Як євреї бережуть пам’ять про Голокост і чим цей досвід може бути корисним для України

…28 квітня 2022 року, 10 ранку. Ден Азулін, програміст з Тель-Авіва, зупиняє авто просто посеред шосе. Синхронно зупиняються й інші авто, з них виходять люди і завмирають. У повітрі пронизливо звучить сирена. Її можна почути і в Хайфі, Ашдоді, Єрусалимі, Ейлаті, Ашкелоні – й усюди в цей час на вулицях мовчки стоять люди. Щороку навесні Ізраїль завмирає на дві хвилини у пам’ять про шість мільйонів євреїв, які загинули від рук нацистів під час Голокосту.

Ізраїльтяни вшановують жертв Голокосту автор:danielnotcake.com



Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для lb.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Упродовж 1933-1945 років єврейське населення Європи планомірно переслідували та знищували. Євреїв розстрілювали, вбивали у газових камерах, катували у таборах смерті. Нацисти гітлерівської Німеччини робили все, щоб повністю стерти з лиця землі тих, хто у доктрині їхньої партії були визначені як «расово неповноцінні». Кінцевою метою гітлерівців було «остаточне розв’язання єврейського питання» – тотальне знищення євреїв як нації. Але цього не сталося – завдяки мужності тих, кого хотіли вбити.

Фото з концентраційного табору Аушвіц автор wikipedia.com


Шоа. Катастрофа єврейського народу


Хоч людиноненависницька політика гітлерівського рейху отримала назву Голокост, та самі ізраїльтяни уникають цього слова.


Ноа Сігал, дослідниця ізраїльського національного меморіалу Катастрофи та Героїзму Яд Вашем (Єрусалим) наголошує: «Голокост – це про спалення і про жертву, а єврейський народ не хотів бути жертвою. Тому ми кажемо Шоа – катастрофа. Це катастрофа, яка сталася з єврейським народом. 27 числа місяця нісана (квітня або травня за єврейським календарем – ред.), на Йом га-Шоа – День катастрофи і героїзму європейського єврейства – ми вшановуємо героїв і загиблих».

Варшавське гетто автор: wikipedia.com


27-е нісана за єврейським календарем вибрано не випадково. Ця дата – близька до повстання у Варшавському гетто. Коли у квітні 1943 року польські євреї виступили проти нацистів у відчайдушній, але завідомо провальній спробі зупинити повне знищення юдейського населення Варшави. Всього кількість загиблих тоді в тому гетто євреїв може сягати понад 60 тисяч.


Пам’ять не повинна бути нав’язливою і травматичною


Живих свідків Катастрофи єврейського народу щороку стає дедалі менше. Але саме 28 квітня 2022-го (а це 27-е нісана за єврейським календарем) в офіс до Дена Азуліна приходить Рахель Ейтан, жінка, на очах якої нацисти відправили в газову камеру її маму і брата. Вона разом із сестрою потрапили до рук німецького медика Йозефа Менгеле і зазнали нелюдських мук в його катівнях у Аушвіці. Потім її відправили помирати у концтабір Берген-Бельзен. Проте жінка вижила. І зараз її онук Орен Меламед, який працює разом з Деном в Тель-Авіві, та інші співробітники ІТ-компанії ще раз занурюються у жахливі подробиці Голокосту, про які вона розповідає. Тому що це пам'ять – і її потрібно берегти.

Зустріч із Рахель Ейтан, жінкою, що пережила Голокост, автор: Ден Азулін.


Пам’ять в Ізраїлі бережуть відповідально та ефективно. Велетенський меморіал, присвячений жертвам Катастрофи, що розташувався на Горі Пам'яті в Єрусалимі, щороку відвідують більше мільйона людей з усього світу. Його заснували у 1953 році. Назва комплексу - Яд Вашем - у перекладі з біблейного івриту означає «Пам'ять та Ім’я». Будівництво музею тривало упродовж чотирьох років, фінансування взяла на себе держава Ізраїль, яка і досі виступає головним спонсором музею. Крім того, Яд Вашем приймає пожертви від усіх охочих, зокрема, від іноземних спонсорів та громадських організацій всередині Ізраїлю.


Площа меморіалу – 18 гектарів. Тут є музей історії Голокосту з експозиціями, які щотижнево змінюються, розповідаючи про ті чи інші сторінки історії, пов'язані з Катастрофою. Також тут розташовані різноманітні меморіальні об'єкти – Дитячий меморіал, Зал Пам'яті, Меморіал Депортованим. Яд Вашем – це також монументи, бібліотеки, велетенський науково-дослідний інститут, освітній центр «Міжнародна Школа вивчення Голокосту». Вхід до музею - безкоштовний.

Фото з меморіалу Яд Вашем yadvashem.org


«Пам’ять про Катастрофу єврейського народу не повинна нав'язуватися і бути травматичною, – переконана Ноа Сігал, дослідниця Яд Вашем. – Але розуміти те, що сталося, критично необхідно для того, щоб виховати здорову націю, яка знає власну історію і готова самостійно робити із неї висновки».

Фото з меморіалу Яд Вашем yadvashem.org


Громадяни Ізраїлю довідуються про Катастрофу свого народу ще змалку. Костянтин Поживілко, підприємець із Хайфи, дізнався в дитячому садку, – практично одразу після того, як його батьки емігрували до Ізраїлю. Пригадує, що його здивувала зміна сітки мовлення на телебаченні. Напередодні Йом га-Шоа зникли реклама та мультфільми, а в телеефірі почали з'являтися фільми про Катастрофу і свідчення її очевидців. Він почав цікавитися у батьків – чому так сталося. Ті йому розповіли. А далі вже у закладі дошкільної освіти виховательки детально пояснили Костянтину, чому 27-го нісана звучить сирена, що означають свічки пам'яті, які запалює кожна родина, і хто саме є ті старі люди, які приходять до них у дитсадок та розповідають історії з давно минулих днів.


«Гітлер вбивав євреїв України. Сталін вбивав пам'ять про них»


Анатолій Подольський, історик, фундатор і керівник наукової та освітньої громадської організації «Український центр вивчення історії Голокосту» вважає: саме завдяки вдалій синергії держави та громадянського суспільства мільйони живих ізраїльтян пам'ятали, пам'ятають і будуть пам'ятати про мільйони своїх загиблих предків.


Для прикладу, значна частина території меморіального комплексу Яд Вашем засаджена деревами. Кожне із них символізує Праведника - людину, яка в часи Голокосту, ризикуючи власним життям, рятувала євреїв від нацистів. Кожне з імен Праведників, закарбоване на так званій Стіні Пам'яті, і щороку на неї додаються нові імена, так само як і висаджуються нові дерева. Пошук Праведників здійснюється урядом Ізраїлю спільно з громадськими організаціями.


Також щороку поповнюється база даних імен жертв Голокосту - до її створення може докластися кожен, хто має інформацію про загиблих. Але централізовано це відбувається завдяки співпраці Яд Вашему з меморіальними організаціями у інших країнах світу. Серед найвідоміших - Фонд Беати Кларсфельд у Франції, Єврейська громада Салонік та десятки інших.

Анатолій Подольський, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту, автор Анатолій Подольський.


«Цієї синергії у вшануванні жертв трагедії єврейського народу не вистачає Україні, – каже Анатолій Подольський. – Держава поки що доволі формально підходить до збереження цих важливих сторінок історії та займає пасивну позицію в питанні підтримки громадських організацій, які ґрунтовно займаються темою Голокосту в Україні».

Доня і Поля Подольські, загинули в Бабиному Яру, автор Анатолій Подольський.


Бабуся та дві тітки Анатолія стали жертвами нацистів у Бабиному Яру. За два дні – 29 і 30 вересня 1941 року – було страчено майже 34 тисячі українських євреїв. Сам він дізнався про ті страшні події лише наприкінці 1980-х, коли з власної ініціативи почав досліджувати історію своєї родини. В СРСР тема Голокосту була табуйованою, як і теми Голодомору чи УПА.


«Гітлер вбивав євреїв України. Сталін вбивав пам'ять про них. І Путін зараз продовжує нищити цю пам'ять, обстрілюючи Меморіал в Бабиному Яру чи Меморіал Голокосту в Харкові, – каже Анатолій Подольський. – І є виклик зараз зберегти цю пам’ять в Україні. В програмі сільських шкіл, наприклад Хмельницької та Житомирської області, є про Бабин Яр. І діти знають про те, що відбулося в Києві. Однак про місцеві трагедії, як от про масові розстріли євреїв у Старокостянтинові (Хмельниччина) чи Липівці (Житомирщина) мало що знають. У Липівці, до речі, школа стоїть за сто метрів від місця масового вбивства… Утім варто також сказати, що в останні роки ситуація змінюється – завдяки місцевим ініціативам та міжнародним проектам. Тож і в малих громадах по всій країні з’являються меморіали та пам’ятні знаки».

Меморіал жертвам Голокосту в Бердичеві, автор Анатолій Подольський

Меморіал жертвам Голокосту в Самгородку, автор Анатолій Подольський


«Кожне ім'я повинно бути викарбуване»


Анатолій Подольський переконаний: методи, якими в Ізраїлі зберігають пам'ять про Голокост, можуть бути корисними для України й у випадку вшанування жертв російсько-української війни. Це і вшанування жертв Голокосту на рівні держави, вивчення історії трагедії у школах, створення і функціонування Меморіалу жертв Голокосту, щорічні зустрічі з очевидцями, які пережили трагедію, перфоменси, виставки, дискусії - загалом, постійна присутність в інформаційному та суспільному полі.


Солідарна з ним також Христина Рутар – викладачка кафедри культурології УКУ, яка працює в сфері студій пам'яті. Вона вважає, що досвід Ізраїлю показує – пам'ять про загиблих має бути не лише матеріальною, але й символічною та функціональною.


Христина Рутар, фото Христини Рутар


Надзвичайно дієвою, на думку дослідниці, є саме емпатична пам’ять. Приклад збереження пам’яті у такий спосіб про війну в Україні – військові піклуються про дітей полеглих товаришів. Наприклад, у Миколаєві у вересні 2020 року військовослужбовці загиблого на війні підполковника морської піхоти Юрія Загребельного відвели до школи його сина Данила. А на Тернопільщині в селі Клювинці побратим загиблого на Донбасі Миколи Руснака відвів до першого класу його доньку Софію.

Дипломи, які ніхто не отримає. Акція, присвячена полеглим у війні студентам, яка є прикладом збереження пам’яті емпатичним шляхом. Автор Роман Кайман


«Ефективна і так звана м’яка пам’ять – як от заснування іменних стипендій, що стимулюватиме інших продовжувати справи полеглих. Приміром, в УКУ є іменні стипендії загиблих борців за українську незалежність – Артемія Димида та Олега Воробйова.

А от популярні в суспільстві пам'ятні дошки, стелли та інші монумети є менш дієвими. Біля них можна пройти багато разів на день і не отримати нічого важливого у плані збереження національної пам'яті», – каже Христина Рутар.


Ефективним прикладом матеріальної пам'яті Христина Рутар називає так звані камені спотикання – штольперштайни. Це бетонні кубики з латунним покриттям, на яких зазначені імена та роки життя людей, знищених, чи переслідуваних нацистами. На відміну від традиційних меморіалів, розташованих на видних й відомих місцях, їх не можна легко уникнути чи оминути. Штольперштайни розміщені прямо на тротуарах вулиць – змушують зупинитись і звернути увагу на них. Таким чином пам’ять проникає у наше повсякдення. В Україні така форма вшанування існує вже понад 10 років. «Камені спотикання» є в Переяславі на Київщині, Рівному, Чернівцях, Києві.

Камені спотикання в Рівному, автор: Володимир Мисан-Мілясевич


Дослідниця додає: роль держави у процесі вшанування та збереження національної пам'яті повинна бути допоміжною, але не визначальною. Прерогатива у визначенні форматів має належати громадянському суспільству. «У протилежному разі є великий ризик несвідомо скотитися до радянського минулого», – пояснює Христина Рутар.

Меморіал солдату у Ржеві, автор wikipedia.com


«У Росії існує культ смерті та безіменності – наприклад, могили невідомому солдату. Це пам'ять, яку свідомо впроваджує тоталітарна держава – пам’ять сірості. У випадку України я переконана – кожна історія має бути розказаною і почутою, кожне ім'я повинно бути викарбуване. Український дискурс має йти у такому руслі, щоб усі історії, імена, контексти та ситуації були засвідчені. І цьому зараз дуже сприяє діджітал простір. Також у збереженні пам’яті повинна бути людяність. Не має бути міфологічного культу, а реальні історії реальних людей», – переконана Христина Рутар, викладачка кафедри культурології УКУ.


Дослідники також переконані: для остаточного визначення ефективних методів вшанування пам'яті потрібно дочекатися перемоги над ворогом. А оскільки пам'ять міцно пов'язана зі справедливістю, то одним із перших кроків має бути покарання Росії за воєнні злочини. Також слід змусити її покаятися – як це зробили німці перед євреями за злочини під час Голокосту.


До речі, коли Владислава Шпільмана, який пережив Катастрофу єврейського народу, на 92-му році життя запитали, чи може він вибачити німцям, чоловік відповів: «Я можу вибачити, я не можу забути».


Автор: Володимир Мисан-Мілясевич