Ще в школі знав, що піде воювати

У дитинстві Максим Швець займався спортом, був душею компанії й улюбленцем вчителів. Він завжди мріяв бути військовим і успішно пройшов навчання в академії сухопутних військ. У зоні бойових дій хлопець був з 2020 року, з початком повномасштабного наступу ворога Максим захищав Україну в Київській області. Життя воїна обірвалося у Донецькій області за два тижні до його 23 дня народження… Ким був Максим, про що мріяв і чим жив розповідають його найрідніші, друзі та побратими.

Максим Швець. Фото: архів матері


Текст підготовлено командою газети «Ямпілські вісті» за сприяння платформи пам'яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Швець Максим був вбитий ворожим снарядом 14 липня 2022 року в районі населеного пункту Новолуганське Донецької області. Максим був професійним військовим. У 2020 році успішно закінчив Національну академію сухопутних військ імені П.Сагайдачного. Після того служив у 72-ій Білоцерківській бригаді ім.Чорних Запорожців на посаді командира інженерно-саперного взводу 2 механізованого батальйону в/ч А2167.


Через два місяці служби потрапив у район Авдіївки. Там Максим Швець виконував бойові завдання 9 місяців. З 24 лютого 2022 року обороняв Київщину, де займався розмінуванням. Отримав звання старшого лейтенанта.


Прижиттєво, у квітні 2022 року, Максим Швець був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, який мали вручити на День Незалежності.


11 червня Максима відправили у Донецьку область. Через місяць юнака не стало…

20 липня Ямпільщина, що на Вінниччині, провела в останню дорогу 22-річного Максима Швеця.


2 серпня 2022 року указом Президента України Володимира Зеленського №551/2022 старшого лейтенанта Максима Швеця за особливу мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня, посмертно.


Ми ніколи не боялись покластись на нього

Максим був дуже активним хлопцем. Фото: архів матері


Директорка школи, де вчився Максим, Аліса Андрущенко згадує хлопця емоційним і веселим: «Любив жартувати. Завжди дуже гарно відгукнувся про свою матусю. Її слова були для нього найсправедливіші, він довіряв саме їй. Оксана Вікторівна (мама Максима – ред.,) дуже сильна та вольова жінка. Таким з дитинства і виховувала сина, щоб вмів постояти за себе та захистити інших. Коли команда школи поверталася із змагань переможцями, саме Максим найемоційніше міг передати про те, як далася їм перемога».


Максим Швець активно займався спортом у школі, входив до кількох команд. Кілька років підряд був переможцем у конкурсі «Старти надій» та кілька разів призером та чемпіоном України у Всеукраїнському фізкультурно-патріотичному фестивалі «Козацький гарт».


Класна керівниця Максима Юлія Сорочан згадує хлопця, як веселого, сумлінного відповідального. Жінка додає, що ця втрата для неї особисто дуже болюча.


«Односельці і вся наша шкільна родина пам’ятає Максима, як чуйного, доброго, веселого, життєрадісного хлопця. Він кожного дня міг розвеселити не тільки наш клас, а й всю школу. Він дуже любив жартувати і сам ніколи не ображався на жарти. Підтримував однокласників у скрутну хвилину. Завжди відповідав за свої вчинки, ставав на захист інших, сумлінно виконував всі обов’язки. Ми ніколи не боялись покластись на нього, бо були впевнені. Максим ніколи не боявся труднощів і проходив всі випробування із гордо піднятою головою», – каже жінка.


Максим мріяв стати військовим. Казав, що якщо не вступить, піде служити. Його мрія здійснилась… Випускники 2016, однокласники Максима, хотіли зробити шкільну зустріч, тоді хлопець був в ООС і радісну подію відклали до кращих часів.


Однокласниця Олена Большакова не говорить про жахливу втрату, в її спогадах Максим живий і веселий: «На Максима завжди можна було покластися. Він ніколи не був сумний, завжди веселий і позитивний».


Вадим Спринчак з Максимом сиділи за однією партою. На перервах бігали до шкільного майданчика на турніки, змагались хто більше підтягнеться.


«Я втратив найкращого шкільного друга», – каже Вадим.


Максим Швець підтримував спілкування не тільки із однокласниками, а й вчителями. Із кожним міг поговорити про життя. Так, під час свого візиту додому 30 квітня він провідав свою першу вчительку Віту Добровольську.


«Культурний, ввічливий, добрий і дружній хлопчик. Він швидко влився в нашу класну сім’ю. Мав хороші фізичні здібності, дуже любив фізкультуру. Зовсім недавно, як у нього був короткий візит додому, приїжджав до мене додому. Казав, що дуже хотів мене побачити. Я міцно його обійняла і просила, щоб повертався живим», – згадує пані Віта.


Хлопець дуже полюбляв уроки фізичної культури. Гарні фізичні дані дозволяли йому бути корисним і вмілим в будь-якому із видів спорту. У школі це був футбол, баскетбол, легка атлетика. Він із гордістю носив форму відомого ямпільського футбольного клубу «Тирас».


Максим їздив на тренування 20 км в одну сторону


Вчитель фізкультури школи та тренер відділення ДЮСШ м. Ямпіль Володимир Мунтян згадує, як з 3 класу Максим почав відвідувати секцію футболу.


«Почав ходити до мене на футбол ще маленьким. Вже у 5 класі за старання Максим був удостоєний виступати за ФК «Тирас». Окрім футболу брав активну участь у районних змаганнях із баскетболу, легкої атлетики. Максим відноситься до тих учнів, що стають рідними. Він був саме таким. Для мене, як для тренера, це дуже болюча втрата», – каже чоловік.


Тренер з футболу ДЮСШ м. Ямпіль Олександр Мунтян згадує, як Максим приїздив на тренування до райцентру, а це більше 20 км в одну сторону! Пізніше Максим був у складі збірної команди Вінницької області, де брав участь у «Козацькому гарті».


«Ми представляли Вінницьку область у Криму. Максим завжди емоційно переймався за команду, місце, результати. У 2012 році ми вже змагались у Лазурному, Херсонської області, через рік у Славуті Хмельницької області, потім у Ворохті Івано-Франківської області. Тоді він був вже гарним парубком, міцним, статним, показував гарні результати. І всі ці роки команда ставала призером або переможцем чемпіонату», – розповідає директор ОНЗ ЗЗСО І-ІІІ ст. с. В. Кісниця Анатолій Конофольський.


Не боявся, не ховався, думав про інших


Мати Оксана Вікторівна розповідає, що син був доволі впертим, завжди наполягав на своєму, йшов до своєї мети. З ним легше було погодитись і змиритись, ніж переконувати. Максим завжди вів з мамою розмови про військовий виш, його не лякали мамині вмовляння і перегляд новин із передової у 2016 році.


«При вступі Максим подавав документи ще у 5 вузів, пов’язаних із спортом, психологією, аграрною справою. І звідти, до речі, сповістили про зарахування теж. Проте потім зрозуміла, що Максим не зможе перебороти себе», – розповідає мати.


Жінка згадала розмову з сином про 2014 рік. Тоді всім селом зустрічали односельчанина Олександра Харчинського із Дебальцевого:


«Кажу: «Хто міг би подумати, що через 7 років ти теж підеш туди воювати?». А Максим каже: «Я ще тоді знав, що піду воювати».

Курсант академії сухопутних військ. Фото: архів матері

Курсант академії сухопутних військ. Фото: архів матері


Начальник курсу в Академії сухопутних військ ім. П.Сагайдачного Сергій Бабійчук згадує про свого курсанта, як про чемну та виховану дитину.


«Максим був акуратним, відповідальним до всіх задач, якими вони б не були. Завжди позитивний, принциповий. Окрім навчання і служби знаходив час і на заняття спортом. Грав у збірній академії з регбі. На підсумкових нарадах завжди розповідав курсантам про те, як треба піклуватись і підтримувати один одного, адже саме так має бути і на полі бою. У розмові багато випускників цього курсу розповідали про Максима з поля бою. Казали, що він достойно себе проявляв, не боявся, не ховався, думав за інших», – каже Сергій Бабійчук.


Мама Максима, не без гордощів, згадує як в Академії сина хвалили:


«Курсант Швець зарекомендував себе гідно і навіть не завжди на 4 курсі знайдуться такі». Більше мені не потрібно було ніяких слів. Максим вірив у вище командування України. Казав, що там дійсно грамотні командири і потрібно слухати і виконувати їх накази. Завжди заспокоював, вірив у перемогу і сили наших військових, просив трішки зачекати. Всі проблеми вмів просто розводити руками. Був чесним, правду завжди говорив в очі. Нам дуже його не вистачає», – каже мати.


Він міг багато досягнути у спорті

Виступав на Чемпіонаті Європи U-19 з регбіліг . Фото: архів матері


Під час навчання Ммксим входив до складу чоловічої збірної команди Національної академії сухопутних військ, грав за львівський регбійний клуб «Сокіл» на Чемпіонаті України з регбі-15.


«Високий, чорненький такий хлопець. Познайомився із ним на тренуванні. Думаю, що він міг би багато досягнути у спорті…», – розповідає тренер збірної академії з регбі Олексій Лещінський.


У травні 2018 році Максим пройшов навчально-тренувальний збір в складі Національної збірної України з регбіліг в місті Перечин Закарпатської області. Після цього зіграв кваліфікаційний матч Чемпіонату Європи U-19 з регбіліг (регбі-13) в Італії. У серпні 2018 у Сербії грав за Національну збірну України на Чемпіонаті Європи U-19 з регбіліг. Також у цьому ж році став бронзовим призером Чемпіонату України з регбі-15 серед чоловічих команд Суперліги.


Максим був справжнім офіцером


Про бойову звитягу та патріотичну позицію офіцера каже начальник 2-го відділення Могилів-Подільського районного ТЦК та СП підполковник Віктор Понкрашов.


«Молоде життя, молодий офіцер, гордість і надія ЗСУ. Два роки свого стрімкого офіцерського життя прожив яскраво і горів як зірка. Гинуть найкращі, віддані, надійні сини України, які думають про свою Батьківщину, підлеглих. Максим був справжнім офіцером. На першому місці в нього були підлеглі, його побратими. Він і загинув рятуючи їх. Золотими літерами його ім’я буде вписано в шлях 72 бригади. Його не забудуть», – каже чоловік.


Віктор Понкрашов передав матері Максима Швеця Грамоту пошани та скорботи від Головнокомандуючого ЗСУ генерала Валерія Залужного.


Бойовий побратим Максима Сергій згадує його турботу. Загиблий завжди був із ним, оберігав. У день смерті Максим не взяв із собою Сергія.


«Турбота про нас, його підлеглих, була у Максима на першому місці. Якось йшли по замінованому полю. Сказав йому відійти на метрів 15-20, у відповідь почув: «Ні, ніколи, якщо з тобою щось трапиться, я не знаю, що буду робити, то краще разом». Класний офіцер, ніколи не боявся робити свою роботу і виконував свої обов’язки якнайкраще», – згадує хлопець.


Я ніколи не хотіла, аби Максим був маминим сином

Не просто мати, а старша подруга. Фото: архів матері


Оксана Вікторівна пригадала останню зустріч з сином. Востаннє вживу вона бачила Максима 30 квітня.


«Пів четвертої ранку. Дзвонить телефон, висвічує фото Максима, його голос і чую в слухавку: «Якщо хочеш побачити сина, то виходь через 5 хв на вулицю». Я швидко одягнула халат і вибігла. Чекаю, темно, вже навіть змерзла трішки. У той приїзд він не хотів нічого… окрім, як спати. Був дуже стомлений», – розказує мати Максима.


Вдень мати із сином поїхали до дідуся в сусіднє село. У них була дуже емоційна зустріч. Дідусь Віктор Антоневич обіймав, цілував його, дякував. Максим наказав діду дочекатися його.


Після похорону матері повернули телефон Максима. На ньому – жодної подряпини. Ще від сина залишився срібний ланцюжок і хрестик.


«Я ніколи не хотіла, аби Максим був маминим сином. Хотіла, аби він відпочивав, радів, спілкувався із друзями. Після ООС Максим придбав машину. Разом із ним їздили її обирати. Він навіть і хлопцям своїм розповідав, як із мамою, яка не розуміється в машинах, взяв на авторинок. Він дійсно із побратимами ділився всім. 9 місяців він жив і ними, відзначав свята. Думала, оце купить машину поставить магнітофон, буде дівчат возити. Але магнітофон не поставив, музику не слухав, на машині їздив виключно у справах», – каже жінка.


Авто у Максима з наліпкою «МАКС», де літера К у формі автомата, супроводжувало траурну процесію. За кермом був друг Ярослав Воротнюк, який сказав.

На Київщині познайомився із дівчиною. Фото: архів матері


«Ми могли із ним спілкуватись на будь-які теми, навіть особисті. Під час оборони Київщини Максим познайомився із дівчиною, надсилав мені фото. З нею я вже особисто познайомилась на похороні. Була б гарною парою сину, у них були б дуже гарні дітки… Думаю, що Бог забрав у мене сина, то порадує доньку», – каже жінка.


Дівчина Максима не хотіла відпускати його на Схід, навіть у відчаї думала пошкодити йому ногу – прострелити, зламати.


«Максим тоді був дуже різким, розсердився на це і сказав: «Одному, другому ногу прострелити… А хто буде України захищати?!», – розповідає мама.


Присвятили Максиму вірш


Япільчанка Тетяна Голованчук написала вірша, як тільки-но почула про важку втрату Героя.


«Я насправді нічого майже не знаю про його сім’ю. Його матір знають багато людей. От і розповідали, як вона щодня по дорозі на роботу молилась біля церкви, що ростила його сама. Наслухавшись за день розповідей, я так сприйняла все близько до серця, що рядки лягли самі. Я просто її біль відчула», – каже жінка.


Ростила, любила.

Всю душу вкладала

Колись недоїла,

Колись недоспала.

Своєму синочку дорогу встеляла.

Щоб виріс Людиною, йому промовляла.

Ти гордість моя! Моя ти утіхо!

Нехай не зачепить тебе кляте лихо!

Нехай твоя доля барвистою буде.

Підтримкою я, до кінця тобі буду.

Не знала рідненька, що кінець отой скоро,

Що сина поглине ненависний морок.

Щодня біля церкви молилась за нього,

Життя і здоров'я просила у Бога.

А зараз стоїть, руки в небо підняла

За що? Скажи Боже?

Невже не так я благала?

За що ти кровиночку відбираєш?

Життя він моє!!! Невже ти не знаєш?

Йому б одружитись, дружину кохати,

А не у холодній земельці лежати.

Ростити дитятко, дочку чи сина,

А він молодим у небо полинув.

У грудях пече, груди біль розпирає

Як жити без нього матуся не знає...

Максим Швець. Фото: архів матері

***

На гербі 72-ої окремої механізованої бригади ім.Чорних Запорожців є напис: «Україна або смерть». Максим Швець вибрав смерть… за Україну. З-поміж усього він вибрав Україну. Віддав їй всього себе. Віддав найцінне.