top of page

Юридично живий. Як родичі загиблих у Маріуполі доводять смерть своїх рідних

Перед вами історії рідних Олександра Сичева та Віктора Дєдова. Обоє загинули під час наступу російських військ на Маріуполь торік. Дружина Віктора пройшла непростий шлях доведення смерті чоловіка через суд. Рідні Олександра досі не мають документа про смерть: юридично чоловік, який загинув, не вважається мертвим. Досвід цих родин і поради правозахисниці Української Гельсінської спілки для людей, родичі яких загинули на окупованих територіях – читайте далі.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Дзеркала тижня. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


«Ми не знаємо, де тіло. Чи на Старокримському кладовищі, чи в братській могилі, чи його спалили»

Олександр Сичев, фото з сімейного архіву

Олександр Сичев загинув 18 березня 2022 року в Маріуполі. Разом із вагітною нареченою Катериною та її дитиною Олександр мешкав у мікрорайоні Східний. Коли того дня почався обстріл, пара була у друзів. У їхню квартиру влучили снаряди, почалася пожежа. Катерина встигла вибігти на вулицю, а Олександр – ні.


«Ми не знаємо, чи він моментально загинув, чи від ударної хвилі, чи його чимось вдарило, чи від удушшя», – каже родичка загиблого. Задля безпеки жінки ми не розголошуємо її ім’я.


Обстріли Маріуполя були дуже щільні. Переселенка розповідає, що літаки вилітали що 15 хвилин, кожен скидав по дві-три бомби.


«Це було постійне бомбардування міста. І артобстріли, і фосфорні бомби. Поставив чайник на вогнище, заскочив до під’їзду і не можеш вийти хвилин 20, тому що все навколо вибухає», – каже переселенка.


Тіла загиблих сусіди збирали у проміжках між обстрілами. Олександра та інших убитих поховали неподалік школи у цьому районі.


«Похоронами це не можна назвати. Скидали тіла до ями та засипали землею. Поставили, звісно, табличку, що це Саша, написали дату народження та смерті, щоб можна було потім якось знайти», – каже родичка.


Мама Олександра перебувала в іншому мікрорайоні міста. Зв’язку в Маріуполі не було, дістатися до сина в умовах постійних обстрілів теж було неможливо. Разом зі старшим сином мамі вдалося виїхати з міста 17 березня.


«Слава Богу, що вони це зробили, адже через кілька днів прийшли російські військові, закрили людей в підвалі цього будинку та покидали гранати на другий і четвертий поверхи. Потім влаштували з квартири старшого брата Олександра стрільбище, залишили там шухляди з-під снарядів», – зазначила родичка.


Про загибель Саші його старшому брату в 20-х числах березня розповіли сусіди, яких вони з матір’ю зустріли під час фільтрації. Виїхавши з блокади, мама також дізналася від знайомих, що загинув її чоловік. Його поховали російські окупанти у селі Виноградне неподалік Маріуполя.

Олександр Сичев, фото з сімейного архіву

Влітку 2022 мама Олександра повернулася до Маріуполя, щоби перепоховати сина та отримати свідоцтва про смерть – і його, і свого чоловіка.


«На самостійне перепоховання окупанти не давали дозвіл. За це могли відправити, як казали, до Донецька «на яму» або в Оленівку. За непідкорення новій владі. Тому вона збирала всі документи та щодня чекала, коли приїдуть ексгумувати тіло сина», – каже родичка.


Щоб отримати дозвіл на ексгумацію, мама Олександра зверталася до представників окупаційних райвиконкому Лівобережного району Маріуполя, міліції, МНС та структур ритуальних послуг.


Вона подала заяву на ексгумацію в середині червня 2022 року й чекала на неї до вересня. Однак тіла похованих під школою забрали, коли жінка була в одній з місцевих інстанцій, тож вона пропустила цей момент. Відтоді мама вбитого не може з’ясувати у представників окупаційної влади, куди саме повезли тіла, ексгумовані біля школи. Як наслідок вона не може отримати хоча б якийсь документ, що б засвідчив смерть сина.


«Ми навіть не знаємо, в яку сторону повезли тіла: на Старокримське кладовище, на Виноградне чи в центр міста, чи до братської могили, чи спалили... На питання: «Де тіло? Це ж ваші співробітники вилучали його», відповідають: «Втрачені документи. Як ви доведете, що це був ваш син?», – зазначила родичка загиблого.


Для отримання в Україні чинного свідоцтва про смерть мамі Олександра потрібен документ від незаконної окупаційної влади, який підтверджує загибель людини. Жінка залишається в окупованому Маріуполі, аби отримати його. Документ від окупантів щодо загиблого чоловіка їй видали.

Олександр з сином від першого шлюбу Володимиром сімейний архів

Наречена Олександра Катерина, яка була на місці трагедії, виїхала з Маріуполя до Швеції. Там народила дівчинку, яку назвала на честь батька Олександрою.


«Прийшли російські окупанти, відкрили квартиру, пограбували її та винесли Вітю»

Віктор Дєдов сімейний архів

Наталя та Віктор Дєдови – подружжя маріупольських телевізійників, які прожили разом понад 20 років. Віктор загинув під час обстрілу 11 березня 2022-го.

«Прилетіло два снаряди до квартири. Перший – в спальню, де була я з мамою. Мій чоловік, свекор і син були в іншій кімнаті, другий снаряд прилетів туди. Чоловік ішов до мене, його в коридорі осколком вбило. Я взяла його голову у свої руки. Ми поливали водою. У нього були поранення обличчя, не було сумніву в тому, що він мертвий», – каже Наталя.


Сімейне фото Дєдових

Рідні Віктора вирушили до друзів у приватний сектор. Наступного дня мама Наталі повернулася до квартири. Побачила, що у Віктора було поранення сонної артерії. Накрила його тіло, прикрила двері та пішла. Згодом Наталія намагалася потрапити до квартири. Вона хотіла поховати загиблого. Але двері заклинило, відкрити їх їй не вдалося.

«16 березня ми поїхали з Маріуполя. Я бачила, як горить мій будинок. Я вважала якийсь час, що Віктор, що тіло згоріло. Але в травні, коли в Маріуполі з’явився зв’язок, я говорила з сусідкою. Вона сказала, що 26-го числа прийшли російські окупанти, відкрили квартиру, пограбували її та винесли Вітю. Також забрали мою померлу сусідку – бабусю», – розповіла Наталя.


Процес виготовлення свідоцтва про смерть Віктора Дєдова почався наприкінці березня 2022. У суді родичів запитували, чому до загиблого не приїхала поліція. Вони пояснювали приблизно так: «Тому, що неможливо було викликати. Не було мобільного зв’язку. Вже не працювали ніхто в цей час, мікроскопічна кількість правоохоронців залишилася та медиків, які сиділи в лікарнях і надавали допомогу по факту. Ніхто до вбитих не виїжджав взагалі». Судді питали чи є свідки, фото тіла та могили.


Врешті отримати свідоцтво про смерть вдалося в Дарницькому суді міста Києва – завдяки свідченням свекра, який був присутній у квартирі в момент вибуху, та кумів, у яких виявилася єдина фотографія тіла Віктора. Вони перебували в столиці на той момент, а Наталя була в Запоріжжі, тож у цьому засіданні участі не брала.

«12 березня перед тим, як мама зайшла до квартири, моя кума з чоловіком теж там були. Вони його сфотографували і зберегли фото», – згадала вдова.


Фото Віктора передали у липні 2022-го. Справа щодо встановлення факту смерті чоловіка розтягнулася на кілька місяців. Паралельно з судовим процесом Наталія шукала могилу чоловіка. Віднайдення її та завершення судової справи відбулися майже одночасно.

Могила Віктора сімейний архів

Наталя з’ясувала, що російські окупанти влаштували морг у складах для зберігання продуктів біля одного з торговельних центрів. Саме звідти почалися пошуки.

«Мій знайомий поїхав до цього моргу. Там сказали, що прізвища Дєдов у списку немає. Тобто він невідомий. Дані про невідомих були в Мангуші та Новоазовську в базах. Друг поїхав у Мангуш. Він знайшов дані про Вітю. Чоловікові на руку повісили бирку з номером 200. Сфотографували тіло – великий план обличчя з тією рукою і загальний план, тіло з цією рукою. Друг скинув мені дві фотографії, говорить – треба впізнати. Я впізнала. Потім він поїхав до служби «Ритуал», там був список людей і дані про те, де поховані невідомі. Знайшли могилу. На ній був не хрест, а палка і маленька табличка: «н/м неизвестный мужчина 50-60» (років – авт.)», – розповіла Наталя.


За словами Наталі Дєдової, у фотобазі окупаційної прокуратури в Мангуші були дані про 26 тисяч невідомих людей. «Ще одна фотобаза є в Новоазовську. Там – 26 750 людей станом на літо минулого року», – каже Наталя.


За словами Дєдової, загиблих у Маріуполі можна умовно поділити на кілька категорій.

Перша – поховані російськими військовими. У такому разі людину треба шукати в базах даних окупантів.


«Якщо в людини був паспорт або якесь посвідчення, її вносили до списку людей, які загинули та прізвище яких відоме. На серпень 2022 року таких імен, за моїми даними, було 87 тисяч. Але це не тільки цивільні жителі, а й загиблі військові (і українські захисники, і російські солдати – авт.)», – зазначає журналістка.


Друга категорія – поховані в братських могилах. Їх часто робили на місці воронок від авіаударів.


Третя категорія – поховані в громадських місцях. Після ексгумації таких могил рідні часто можуть не знати, куди перепоховали людину.


«Дуже багато було могил на дитячих майданчиках, тому що там пісок і легше було копати», – каже Наталя.


Четверта категорія – люди, чиї останки залишилися під завалами будинків.


«Коли авіаудар і від 9 на 1 поверх валиться весь будинок, весь під’їзд, гинуть 100-200 людей одразу. Багато людей залишилися під завалами. Потім, коли окупанти все це розгрібали, тіла могли вивозити, як сміття. Могил таких людей немає взагалі. Тіла немає, людини немає», – каже журналістка.


Ще одна категорія – люди, тіла яких згоріли. У таких випадках родичі нерідко просто закопували попіл у місці, яке обирали на власний розсуд, говорить Дєдова.


«Телефонувала дівчина, каже – до квартири прилетів снаряд і згоріли мама, бабуся, брат. Батько, зібрав що залишилося, поїхав до села, де мешкає, та поховав під березою… Ще одна історія – лікаря, який працював у Маріуполі дитячим хірургом. Згоріла його дружина. Він зібрав останки, пішов до моргу, щоби надали свідоцтво про смерть, щоб якийсь папірець був. Йому сказали: іди та ховай, де хочеш. Він прикопав дружину до могили свого брата», – розповіла Наталя.


Поради юристки


Алгоритм отримання свідоцтва про смерть людини, загиблої на тимчасово окупованій території, зокрема під час активний бойових дій, нам пояснила адвокатка, юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Наталія Войнова.


За її словами, відповідно до законодавства України, зокрема статті 17 Закону України про реєстрацію актів цивільного стану, підставою для проведення державної реєстрації смерті особи є документ встановленої форми про смерть. Щоб отримати його, родичі загиблих на тимчасово окупованих територіях, звертаються до українських судів. Туди, каже Войнова, слід подати бодай якийсь документ, що може вказувати на смерть людини. Хоч він і не є доказом в класичному розумінні, адже виданий незаконними органами влади, однак суд братиме його до ознайомлення.


«Слід подати до суду заяву про встановлення факту смерті особи в певний час у певному місці, – радить Наталія Войнова. – Судовий збір у цьому випадку не сплачується. Після завершення судового процесу заявник уже може звертатися до РАЦСу й отримувати свідоцтво українського зразка про смерть. Якщо документ потрібен для вступу в спадщину, суди призначатимуть додатковий термін – тобто, люди зможуть вступити в спадщину, хоч навіть мине встановлених законом понад 10 місяців з часу смерті».


Свідоцтво про смерть потрібне для отримання виплат «по втраті годувальника» неповнолітнім дітям та допомоги від держави «на поховання».


Войнова розповіла, які альтернативи є для тих, хто не мав можливості поховати рідних або отримати будь-який документ від окупаційної влади, що стверджує про факт смерті.


«Можна подавати заяву до правоохоронних органів про те, що людина зникла, що про неї жодної інформації немає. Вона оголошується в розшук. Далі, щоби визнати людину безвісти зниклою, подається позов до суду про це. Щоправда, подати його можна через рік після дати смерті (умовний час, коли людина зникла чи загинула, – ред.). Щоби визнати зниклу безвісти людину загиблою, за законом, можемо подати до суду через два роки після закінчення військових дій, але не раніше, ніж через пів року», – каже адвокатка.


Підсумовуючи – для того, щоби в судовому порядку визнати людину загиблою чи зниклою безвісти та отримати свідоцтво про смерть, а значить і виплату на поховання (лише у першому випадку – ред.), допомогу по втраті годувальника та право спадщини, потрібно оформити позов до суду.


Для визнання людини зниклою, треба також написати відповідну заяву до поліції. Це можна зробити в будь-який час без допомоги юриста.


Полегшить процес наявність будь-якого документа від окупаційної влади, що свідчить про смерть людини або передсмертний стан. Також для судді додатковими підставами можуть бути фото тіла померлої людини, могили та покази свідків, які були присутні на момент її смерті чи поховання.


Рідні авторки в окупації, для нас важливо залишити її анонімною

Comments


bottom of page