top of page

«Я собі пообіцяла, що на могилі моїх хлопців завжди будуть живі квіти». Історії трьох дітей, яких убила Росія

551 дитина загинула внаслідок російського повномасштабного вторгнення в Україну. Такі офіційні дані порталу Діти війни. За цим числом – великий біль рідних, загублені мрії і долі, цілі всесвіти. Щоби вшанувати пам’ять дітей, ми продовжуємо карбувати їхні історії. У цьому тексті розкажемо про Микиту, який загинув на Херсонщині та Кирила і Дмитра з Харківщини і Сумщини.


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


14-річний Микита Ковалик зі Старосілля, що на Херсонщині

Микита Ковалик. Фото з особистого архіву родини

Звістка про вагітність була неочікуваною для Ліни та Сергія з села Старосілля на Херсонщині. Майбутній мамі було 18-ть, вона вчилась у коледжі.


«Вагітність минула дуже легко. Я й не помітила, що носила малюка: і на велосипеді їздила, і на мотоциклі. Нічого не боялась. Абсолютно. Зараз думаю – я б такого ніколи не зробила», – розповідає Ліна Ковалик.


Жінка каже – відчувала, що під серцем носить сина. 


10 липня 2007 року у Коваликів з’явився хлопчик. Батьки  назвали його Микитою.

Поки Ліна завершувала навчання, з хлопчиком проводили час її дві сестри і мама. «Ми у родині говорили, що в Микити – три мами. Я, моя старша сестра, яка стала хрещеною, та молодша, яка бавила його», – каже Ліна.

Микита Ковалик. Фото з особистого архіву родини

Микита Ковалик. Фото з особистого архіву родини

Маленький Микитка був дуже спокійним, розповідає мама. Давав виспатись, навіть коли зубки різались.


«Приблизно до півтора року племінник практично жив з нами. Сестра закінчила навчання і тоді вже забрала його повноцінно у свою родину. Тоді Микита вже став непосидючий: такий швидкий, активний. Прокидався о 5 ранку. Не вередував, що хоче спати», – говорить тітка хлопчика Інна.


Дитині подобались машинки і м’ячі. Особливо малюк тягнувся до всього, що пов’язаного з технікою, зокрема до таткових інструментів. Багато часу проводив біля батька, який обробляв земельну ділянку. Сергій брав сина з собою у поле. Там Микита опанував трактор.


Хлопець сам організував собі графік життя. Перед сном – о дев’ятій\десятій годині – вимикав телефон та вкладався відпочивати. Зранку був повний сил та енергії.

Микита Ковалик. Фото з особистого архіву родини

У 2011 році у Ліни та Сергія народився другий син – Максим.


Брати сильно відрізнялись одне від одного, часто шарпалися. 


«Не мирились ніяк. Я казала: «Маєте одне одному допомагати. Бо потім роз’їдетесь – будете сумувати...», – згадує мама Ліна.

Микита Ковалик з молодшим братиком та татком. Фото з особистого архіву родини

Як Микита подорослішав, став також з татом обробляти землю. Міг під наглядом татка навіть кермувати трактором чи «газеллю». Мріяв отримати водійське посвідчення. Відкладав кошти на купівлю мопеда, який хотів придбати на своє 15-річчя.


А от вчитись у школі Микиті не надто подобалось. Хотілось пошвидше закінчити дев’ятий клас та піти в коледж.


«Микита був веселий, товариський, стриманий, дисциплінований. Мав багато друзів. Займався спортом. Найбільше полюбляв футбол. Брав участь майже у всіх спортивних заходах та загалом у шкільному житті», – згадують Микиту у школі.


Микита Ковалик. Фото з особистого архіву родини

Хлопець допомагав і мамі по господарству. Родина мала свиней, качок, гусей.


«Він мені казав: «Мам, тільки не роби сама». Допомагав з усім, що я попрошу. Ми як друзі були з Микитою. Завжди сиділи, балакали. Розповідав, як гуляли з хлопцями, як грали у футбол…», – говорить мама.


Микита був центром парубочої компанії у селі. Міг організувати друзів піти на поле грати у футбол, ловити рибу чи будувати халабуди. Був найбільшим серед товаришів і йому дали прізвисько «Бригадир».


«Він у свої 13 років був уже майже такий як батько. Сергій навіть доношував речі за Микитою. По статурі Микита був схожий на татка. А от за характером – мамина копія», – говорить тітка Інна.

Микита Ковалик з тіткою Інною. Фото з особистого архіву родини

Після початку повномасштабного російського вторгнення Старосілля опинилось в окупації. Сім’я Микити залишалась в рідному селі, тільки перебрались в будинок родичів, де був погріб.


«Син не боявся того, що відбувалось. Скільки б не казали, не просили – «Сядьте», «Заховайтесь», а ні. Бігав із друзями по селу, на полі у футбол грали…», – згадує Ліна.


25 березня 2022-го Микита разом з іншими дітьми гуляв на майданчику, коли почався обстріл. Діти забігли у будинок родички Коваликів.


«Після обстрілу одна мама мала прийти забрати дітей до нас. Ми з сином стояли поряд на сходах будинку. Микита мені руку на плече поклав... Тільки хвіртку закрили і… далі я не пам’ятаю. До тями прийшла вже на кухні. Купа каміння, диму, сморід. Я встала і не зрозуміла. Шок».


Микита Ковалик з мамою. Фото з особистого архіву родини

Сина Ліна знайшла на подвір’ї. Він ще був живий, але за кілька митей від отриманих поранень помер…


Поховали 14-річного Микиту у Старосіллі. Опісля мама Ліна разом зі своїми племінниками виїхала до Кривого Рогу. Там жила, поки Старосілля не звільнили українські захисники: ані дня не чекала – одразу поїхала додому.

«Нині… Молодший Максим скучає. Говорить, що скучно йому. Важко сину... Дуже не вистачає старшого Микити. Хоч і бились раніше, але брати…», – каже Ліна. 


Микита Ковалик. Фото з особистого архіву родини


5-річний Кирило Зінченко з Липців на Харківщині


Кирило Зінченко. Фото з особистого архіву родини

Олександр із Яною жили у селі Липці на Харківщині, поблизу кордону з Росією. Почали зустрічатись у 2012 році, одружились за три роки.


«У них все ідеально було. Рідко зустрічала людей, які б так сильно одне одного кохали», – говорить подруга Яни, Олена Чипенко.


Родина майже одразу зрозуміла, що не проти поповнення. Олександру хотілось хлопчика, Яні – дівчинку. Невдовзі після весілля пара дізналась, що стануть батьками.


«Більшу частину вагітності Яна лежала на збереженні. Були ускладнення», – розповідає Олександр.


«Саша з неї пилинки здував», – пригадує той час Олена.

Молоді в очікуванні маляти обирали ім’я: домовились – якщо буде хлопчик, то назвуть його Кирилом, а дівчинку – Кірою. 


На світ з’явився Кирило.


«У нас були партнерські пологи, я залишався поряд. Пам’ятаю, що тоді влітку було спекотно – і в пологовому, і вдома», – розповідає Олександр.


Дідусь Кирила, Володимир, додає: «Народження малюка для нас із дружиною стало великим щастям».


Сім’я Зінченків жила з батьками Яни. Ті підтримували їх, допомагали доглядати малюка. 

Хрещеною Кирила стала близька подруга Яни – Олена Чипенко.


«На хрестинах я непокоїлась, а дитина поводилася спокійно. Вдома у нас була маленька фотосесія, хлопчик зовсім не плакав», – говорить хрещена.


Кирило Зінченко. Фото з особистого архіву родини

У три місяці малюк захворів. «Недугу викликали ускладнення після щеплення. З чотирьох місяців ми в лікарнях були… Після року хвороба почала відступати. Продовжували відновлюватись уже вдома», – ділиться тато Олександр. 


Малюку подобалось гуляти на вулиці. Як бачив велику техніку – захоплено спостергів. Поки, наприклад, трактор не поїде, не зрушав з місця. Рідні дарували Кирилові іграшкові вантажівки і тракторці.


«Зовнішньо син був більше на Яну схожий. Характер трошки в мене – вредний. Кирило любив зі мною дивитись футбол. Поряд стадіон і якщо почув свисток, одразу біг в ту сторону», – розповідає тато.


«Він зустрічав мене, коли я приїжджав із роботи. Бігав з м’ячем по полю. Якщо бачив діток, долучався до них гратись…», – згадує дідусь Володимир.


Олександр Зінченко працював у ДСНС у Харкові, Яна – акушерка за фахом – кілька років була біля сина, а незадовго до повномасштабного вторгнення теж вийшла на роботу.


«Яна була весела, добра. Якщо хтось попросить укол –  ніколи не відмовляла. До всього ставилась дуже відповідально. Мала тісний зв’язок з сином», – розповідає Олександр.

Кирило Зінченко. Фото з особистого архіву родини

Батьки возили хлопчика на індивідуальні заняття до реабілітаційного центру в Харків.


Коли тато і мама були на змінах, Кирило залишався з бабусею Інною, яку сильно любив. 


«Бабуся Інна була хороша, добра, весела та дуже рідна. Сиділи колись поряд, вона каже: «Ти мені не те що син, а як друг вже», – пригадує Олександр тещу Інну.


У вільний час Олександр із Яною та Кирилом їздили гуляти до Харкова – відвідували парки, зоопарк, Макдональдс. Вдома могли просто прогулятись, щоб розвіятись.


«Ми вже потроху відмовлялись від ліків. Син був самостійним. Розвивався активніше, міг сказати про те, що хочеться. Подобалось йому бути поряд зі мною. Пам’ятаю, я шашлик смажу – поки останній шампур не зніму з вогню, він поряд. І дрова піднесе, і віялом помахає…»,  – згадує Олександр.


Незадовго до нового 2022-го року Яна й Олександр зрозуміли, що чекають на другу дитину. 


«Дружина була в лікаря. Той дав 98 %, що в нас народиться хлопчик. Кирило вже казав «ляля» і гладив мамин животик», – розповідає Олександр Зінченко. 


Батьки думали назвати другого сина Данилом.


Тим часом підшуковували школу для Кирила. Хлопчик уже знав цифри та кольори.


Обрали спеціалізований заклад у Харкові, планували вступати, коли сину виповниться сім років.

Кирило Зінченко. Фото з особистого архіву родини

«З останнього пам’ятаю – Кірюша любив їздити на машині. Це була найбільша розвага. А ще вони часто сідали на автобус із бабусею, їхали кілька зупинок. Потім чекали наступних автобусів, або приїздили рідні їх забирати», – говорить сестра Яни, Карина.


Перед 24 лютого 2022-го Олександр був на зміні у Харкові. У Липці зміг дістатись лише 26 числа. 


«У Харків уже не повертався, ми жили при окупантах… Син якось сам розумів, що відбувається», – говорить чоловік.


«Після початку повномасштабного вторгнення ми бачились щодня, ходили в гості до одна одної. Тоді Яна і сказала мені, що чекає на малюка. «Я хочу, щоб ти знала... Якщо помру, що я була вагітною…». Може відчувала, що скоро загине…», – пригадує той період Олена.


«Те, що запам’яталось, вони прийшли до нас в гості. У Кірюші було індивідуальне харчування, батьки не дозволяли все їсти. Але тоді, під час війни, Яна давала йому їсти ковбасу. Казала: «Зараз я не можу йому заборонити», – говорить двоюрідна сестра Інни, Ірина.


15 березня 2022-го родина лягла спати. Вагітна Яна в одній кімнаті з мамою Інною та Кирилом, Олександр і Володимир – в інших.


«Снаряд прилетів просто до них у кімнату. Це трапилось за секунду. Я не зрозумів, що відбулось. Через пару хвилин отямився, пішов з тестем відкопувати рідних. Сусід допомагав… Тесть травм не отримав. У мене – розсічення голови», – каже Олександр.


Всі, хто були в тій одній кімнаті, загинули: 27-річна Яна на четвертому місяці вагітності, її 5-річний син Кирило та 45-річна мама Інна. Їх ховали під обстрілами. 

Яна Зінченко. Фото з особистого архіву родини

«Хлопці копали могили, а ракети неподалік летіли. Жах. Бігом-бігом усе… Довго у себе приходив, тижні два не розумів, що робити та що далі. Тяжко було. А потім, на початку літа, я виїхав через росію, білорусь з окупації та повернувся у Харків», – розповідає Олександр.


«Хтось розпорядився чужим життям, обірвали життя дитини…», – говорить тато Яни, дідусь Кирила, Володимир.


Восени Харківщину звільнили українські військові. Олександр отримав змогу їздити на могили своїх рідних, доглядати їх. Нині він живе та працює в Харкові, а на його село Липці, де поховані дружина і син, знову наступають російські військові.



 4-річний Дмитро Бабенко з Білопілля на Сумщині


Дмитро Бабенко. Фото з особистого архіву родини

Наталії було 25-ть, коли вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Романом. Після інтернатури вона працювала сімейною лікаркою, а поліцейський Роман прийшов на прийом. Чоловік тривалий час лікувався – так і закрутились стосунки. Пара швидко почала жити разом, а невдозі Роман зробив Наталії пропозицію.


«Я не відповіла одразу, бо хотіла, щоб він передусім ще подумав. Через місяць Роман спитав: скільки можна думати, якщо наше кохання тільки міцнішає?», – пригадує Наталія Бабенко.


Це був 2018 рік, пара готувалась до весілля. А незадовго до урочистої події  молоді зрозуміли – вони чекають на маля.

Дмитро Бабенко з татком Романом. Фото з особистого архіву родини

«Ми дуже відповідально поставились до цього. Готувались, здавали аналізи, вживали вітаміни. Якимось чином практично одразу у нас все вийшло. Перед 8 березня я дізналась, що вагітна. Я себе не добре почувала, Роман непокоївся, що зі мною щось не так. Дуже просив, щоб я зробила тест. Вийшла я з двома смужечками – такими яскравими. Чоловік мені каже: ти що –  уже мене розжалувала до лейтенанта?».


Наприкінці квітня Наталя і Роман одружилися. У животику підростала дитинка.


«16 тижнів у мене був жахливий токсикоз. Низький тиск, було важко діставатись роботи. Мені потрібно було випити кави, з’їсти шоколадку. Але загалом потім я носила дитину дуже легко – до 42 тижня», – розповідає Наталія. 

Дмитро Бабенко з татком Романом. Фото з особистого архіву родини

На 14 тижні вагітності Наталія недобре почувалась і разом із чоловіком поїхала на обстеження – послухати серцебиття малюка. Лікарка вже на тому терміні визначила, що скоріше за все у родині народиться саме хлопчик.


«Роман спитав: «Тобто – син?». Він дуже хотів дівчинку. Сказав мені: «Ти мені казала, що на 22 тижні дізнаємось стать дитини. Це от вона погано роздивилась, ми наступного разу поїдемо і нам скажуть, що в нас – дівчинка». Навіть коли уже було гарне фото, де можна роздивитись стать, казав, що поки не забере з пологового хлопчика, буде думати, що у нас народиться дівчинка», – розповідає мама.


Батьки думали імена для майбутнього малюка. У підсумку залишилось три варіанти: Дмитро, Матвій і Клим. Вирішили, що коли подивляться на новонароджену дитинку, тоді зрозуміють, яке ім’я більше пасує.

Дмитро Бабенко. Фото з особистого архіву родини

Малюк народився у листопаді 2018 року. Назвали хлопчика Дмитром. У Наталії був кесарів розтин, тому вона телефоном сказала чоловікові, що тепер у них є Дмитро.

«У нас народилась здорова лялечка», – говорить мама.


Після народження малюка Наталія швидко почала дистанційно працювати. Говорить, з дитиною не було складно. Хлопчик мав проблеми з животиком, але батьки швидко пристосувались.


«Дімон був танцюристом – весь в тата. Любив то ручку викинути, то ніжку. Почав дуже рано ходити. Збереглось відео, як ми знімали перші кроки. Як спробував вертикальне положення, ми практично не користувались візочками чи самокатами. Де не міг йти, то – на руки просився. Де міг – ішов сам», – розповідає мама.


Дмитро Бабенко. Фото з особистого архіву родини

Дуже швидко Дмитро розібрався у телефонах та планшетах. Міг сам собі щось увімкнути та подивитись. Хлопчику подобалось їсти – любив самотужки дати раду зі своєю порцією. Улюбленою іграшкою дитини став м’який коник, який подарував одногрупник Романа, коли малюку було пів року. Коника чоловік назвав Гай Юлій Цезар, по-простому – Юлік.


«Він був величезним поряд із дитинкою. Але син його не відпускав від себе. Щоби заспокоїтись, Дімон потребував лише Юліка. Візьме, погризе, помацає і засне. Коли навіть іграшка неприємно пахла, він прати не давав. Я замовила таку саму через інтернет, не підійшла. Щоб випрати стару іграшку, потрібно було хлопчика приспати, швидко забрати, висушити та повернути до того, як він прокинеться», – пригадує мама.


Також Дмитро любив машинки – це було велике захоплення з найменшого віку.

Дмитро Бабенко. Фото з особистого архіву родини

«Наш син був дуже комунікабельним і компанійським, його всі обожнювали. Абсолютно не проблемна і не вибаглива дитина. Багато сусідів дивувались, що ми з Романом все йому пояснювали, як дорослому», – каже Наталя.


Гратись Дмитру подобалось зі старшими дітками, з ними було цікавіше.


«З першого погляду можна сказати – ця дитина добра, слухняна, вихована, мила. Дмитрик був у нашій групі найменшенький, але старався все робити сам. На заняттях із образотворчого мистецтва любив і клеїти, і малювати», – розповідає вихователька у садочку Ірина Володимирівна.


До садочка хлопчик приносив наплічник, де мав багато іграшок. Ними активно ділився з іншими дітками.

Дмитро Бабенко. Фото з особистого архіву родини

У вільний час родина майже не сиділа вдома: або їздили в гості, або гуляли втрьох. Любили кататись на самокатах чи велосипедах.


Після початку повномасштабного вторгнення Бабенки залишались на рідній Сумщині. 24 лютого 2022-го Роман був у відрядженні. Дружина з сином переїхала до свекрухи.


«Син знав, що таке війна. Він знав, хто на нас напав. Знав, що від вибухів буває смерть. Ми нічого не вигадували, пояснювали все як дорослому», – каже Наталія.


18 червня 2023 року Наталія і Роман готувались їхати у Львів у відпустку. Разом з сином були у рідному Білопіллі, щоб зібрати речі. Коли почався обстріл, сім’я спустилась у підвал, де провела півтори години. Як стихло, повернулись додому дозбирувати речі.


Дмитро Бабенко з мамою. Фото з особистого архіву родини

«У нас вимкнули воду. Вирішили, що будемо збиратись швидше, поїдемо у сусіднє місто до куми, щоб там покупатись перед поїздкою. Роман хотів сходити в крамницю, яка була поряд у підвальному приміщенні. Цей магазин дуже любив син, бо там лежали іграшки у вільному доступі. Це буквально 50 метрів від нашого будинку», – пригадує Наталія.


Поки Романа і Дмитра не було, знову почався обстріл. Удар снаряду потрапив у кут будинку родини. 


«Я зрозуміла, що прилетіло дуже близько. Швидко бігла з квартири у підвал. Навіть не бачила, що на подвір’ї вже лежали мої хлопці…», – каже Наталія.


Роман загинув на місці. Про його смерть Наталії повідомив сусід, який підіймався подивитись, що відбувається.


«Я вискочила з підвалу. Побачила, як сусід несе Дмитра на руках, він був живий. Але обстріл продовжився. Мене забрали у напівсвідомому стані у підвальне приміщення…», – каже мама Дмитра.


Дмитро Бабенко. Фото з особистого архіву родини

Дмитро Бабенко помер на руках у сусіда дорогою в лікарню.


Похованням чоловіка та сина Наталія займалась сама. Під час прощання Росія знову обстрілювала Сумщину. 


«Прощались біля самого підвалу. Хто хотів, спустився, хто не хотів, залишався на поверхні. Непокоїлись за велике скупчення колег Романа. Поминання теж відбувалось у підвальному приміщенні… Кілька тижнів не вірилось у загибель рідних. Відчуття того, що я якось прийду, а вони скажуть: «Матуся, ми так невдало пожартували», – говорить Наталія.


Якийсь час вона пожила у батьків, потім повернулась додому, а згодом через загострення обстрілів – знову була вимушена поїхати до батьків у село.


«Як далі – навіть не можу уявити. Скоро річниця, але ж навіть на кладовищі перебувати небезпечно… А я собі дала таку обіцянку, що на могилі моїх хлопців завжди будуть живі квіти. Поки не було зів’ялих», – каже Наталія Бабенко. 

Дмитро Бабенко з татком Романом. Фото з особистого архіву родини


Opmerkingen


bottom of page