похорону. Це допомагає усвідомити реальність і запускає почуття смутку, туги, які є частиною жалоби. Коли це стається під час похорону, людина оточена підтримкою тих, хто поряд, відтак вона може розділити біль, не лишатися з ним наодинці.
«Коли ми омиваємо тіло, підбираємо одяг, вбираємо його, то виявляємо любов. Дослідження підтверджують, що похоронні й поминальні ритуали є необхідними для того, щоб допомогти пережити втрату. Вони допомагають залучити підтримку, розділити почуття, разом шукати сенси, дивитися у майбутнє. Тому їх відсутність – це відсутність дуже важливих, помічних речей», – говорить психотерапевт.
Коли достеменно відомо, що людина загинула, але нема її тіла, важливим є проведення ритуалу похорону. Але в інший спосіб, зазначає Олег Романчук.
«Якщо сім’я віруюча, можна провести богослужіння. Рідні і друзі символічно можуть зібратися разом. Якщо є фото, можна зробити слайд-шоу з музикою. Якщо є відео – скомпонувати своєрідний фільм. Поділитися спогадами, висловити те, що на душі. Провести спільну трапезу. Після цього можна домовитися про певний символічний жест. Наприклад, в пам'ять про цю людину зробити пам’ятник чи посадити дерево. Можна стипендію відкрити або започаткувати якусь добру справу. Важливо не просто попрощатися, а пообіцяти пам’ятати і вшановувати пам’ять.
Ритуали – це не щось разове. Є традиція до певних дат робити поминки. Можна влаштовувати зустрічі, згадувати, переглядати фото, ділитися новими ідеями вшанування. І звісно, бути поруч з рідними. Підтримувати їх, допомагати. Дати знати, що вони мають поруч тих, хто любив їхнього родича. І бути для них підтримкою. Це найважливіше».
«Для пережиття втрати потрібно виділити якийсь час і простір. Ми можемо зробити ритуал щоденного поминання вдома – наприклад, у певний час сідати біля фото померлої особи, запалювати свічку, згадувати, молитися. Можемо говорити те, що хотілося би сказати дорогій людині, якої уже нема. Почуття можна висловлювати різними способами: піснею, малюнком, написаною історією. У процесі переживання втрати важливо усвідомити реальність і дати собі час прийняти її. Біль неминучий – бо він є виявом любові, як і смуток – бо завжди не вистарчатиме тих, кого ми любимо…», – говорить Олег Романчук.
Щоб адаптуватися до змін в житті, важливо подивитися в очі реальності, наголошує психотерапевт.
«Оплакування втрати допомагає усвідомити, що людини фізично вже немає у цьому світі, прийняти це і перенести стосунки в наше серце. Ми продовжуємо любити, але розуміємо, що це вже є всередині нас. За якийсь час приходять сили жити далі і продовжувати свій шлях».
Авторка: Наталія Лазука