top of page

Як пам’ятають жінок, які загинули за волю України

«Я доволі критично ставлюсь до концепції національної памʼяті, – каже мені елегантна німецька пані, з якою ми сидимо в берлінському кафе. Вона знає кілька іноземних мов, працювала в різних країнах і на різних континентах. – Я деякий час жила в США і була захоплена історіями людей, які кидали свої домівки, приїжджали на нові землі і будували все з нуля. Індіанці вже були давно винищені, й ці люди не відчували себе колонізаторами, вони відчували себе першопрохідцями. Вони забували все, що позаду, і були захоплені ідеєю підкорення нових земель. У них нічого не залишилось з їхньої національної памʼяті, традицій, ідентичності, ну хіба якісь традиційні страви».


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для «Гендер в деталях». Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Мене завжди вражає, як тут, узахідній Європі, навіть люди, які щиро нас підтримують, можуть так відсторонено розповідати про речі, за які в Україні доводиться платити життям. Я ж чудово знаю, що нас вбивають, грабують, катують, щоб ми забули, ким ми є. То, можливо, якщо національної памʼяті не існує, якщо від своєї ідентичності отак можна відмовитись, то, може, все дарма?..


Але я переводжу подих і стараюся не бути надто емоційною:

«Я чудово розумію, про що ви. Знаєте, ми в Україні – трішки, як люди, які приїхали підкорювати Америку. Кожне покоління на нашій землі втрачає все – і нам доводиться починати з нуля. Ми є українцями не лише тому, що ми ними народились. Ми – українці, тому що кожного дня вибираємо ними бути. Жінки мого роду через різні історичні, економічні та політичні обставини були змушені їхати за кордон, змушені воювати, втрачати близьких і майно, проходити заслання і тюрми. Але кожна з них завжди обирала бути українкою. Моїй дочці – це 5 покоління в моїй сімʼї – довелось вимушено виїхати за кордон. Мій дідусь звільняв Берлін, моя бабця боролась із радянською окупацією у глибокому підпіллі, пройшла катування, тюрми, заслання. Бути українкою – це не даність, це завжди вибір. Але щоб вгризатись в цю землю і вижити, нам потрібен увесь історичний досвід наших мам, бабусь і прабабусь».


Історичний досвід


Марина Мірзаєва, історикиня, яка вивчає внесок жінок у визвольній боротьбі, стверджує, що наше вміння виживати і боротись – це результат історичного досвіду. Це навички, які формувались століттями в нашому менталітеті, культурі та зрештою – в памʼяті.


«Я давно вивчаю роль жінок у визвольній боротьбі ХХ століття. Раніше я б почала свій коментар з того, що пояснювала би суспільно-політичні умови, в яких зростали і формувались тогочасні дівчатка. Але з моменту повномасштабного вторгнення росії я все переоцінила. Думаю, що досвід наших предків зробив нас такими. Історично для нас загроза завжди йшла зі сходу: монголи, московити, більшовики. Це навчило українців маневреності, швидко гуртуватись. Те, що у нас перетин торгових шляхів, – дало навички вивчення мов, навіть за кордоном ми несемо свою культуру, але не закриваємось від інших культур, не ізолюємо себе. Це впливає і на жіноцтво: на тебе можуть постійно напасти, згвалтувати, вбити твою сімʼю; щоб вижити, ти маєш бути готова схопити дитину, знати всі стежки, а за потреби взяти шаблю чи меч; бути не лише фізично, але і морально готовою до цього».


Ми спілкуємось у zoom. Я – в Німеччині, де вимушено перебуваю одна зі своєю маленькою донькою. Марина зовсім недавно мобілізувалась і готується до військової служби. Кожна з нас робить те, що історично робили українки століттями: рятували дітей від ворожої навали, брали в руки зброю, вивчали історію, творили історію, передавали памʼять.


Марина наводить у приклад жінок з української історії, які відстоювали свої права на рівні з чоловіками. Марія Мазепина приймала послів свого сина Івана Мазепи, для цього вона мала знати мови та добре орієнтуватись у суспільно-політичному житті. Галшка Гулевичівна відстояла своє право на віру перед впливовою сімʼєю чоловіка. Жінки у Першій та Другій світовій війнах були вагомою силою у визвольному русі.


Христина Рутар, дослідниця студій пам'яті, викладачка кафедри культурології УКУ, аналізуючи визвольну боротьбу, каже: «Для українок боротьба за права жінок завжди була повʼязана з боротьбою за незалежність України. Бо всі вони вірили, що по справжньому вільними вони зможуть бути лише у своїй державі».


Та чи завжди ми про це памʼятаємо?


Як працює памʼять


З памʼяттю не все так просто. Колективна памʼять – це перш за все метафора, запропонована соціологом Морісом Альбваксом, як спосіб описати колективний досвід [1].


Оксана Довгополова, дослідниця теми колективної памʼяті, каже, що це поняття досі критикують, хоч воно існує вже понад століття. Критики кажуть, що памʼять не може бути не індивідуальною й немає ніякого «колективного мозк», який би міг запамʼятовувати та памʼятати у буквальному сенсі цього слова. Колективна памʼять – це колективні знання про минуле, які розділяє велика кількість людей, що формують спільноту. Втім памʼять відрізняється від обʼєктивного історичного знання тим, що вона – це спосіб дивитись на наше минуле через призму досвіду та цінностей, це завжди реконструкція. Саме тому ми створюємо наративи та історії про минуле, які змушують нас діяти таким чи іншим чином. Памʼять – інструмент ідентифікації, проговорення спільного досвіду, який дуже важливий для існування спільноти в цілому.

Оксана Довгополова


Памʼять не дорівнює історичному знанню. Оксана Довгополова пояснює, що колективна памʼять неминуче відрізняється від історичної реальності:


«Історична наука претендує на обʼєктивність, має на меті встановлення певної історичної істини. Памʼять – це пригадування, подорож нас сьогоднішніх у минуле. Це реконструкція, шлях і дія водночас. Пам’ять дає нам емоційний звʼязок з людьми, в тому числі з тими, які жили раніше. Ми спираємось на колективну памʼять, щоб відповісти собі на питання: як ми діємо сьогодні? Те, як ми бачимо майбутнє, теж залежить великою мірою від наших уявлень про минуле.


Памʼять змінюється, вона не є чимось зафіксованим, тому ми можемо у великому масиві історичного знання знайти щось інше. Це не означає, що ми її викривляємо. Це означає що ми шукаємо відповідь на питання, на яке не може відповісти сьогоднішній день. І тому наша колективна памʼять теж трансформується, залежно від того, як змінюється наше життя, які виклики постають».


Проте памʼять може бути репресованою та спотвореною через цензуру. Алейда Ассман запропонувала поняття «канон памʼяті» та «архів памʼяті» [2].


Канон памʼяті – це те, що підтримується державою, офіційна памʼять, яка розповсюджується каналами інформації, ЗМІ, включається в шкільну програму, меморіали. Державна політика памʼяті вводить нас у канон памʼяті. У тоталітарних суспільствах є спільноти, які створюють небезпеку для ідеологічного каркасу держави, і їхня пам'ять нівелюється. Так у радянські часи, наприклад, нівелювали памʼять про Голодомор, депортацію кримських татар, політичні репресії тощо. Така памʼять стає репресованою, на офіційному рівні забороняється розповсюджувати інформацію.


Члени спільноти можуть розповідати інформацію один одному, друзям, але ця інформація не є офіційною. Це і є архів пам'яті. Для демократичного суспільства архіву памʼяті практично не існує, немає репресованої памʼяті. Офіційний «канон памʼяті» в тоталітарних суспільствах стає інструментом маніпуляцій, зброєю.


Іноді памʼять може спотворюватись не лише державою, але й самоцензурою. В книзі «У війни не жіноче обличчя» Світлана Алексієвич, зокрема, пише: «Чому, вiдстоявши i посівши своє місце в колись абсолютно чоловічому свiтi, жiнки не обстояли свою iсторiю? Свої слова i свої почуття? Самi собi не вiрили. Вiд нас прихований цiлий свiт. Їхня війна залишилася невідомою»[3].


Оксана Довгополова каже, що схожу закономірність виявили історики, коли досліджували Другу світову війну. Вони співставляли щоденники, листи учасників війни з їхніми мемуарами, написаними через десятки років. І помітили одну закономірність: мемуари чоловіків практично не відрізнялись від того, що вони писали у щоденниках. Якщо і траплялась цензура, то це була відверта радянська цензура. У жінок навпаки – в їхніх мемуарах було багато самоцензури, вони «підкоригували» свою роль під роль жінки, яка була прийнятна тоді в суспільстві. Авторки цього не розуміли, вони думали, що роблять тексти, які більше відповідають дійсності.


Цьому є просте пояснення: памʼять – це завжди дуже особистий погляд через призму наших цінностей, досвіду, а іноді – й упереджень та стереотипів. Ми можемо впевнено сказати, що памʼять про жінок у визвольній боротьбі була репресована, як радянською владою, так і нашими стереотипами, через які звикли недооцінювати роль жінки, приписувати їй допоміжні функції.


Як формується пам’ять про внесок жінок?


Христина Рутар, дослідниця студій памʼяті, викладачка культурології УКУ, каже: «Коли йдеться про жіночу історію, ми дуже часто будемо говорити, що їх видимість не є достатньою. Це можна зауважити через призму аналізу називання вулиць. Зрештою, нагороди у нас переважно називаються іменем чоловіків.


Зі згадуванням жінок-воячок – ще складніше. Навіть, якщо глянути на історію Першої світової війни – у Львові досі немає музею Олени Степанів. А це – перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Була дискусія про створення музею у будинку, де вона проживала. Але цей музей так і не створили.


Можна пояснити це недофінансованістю, але це також питання пріоритетів. З називанням вулиць – теж не рівноцінно. Навіть зараз, з переіменуванням, це не завжди спрацьовує. Але у нас – краще з дослідженнями, є асоціації дослідників жінок у війнах, які цю тему розпрацьовують на академічному рівні».

Христина Рутар


Власне історичні розробки – це часто перший крок до повернення памʼяті в наші практики, вшанування, топоніміку й публічний простір.


Моя бабця воювала в УПА, а згодом пройшла заслання. Я все своє дитинство провела в її домі, я памʼятаю її подруг, які пройшли той же шлях, що й вона, й іноді заходили в гості, чи писали одна одній листи. Але якщо глянути мої шкільні твори про визвольну боротьбу, я писала про мужніх чоловіків-воїнів УПА. Мені досі важко збагнути, як так сталось, що маючи перед очима живий приклад, на уроках історії і літератури я писала про абстрактних чоловіків?


Можливо тому, що я, ще будучи дитиною, не бачила жінок-військових в підручниках, в назвах вулиць чи памʼятках про війну. Мабуть, тому мені складно було провести паралелі між абстрактним образом чоловіка-борця і моєю бабцею, яка дбайливо шила ковдри моїм лялькам і вчила мене співати «Червону калину».


З памʼяттю про жінок-військових у публічному просторі досі все складно. Складно не лише в Україні, але й у всьому світі.


Дуже показовою є історія з меморіалом військовим США, які загинули у Вʼєтнамі. Власне, він і не є цілісним меморіалом, а певним архітектурним ансамблем, який складається з, по-факту, трьох самостійних обʼєктів. Перший – це скрижалі, створені архітекторкою Майєю Лінн. Вони містять близько 58 тисяч імен чоловіків та жінок – військовослужбовців, вбитих під час бойових дій у Вʼєтнамі [4]. За задумом архітекторки, рідні можуть оплакати свою втрату, підійшовши і торкнувшись одного із тисячі імен на скрижалях [5].

Меморіал ветеранів війни у Вʼєтнимі (Vietnam Veterans Memorial). Вашингтон, США; Авторка Майя Лінн


Проєкт меморіалу профінансував Вʼєтнамським ветеранський меморіальний фонд (Vietnam Veterans Memorial Fund) і він дуже різко контрастував з традиційною глорифікацією. Оксана Довгополова каже: «Очевидно, що у цій війні для США не було чим пишатись, тому цей меморіал був про скорботу. Завданням цього пам'ятника було показати сум, біль втрати і водночас конфлікт всередині американського суспільства у сприйнятті цієї війни».

Меморіал ветеранів війни у Вʼєтнимі (Vietnam Veterans Memorial). Вашингтон, США; Авторка Майя Лінн


Проте саме такий спосіб меморіалізації викликав гостру критику всередині ветеранської спільноти. Тому з метою компромісу через деякий час було встановлено поруч іншу, більш традиційну скульптуру, – чоловіків трьох рас зі зброєю в руках.

Памʼятник Три солдати (The three soldiers).Вашингтон, США; Автор Фредерік Гарт


І лише згодом, у 1993 році, колишня військова медсестра Даєн Карсон Еванс провела адвокаційну кампанію, щоб доповнити меморіал статуями жінок-військових, які загинули у Вʼєтнамі. Проте ця третя композиція вийшла ще більш стереотипною – на меморіалі зображені жінки-військові, які надають допомогу пораненому, що дуже традиційно вписується у бачення ролі жінки на війні, як помічниці, тієї, що рятує життя.

Меморіал жінок Вʼєтнаму (Vietnam Women's Memorial) Вашингтон, США; Авторка - Гленна Гудакр


У Лондоні меморіал, присвячений жінкам, які боролись проти фашизму у Другій світовій війні, зʼявився лише у 2005 році. На ньому зображені 17 комплектів одягу, це різні види військової та робочої уніформ жінок у Другій світовій війні, що символізують їхній внесок у перемогу [6].

Памʼятник жінкам Другої світової війни (Monument to the Women of World War II). Лондон, Велика Британія; Автор Джон Вільям Міллс


У нашій розмові Христина Рутар згадує також унікальний за своїм змістом памʼятник: жінка-аборигенка ламає зброю солтата-колоніаліста. Жінка виступає тією, хто здатен зупинити війну. Цей памʼятник, присвячений подіям «Жіночої війни» – протестним заворушенням протягом листопада 1929 року в Британській Нігерії, де жінки виступили проти політики колонізаторів [7].


Історикиня Марина Мірзаєва наголошує, що окремі проєкти, присвячені історії жінок, без включення їх у загальний контекст, мають небезпечну тенденцію перетворити їх в певну «жіночу резервацію». «Важливо, щоб ми робили не лише проєкти, присвячені жінкам, але і щоб жіночі історії стали частиною більшої мозаїки, вплітались у загальний наратив. Лише тоді справжній внесок жінок буде помітним. Бо поки, на жаль, жіночі історії залишаються в розряді «цікавинок», «вишенькою на торті», чимось, що йде після «серйозної» чоловічої історії».


Памʼятники, проєкти, твори мистецтва, які говорять про війну, найчастіше роблять це саме через маскулінні образи. Христина Рутар зазначає: «У більшості памʼятників, якщо і присутні жінки, то вони – або медичні сестри, як ті хто бережуть життя; або ті, хто чекають; або жінки символізують абстрактне бажане майбутнє – мир, перемогу, матір-батьківщину. Дуже рідко митці увіковічнюють реальну, а не якусь абстрактну боротьбу жінки. Особливо, якщо йдеться про меморіали, присвячені «усім». Нашим практикам памʼяті досі бракує інклюзивності, хоч ситуація і змінюється».


Памʼять є невідʼємною частиною суспільних процесів, тому місце жінок у нашій памʼяті завжди таке ж, як їх місце в суспільстві. Якщо ми не бачимо внеску реальних жінок, які поруч, то так само ми не будемо давати їм місця у нашій памʼяті. Христина Рутар каже: «Певний помітний зсув відбувся лише недавно, а жінки почали відвойовувати своє місце не лише в суспільстві, армії, бізнесі, але й в історії та нашій памʼяті».


Проекти, які вшановують памʼять жінок, загиблих в російсько-українській війні


Від самого початку російсько-української війни жінки боролись за своє місце в армії, нам же доведеться боротись за памʼять про кожну з них. Проєктів, присвячених темі меморіалізації загиблих у російсько-українській війні жінок, не багато. Христина Рутар зауважує, що найвідоміші та найвпливовіші такі проєкти зазвичай реалізуються організаціями, які мають мету робити видимою роль жінок у системі безпеки та оборони. Наприклад, «Невидимий Батальйон» та «Жіночий Ветеранський Рух».


«Алея памʼяті жінок, які загинули за Україну»


Із 2019 року учасниці «Жіночого Ветеранського Руху» започаткували нову традицію: на спомин про загиблих посестер у різних містах України висаджують Алеї пам’яті – декоративні яблуні, де кожне дерево присвячене памʼяті конкретної жінки. Біля дерев встановлено меморіальну табличку з іменем, датами життя і смерті та QR-кодом, за яким можна переглянути короткий документальний фільм про полеглу, дізнатись детальну інформацію про загиблу. Також тут вказані спільні для всіх меморіальні слова: «Мамо, не плач — я розквітну весною».


Першу Алею памʼяті було створено у Краматорську 6 квітня 2019-го під час злету «Жіночого Ветеранського Руху». Зі збільшенням числа полеглих захисниць ветеранки та волонтери висаджують нові декоративні яблуні Недзведського. Щовесни дерева розквітають ніжним рожевим цвітом. Такі алеї присвячені не лише памʼяті жінок-військових, які загинули безпосередньо в бойових діях. Але і, наприклад, є присвята Аміні Окуєвій, яка загинула на Київщині внаслідок диверсійного нападу російських спецслужб, та Катерині Гандзюк – громадській активістці, яку зловмисники облили кислотою біля під'їзду її будинку.


Зараз таких алей вісім: у Краматорську, Києві, Львові, Черкасах, Житомирі та Звягелі, Броварах на Київщині, в Ужгороді [8].

Катерина Приймак, очільниця «Жіночого Ветеранського Руху», розповідає: «Наша алея - це мінлива історія, вона показує хронологію подій, як змінюється кількість загиблих. На нашій першій алеї в Краматорську – 13 дерев. А на тій, яка в Звягелі, останній перед повномаштабним вторгненням, – 22 дерева. Зараз ми навіть не можемо порахувати кількість. Будемо вже лісочки садити…»


Документальний цикл «Історії жінок, які загинули за Україну»


Це серія документальних мініфільмів, кожен з яких присвячений памʼяті жінки, яка загинула, захищаючи Україну. Цей фільм створений «Жіночим ветеранськи рухом» за підтримки Українського інституту національної памʼяті. Автори проєкту зазначають, що ця серія має берегти живу памʼять, показати героїзм кожногої полеглої, яка зробила свій особистий і добровільний вибір – захищати Батьківщину зі зброєю в руках.


У 2020 році за підтримки Українського інституту національної памʼяті було створено 8 епізодів. У майбутньому, після Перемоги, «Жіночий ветеранський рух» планує продовжити роботу над цим проєктом, щоб зберегти памʼять про кожну полеглу посестру. Зараз усі сили йдуть на збереження життя тих, хто захищає нас на фронті [9].


Жінки, які памʼятають


Жінки часто виступають агентками памʼяті, тими, які памʼятають.


«Попри те, що жінки часто зазнавали насилля чи травматичного досвіду, вони здебільшого апелюють до того, що хочуть розказати не свою історію, а історію свого чоловіка чи батька», – каже Христина Рутар.


Дослідниця розповідає, що зауважила це на власному досвіді, коли працювала координаторкою проєкту усної історії. «Це не був гендерний проєкт, ми записували і чоловічі, і жіночі історії, але жінки частіше були тими, хто передають памʼять. Можливо, навіть банально тому, що жінки довше живуть. Ми записували досвіди депортованих після Другої світової війни. Жінки дуже часто не хотіли розповідати про свій досвід, або радше хотіли розказати про досвід когось зі своїх близьких. Вважали цю історію більш героїчною чи вартою уваги», – говорить Христина Рутар.


Коли Христина телефонувала цим жінкам і просила поділитись спогадами, вона часто чула: «моя історія не є чимось особливим, краще звернутися до мого знайомого». Часто жінкам була потрібна певна валідація, що їхня історія цінна.


Саме жінки часто є авторками проєктів памʼяті, вони прагнуть розказати про тих, кого вони любили і втратили, про події які переживали їхні близькі.


Яскравим сучасним прикладом цього є книга ветеранки Валерії Бурлакової «Життя. P.S.», яка присвячені історії її загиблого нареченого Анатолія Гаркавенка з позивним «Морячок». Або також – книга дослідниці Олесі Хромейчук «The Death of the Soldier told by his Sister» («Смерть солдата, розказана його сестрою»). Книга вийшла англійською мовою і, в тому числі, допомагає зробити наш трагічний досвід частиною світової памʼяті.


Як не забути?


Це ставалось після обох світових війн. Жінки активно включались у боротьбу. В умовах, коли суспільство боролось за виживання, було не до гендерних стереотипів. Жінкам знаходилось місце і на бойових посадах, і на заводах. Але чомусь після перемоги їм не знайшлось місця в памʼяті. Не знайшлось, як у тоталітарних країнах, які репресували памʼять, вибудовуючи “прийнятний” канон, так і в таких демократичних країнах, як США, де після перемоги просили жінок звільнити робочі місця для чоловіків і повернутись до «традиційних» ролей – дружини та матері.


Дослідниця Христина Рутар каже, що важливо включати жіночі голоси у процес меморіалізації. І не лише – як носійок усних історій, а також – як тих хто, творить меморіали. «Є дослідження, які кажуть, що є різні форми втілення, які вибирають скульптори і скульпторки, – говорить Христина Рутар. – Зараз це досвід, він перетворюється на памʼять, але до цього процесу мають бути включені жінки, це має бути інклюзивний процес. Жінки і чоловіки мають розповідати їхню спільну історію». Також вона наголошує, що має бути запит суспільства на жіночі історії. Ми маємо творити цей запит і задовольнити його.


Оксана Довгополава каже, що не існує універсального рецепту: «З цим треба працювати постійно. Зараз в Україні постійно говорять про жінок, це створює підґрунтя до переформатування рамки памʼяті. Зараз ми постійно працюємо на рівні розповіді, імен, які ми вводимо в майбутній канон памʼяті про війну. Але ми маємо бути свідомими, що »відкат» можливий у будь-який момент».


Ідентичність і невидима памʼять


У Берліні на тренінгу для українських біженок я знайомлюсь із Оленою. Тренер дав нам завдання розповісти свою особисту історію одна одній. Олена розповідає, що вона з Херсона, і виходила на мітинг проти російських танків з українським прапором. «Потім до мене озброєні люди приходили з обшуком, було трошки неприємно, але прапор вдалось надійно сховати», – каже вона.


Переді мною – типова українська жінка. Я б впізнала у ній українку навіть в берлінському метро. Їй трохи за 40, сильна, життєрадісна, добра. Я намагаюсь усвідомити, що ось ця звичайна, на перший погляд, українка, виходила з одним лише прапором проти танків! До неї додому озброєні люди приходити з обшуком, а їй було «трошки неприємно!


Я розповідаю їй про свою бабцю, яка пройшла підпілля та ГУЛАГ. Олена просить дозволу обійняти мене і каже: «Ти знаєш, я тільки зараз про це почала читати. Недавно прочитала «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Для мене так важливо почути історію про твою бабцю, ми ж цього всього не знали…»


А я просто німію. Може, вся моя теорія про національну памʼять – це просто красива концепція? Може, має рацію моя німецька знайома, яка каже, що лише вибір має значення? Але наскільки наш вибір детермінований нашою памʼяттю? Чи може ця памʼять бути несвідомою, непроговореною, але все одно визначати нас?

Ось переді мною українка, яка жила своїм звичайним життям, ходила в радянську школу, вчила історію з радянських підручників про “триєдиний народ”, їй все життя говорили “какая разніца”, але в критичний момент вона готова вийти з прапором проти танків! Звідки це в ній? В якому моменті прорахувались радянські, а згодом російські пропагандисти, які системно знищували нашу памʼять, підмінюючи офіційним каноном?


На прощання Олена запитує, як звали мою бабцю. «Слава», – відповідаю. «Слава! Яке красиве імʼя! Я зараз багато читаю про репресованих українців, наче не можу напитись. Я нічого не знала, але історії цих людей наче мені пояснюють, хто я сама», – каже Олена.


Я думаю про жінок, які проходили ГУЛАГ, які змогли влаштовувати протести та бунти в таборах. І про сучасних українських жінок, які під час окупації виходили на протести, маючи лише силу свого духу і національні символи. Здається, їх повʼязують якісь невидимі нитки.


Можливо, відповідь на це запитання знайшла Марта Богачевська-Хомʼяк, яка, описуючи роль жінок у визвольній боротьбі, вживає красиву метафору – вишивка «білим по білому» .


Наша памʼять завжди існувала в нас, часто паралельно офіційному канону. Вона, наче вишукана вишивка «біле по білому», яку буває складно розгледіти, яка формує свої візерунки довкола порожнечі, але яка завжди присутня [10].


Авторка: Осана Іванців


Джерела:


  1. Halbwachs, Maurice, On collective memory, Chicago, The University of Chicago Press, 1992

  2. Аллейда Ассман, Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам'яті, Київ, Видавництво “Наш формат”, 2012 рік

  3. Світлана Алексієвич, У війни не жіноче обличчя, Київ, Видавництво “Vivat”, 2016 рік

  4. The Vietnam Veterans Memorial: http://www.thewall-usa.com/

  5. Lewis, Michael J.,The Right Way to Memorialize an Unpopular War // The New York Times, 11.09.2017: https://www.nytimes.com/2017/09/11/books/review/james-reston-jr-a-rift-in-the-earth.html

  6. Memorial to war women unveiled // BBC News: 09.07.2005: http://news.bbc.co.uk/2/hi/uk_news/england/london/4667705.stm

  7. Adaobi Onyeakagbu, The real story behind the Aba women's riot and the list of people that died// Pulse Nigeria, 09.08.2022: https://www.pulse.ng/lifestyle/food-travel/the-real-story-behind-the-aba-womens-riot-and-the-list-of-people-that-died/605kbl1

  8. Алея пам’яті: https://www.uwvm.org.ua/?page_id=2988

  9. Жінки, які загинули за Україну: https://www.uwvm.org.ua/?page_id=3370

  10. Марта Богачевська-Хомяк, Білим по білому: Жінки у громадському житті України. 1884–1939. Львів: Український католицький університет, 2018.


bottom of page