В українському медійному дискурсі часто спостерігається тенденція до певної меншовартості, починаючи з топонімів – надслучанська Швейцарія (регіональний ландшафтний парк на Рівненщині), і до персоналій – український Пікассо (художник Олександр Богомазов). Євгена Гулевича, без сумніву, можна було б наректи українським Ортега-і-Гассетом. Але, зі всією повагою до іспанського філософа, це було б ще одним проявом меншовартості стосовно Євгена Гулевича – особистості, глибині і багатогранності якої б позаздрив сам Ортега-і-Гассет.
Євген Гулевич міг би стати одним із найвидатніших сучасних українських філософів, перекладачів, філологів, культурологів. Проте він, захищаючи українську землю від лютого ворога, загинув на піку своєї інтелектуальної потужності. Цей матеріал – спроба оцінити, ким Євген Гулевич був для України, і кого наша держава назавжди втратила.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Новинарні. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Зимою ходив в одній сорочці
Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року в Калуші на Івано-Франківщині. Його батько працював будівельником, мати – інженером в центральній заводській лабораторії на Калуському хімічному комбінаті. В Євгена є старший брат Кирило, різниця між ними – п’ять років. З дитинства Євген ріс надзвичайно допитливим хлопчиком, завжди прагнув до самовдосконалення.
«Якщо запитати, який в мене найяскравіший спогад про нього, – то це те, що він дуже любив аґрус. Рвав, ховав у кишеню і завжди його їв», – згадує старший брат Кирило Гулевич.
У Калуші Євген відвідував театральний та художній гуртки. Понад усе любив читати. Вдома була велика бібліотека, яку Євген лише примножив. Читав він, як згадує брат, завжди «запоєм». Вже тоді, в шкільному віці, почав напрацьовувати свій унікальний і впізнаваний текстовий виклад. Тому, коли настав час обирати професію, вирішив учитися на журналіста. І вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка.
«Коли він приїхав вчитися до Львова, то жив у нашій родині, – розповідає кузен Євгена Гулевича, музикант Юрій Хвостов. – У нас різниця у віці 14 років. Змалку пам’ятаю, як він любив розмовляти і розказувати, дитину це дуже бере. Він підсадив мене на книжки та музику – це дуже культурно збагачувало. В родині його сприймали по-різному: молоде покоління його надзвичайно респектувало за труди, старші – нарікали, що від нього немає порядної покірності, бо він ніколи не спілкувався з кимось тільки тому, що так треба».
Друзі та знайомі Євгена Гулевича одностайні в одному – в роки навчання у виші він був дуже прикметною особою. Наталія Бабалик пригадує, що на зламі 2000-х у Євгена було довге, до пояса, волосся, Андрій Бондаренко був вражений, як Євген всю зиму ходив в одній сорочці, а близький друг Гулевича фотограф Юрій Калиняк взагалі спочатку не сприймав його.
«Ми познайомилися наприкінці 1990-х у гуртожитку на Майорівці. Він здавався дуже відстроненим від студентської веселості та двіжняків, ставився до цього всього ніби збоку. Брав участь, але було видно, що думками він десь далеко»,– розповідає Юрій Калиняк.
«Коли його вперше побачив, то він був дуже дивний. Пів року мовчав, просто мовчав і все, я думав, що він якийсь сноб, а потім виявилося, що він писав дослідницьку роботу про мовчання в культурі. І потім, коли ми з ним заприятелювали, я зрозумів, наскільки він розумний і освічений чоловік», – додає театральний режисер Андрій Бондаренко.
Після закінчення факультету журналістики Євген Гулевич вирішив продовжити навчання на магістерській програмі з культурології. Але в цей час з ним стався доволі дивний досвід, який досі не можуть пояснити його друзі – Євген захотів … літати.
«Він поїхав у Слов’янськ Донецької області і поступив там у льотне училище на курс навігаторів. Але його свободолюбивий дух не витримав місцевих порядків, муштри та казарменного режиму. Він дуже хотів змінити оточення, але не зміг прижитися у абсолютно чужому для нього середовищі», – каже Юрій Калиняк.
Сам Євген про цей період згадувати не любив. Після повернення до Львова почав працювати журналістом у міжнародному відділі львівської газети «Поступ». Але переклад світових новин не дуже вабив Євгена. Його не цікавило політичне життя, а суспільні явища та процеси, і культурологія.
«Завжди хотів докопатися до суті»
У 2003-му Євген Гулевич почав співпрацю із Центром гуманітарних досліджень ЛНУ імені Івана Франка. Там він працював перекладачем в проєкті «Перекладацька майстерність» під керівництвом Марії Габлевич. Колег вражали не лише перекладацькі таланти молодого науковця, але і його ставлення до роботи.
«Він завжди хотів докопатися до суті, продумати все до найменших деталей, поставити безліч глибоких запитань, про які ніхто раніше й не думав. Йому завжди хотілося максимальної глибини і висоти. Наприклад, в нас був проєкт електронного архіву ЛНУ імені Івана Франка, і він, окрім безпосередньо своєї перекладацької діяльності, вивчав технічну частину – усі ці протоколи, програмування, речі, які для гуманітарія дуже далекі. Він хотів сам осягнути, як це все цілісно працює, і до нього можна було завжди звернутися за допомогою та підказкою», – розповідає подруга Наталія Бабалик.
Одним з перших проєктів Євгена Гулевича була праця над вшануванням пам’яті Соломії Павличко, пригадує його колега та подруга, завідувачка кафедри культурології УКУ Зоряна Рибчинська. Він, як редактор, готував збірник статей, який виходив на основі публічних лекцій про українську письменницю. Після цього займався проєктом «Історії літератури», де вповні проявилися його здібності.
«Він проявляв абсолютну непересічність свого редакторсько-упорядницького мислення – творив абсолютно нові стандарти. Крім надзвичайно вдумливого та ретельного читання текстів, вів дуже глибоку роботу з мовою. Дуже часто його редакторська праця полягала не тільки в тому, щоб допомогти виокремити якусь ідею автору, а в багатьох текстах його редагування доходило до межі співавторства. І він робив це не з прагнення стати співавтором, ні, просто намагався підштовхнути людей до додумування і доопрацювання своїх текстів, це була така своєрідна школа для авторів і для нього, він сам розвивався і розвивав людей», – говорить Зоряна Рибчинська, завідувачка кафедри культурології УКУ.
Захопленням Євгена Гулевича були іспаномовні автори. Мову він вивчив самотужки – просто з цікавості, яка потім переросла в надзвичайно серйозне захоплення. Під час роботи над виданням «Університетські діалоги» Гулевич захопився текстами іспанського філософа Хосе Луїса Раміреса, який вивчав, як використовується і діє мова у суспільстві. І захопився настільки, що почав із ним листуватися, і запросив його в Україну. Рамірес приїхав, провів лекції та семінари. Євген Гулевич був його особистим перекладачем. Саме завдяки йому український читач вперше зміг познайомитися з працею Раміреса «Існування іронії як іронія існування».
Серед опублікованих редакторських здобутків Євгена Гулевича – роман Рея Бредбері «Щось лихе насуває», «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» Рафаеля Шактера, «Розмови з Богом» Ніла Дональда Волша. Багато творів Євген перекладав і редагував просто для власного задоволення, відточуючи майстерність володіння словом, сплітаючи химерні конструкції, які одночасно заворожували і лякали.
Сторінка зі щоденника Євгена Гулевича, фото: Ігор Котик
«Він бавився з текстами для того, щоб краще передати інформацію і думку. Я йому казав: навіщо так складно? Можна ж простіше. Він обурювався: якщо людина не розуміє, то це її проблема, а його діло це дослідити і знайти відповідь на питання. Ми ж не гніваємося на філософські тексти через те, що вони складні і ми їх не розуміємо, бо якщо йдеться про щось глибше, то треба копати і мати інструментарій», – розповідає Юрій Хвостов.
Кожен проєкт, за який брався Євген, стовідсотково «вистрілював»
Окрім філософа і перекладача, Євген Гулевич був знаним львівським культурологом. Він став співавтором десятків, якщо не сотень, культурно-мистецьких проєктів – починаючи від «Свята музики» і My future heritage і закінчуючи Pinzel.AR, де спадщина видатного скульптора Йогана-Георга Пінзеля розглядалася через інструменти доповненої реальності, та масштабним проєктом «Ангели» під керівництвом Павла Гудімова, в якому Євген Гулевич виступив не лише редактором, але й одним із співавторів. І кожен проєкт, за який він брався, стовідсотково «вистрілював» – неординарністю і надзвичайною продуманістю.
«Він раз прийшов до мене і каже: давай щось класне придумаємо. Так народився проєкт «Агора». Я вийшов з ідеєю майданчика для дорослих, де в ньому ти в певному сетінгу будеш як дитина. Гулевичу надзвичайно сподобалося, ми пішли до Андрія Лініка, і він видав ідею про лавочки-балансири», – пригадує львівський культуролог Богдан Шумилович.
«Перед тим, як виникла ідея лавочок, ми хотіли зробити такий об’єкт із кольоровими кубиками. Євген тоді сказав: це дуже детермінована штука, вона не піде. Мене це дуже мучило, бо він не розумів, що таке мистецтво і мистецька практика, а з іншого боку в нього був колосальний багаж знань у всіх можливих галузях. І тоді, коли Богдан подав ідею зі зв’язаними між собою лавочками-балансирами – коли, щоб всидіти, треба домовлятися з іншим – ця от пов’язаність Євгену дуже зайшла. Це був перший проєкт, де його знання філософського і соціологічного стикалися з моїм знанням художнього», – розповідає митець Андрій Лінік.
Також Євген Гулевич виступив одним зі співавторів документального фільму «Випчина. Село одного дня» – про найвисокогірніше село українських Карпат, покинуте людьми.
«У цьому фільмі Євген генерував ідеї. Але я бачив, що йому тісно виключно в форматі гуманітарного кіно. Він хотів на основі цього проєкту створити новий, цілу платформу, де б можна було залучати різноманітних митців і творців. Це мав би бути і архів фото місцевих жителів, і інтерв’ю з ними. І наративи, які б творили там люди зі сторони – митці та філософи», – каже Юрій Калиняк.
Саме завдяки Юрію, який народився і виріс в Карпатах, Євген полюбив довгі походи в гори.
«Ми обирали нетуристичні маршрути, для Євгена це завжди був виклик, потреба долати себе і переступати через власне «не можу». Ще була тиша, яку він любив, спокій, малолюддя. А також знайомство з новими людьми, питомими цьому середовищу, новий цікавий досвід», – розповідає Юрій Калиняк.
«Глибоко поринав у вивчення всього, що його цікавило»
У 2015 році Центр гуманітарних досліджень, який останні п’ять років очолював Гулевич, припинив своє існування. Євген переїхав назад до Калуша. Вдома доглядав за мамою та опановував нові горизонти пізнання. У Львові бував наїздами, під час яких брав участь у різноманітних проєктах.
«Він дуже глибоко поринав у вивчення всього, що його цікавило. В Калуші, коли хворіла його мама, він перейнявся городами, і дуже прискіпливо і ґрунтовно вивчив усі нюанси – від саджання овочів до збирання врожаю. В мене досі стоїть баночка його консервацій. Також він на пів року заглибився в тему точіння ножів, вивчив усі китайські і японські техніки заточки лез. А потім переключився на щось інше», – пригадує Юрій Хвостов.
Усі знайомі і друзі Гулевича певні одного – жодного разу Євген не висловлював навіть припущення, щоб виїхати і працювати за кордоном.
«Він свого часу намандрувався Європою, мав вдосталь вражень, закордонних контактів і знайомств. Але він хотів бути і жити тут, асоціював себе саме з Україною. В нього була глобальна мрія – його дратувала бюрократія та система назагал, тому він розмірковував про те, як би ці речі змінити, і свою роль він бачив у тому, аби бути діяльним у процесах, які б змушували систему змінюватися і оптимізовуватися», – розповідає Юрій Калиняк.
Сам пішов у військкомат
Повномасштабне російське вторгнення Євген Гулевич зустрів у Калуші. І абсолютно неочікувано для родичів та друзів через кілька днів відправився боронити Україну.
«Він мені подзвонив, то був початок березня. Говорили і тут раптом з’ясувалося, що він їде в автобусі на Рівненський полігон», – каже Юрій Калиняк.
«Він просто не міг дивитися на те, що відбувається, читати оці всі новини. Ми спершу пішли з ним в тероборону, але там було все забито. І він майже відразу сам пішов у військкомат і записався», – додає Кирило Гулевич.
«Він ніколи не був пацифістом, у тому плані що, мовляв, давайте всі дружити, лиш би не було війни. Ні, в нього були речі важливі, за які треба боротися і битися», – каже Андрій Бондаренко.
Незважаючи на проблеми із зором, Євген Гулевич добився зарахування в Десантно-штурмові війська ЗСУ – 46-ту окрему аеромобільну бригаду. Після вишколу став кулеметником – оперував німецьким MG-3. Воював завзято. Військовий медик Андрій Жолоб пригадує, що дуже здивувався, коли з поля бою привезли пораненого Євгена.
«Я думаю: нічого собі, Гулевич. А він: о, Жолоб, де побачилися. Я був знайомий з ним з часів львівських рокотек, близько ми не зналися, але чули один про одного, і тут така зустріч», – пригадує Андрій Жолоб.
Після першого поранення Євген Гулевич ненадовго потрапив до Львова. Шкодував, що через травми особисто не доклався до звільнення Херсона.
«Він після поранень мешкав у мене у Львові. Ми дуже багато говорили про війну і про різне, він розповідав про смерть побратимів, про те, що міг би зробити, але зробив інакше. Було видно, що він дуже змужнів», – каже Юрій Хвостов.
Удруге Євгена Гулевича поранило під Давидовим Бродом. Рани були серйозні – його добряче посікло осколками, повністю була пробита барабанна перетинка у лівому вусі.
«Його спочатку завезли в госпіталь якогось містечка у Миколаївській області. І він там лежав у гінекологічному відділенні, бо не було більше місць. Жартували, що він там точно має вродити щось грандіозне, ну, бо ж де іще? – пригадує Андрій Лінік. – Потім нам вдалося перевезти його до Львова, де йому зробили тимпанопластику, завдяки чому вдалося зберегти слух».
Лікування і реабілітація у Львові для Євгена Гулевича стали надзвичайно насиченими і в культурному плані – він взяв участь у перфоманс-розмові «Сад окопів», яку організували його друзі Андрій Бондаренко та Андрій Лінік. Крім того, разом з товаришами Євген Гулевич зміг ненадовго вирватися у гори та побачитися із львівськими знайомими. Але понад усе він рвався назад. На фронт.
«Коли вони з Юрком були в горах востаннє, йому зателефонували з фронту і він по телефону вів своїх побратимів. Він повертався на війну з повним розумінням і відповідальністю за інших. На війні він відчув себе потрібним, і ця відповідальність робила його сильнішим», – каже Наталя Бабалик.
Загинув від кулі російського снайпера
29 грудня 2022 року молодший сержант Євген Гулевич опублікував свій останній пост у фейсбуці.
«під час війни гігантичною лавиною коїться те, що западає в пам'ять безпричинно, тобто саме собою, і разом з тим те, що вивіряє великим камертоном спільної уваги особисту, таку різну пам'ять. лавина пам'яті поступово стане монотонною подією, річчю, яку неможливо загубити і забути. це, звісно, щось більше, ніж війна з її завісами. навіть з одної сцени бою двоє інтенсивно пам'ятатимуть різне. треба говорити, щоб дійти згоди. треба не говорити, щоб почути. пам'ять діється власновільно, незалежно від того, що ми робимо».
31 грудня 2022 року Євген Гулевич загинув від кулі російського снайпера під Бахмутом. Воїну було 47 років. Довгий час молодший сержант вважався зниклим безвісти, через постійні обстріли тіло вдалося забрати лише наприкінці березня. Поховали Євгена 10 квітня 2023 року на військовому цвинтарі у Львові.
Задля вшанування пам’яті Євгена Гулевича його колеги та друзі хочуть заснувати премію його імені за майстерність володіння словом. Також планують оцифрувати літературний та перекладацький спадок філософа, в проєкті – дискусії та резиденції на його честь, а також перфоманси, які передбачають фланерування Львовом, що дуже любив за життя Євген Гулевич.
«У мене про нього є дві матеріальні згадки. Перша – книга про китайську древню філософію, я її читаю третій рік, вона дуже малопідйомна, така сама, як і він був, і з нею треба дуже ретельно розбиратися. А друга – він мені колись в Мар’яна Пиріжка купив картину, яка називається «В траві». Там намальовані якісь дві дивні постаті. І я собі отак думаю, що то ми з Євгеном сидимо в траві і говоримо про вічне», – говорить Андрій Бондаренко.
***
«неможливо дошукуватись правди в усьому, що попадає на очі, але можна розуміти, як ти себе при цьому чуєш. чуття правди – не про відповідність чогось чомусь поза тобою, правдиве чуття завше більше за даний момент. тому сила правди – це співчуття, співпережиття, емпатія. але разом з тим правда сили (якщо знову скористатися хіазмом) перевіряється оцим «спів-» – чи не стає сила при цьому гнівною, хижою, злою, силуванням, насильством. злитися спільно з кимось не добре, бо тоді тебе щось опановує, а не ти пануєш у собі. все зав'язано на внутрішньому камертоні. важко переживати за те, за що по правді не переживаєш, бо ж запам'ятовуєш те, що пережив насправді. непережиті конфлікти і трагедії запам'ятовується тому, що ти переживаєш за тих, хто їх пережив, і це бувають не лише люди. повага до правдивих чуттів інших істот – це культура відмови від власних неправдивих, швидкоплинних. або власне – культура», – Євген Гулевич, пост у фейсбуку від 2 грудня 2021 року.
Автор: Володимир Мисан-Мілясевич
Comments