top of page

«Якщо доведеться моє фото сюди ліпити, виберіть, будь ласка, щось веселе». Життя біля Стіни пам'яті загиблих за Україну

– Якщо доведеться моє фото сюди ліпити, виберіть, будь ласка, щось веселе. Головне, не те пафосне, яке на рекламі морської піхоти. Не треба людей дурити, – каже морпіх Олексій Годзенко. 


Ми йдемо вздовж стіни Михайлівського Золотоверхого монастиря – Стіни пам'яті полеглих за Україну. 


Ці 120 метрів у центрі Києва – концентрація всесвітів, перемелених війною.

Тут можна покласти квіти, прапор, запалити лампадку, пов’язати стрічку. А головне – побачити тих, завдяки кому Україна залишається незалежною. І запам’ятати ці обличчя.


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для УП. Життя. Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.


Фото тата 


Олексій Годзенко, з яким ми сьогодні тут, – колись воєнкор, а тепер – військовослужбовець. На Стіні пам’яті є фото багатьох близьких йому людей. Головне – фото його батька Дмитра Годзенка. 


Він був старшим сержантом 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57 ОМБр. Мав позивний  «Годзила». Загинув 31 березня 2016 року в селищі Зайцеве Донецької області. Це сталося під час мінометного обстрілу незадовго до демобілізації – підрозділ вивели на наступний день.

Фото Дмитра Годзенка на Стіні пам’яті

«Він пішов на фронт у 2015-му. Чому? Та, напевно, тому ж, чому всі – відчув, що комусь треба захищати країну. Мені тоді він так красиво пояснив: заради того, щоб я і мій брат не воювали", – каже Олексій. Годзенко додає: батько був кремезним. Разом із побратимом Русланом Барладяну («Бумер») під час бою любили взяти станкові протитанкові гранатомети і вилізти у фланг противника та відпрацьовувати з них. 

Олексій Годзенко разом із батьком Дмитром / Фото з архіву Годзенка

«Під час одного з таких боїв їх почали обстрілювати з міномета. Руслан тоді батька накрив собою. Отримав інвалідність. Але після початку повномасштабної агресії все одно пішов воювати. Зараз він вважається зниклим безвісти. Десь під Бахмутом», – каже Олексій.


У Зайцевому тато Олексія став легендарним захисником – за принциповість та справедливість його поважали і побратими, і місцеві жителі.


«Він там допомагав відновлювати водогін, електропостачання. Його питали, чому він це робить. Казали: «Ти ж не маєш цього роботи, ти ж військовий. Тим держава має займатися». Він завжди відповідав: я – українська армія, значить я – держава», – згадує Олексій.

Олексій Годзенко разом із батьком Дмитром / Фото Меморіал

Історія Стіни пам’яті 


Історія цього місця почалась 14 жовтня 2014 року. З Андріївського узвозу. На початку жовтня учасники гуманітарної місії ЗСУ «Евакуація 200» повернулися в Київ і занурились у підготовку виставки-звіту про події в Іловайську, розповідає один із співзасновників Стіни пам’яті, старший лейтенант ЗСУ Павло Нетьосов. 


Виставка відбулась у приміщеннях стилобату Андріївської церкви саме на Покрову. Біля підпірної стіни церкви зробили банер зі світлинами загиблих і списком зниклих безвісти. 

«Наче нічого особливого, але під банер люди почали ставити лампадки, свічки, квіти. Це нас вразило», – каже Нетьосов.

Банер на стилобаті Андріївської церкви / Фото з архіву Нетьосова

Виставку згодом перенесли до будівлі Національного військово-історичного музею України. А ідея – знайти місце, де можна вшанувати пам’ять полеглих за Україну, – лишилась. Стилобат Андріївської церкви був надто малим і не міг вмістити банерів з усіма полеглими тоді воїнами.


«Стіна знайшла своє постійне місце на мурах Михайлівського Золотоверхого собору. Допоміг нам це зробити владика Філарет», – говорить громадський діяч.


Павло каже, з ПЦУ та з Михайлівським організатори меморіалу мають дружні партнерські стосунки – з ними узгоджували усі дії та заходи, пов'язані зі Стіною. 


Додаткових узгоджень з місцевою владою не потребували. Однак аж до початку повномасштабного вторгнення зі столичною адміністрацією виникали конфлікти через організацію біля Стіни розважальних заходів, додає Павло.


«Поставити навпроти Стіни туалети або сцену було нормою», – зазначає активіст.

У 2020 році Стіну пам'яті оновили і це було останнє офіційне впорядкування меморіалу. 

«На останньому вільному місці, де закінчується мур та починається сусідня будівля, наклеїли фото Ірини Шевченко (сержантка морської піхоти, яка загинула 1 липня 2019 року – росіяни розстріляли автомобіль медиків, які їхали з евакуації. – ред). Тоді почали реконструкцію та розмістили усіх полеглих на 11 секціях», – каже Павло Нетьосов.


На 11 секціях тоді налічувалося 4300 світлин.

Одна з акцій біля Михайлівського собору до початку повномасштабного вторгнення / Фото з архіву Нетьосов

Ще сім секцій Стіни залишались вільними. Їх планували замалювати соняхами. Але не встигли…


Коли у 2022-му Силам оборони вдалось відбити наступ росіян на Київ, організатори вирішили не чекати, допоки вийде зібрати усі офіційні дані про загиблих, і змонтували нову секцію-колаж.  


Стіну почали заповнювати нові світлини. Фото полеглих приносять близькі і побратими. Іноді тут трапляються повтори. Але, як правило, близькі полеглих контролюють це і повторно розміщені фотографії змінюють світлини інших полеглих. 


«Зараз Стіна живе своїм життям», – каже співзасновник меморіалу.


Після завершення війни її впорядкують, однак засновникам не завадить підтримка держави, говорить Павло. Це буде кропіткий процес. Спочатку треба отримати офіційні списки від усіх структур Сил оборони України. Перевірити документи, з'ясувати обставини смерті. Пошук фото – окрема важка робота. Потім формується макет, який кілька разів звіряється зі зведеною таблицею загиблих.


«Процес важкий також емоційно. Наші дизайнери Марія та Наталка Осіпчуки, коли закінчили свою частину роботи, казали, що найважче – потім. Бо кожного разу, коли заплющуєш очі – бачиш перед собою нескінченні фото облич», – говорить Нетьосов.

Нині місця на стіні вже майже не залишилось. Поодинокі вільні площини швидко зникають під новими світлинами… 


Дуже багато знайомих


Біля Стіни зупиняється пара. Чоловік показує супутниці фото земляка – Мирослава Кабушка. Він загинув у 2016-му під час бою в Авдіївській промзоні. 

Каже, завжди підходить до Стіни, коли опиняється неподалік. Це – можливість виразити вдячність. 

Фото полеглого Мирослава Кабушка / Фото Меморіал

Ми з Олексієм прямуємо до невпорядкованої частини меморіалу. Когось зі світлин Олексій зустрічав, коли був журналістом. З кимось перетинався вже у війську, до лав якого долучився у 2019-му. 


Олексій вихоплює поглядом обличчя, пригадує історії:


«Ось – «Тягач». Він служив у нас у розвідці в 503-му (окремому батальйоні морської піхоти. – ред.). Загинув під час оборони Києва. Класний хлопчина. Здоровенний, тому – «Тягач». Коли на «берет» здавали, я жартував, що на карабінчик до нього пристебнусь і він буде мене тягти».

Фото полеглого Михайла Приступи / Фото Меморіал

Годзенко вказує на ще одне фото – старшого матроса Олексія Харкіна:  


«Це – «Харя», ми разом починали службу у морській піхоті. Познайомились в учебці. Хлопець із Маріуполя. Ведучий на весіллях і корпоративах. Дуже легкий, веселий. Раніше не пішов служити, бо син був геть малим. Загинув, коли нас напівоточили в Зачатівці. Я не знаю, як. Коли ми вже вийшли в Євгенівку, ходили, всі один одного шукали. Я питав: кого нема? Мені перераховували. І от «Харя» був серед тих, хто загинув».


Про обставини його загибелі дізнаюсь уже пізніше в одного з офіцерів 503-го ОБМП. 


«Харя» загинув 9 березня, хоча під знімком на Стіні зазначена інша дата – на кілька днів раніше.


У березні 2022 року Харкін був старшим оператором протитанкового засобу.

Фото полеглого Олексія Харкіна / Фото Меморіал

«Він зайняв найнебезпечніше місце в обороні підрозділу на танконебезпечному напрямку. Утримував його три доби – з 6 по 9 березня. В цей період його розрахунок знищив дві російські БМП-2», – розповідає підполковник Захар Сандул.


9 березня на позицію Олексія вийшло багато ворожої техніки. У бою він особисто підбив ще дві броньовані машини. 


«Отримав відповідь від ворожого танка, був поранений у стегно. Його розрахунок був змушений відійти. Харкіна побратим виносив із поля бою. Але через велику втрату крові Олексій загинув», – говорить Сандул.


На Стіні я помічаю ще одне знайоме обличчя. Фото хлопця, яке до повномасштабної війни я використовувала для тексту про новорічний бал морпіхів. Воно тут без підпису.


«Це мій комбат Паша Сбитов, – говорить Годзенко. – Загинув у Євгенівці 12 березня».

Фото полеглого Павла Сбитова / Фото Меморіал

Годзенко продовжує: «Дуже багато знайомих… Валерій Федорович Гудзь – без перебільшення, легендарна у ЗСУ людина. Його фото – поряд із Верхоглядом. Або Саня Махов, ми багато працювали разом. З повномасштабкою долучився до 95-ї десантно-штурмової. Загинув 4 травня 2022-го на Харківщині».


Разом ми ще довго шукаємо фото «Чехова» – старшого лейтенанта Антона Зайця. Він був командиром взводу у батька Олексія.


«Антонові було 25 років і він мав керувати дядьками, яким було по 50. Жартома його називали малолітнім подонком. Але його дуже поважали, тому що реально розумний хлопець. Він повернувся до 57-ої бригади із початком повномасштабки. Загинув у Бахмуті в березні 2023 року», – згадує Годзенко.

Фото полеглого Антона Зайця / Фото Меморіал

Щоб знайти фото «Чехова», стихійно сформовану частину Стіни доводиться пройти тричі – вона вкрай важко читається. Фотографії різних форматів, розмірів, якості. Деякі вицвіли на сонці і роздивитись обличчя на них складно. 


Коли я потім прийшла сюди ще раз, побачила хлопця – Івана. Він привіз квіти, щоби вшанувати пам’ять побратима. Та знайти його фото так і не вдається, хоча потрібну секцію Стіни вивчає уважно щонайменше 20 хвилин. Зрештою, лишає квіти просто біля секції.


«Вони всі – мої побратими, і про кожного потрібно пам’ятати», – каже він.

Стіна пам’яті / Фото Меморіал

Прошу Івана сфотографуватися. Відмовляє. Каже – йому ще воювати і краще залишатися непублічним.


«Якщо щось піде не так, моє фото на цій Стіні все одно буде», – віджартовується.

Фото Стіни до реконструкції у 2020 році / Фото з архіву Нетьосов

Стають на коліна, торкаються портретів. Іноземні делегації біля Стіни пам’яті


Стіну пам’яті часто відвідують іноземці: туристи, дипломати. 


Фотограф МЗС Едуард Крижанівський розповідає свої спостереження: "Біля Стіни люди завжди справжні. Не знаю, як пояснити правильно, але це дуже видно: коли підходять покладати квіти, є повне усвідомлення, що зараз вони дивляться в очі людей, які гинули у війні з Росією від 2014 року", – каже Едуард.


Одним із найпотужніших видовищ за останні два роки він називає покладання квітів представниками країн ЄС. Тоді дипломатичні представництва розтяглись на всю довжину Стіни.


Часто учасники дипломатичних місій не обмежуються протокольним покладанням квітів, а проходять Стіну від початку до кінця, вдивляючись у портрети. Можуть рахувати за датами народження та загибелі, скільки років було полеглим. Просять розказати про воїнів. Їм щиро цікаво, ким були ці люди, розповідає Крижанівський.

«Я постійно бачу багато іноземних політиків різних рівнів. У них відрізняється менталітет, стиль поведінки, – продовжує він. – До цього місця ставляться з повагою всі. Часто роблять щось, що виходить за рамки протоколу. Хтось стає перед Стіною на коліна. Хтось торкається окремих портретів на знак поваги».


На питання, як він сам сприймає Стіну пам’яті, відповідає: «Я живу з усім цим всередині. Кожного дня проходжу повз і дивлюсь на обличчя захисників. Постійно фотографую тут делегації. Працюю поряд. Дотичний до висвітлення подій, учасники яких тут зафіксовані. Ця Стіна – частина мене».


Для Едуарда тут є один особливий знімок. Він одразу ж спадає на думку при згадці про Стіну. Це портрет прапорщика Сергія Кокуріна, першого загиблого воїна в цій війні. Росіяни вбили його 18 березня 2014 року під час штурму сімферопольського фотограмметричного центру. 


Саме з його фотографії почалась Стіна пам’яті.

Прощання із Сергієм Кокуріним / Фото: Повернись живим

Маємо пам’ятати


«Такі місця потрібні, – міркує Олексій Годзенко. – Маємо все пам'ятати і виховувати молодь так, щоби вони про це пам’ятали. Щоб ми були нацією, а не списком людей у державних реєстрах».


За тиждень після нашої розмови я зустрічаю тут компанію підлітків. Хлопці каталися на скейтах на Володимирській гірці. Потім завернули сюди. 


Читають підписи під фотографіями. 


– Дивись, це «азовці», які загинули у Маріуполі. Там була жесть, – каже один.

– А це – Кутузівка. Ану, загугли, де це і що там було, – додає інший…


Авторка: Євгенія Мазур

Commentaires


bottom of page