Людмила і Владислав Скоробагатьки – однокласники. Навчалися в одному класі Білопільської школи №2. Після школи одружилися, у шлюбі прожили 27 років.
Владислав загинув на третій день війни під Черніговом. Поховали його більш ніж через місяць, бо тіло довго не могли вивезти з оточеного міста.
Не дочекалися батька, сина, брата, дідуся в рідному Білопіллі.
Текст створений Білопілля.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Ми навчалися в одній школі, але до десятого класу я його не пам’ятаю
Ми з Владиславом вчилися разом, але більшу частину шкільного життя особливо не перетиналися. Познайомилися, коли влітку перед десятим класом разом їздили на екскурсію. З трьох дев'ятих класів тоді в школі зробили два, до нас прийшли нові учні, серед яких був і він. Відносини в нас одразу не склалися – після поїздки ми сварилися майже рік. Я була старостою, активною та відповідальною ученицею, а він бешкетником – то зошит мій сховає, то портфель…
Наступного літа ми знову поїхали в подорож, до Вільнюса. Саме там ми і здружилися, а після повернення почали зустрічатися. Після школи я його чекала з армії. Він служив тоді в Одесі в прикордонних військах. А після служби повернувся і ми одружилися.
Тоді я навіть й уявити не могла, що чекати його з армії мені доведеться не один раз. Чекати і не дочекатись…
Двоє дітей, навчання, будинок і здійснення мрій
Наше спільне життя – це звичайне життя багатьох родин, які долали труднощі 90-х та 2000-х років. Ми багато чого досягли самі. Розраховували на себе та на свої можливості.
У 1994 році, після нашого весілля та по відкриттю в Білопіллі прикордонної застави, Владислав підписав контракт і служив у прикордонному загоні. Я чекала чоловіка зі служби, з чергувань, з відряджень. Водночас закінчила педагогічний інститут та працювала в школі. Після служби чоловік почав займатись підприємництвом. Ми переїхали в приватний будинок, облаштували його. Виховували сина й доньку, мали багато планів…
Життя на кордоні з 2014 року стало тривожним
Ми весь час жили у Білопіллі. Це кордон з Росією, і з 2014 року в нас відчувалось напруження та посилення оборони…
Гинули наші хлопці на Сході. Багато друзів пішли служити за контрактом. Що ближче до 2022 року, то більше відчувалось наближення великої війни.
У 2020 році Владислав підписав контракт і пішов служити у 58-му частину ЗСУ, яка базувалась у Конотопі. Майже ніколи упродовж життя ми не розлучалися так надовго. Тому звикати було важко всім: і йому, і нам.
Чоловік багато не розповідав про службу, але його впевненість у початку широкомасштабної війни зростала щомісяця.
«Люда, війна буде, треба готуватися», - казав він мені не один раз.
Взагалі його бригада стояла на другій лінії оборони на Донеччині, але щомісяця на 10 днів вони по черзі виїжджали на так зване «бойове чергування», «на нуль», тобто на передову, де тоді проходила лінія розмежування. Але оскільки він був водієм, то бував там частіше: вивозив, завозив людей та продукти. Їхній підрозділ чергував на «передку», потрапляв під обстріли, мав поранених.
Коли їх вивели з Донбасу на ротацію у Конотоп, він іноді приїжджав додому на вихідні. А за пару тижнів до початку війни сказав: «Ти навіть не уявляєш, як швидко все почнеться».
На багато знаків долі я раніше не звертала уваги
Зараз, коли я озираюся в минуле, то чітко усвідомлюю, що чоловік все розумів.
Після одруження ми часто їздили на море, на Сейм з наметами, з друзями, Новий рік теж завжди святкували у великих компаніях. Але останні роки чоловік відмовлявся кудись іти.
«Залишімося краще вдома всі разом», – казав він. Неначе хотів «набутися» з усіма.
Коли він з 2020 року пішов служити, то його турбота про нас подвоїлась. Він ніби хотів компенсувати свою відсутність подарунками, різними сюрпризами. Ми могли сісти за стіл, а він телефонує і каже: «Я там вам замовлення зробив, поїдьте на Нову Пошту заберіть».
А там нас чекали то штучна ялинка, то ящик цукерок чи смаколики для дітей, то інший сюрприз чи подарунок. Ми розпаковували коробки, фотографували. Відправляли йому фото… Це були хвилин радості й щастя. Ми вірили, що скоро будемо всі разом!
Коли у лютому він востаннє був удома, якось вранці неочікувано сказав: «Як мені хочеться пиріжків»… Ніколи він не просив пиріжків. Я спекла ватрушки з сиром, але пообіцяла, що на наступні вихідні спечу пиріжки.
А він сумно так подивився і промовчав.
Два тижні перед війною він додому не приїжджав. Вони возили снаряди з Гостомеля та Києва до Конотопа. 24 лютого о 6 ранку я йому подзвонила і кажу: «Війна, у нас чути вибухи…»
Він спочатку не повірив, бо тільки заїхав до Конотопа. Вони навіть у частину не встигли заїхати, бо вже ворожі танки перерізали дорогу. Він на таксі заїхав у казарму, зібрав речі і поїхав із частиною…
Вже вранці чітко розпорядився викликати таксі, поїхати в місто закупитися продуктами і нікуди не виїжджати.
Куди їх везуть, він так і не казав
25 лютого і я, і син, і його сестра дзвонили йому фактично кожні дві години.
«Людо, ми гатимо з усього, з чого можна, не пускаємо нікого. Сидіть дома, мені не дзвоніть – я сам наберу», – казав мій чоловік.
Ці дні я пам’ятаю похвилинно.
26 лютого ми ще поговорили. Він знову казав, щоб ми нікуди не виїжджали, щоб діти були поруч. 27-го ранком пару слів… До самого вечора я чекала дзвінка. Терпіла. Не дзвонила. І лише ввечері набрала телефон…
Він мовчав…
А на наступний виклик відповів незнайомий голос…
«Ваш чоловік загинув…»
Тіло загиблого не могли забрати місяць
Світ ніби зупинився. Тоді мені здавалось, що поки я не побачу свого чоловіка, я не повірю, що його немає.
Виявилось, їхній підрозділ тримав оборону поблизу Чернігова, і тіло Владислава разом з іншими загиблими перебувало у Чернігівському морзі.
За кілька днів лінія фронту змінилась, Чернігів опинився в оточенні.
Але я була готова будь-якої хвилини їхати забирати тіло чоловіка.
Навіть знайшли машину, водій якої погодився їхати у березні в оточений Чернігів, дорогами, які обстрілювали. Але брат мене зупинив: «Людо, ти куди зібралась? У тебе діти, онука. Ти хочеш потрапити під обстріл і теж загинути?»
І я зупинилась. Почала чекати, поки Вадю привезуть.
Проводжали Владислава всім містом
Це були пекельні дні очікування. Дні, коли ми чули вибухи поблизу Білопілля, коли сиділи в оточенні та не знали, що нас чекає. А я чекала мого Вадю…
Разом із тілом Владислава 30 березня привезли і його речі: барсетку, документи, ключі від авто, таблетки від тиску, ручку, розчіску… Всі ці дрібниці, які тепер для мене залишаться найдорожчими.
І лише тоді, перед самими похороном нам розповіли, як загинув Владислав.
Його вбило 27 лютого вже надвечір вибуховою хвилею біля машини. Вантажівка, якою він керував, стояла біля складу з вибухівкою для завантаження. Владислав підійшов до машини і вже хотів сісти в неї, як ворог поцілив у склад боєприпасів. Він загинув від численних поранень внаслідок вибухової хвилі.
Вже після похорон я усвідомила, якою ціною побратими вивезли тіло чоловіка з оточеного Чернігова. Навіть важко уявити, як несли труну через розбиті мости і їхали дорогами, які обстрілюються. Велика їм подяка.
Я вже можу говорити і не завжди плачу
Сьогодні я зовсім по-іншому дивлюся на життя. Я тепер розумію, що для своїх дітей і онучки я залишилась і мамою, і татом. Хоча замінити його неможливо.
Нашій онучці всього три роки – вона народилася, коли він уже був на службі. Виросте і, на жаль, не пам’ятатиме свого дідуся.
Він так пишався своєю онукою! Навіть позивний у нього був «Дєд».
Владислава немає вже 10 місяців, але я й зараз знаходжу сліди його турботи про нас. Він завжди дбав про будинок, про те, щоб був запас продуктів. Був практичним і хазяйновитим. Я досі знаходжу в шухлядах приховані ним крупи, засипки, цукерки. Особливо боляче це було знаходити в перший місяць війни, коли ніде нічого не купиш. Я розуміла, як він про нас подбав.
Але найбільше, звичайно, я бережу всі фотографії, подарунки та нагороди свого чоловіка.Особливо цінна мені його барсетка. Вона пахне ним – змореним, втомленим, але нескореним.
Я переосмислила деякі події в житті. Розумію, що відповідальна перед ним за наших дітей: сина Сергія та доньку Кіру. Хоч Сергій вже має власну родину і три роки тому вони з невісткою подарували нам онучку Настю, але для мене він залишається дитиною, якій треба допомагати та підтримувати. Донька Кіра, якій зараз 12 років, продовжує ходити на заняття в танцювальну студію, малює.
Допомагають пережити важкі часи куми, друзі, колеги. Тримаємо зв'язок і з хлопцями, які воювали з чоловіком в одному підрозділі – вони мені рідні тепер.
Багато хто пропонував мені виїхати. Мовляв, у Білопіллі зараз не дуже спокійно: вибухи, тривоги, поруч кордон. Після поховання Владислава я б, мабуть, виїхала, але діти категорично відмовилися. А куди я без них?
Тут тепер мій Вадя, тут наші кращі роки життя, тут треба жити і берегти пам’ять про чоловіка та ростити дітей.
А ще – дочекатись Перемоги, за яку віддав життя мій чоловік!