top of page

4 машини і 5 тепловізорів. Історія 7-річної Іринки Васильєвої, доньки загиблого героя


Вікторія та Іринка Васильєви, фото Людмили Герасимюк

Чотири автівки, п'ять тепловізорів, дрон, старлінк, протидронова рушниця – усе це купила для військових 7-річна Іринка Васильєва з Рівного. Її тато Олександр Васильєв загинув на війні. Тепер дівчинка допомагає одному з підрозділів 14 ОМБр імені князя Романа Великого, де він служив. Для цього виготовляє і продає віночки.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Іринка мріє про «Джавелін». Написала Борису Джонсону, щоб допоміг купити цю зброю. А поки лист іде до адресата, разом із мамою Вікторією робить усе можливе для перемоги.


Пропозиція через тиждень знайомства


Вікторія та Олександр Васильєви прожили у шлюбі 7 років. Парі знадобився лише тиждень, щоб зрозуміти, що вони ідеально підходять один одному.


Вікторія родом з Рівного, Олександр – з Прилук, що на Чернігівщині. Вона економістка, він – військовий. Познайомилися у 2014 році. Брат Вікторії був побратимом Олександра. У вересні чоловік загинув, але Олександру Васильєву не вдалося потрапити на похорон. Він вирішив приїхати на кладовище пізніше. Під час цієї поїздки познайомився з Вікторією.


«Через тиждень після візиту Саша подзвонив і спитав, чи вийду за нього заміж. Я погодилась. Мої рідні були шоковані. Багато хто думав, що ми розійдемося ще до весілля», – пригадує Вікторія Васильєва.


Обручку Олександр подарував через тиждень на Майдані Незалежності у Рівному. Там стояли портрети загиблих воїнів. Олександр обернувся до фотографії брата Вікторії й сказав: «Я її не ображу». Того дня закохані подали заяву в РАЦС. Церемонія розпису відбулась у листопаді, а весілля зіграли у лютому.


Весілля Олександра та Вікторії Васильєвих, лютий 2015 року. Джерело: архів Вікторії Васильєвої


Олександр обіцяє загиблому побратиму, що не образить його сестру, 2015 рік. Джерело: архів Вікторії Васильєвої

«Ми жили у такій гармонії, що здавалося, ніби у нас досі триває період залицяння. Я не відчувала тягаря побуту, бо Саша теж готував, робив каву, мив посуд, доглядав за донькою. До речі, квіти він Іринці дарував частіше, ніж мені. Ми часто влаштовували побачення, могли посеред ночі піти на заправку по хотдоги, розмовляти на кухні до ранку чи битися подушками. Іринка дивилась на це і казала: «Ви як малі діти», – жінка розповідає про ті часи з усмішкою.



Вікторія й Олександр Васильєви, фото з архіву родини


В Олександри й Іринки були свої пригоди. Зі слів дружини, вони були нерозлийвода й робили «шалені речі». З прогулянок могли повернутися з синцями. Приносили додому бездомних котів і цуценят. Грали танчики. Іринка робила татові манікюр і макіяж, годувала з ложечки. Та найбільше вона любила з ним «бісити маму». Наприклад, вимикати світло, коли та щось робить, чи закрити її в кімнаті. За витівки обоє, а часом ще й з котом, стояли в куті.



За витівки – в кут, фото з архіву родини Васильєвих


Сім'я Васильєвих, 2016 рік, фото з архіву родини

Коли Іринка побилась у школі з хлопчиком, Олександр замість зауважень сказав: «Моя донечка!»


«Іринка займається гімнастикою. Коли в неї були перші змагання, Саша відпросився зі служби й приїхав підтримати. Він знав напам'ять її танець. Коли Іра збивалась, він їй жестами підказував, які рухи треба робити далі», – ділиться Вікторія Васильєва.

«Він був найкращим татом на світі. Брав мене на руки навіть тоді, коли я не просила. Ми разом дурачилися. Я хотіла навчити його сісти на шпагат. У нього майже виходило. А він навчив мене співати Гімн», – розповідає дівчинка.



Олександр Васильєв з донькою, 2017 рік, фото з архіву родини

Олександр Васильєв з 2014 року воював. Коли в нього була ротація на фронт, Іринка дуже сумувала. Збирала валізи й казала мамі: «Їдемо до тата». Просила так наполегливо, що Вікторія не могла відмовити. У 2020 році возила доньку в Сєвєродонецьк та Лисичанськ.

Більше часу вдавалося проводити разом, поки Олександр навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Тоді сім'я переїхала до Львова. Іринка приходила до батька в навчальний заклад, а він натомість заводив її в садочок і забирав з гімнастики.


Додому тільки з татом, 2018 рік, фото з архіву родини

Вікторія працювала у банку, але звільнилась. Коли Олександра довго не було вдома, було важко було поєднувати роботу і виховання дитини.


Подружжя хотіло відкрити власний магазин товарів для дому. Перед вторгненням росіян шукали приміщення для бізнесу. Вікторія каже, що сама не хоче завершувати задумане, бо це була їхня спільна мрія.


А ще пара мріяла про сина і спільний відпочинок на морі.

Остання зустріч


Олександр Васильєв після закінчення академії з 30-ї ОМБр перевівся до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Був старшим лейтенантом. Мав позивний Сашик.


Він підготував родину до того, що може бути повномасштабна війна. Розповідав, як складати тривожні валізи й поводитися в різних ситуаціях. Іринка дивилась всі новини. Навіть навчала маму, що робити під час обстрілів.


Іринка Васильєва, фото Людмили Герасимюк

«Востаннє з Сашею ми бачилися 22 лютого. Сходили на дискотеку. Вранці він пішов на полігон. Наступного дня його вже не відпустили додому. 24 лютого я мала привезти йому цигарок. Він подзвонив і сказав, щоб я не їхала, бо почалась війна. Перші тижні – це був страх, паніка, невідомість, ненависть», – розповідає жінка.


В Іринки був свій блокпост. Вона ходила з битою і стежила, щоб не пройшли росіяни. Татові відправила малюнок з палаючим російським танком.


«Донька боялась менше ніж я. Коли ми були у справах у Львові, вона бачила приліт ракет. Я і водій злякались. А вона запропонувала купити ядерну зброю для України, щоб швидше вигнати ворогів. Вона їх ненавидить», – каже Вікторія.


Вікторія Васильєва, фото Людмили Герасимюк

Жінка думала виїхати за кордон. Проте вирішила, що це не вона повинна покидати рідну землю, а росіяни. Такої ж думки була й Іра. Пізніше дівчинка говорила: «Чого росіяни сюди прийшли? Вони що думали, що я їм віночки даруватиму? Хай ідуть з України. Не хочуть по-доброму, значить треба зброя».


Іринка забороняє мамі плакати


Олександр Васильєв воював на Київщині, Харківщині, Миколаївщині. Додому телефонував щодня, бо знав, що донька хвилюватиметься. Остання розмова з рідними була у день загибелі, 27 березня.


В обід чоловік попередив, що може кілька днів не виходити на зв'язок. Через кілька годин загинув від обстрілу у селі Благодатному на Миколаївщині.


«З вечора мала була дуже неспокійна. Я її такою ніколи не бачила. Її аж трусило. Я телефонувала лікарю, бо не знала, що робити. Наступного дня було те саме. Іринка постійно просила подзвонити до тата, а він був поза зоною досяжності», – пригадує Вікторія Васильєва.


Через два дні жінка додзвонилась до дружини побратима, яка спокійним тоном запитала: «А що, тобі ще не повідомили? Саша помер».


Вікторія не прийняла втрату чоловіка, фото Людмили Герасимюк

Загибель підтвердив командир роти. Розмов з донькою на кшталт «розумієш, тато загинув…» не було. Іринка почула, що мама плаче, і все зрозуміла. У відповідь – сльози й крик.


Олександра Васильєва ховали в закритій труні. Як пройшло поховання, Вікторія не пам'ятає. Пригадує лише, як в небі летіли лелеки. Слова підтримки слухала, але не чула. Було байдуже на все.


Поховання Олександра Васильєва. Джерело: rivne1

«Я досі не прийняла цієї втрати. Все надіялась, що Саша насправді живий. Після похорону ще місяць йому телефонувала і писала у вайбер. Передивлялась всі фото у групах з пошуку полонених. Досі уявляю нашу зустріч. Після розмови зі священником стало легше. Іринка не дає мені розкиснути. Вона набагато сильніша, ніж я», – каже Вікторія Васильєва.


Найбільша розрада – Іринка, фото Людмили Герасимюк

Дівчинка після загибелі тата закрилась. Протягом місяця не хотіла навчатися в школі й ходити на гімнастику. Цілими днями була вдома. Якось сказала мамі: «Давай будемо жити так, ніби тато живий, але десь далеко». Це допомогло їй повернутися до звичних справ. Олександр часто снився доньці. Вони бавилися уві сні. У цей час дівчинка завжди усміхалась.


Про тата Іра згадує щодня. Цілий стос фотографій батька береже під подушкою і нікому не дозволяє їх торкатися. Відвідує кладовище. Приносить на могилу свіжі квіти. На свій День народження і День батька приходила з тортом.


День народження на могилі тата, 2022 рік. Джерело: архів родини

Іринка плакала лише тоді, коли дізналась про загибель батька. На похороні та в решту днів трималась. Забороняє плакати мамі. Говорить: «Тато не любив сльози. Чим вони допоможуть? Росіяни з цього будуть тільки радіти. Потрібно щось робити, щоб вони швидше пішли з нашої землі».


Якось під час інтерв'ю, коли журналістка розчулилась, дівчинка спитала: «Ви прийшли плакати чи мене слухати?»


Розрадою для дівчинки став тер'єр Річі. Собаку обіцяв подарувати тато, але не встиг, тож обіцянку чоловіка виконала Вікторія.


«Дайте мені пакетів для ворогів»


До війни Іринка Васильєва відвідувала разом з мамою інтернати, привозила гостинці дітям-сиротам. У перші дні російського вторгнення плела з мамою маскувальні сітки у школі. Після смерті тата дівчинка вирішила діяти масштабніше.


Одного дня Іринка проснулась о 5 ранку і почала будити маму: «Вставай, будемо допомагати армії». Спершу дівчинка взялась виготовляти печиво. Обпеклась і вирішила, що треба придумати щось інше.


«Я спробувала робити віночки й мені сподобалося. Я роблю це, бо хочу, щоб Україна не плакала, ми скоріше перемогли, і всі військові повернулися до своїх домівок», – розповідає Іринка Васильєва.


Іринка у власному віночку, фото Людмили Герасимюк

Після навчання дівчинка робить віночки, фото Людмили Герасимюк

Вона займається творчою частиною. А мама «в неї на роботі» як бухгалтерка, закупівельниця матеріалів, прибиральниця і тестувальниця віночків. А ще Вікторія щомісяця витрачає на розхідні матеріали для творчості доні від п'яти до десяти тисяч гривень. Соцмережі Іринка веде сама, але мама стежить і допомагає.


Вікторія тестує віночок Іринки, фото Людмили Герасимюк

Постачальник квіточок – мама, фото Людмили Герасимюк

Про потреби дівчинка дізнається у військових сама. Командир роти Дмитро Саноцький розповідає: «Якщо потрібен тепловізор, то Іринка питає, на яку дальність він має досягати. Якщо це стосується автомобіля, то уточнює, на якому паливі він має їздити, яка має бути коробка передач. Каже: «Вам потрібен повний привід? Це ж по болоту їздити, боєприпаси возити, поранених забирати… Точно треба повний привід».


Іринка з Дмитром Саноцьким, фото з архіву родини

Якось військові передали дівчинці прапор, де був напис, що не вистачає мішків на тіла ворогів. Дівчинка пішла в магазин і ошелешила продавчиню проханням: «Дайте мені пакетів для ворогів».


Іринка робить віночки після школи й гімнастики. За вечір може зробити від п'яти до тридцяти виробів. Часто засиджується до ночі. Вікторія навіть ховала клейовий пістолет. Після цього дівчинка весь день не говорила з мамою. Сиділа біля фотографії батька й жалілась: «Ти бачиш, тату, яка вона?»


«Якщо в Іринки є якась ідея, я спершу молюся, а тоді кажу: «Розказуй»


На першій ярмарці дівчинка продавала 10 віночків, з часом її діяльність значно масштабувалася. Найбільше виробів купують в Інстаграм. Менші коштують 150 гривень, більші – 250. Нерідко покупці скидають значно більші суми. Наприклад, якось купили чотири віночки за 40 тисяч гривень. Найбільший попит на жовто-блакитні вироби. Декілька віночків поїхало за кордон: в Польщу, Канаду, Норвегію, США.






Процес створення віночка, фото Людмили Герасимюк

Для роти, де служив тато, за вторговані Іринкою гроші придбали чотири автомобілі, п'ять тепловізорів, дрон, далекомір, бензопили, підзорну трубу, старлінк та протидронову рушницю.


«Ми дуже цінуємо допомогу Іринки. На кожній машині від неї є намальоване жовто-блакитне сердечко і написане її ім’я. Це вже символ підрозділу. У кожного військовослужбовця цей символ у серці. Ми всі у захваті від неї», – каже командир роти Дмитро Саноцький.


На кожному авто від Іринки є жовто-синє серце. Фото з архіву родини

«Коли Іринка просинається і каже, що в неї є якась ідея, я тричі перехрещуюсь, молюся Богу, а тоді говорю: «Розказуй», – сміється Вікторія. – Одного дня донька прийшла з ідеєю написати лист Борису Джонсону, щоб той допоміг придбати «Джавелін».


Вона була на зустрічі з Президентом Володимиром Зеленським у серпні 2022 року, тоді дітям-волонтерам Президент і перша леді вручали подарунки. Іринка запитувала у Володимира Зеленського про «Джавелін», але той сказав, що не знає, де його купити. Після цього вирішила, що треба шукати допомоги за кордоном.



На зустрічі з Президентом Володимиром Зеленським, 2022 рік. Фото: Офіс Президента

У листі дівчинка написала таке: «Я, Іринка, пишу до вас, бо ви теж, як і я, любите Україну. Я знаю, що ви нам дуже допомагаєте. Мій татусь загинув на війні. Тепер я допомагаю захищати Україну. Я хочу купити «Джавелін», бо він точно допоможе. Ми переможемо і все буде добре. Допоможіть купити «Джавелін» для татових друзів. Слава Україні!»


Друзі тата стали друзями Іринки. Присилають з фронту прапори з побажаннями. Ними завішена вся кімната. Військові на День волонтера скинулися і замовили дівчинці букет квітів. Ще подарували морську свинку.


А одного разу запустили цілий челендж серед різних бригад. Дмитро Саноцький попросив відправити росіянам снаряди з написом «Від Іринки за тата». З різних ділянок фронту ворогам полетіли боєприпаси з мінометів, гаубиць, градів, HIMARS та іншої зброї. Все це зняли на телефон і змонтували відео. Дівчинці сподобалось.


Іринка з нагородним знаком «Знак пошани», фото Людмили Герасимюк

Подяки за волонтерство, фото Людмили Герасимюк

Іринка мріє зустрітися із Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Називає його дядьком Валєрою. Все запитує у військових: «А Залужний тобі не дзвонив? Як подзвонить, скажи йому, щоб приїхав до мене». Мамі ж говорила: «Ти уявляєш, як він любить Україну?»


Дівчинка любить тварин і мріє стати ветеринаром. Через це вона «сварилась» з покійним міністром внутрішніх справ України Денисом Монастирським під час зустрічі з дітьми-волонтерами у столиці. Він сказав: «Я хочу тебе бачити майбутнім президентом». А вона відрізала: «Ви що! Не говоріть мені дурниці. Я буду ветеринаром».


У дівчинці поєднується ніжність і рішучість. Під час ігор Іринка любить співати повстанські пісні. У школі уроки починаються з обіймів з учителями. А в соцмережах Іринка ніколи не розгублюється, коли хейтять росіяни.


Ніжна й сильна дівчинка, фото Людмили Герасимюк

В онлайн-іграх у внутрішніх чатах вона часто пише їм «Слава Україні!», доки ті не вийдуть з гри. Якось на слова «Слава Росії», вона відповіла: «У мішках ваша Росія!»

Іринка Васильєва додає: «Вони що, думають, що я перестану допомагати армії через те, що вони пишуть? Ні, я не зупинюсь, поки ми не переможемо».


Іринка хоче волонтерити до перемоги, фото Людмили Герасимюк

Задонатити Іринці Васильєвій можна на карту: 5168752024144266


Втім, дівчинка хоче, аби їй не просто донатили, а щоб купували її вироби в інстаграмі.


Авторка: Наталя Хвесик




bottom of page