8 вересня президент Зеленський оголосив, що Балаклія вільна від російських окупантів. Невдовзі тут офіційно підняли український прапор. Як сьогодні живе це місто?
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для «Цензор.нет». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Тиша
Дорогою до Балаклії за вікном бачимо техніку, яка маркована тепер уже перекресленими «z» і «v». У селах – зруйновані обстрілами хати. У полях і на проїжджій частині – великі вирви. Зруйновані мости. Будівлі підприємств, що видніються з траси, розбиті…
У самій Балаклії дуже тихо. В середмісті відразу впадає в око розбитий торговий центр. Навпроти – адмінбудівля і скульптура Тараса Шевченка, над якими тиждень тому підняли українські прапори.
Балаклія. Скульптура Тараса Шевченка з українськими прапорами.
Знову звертаю увагу на тишу. Жодного гамору вулиць у місті, яке до повномасштабного вторгнення вважалось п’ятим за кількістю населення у Харківській області. За відкритими даними тоді тут мешкали близько 28 тисяч людей. Нині залишилась третина з них. Та вони ще не звикли до того, що можуть вільно ходити містом, не стискаючись від страху.
Катівня
Правоохоронці і місцева влада поки навіть приблизно не називають кількість вбитих чи зниклих безвісти в Балаклії. Це число, яке буде лише збільшуватися. Відомо, зокрема, про загиблих, які дотепер лишалися під завалами будинків. Точно підтверджено, що окупанти вбили людину в райвідділі поліції. Тут була катівня, яку місцеві прозвали філіалом донецької «Ізоляції».
Один із входів у катівню.
Артем Ларченко провів у катівні 49 днів. Коли вийшов звідти, спершу дуже боявся машин: раптом знову приїхали забирати? Чоловік каже, що йому ще пощастило: катували лиш раз, били хоч і без рахунку, але іншим діставалося сильніше.
«Декого били так, що вони думали – їх уже точно вб'ють», – говорить Артем.
Артем Ларченко, 49 днів провів у в’язниці.
Чоловіка схопили вдома, приводом стало фото з братом, який є військовим. Росіяни тоді заїхали на його вулицю БТРом і Камазом, стали нишпорити по будинках, шукаючи «диверсантів» та зброю.
Артему одягли мішок на голову. Куди везли, не знав. Уже в райвідділі побачив камеру на десяток людей. Мати три тижні не мала інформації, де він.
«Умови? Шість людей у камері. О 6.00 та о 18.00 – в туалет, з мішком на голові. У камері унітаза не було. Якщо по-маленькому – то була така баклага 5-літрова з-під води… Годували два рази на день. Каша без солі, без нічого. Іноді на обід давали суп – це якщо солдати не доїли. Бувало, на камеру закинуть тарілку чи дві. По три ложки по колу пустили – та й все. Суп – це взагалі свято було», – говорить Артем.
Одна з чоловічих камер.
Жіноча камера.
Адреси місцевих, які брали участь в АТО, та інших українських патріотів “вибивали” струмом.
У мене багато питали за брата. Питали також, хто в місті залишився з тих, хто служив, про колишніх військовослужбовців. Звідки я можу знати? А вони мені: “Брешеш”. І починає один крутити магнето. Падаєш. Вольтаж підстрибує…”
У катівні збережені всі докази російських тортур. Окупанти тікали з Балаклії поспіхом. В’язнів залишили закритими в камерах. У підвалі і кабінетах тут – сліди крові, дірки від куль. Промінь ліхтаря слідчого освітлює на підлозі напів темної кімнати дріт із петлею. Це прилад для катування струмом.
Дріт для ударів струмом.
Поліція продовжує збирати свідчення жертв ціє катівні. Уже відомо, що один із чоловіків, яких тримали тут, загинув. Про вбитого розказав начальник слідчого управління поліції Харківщини Сергій Болвінов.
«Вони називали це «военная комендатура», – каже Сергій Болвінов. – За нашою інформацією і за свідченням людей, тут також допитували цивільних, яких утримували в камерах вище. Дуже часто їх били. Нами встановлений один факт, коли людина після побиття померла».
За словами Сергія Болвінова, у поліції є повідомлення свідка, працівника ДСНС, про те, що його з мішком на голові тричі приводили на стілець для катування.
«Він нічого не бачив. Під’єднували шнури та дроти до пальців рук і запускали напругу. Використовували телеграф або старий телефон. Шнури, які йому одягали на пальці, мають заряд. Свідок знає, що деяких людей піддавали тортурам сім разів», – каже Сергій Болвінов.
Підвал катівні.
Місцеву вчительку в катівні тримали 13 днів, поки її у критичному стані не забрали медики. Багатьох людей окупанти змушували записувати відео з проросійськими гаслами і тільки опісля цього випускали. На одній зі стін катівні Балаклії хтось видряпав молитву «Отче наш».
Молитва на стіні.
Розстріли
Відомо про п’ять поховань цивільних, вбитих росіянами у Балаклії. За кілька вулиць від центру міста одразу дві такі могили. Тут поховані жертви окупації Василь Чернойван і Петро Шепель. Першому було 42 роки, другому – 49. Обох убили 6 вересня, в останній день перебування російських військ у місті.
Одне з ексгумованих тіл.
«Мстилися за те, що відступають», – каже Валентина, мати убитого росіянами Петра.
Жінка розповідає, що не спала всю ніч, коли син не повернувся додому, а опісля отримала страшну звістку про вбивство.
«Він пішов, сказав: мамо, я пройдуся недовго, повернуся до комендантської години. Я чекаю чекаю… Вранці, як тільки закінчилася комендантська година, пішла шукати його. І от одна перехожа каже мені: пройдіть сюди, за такою адресою.… Це був останній день, коли росіяни втікали з Балаклії. Вони тут метушилися, їздила техніка. Техніка була обліплена солдатами як мухами. Мій син із другом були в машині, потрапили у центрі під їхній обстріл. Очевидці розповіли, що 15-20 людей із автоматами вийшли з двору будинку і впритул розстріляли їхню машину», – каже Валентина.
Мати загиблого біля машини ритуальних послуг, куди вже завантажили труну.
Над могилами вбитих чоловіків встигли поставити хрести. Рідні змогли попрощатися з ними – небезпеки виходити на вулиці тоді вже не було. Після звільнення Балаклії тіла обох чоловіків ексгумували. Родину тепер чекає перепоховання близьких.
Це – перша ексгумація в Балаклії. І вже четверта на звільнених після шостого вересня територіях Харківщині.
Страх голоду
Групи людей у Балаклії збираються лише біля пунктів видачі гуманітарної допомоги. В одній з черг біля вантажівки – близько ста людей. Чути галас, дехто свариться за місце в черзі.
Черга за гуманітарною допомогою.
Продукти в Балаклії – у дефіциті. У час окупації їх везли з Куп’янська, туди – з тимчасово окупованої Луганщини чи Росії. Ціни на ці харчі були дуже високі.
Через недоступність пального багато місцевих почали користуватись велосипедами (навіть найстаріші ремонтували та вимінювали), щоби їздити до знайомих у приватний сектор – за городиною та молоком. Це рятувало від голоду.
«Я та мої знайомі вижили за рахунок молока, яке або дуже дешево, або й іноді безплатно давали нам місцеві фермери. Велике їм дякую!», – каже Олег, який вже відстояв у черзі.
Про пів року життя в окупації говорить коротко: «Відсутність роботи, втричі дорожчі від довоєнних продукти, черги за російською гуманітаркою. Чотири банки консервів та три кілограми круп треба було розтягувати на кілька тижнів. А пів буханки хліба – на тиждень».
Мешканець Балаклії на велосипеді поряд з розбитим торговим центром.
Місцеві кажуть: боялися голоду взимку. Запасалися всім, чим могли. І водночас боялись, що росіяни все те розграбують. У центрі Балаклії – багато крамничок з виламаними замками, розбиті банкомати, квартири, в яких вибиті вікна та двері…
Зараз Балаклія оговтується від важких шести місяців в окупації. Сюди завозять гуманітарну допомогу, налагоджують виплати пенсій. Поки – тільки готівкою, бо зв’язок ще треба лагодити. Критична інфраструктура, каже районна влада, потребує повного перезавантаження. Зрештою, як і повного перезавантаження потребує загалом життя у Балаклії.
Авторка: Ганна Черненко