82-річний Ярослав сидів на ліжку в своїй оселі, коли один із уламків ворожої зброї залетів через вікно та забрав його життя. Бабуся Зінаїда померла від гучних обстрілів – поряд з її домом російські війська поставили «Град». Життя 76-річної Надії забрав обстріл, коли вона садила квіти у рідному селі на Миколаївщині. Перед вами – історії українських пенсіонерів, життя яких на схилі літ забрала війна.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для War.Ukraine. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Ярослав Мельник, 82 роки
82-річний Ярослав Мельник загинув 18 вересня 2022 року в селі Волфине на Сумщині. Військові Росії близько 18.00 почали обстріл села з мінометів. На Волфине впало близько 50 мін. Ярослав із дружиною були вдома. Чоловік сидів на ліжку, коли один із уламків залетів через вікно і влучив йому в голову.
Дружина Валентина Мельник пригадує: «Коли почався обстріл, я одразу впала на підлогу і молила Бога, щоб нас оминуло. Просила чоловіка, аби пішов кудись далі від вікна, а він лише повторював, що не боїться. Я не встигла і схаменутися, коли полетіли вікна в хаті. Кричу: «Славік, Славік». Далі бачу калюжу крові…»
У парі з Ярославом Валентина прожила 58 років.
Ярослав Мельник народився у місті Турка на Львівщині. Працював у лісгоспі. У 1966 році разом із дружиною переїхали до Сум. Тут Ярослав працював на кількох посадах: був бухгалтером, комплектувальником, зварювальником. На пенсії подружжя дедалі частіше мешкало у селі Волфине. Там колись жила родина Валентини. У селі пара мала господарство: козу та з десяток курей. Тварин після трагедії жінка віддала подрузі, адже без чоловіка доглядати господарство їй важко.
«Славік у мене був такий, що і будинок плиткою обкладе, і труби змінить, і вікна поставить. Був гарним господарем. Дуже любив гриби збирати. Хоч він і мав запальний характер, але я з ним ніколи не знала горя», – розповіла Валентина.
У Ярослава Мельника залишились дружина, двоє синів, сестра та онук, який пішов на фронт боронити Україну.
Віра Ткачова, 81 рік
81-річна Віра Ткачова загинула 5 червня 2022 року в селі Чорноглазівка на Харківщині. Поряд з нею розірвався ворожий касетний снаряд, жінка отримала численні осколкові поранення.
«Перед обстрілом мама пішла у літню кухню, набрала колосків пшениці зі скрині й вийшла у двір годувати курей. У цей час все і трапилось. Все життя наша мама була дуже працьовитою і от навіть загинула з колосками пшениці в руках», – розповів син Віри, Геннадій.
Віра Василівна – родом із Харківщини. Це вже друга війна в її житті, у дитинстві жінці довелося пережити Другу світову, німецьку окупацію. Коли з її рідного села проганяли фашистів, Віра з родиною ховалася від обстрілів у погребі. Один снаряд влучив біля льоху, пробив вхідні двері і впав неподалік неї, але не завдав шкоди.
«Тьотя Віра була переконана, що її оминуть ворожі осколки. Двічі із початку повномасштабної війни вона просто дивом залишалась живою. Одного разу обстріл села застав її на городі. Поки бігла в погріб, щоб сховатися, тільки й свистіло над головою. Вдруге вони з чоловіком були в хаті, як почався обстріл. Від осколків повилітали шибки, пошкодило дах. Осколки потрапили в будинок і позастрягали в меблях», – розповіла Марина Танцюра, сусідка Віри Василівни.
40 років Віра Ткачова працювала на брикетному заводі. Колега та подруга Ольга Тищенко згадує: «Віра була доброю, ніжною, люблячою, абсолютно не конфліктною».
Сусідка Марина Танцюра додає: «Попри поважний вік, Віра Василівна й хвилини не сиділа без діла, постійно щось робила: то на городі, то в хаті».
У Віри Ткачової залишилися чоловік, син та донька з сім'ями.
Надія Вайсман, 76 років
76-річна Надія Вайсман загинула 18 червня 2022 року в Лиманах Миколаївської області. Пенсіонерка висаджувала квіти в центрі села, коли російські війська почали обстріл. Надія не встигла сховатися, поруч з нею розірвався снаряд.
Надія Вайсман – родом з селища Новомиколаївка Запорізької області. Закінчила Запорізький національний університет, за спеціальністю – педагог фізико-математичного нахилу. Частину життя мешкала в Прибузькому на Миколаївщині. У 1980-му їй запропонували роботу в Лиманській школі, тоді разом з родиною і переїхала туди. В Лиманах вчителювала, була завучкою, а опісля – директоркою школи.
Вийшовши на пенсію, Надія долучилася до хору в сільському будинку культури, часто виступала з колективом. Під час повномасштабної війни часто ходила в сільраду – допомагала озеленювати Лимани, сортувати гуманітарну допомогу.
«Мама мала сталевий характер, але водночас була доброю. Не могла пройти повз чужого горя. Завжди всім старалася чимось допомогти, підтримати. Отака вона була – небайдужа. З професійного – в неї залишалася вимогливість до себе та до людей. Майже місяць мама не дожила до свого дня народження. Їй було би 77 років», – сказала дочка Оксана.
У Надії Вайсман залишилися дві дочки та двоє онуків.
Олексій Рудник, 84 роки
84-річний Олексій Рудник загинув 11 березня 2022 року від ворожих обстрілів Чернігова.
«Снаряд упав біля дому тата, зруйнував його. Численні осколки, які влучили в батька, забрали його життя», – розповіла дочка загиблого Тетяна Ясочко.
84 роки Олексію Руднику сповнилось за день до початку повномасштабної війни, 23 лютого. Він був на пенсії, займався домашнім господарством. До пенсії багато працював, змінивши кілька професій.
«Мій батько розпочав трудовий шлях із 14 років. Як він розповідав, тоді, після війни, щоб вижити, йому потрібно було заробляти», – розповіла Тетяна.
Олексій Рудник працював на лісоповалі, був водієм, фрезерувальником на фабриці музичних інструментів. Деякий час працював і на пенсії – був охоронцем у відділенні «Укртелекому» та в територіальному центрі обслуговування одиноких непрацездатних громадян.
Зінаїда Сафонова, 86 років
86-річна Зінаїда Сафонова загинула 30 травня 2022 року в селі Лозове Лиманської громади на Донеччині. Серце жінки не витримало, коли російські військові поставили неподалік її будинку «Град» і почали стріляти.
«Вона злякалася сильно… І померла. Вони її вбили», – сказав онук Зінаїди, Сергій Сизонюк.
Зінаїда Сафонова народилася та все життя провела в Лозовому, працювала у сільському господарстві. Її дитинство минало під час Другої світової, тоді Зінаїда отримала поранення.
«Радянський літак скинув бомбу на село, де тоді перебували румунські війська, але як тоді, так і зараз розбомбили звичайних людей. Поранення бабусі було в ногу, дивом не втратила її», – розповів онук.
Сергій пригадує бабусю Зінаїду дуже доброю людиною. У неї залишилися діти та онуки.
Микола Мамчур, 80 років
80-річного Миколу Мамчура російські військові застрелили 25 лютого 2022 року в Гостомелі на Київщині. Дім чоловіка розташовувався неподалік моста через річку Ірпінь, який підірвали, аби перешкодити наступу ворога на Київ.
Дружина Миколи в ті дні перебувала у родичів. Син Дмитро із сім’єю 25 лютого, після того як підірвали міст, спустилися в підвал. До того він ще бачився з батьком, який жив в іншій частині будинку, й чекав на нього. Тривали постійні обстріли. Ворожа техніка прямувала в бік Києва. Син із сім’єю не виходили з підвалу до 28 лютого.
«Ми чекали батька, але він не прийшов. На вулицю не могли вийти, було небезпечно. Снаряди рвалися і на подвір’ї, і в повітрі. Горіла військова техніка. Ми сподівалися, що батько встиг добігти, може, до сусіда, або через хату – до брата. Думали, пересидить там і прийде, але коли до вечора його не було, зрозуміли, що щось трапилося», – розповів Дмитро Мамчур.
Тіло Миколи Мамчура знайшли неподалік подвір’я 28 лютого. Син із сусідом занесли його в двір. Через годину, під постійними обстрілами, родичі виїхали з селища.
Микола Мамчур зростав у сім'ї корінних мешканців Гостомеля, де виховували семеро дітей. Його мама прожила в Гостомелі до 98 років, а її рідній сестрі сповнилося 106. До пенсії Микола працював на склозаводі «Ветропак». Був активною людиною, любив рибалити, збирати гриби, мандрувати.
«Він мене скрізь возив на екскурсії. Сідали в машину та їхали. Одна з перший поїздок була до Канева до музею Тараса Шевченка. Всю Україну об’їздили. В Молдові були, в Бресті. Батько любив природу. На городі до останнього працював. Добра й чуйна людина. Був дуже міцний, як на свій вік. Ніхто не вірив, що йому вже 80. Часто їздив на велосипеді. Якби не ця війна, тато би до 100 років жив», – сказав Дмитро.
У Миколи Мамчура залишилися дружина, син та двоє онуків.