13-річний Дмитрик загинув від російського снаряда, батько дві години молився над ним. Історія фото

20 липня російські війська завдали удару «Ураганами» по автобусній зупинці у харківській Салтівці. Тоді загинуло троє людей, серед них 13-річний Дмитрик Кубата. Фото з місця трагедії, на якому тато хлопця тримає його за руку і молиться, облетіло мережу. Ми поговорили з мамою Дмитрика про їхню втрату та життя після трагедії.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «НВ». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Фото з місця трагедії запам’яталось багатьом: батько стоїть на колінах поряд із накритим тілом дитини, тримає сина за руку і молиться. Чоловік читав молитву близько двох годин. Увесь цей час його за руку тримала поліцейська.

Фото В'ячеслава Мавричева/Суспільне


Хлопчик на фото – 13-річний Дмитро Кубата. Того дня він разом із 15-річною сестрою вийшли на пробіжку…


Це була жахлива випадковість

Дмитрик – син Вікторії Кубати, відомої української шахістки та тренерки з шахів клубу «Пішак». Хлопчик навчався в 17-ій школі Харкова – росіяни зруйнували її 1 червня.

Дмитрик та його мама Вікторія. Фото з архіву сім'ї і peshka.edu.kh.ua


Родина Дмитрика, попри обстріли, не планувала їхати з Харкова. Кажуть, що не мали куди, їхні дачі розташовані на тимчасово окупованих територіях.

Вікторія Кубата пригадує: 20 липня вранці Дмитро із 15-річною сестрою Ксенією захотіли побігати – спершу думали зробити це на стадіоні, а потім вирішили пробігтись мікрорайоном.

«Я не пам’ятаю, про що ми вранці говорили, звичайна ранкова бесіда – й діти одразу побігли. Коли ми з чоловіком почули вибух, відразу почали їм дзвонити. Слухавку ніхто не брав. Чоловік побіг дивитися за ними на стадіонах, у нас їх кілька. Тим часом мені подзвонили з поліції. Не казали, що син загинув, просто попросили прийти. Я тоді здогадалася, що могло статись, але й досі не можу усвідомити. Він міг там не опинитися, бо ж ця пробіжка – не якась регулярна дія. Вони не ходили там щодня в певній годині. Це була жахлива випадковість», – розповідає Вікторія.


Мама Дмитрика пішла на місце трагедії. Тим часом, поки батько В’ячеслав шукав дітей на стадіонах, йому теж подзвонили з поліції. Опісля журналісти й зняли той фотокадр. Мама загиблого каже, що вони з чоловіком у той момент були проти таких фотозйомок, але дозволу на цей знімок у них ніхто не запитав.

«Поки чоловік був на місці події, я побігла шукати доньку. Вона вже була в лікарні. Ксенія – поранена – сама зупиняла машини, щоби доїхати туди…», – пригадує жінка.


Ксенії зробили дві операції. У діагнозі було написано – мінно-вибухова травма. Дівчинка мала поранення шиї, обличчя, тім'яної ямки, один із уламків застряг у легені. Виписали Ксенію на початку серпня, але процес загоєння ран, попередили лікарі, триватиме ще близько трьох місяців…

Нещодавно родина Дмитра Кубати покинула Харків. Якщо обстріли пересидіти можна, каже Вікторія, то жити в рідному районі, де загинув син – морально надзвичайно важко.

Він дуже любив свою родину


Дмитрика згадують як добру дитину. Нещодавно хлопчик відсвяткував день народження. З першого класу ходив на гурток танців. Як і мама грав у шахи, але не професійно – для себе. Багато часу проводив з батьками і сестрою.


«У нас були дуже хороші стосунки – розповідає мати. – Дмитрик завжди міг прийти порадитися, поділитися сумнівами, був відкритим. Багато мені допомагав: його не треба було просити про це, сам міг запропонувати. Ми завжди відпочивали разом, дуже любили природу. Літо щороку проводили на дачах…»

Дмитро Кубата з друзям та однокласниками, фото з архіву


Знайома родини Ксенія Шахін пригадує: її донька Емілія, котра вчилася з Дмитром в одному класі, після новини про загибель ніяк не хотіла вірити в це.


«На першій в житті лінійці Емілія і Дмитро стояли поруч. Ми ще нікого не знали, але Діма запам'ятався мені одразу, – розповідає Ксенія. – Діма був сором'язливим і трохи вразливим. Попри те – цілеспрямованим. Він дуже любив свою родину…

Я дуже співчуваю їхній родині. Це страшне горе».


Родина Дмитрика важко переживає втрату, але вони не замкнулися: діляться емоціями, обговорюють та підтримують одне одного. Допомагають їм також друзі та знайомі.


«Треба жити далі, й ми тримаємось як можемо… Досвіду такої великої втрати у мене не було. Відчуття, що мене вдарили, приплюснули й так залишили. Це тяжкий стан… Інколи здається, що я зовсім не розумію, що відбувається, у мене вже немає жодних роздумів ні про те, якими ми вийдемо з війни, ні про мир, ні про місто… Нічого», – каже мама Дмитрика.