Дружині 42-річного Олександра Недалешка Ірині Слепченко довелось витримати чотири ексгумації його тіла. Сім’я – з села Микуличі у Бучанському районі Київської області. Російські війська зайшли сюди наприкінці лютого. В окупації селище було місяць. Олександра, як і ще п’ятьох жителів Микуличів, застрелили на власному подвір’ї 27 березня.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для "Бабеля". Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Дружина Олександра Недалешка на місцевому кладовищі. Фото Віталія Головіна
Чотири ексгумації коханого. “Страшно, важко”
“Це було 27 березня. Росіян саме почали гнати зі сторони Ірпеня. Вони заходили в кожну хату, де живуть чоловіки. Когось шукали. У той день застрелили мого Сашу, нашого сусіда Пашу, нашу вчительку та ще жінку з чоловіком. Всіх убили просто на їхніх подвір'ях. Ми накрили Сашу і Пашу ковдрами. Собак позакривали, щоб не погризли тіла", – каже 47-річна Ірина Слепченко.
Наступного дня односельці поховали вбитих на місцевому кладовищі у братській могилі. "Нас із сусідкою не брали – побоялись. Біля кладовища ще російські танки стояли", – говорить Ірина.
Ірина Слепченко. Фото Віталія Головіна
31 березня Микуличі та всю Бучанську громаду звільнили від росіян. На дев’ятий день після вбивства, 1 квітня, розстріляних микулян забрали із братської могили та перепоховали кожного у власній домовині на місцевому кладовищі.
Однак за кілька днів, каже Ірина Слепченко, тіла довелося знову витягати з могил. Адже правоохоронці почали фіксувати та розслідувати скоєні росіянами злочини. Тож експерти мали оглянути всіх вбитих.
На кладовище у Микуличах приїхали правоохоронці та співробітники ритуальної служби. Допоки гробарі розкопували могили, дружини із правоохоронцями заповнювали документи. Далі тіла загиблих мали забрати на експертизу до Бородянки.
"Коли тіла викопували, щоб забирати на експертизу, і клали в пакети, ми писали імена та прізвища на папірчиках. Вкладали їх у ті пакети. Поліцейські теж таке писали. Тіла забрали”, – каже вона.
Про той день, коли Олександра вдруге виймали з могили, жінка розповідає небагато. Каже лише два слова про свої відчуття “страшно” і “важко”.
“Як минув тиждень після ексгумації, ми подзвонили у Бородянку. У морзі спершу повідомили, що привезуть тіла. Та потім з’ясувалось, що їх перевезли до експертів у Білу Церкву. Ми туди доїхати змоги не мали", – пригадує Ірина Слепченко.
Минуло ще три тижні – жодної інформації з Білої Церкви не надходило. Ірина разом із сусідкою почали розшукувати тіла вбитих чоловіків. З’ясувати ситуацію допоміг керівник ритуальної служби у Немішаєвому Ігор Середа. Він – один з тих, хто допомагав фіксувати факти воєнних злочинів росії у Бучанському районі.
За словами Середи, після того, як експертизу завершили, тіла повернули до Бородянки. Однак дорогою загубились документи, які засвідчували їхню особу.
"У морзі у Білій Церкві навантаження було дуже велике. Тіла довго залишати там не могли. Після експертизи їх забрали назад в Бородянку. А там не змогли розібратись, хто ці люди. І в Бородянці їх поховали, як невідомих", – пояснює він.
Дружина Олександра пригадує: уже минув Великдень, наближались “гробки”, а на сільському кладовищі пусткою стояла розкопана могила її чоловіка. “Важко це все було”, – каже жінка.
Приблизно місяць шукали місце поховання Олександра та Павла у Бородянці. Опісля їх ексгумували втретє. Староста Микулич допоміг родинам отримати дозвільні документи, аби повернути тіла чоловіків на кладовище в рідному селі. 6 травня Олександра та Павла перепоховали у Микуличах.
Ірина Слепченко поряд з могилою чоловіка. Фото Віталія Головіна
Аж ось 29 червня, майже через півтора місяці після попередньої ексгумації, звістка – тіла ексгумуватимуть ще раз. Пані Ірина пригадує: коли вони з сусідкою дізнались про це, готові були лягати на могили, аби не дозволити їх знову розкопати. Та правоохоронці пояснили родинам загиблих: експертам потрібні кулі, якими вбили микулян, їх забули витягти з тіл. Дружини дали дозвіл на ексгумацію. За кілька днів співробітники ритуальної служби повернули тіла до могил.
“Мені сказали, що більше чоловіка не будуть рухати. Хай спочиває з миром… Я не вірю, що переживу, якщо його ще раз викопувати будуть”, – каже Ірина.
Щасливе життя. “У парк ходили, як на побачення, морозиво їли”
Ірина та Олександр прожили 24 роки разом.Обоє з Микуличів. Зустрічатись почали за понад рік після того, як Ірина у 24 стала вдовою.
"Перший чоловік помер, я залишилась сама з чотирма дітьми. Тоді ще в селі казали: "Ірка з чотирма дітьми заміж ніколи не вийде, бо кому вона така треба". А Саша мій не побоявся", – згадує вона.
Ірина та Олександр у молодості. Фото з сімейного архіву
Ірина пригадує: довго з чоловіком не зустрічались – місяці два. Полюбили один одного. “Навіть не розписувались – просто були щасливі разом”, – говорить вона.
Додає, що навіть через майже чверть століття спільного життя стосунки залишилися такими, ніби вони щойно закохалися. Як тільки була можливість – проводили час разом. "У парк ходили, як на побачення, морозиво їли. Він мені кожен день зранку варив каву. Якщо мала вихідний – навіть у ліжко її красиво приносив", – каже вона.
Спільних дітей у пари не було, але чоловік і не наполягав.
"Він завжди казав: "Мені дітей не треба, у мене вже є діти". Я коли на малих, буває, гримала, то втручався: "Ти чого сваришся?". І все, я вже не сварюсь. Сам він ніколи не сварився. Не пив. Завжди мені допомагав. Дуже добрий був, а дітей виховував та любив, як своїх", – каже Ірина.
Олександр працював на будівництві. Почав одразу після школи, створив власну бригаду, залучив до цієї роботи й дітей. Поступово справа стала маленьким сімейним бізнесом.
“Саша багато працював. Часто мені казав: "Іра, я так хочу виспатися!". Втомлювався дуже", – каже жінка.
Ірина та Олександр. Фото з сімейного архіву
Останні миті разом. “Вбили гади мого Сашу”
Коли 26 лютого Бучанський район опинився в епіцентрі наступу російських окупантів, Ірина хотіла виїхати звідти. Але чоловік не захотів. “Через це я лишилась. Хоча він мене дуже виганяв.Та я без нього їхати не захотіла", – каже вона.
27 березня 2022 року Ірина прокинулась о 6:40. Того ранку вони з Сашею трохи проспали. “Пригрілись біля онука. Ввечері хлопчик раптом прийшов до нас, сказав, що дуже хоче біля діда поспати. Хоча він сам зазвичай спить. Може, щось відчувало дитя. Оце так у нас остання ніч пройшла: я спала з краю, Марк посередині і до діда тулився, обнімав його", – згадує Ірина.
Того дня жінка поспішала на роботу на ферму, яка діяла навіть під час окупації. "Саша весь ранок журився, що кави мені не встиг зварити. А я спішила. Сказала, що вже, коли приїду, кави вип’ємо", – каже вона.
Близько 11:00 Ірина поверталась додому. Але того дня російські військові перекрили вулицю, де вона жила: зупиняли людей на розі та не пускали додому. Казали: "До вечора ваша вулиця не доживе".
“Коли за кілька годин я прийшла додому, Саша вже вбитий був. Діти мене не пускали в двір, кричали: "Мамо, не треба!", – пригадує Ірина.
Кілька днів від жінки приховували, як загинув коханий. А потім розповіли. Трохи по сьомій ранку поряд із будинком проїхала колона російської техніки. За ними йшли російські солдати. Вони зайшли до сусіда Паші, вивели його на вулицю та вбили біля гаража Ірини. Тоді зайшли до них у двір. Кричали: "Хазяїн! Хазяїн!". Олександр вийшов. Йому сказали стояти. Чоловік відповів: "Стою". І його застрелили.
“Вбили гади мого Сашу…”, – каже Ірина.
***
Рахунок для допомоги: 5168757425289339 (Слепченко Ірина Іванівна)
コメント