Марія Кондрат з села Бубнище Івано-Франківської області, що на заході України, за 150 км. від Польщі, провела на війну, яку Росія веде проти України з 2014 року, а 24 лютого 2022-го – повномасштабно, своїх найближчих людей – чоловіка Володимира, брата Михайла та сина Володимира. Сама залишилась чекати їх удома разом із дітьми – має сімох синів і двох доньок. Чоловік загинув у бою, брат отримав важкі поранення, а син продовжує службу в лавах Збройних Сил України. Марія сподівається, що скоро всі знову будуть поруч – у селі Бубнище, у Карпатських горах.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для казахського видання РЕСПУБЛІКА. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Володимир. Чоловік
«Чому тато не привіз мені велику ляльку? Тато обіцяв…», – Софія запитувала свою маму Марію і не розуміла відповіді. Дівчинці лише два рочки, а у такому віці складно збагнути невідворотність смерті. Її батько – старший сержант Володимир Кондрат загинув 27 липня 2023 року поблизу селища Ямпіль на Донеччині. Поховали чоловіка 3 серпня у рідному селі Бубнище. Цвинтар розташований недалеко від будинку, і Софія разом з родиною часто відвідує могилу батька. Дівчинка – наймолодша дитина у сім’ї, має ще сестру Яну та семеро братів – Андрія, Володимира, Остапа, Олега, Тараса, Василя та Михайла.
«Софія знає, де гріб, біжить і показує, що це її тато. Вона каже: «Тут мій тато повністю мертвий». То жах», – розповідає Марія. У жінки волосся кольору пшениці та сумні, сині, наче волошки, очі. До неї горнуться найменші дітки: одні схожі на маму, інші – на тата. Вони одягнені в однакові футболки кольору хакі із написом: «Мій тато – мій герой».
Востаннє родина спілкувалася з Володимиром телефоном 21 липня. Марія сиділа в хаті біля вікна – там найкращий зв’язок, і до неї по черзі підходили діти.
«Говорив, що, напевно, не повернеться, просив, щоб дбала про дітей. Я навіть роззлостилася на нього за такі слова... Розповідав, що через постійні обстріли навіть не має часу поїсти. Був спецпризначенцем і йшов першим у саме пекло. Він наче передчував свою загибель, хотів з усіма попрощатися. До старших синів – Андрія та Володимира, яких не було вдома, він також подзвонив», – пригадує Марія.
Зазвичай вона розмовляла зі своїм Володею через два або три дні, а тут він цілий тиждень не виходив на зв’язок. 28 липня 2023 року, у день іменин Володимира, родина отримала звістку про його загибель.
«Сповіщення про смерть принесли додому. Спочатку ми з мамою подумали, що загинув мій син – Володя. У них же з батьком однакові імена та прізвища. Сина хрестили у день святого Володимира, от і дали йому це ім’я. Чоловік був тоді дуже щасливий і гордий…
Коли прийшли із цією страшною новиною, ми з дітьми були в одній кімнаті: отак одразу усі й довідались про загибель Володі. Потім мені дзвонив комбат, говорив, що чоловік був героєм, першим рвався у бій, дбав про своїх солдатів. На похорон до Володимира приїхало багато його побратимів. Під час прощання з ним – плакали», – каже Марія і витирає сльози.
Побратими Кондрата і зараз підтримують родину, часто дзвонять Марії, а нещодавно прислали посилку з фронту.
«Солдати з передової, з Донецької області, зібрали печиво та цукерки для дітей, поскладали для кожного пакетики. Уявляєте? У мене аж серце заболіло від зворушення», – додає Леся, мама Марії. Струнка літня жінка, одягнена у все чорне, заколисує свою наймолодшу онучку Софійку. Вона зараз часто приходить до доньки й допомагає їй з дітьми. Леся звикла піклуватись про інших – вона вже 47-ий рік працює фельдшеркою у місцевому ФАПі.
Михайло. Брат
«З моєї сім’ї на війну пішло троє людей: син, зять і внук. Усі добровольцями, – розповідає Леся. – 28 лютого вступив до лав Збройних сил України зять Володимир. На другий день, 1 березня, – син Михайло. Рівно через рік – внук Володимир. Тепер зять на цвинтарі, син скалічений біля мене вдома, а внука Володю з «нуля» перевели в Київ у зв’язку із загибеллю батька».
Михайло перший з родини брав участь у бойових діях – прослужив три роки в АТО у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Марія приносить фотографії Михайла. На одній – молодий хлопець у військовій формі впевнено дивиться вперед, на іншій – група військових позує на камеру.
«Стільки їх було, як мурашок, тепер більшість залишились тільки на фотографіях», – зітхає Марія.
Під час повномасштабної російсько-української війни Михайло захищав кордони України на Херсонському напрямку Побув на війні 1 місяць і 5 днів, а 5 квітня отримав важкі поранення, втратив ліву руку. Побратимам вдалось витягнути його з поля бою.
«Михайлові дуже складно адаптуватися до цивільного життя. Якось спробував наколоти мені дров і мало не втратив свідомості від болю. Лівої руки немає, а права сильно покалічена – вирвані м’язи. Сімейне життя у нього не склалось, його дружина та донька тепер живуть за кордоном. Михайло зараз має дуже нестабільний психоемоційний стан, – розповідає Леся про свого сина. – Солдати, які повернулися з бойових виходів, сприймають світ зовсім інакше. Приходять в село, а тут люди війни не бачили. Вони живуть у вимірі справедливості, за яку боролись там і якої немає тут. Вони були воїнами, а стали людьми з інвалідністю і змушені доводити своє право на гідне життя».
«Володя сам хотів іти воювати. Казав, що всі чоловіки мають захищати країну, як усі будуть сидіти вдома, то росіяни дійдуть і до нашого села», – говорить Марія.
24 лютого Володимир був на роботі у Києві. Він часто їздив на заробітки, щоб збудувати власний будинок і забезпечити дітей. Володимир хотів іти на війну у перший день повномасштабного вторгнення, однак його не взяли без військового квитка. Йому вдалось повернутись додому і вже 28 лютого він був у лавах ЗСУ. Пройшов навчання на Яворівському військовому полігоні недалеко від Львова. Спочатку займався матеріально-технічним забезпеченням, а потім був командиром у полку спеціального призначення. Мав звання старшого сержанта. Марія пригадує, що Володимира не хотіли брати на передову, оскільки він – багатодітний батько. Але він сам написав рапорт, щоб їздити на лінію фронту.
Марія з Володимиром знайомі з дитинства – ходили в одну школу, жили поруч, святкували дні народження одне за одним. Марія молодша від Володимира на 10 днів: у неї день народження 3 квітня, а в нього – 23 березня.
«Володя у школі був такий спокійний, тихенький. То вже потім всяке траплялось», – усміхається жінка.
У старших класах у Марії були профорієнтаційні заняття, вона навчалась на медсестру. Іспит приймав головний лікар Долинської лікарні, обіцяв дати направлення на навчання. Проте Марія та Володимир роз’їхались по заробіткам. Жінка пояснює, що у 1990-ті було складно поступити в університет чи знайти хорошу роботу. З Володимиром одружилися пізніше, коли обом було по 20 років.
«Ніколи не пив, бо казав, що має семеро синів і мусить бути для них добрим прикладом. Руки мав золоті – усе робив сам, не хотів нічого купувати. Пригадую, поїхали з татом на пилораму за дошками. Я старався вибирати найрівніші, а він брав усе підряд. Сміявся, що він і з таких зробить, які потрібно. Тато допоміг усім родичам збудувати хати, а до нашої зробив прибудову. Часом працював уночі – викладав плитку, оббивав приміщення вагонкою», – говорить Андрій, старший син Володимира. Він схожий на батька як зовні, так і вдачею – уміє добиватись усього сам.
Під час війни Володимир двічі приїжджав додому: мав коротку відпустку, а потім перерву від служби в армії на чотири місяці. За цей час встиг привести до ладу господарство, добудувати хату. Марія говорить, що він міг не повертатися в армію, натомість знову підписав контракт.
«Він прийшов з війни іншою людиною. Про своє життя там нічого нам не розповідав, не хотів. Проте постійно дзвонив до своїх побратимів, думками був із ними. Хлопці просили його, аби не йшов на фронт, але він їх не послухав», – каже Марія.
Володимир повернувся на «нуль» 9 квітня, брав участь у важких боях. 26 липня, за день до своєї загибелі, врятував життя побратиму Артему – витягнув його з траншеї. Артем залишився без обох ніг. Нещодавно він дзвонив до Марії, був певен, що Володимир живий.
«Хлопцям дуже тяжко, їм потрібна реабілітація, хороший догляд. Вони кажуть, що інколи заздрять швидкій смерті Володі», – Марія знову ховає сльози.
Володимир. Син
Піти до війська вирішив і молодший Володимир. Як і його вуйко (дядько. – ред.) Михайло, але через рік, залишив дім у перший день весни. Родичі навіть з ним сварилися, щоб не йшов у той самий день, щоб не спіткала така ж доля.
«Потім внук дзвонив і просив молитися, щоб він повернувся принаймні такий, як його вуйко Михайло, але живий. Складно уявити, що він там пережив», – пригадує бабуся Леся.
«Син підписав контракт на три роки, коли йому виповнилося 19. Ніякі аргументи не допомагали – молодість, максималізм», – говорить Марія.
Хлопець був місяць на навчанні у Великобританії, а потім воював у Донецькій області в Авдіївці. Марія показує фотографії сина: з екрану мобільного усміхається зовсім юний хлопчина, дуже схожий на маму, а на лямці його наплічника напис – «Мажор».
«Позивний у нього такий – «Мажор». Він дуже акуратний в побуті, зачіска завжди у нього має бути найкраща. Він на навчання приїхав з таким «їжачком» на голові. Щоправда, довелось усе поголити», – розповідає старший брат Андрій.
Обидва Володимира воювали на передовій. Попрощатись із батьком Володя зміг не одразу, приїхав на п’ять днів уже після похорону. Зараз хлопець у Києві і родина сподівається, що до кінця року він повернеться додому.
Речі Володимира-старшого, які мав з собою на війні, Марії ще не надіслали. У пам’ять про чоловіка вона прикріпила біля ікони його шеврони та плашку із групою крові. Форму, яка залишилась удома і яку чоловік так і не встиг одягнути, Марія прислала Володимиру-молодшому.
«Діти мені не дають сумувати, я цілий день вдома, цілий день у русі. Інколи Андрій може мене відвезти на ринок у Болехів. Завжди маю чим зайнятись від шостої ранку до опівночі», – каже Марія.
Троє старших дітей уже працюють – Андрій займається ремонтом техніки та підключенням інтернету, Володимир служить у лавах ЗСУ, а Яна працює у Чехії. Дівчина планує повернутися в Україну та вступити в Академію патрульної поліції.
«Ми підтримаємо Яну, вона у нас дівчинка видна, цілеспрямована. Сподіваємося, що буде вчитися», – говорить з усмішкою бабуся.
Молодші дітки, окрім Софійки та Михайла, ходять до школи.
«Молодші потребують багато уваги. Старші діти мамі допомагають і підтримують, але постійно ж переживаєш, як вони влаштуються у житті. Коли малеча починає хворіти, то зовсім тяжко», – зітхає бабуся Леся.
Додає, що всі внуки виросли на грудному вигодовуванні. Наймолодша Софійка досі продовжує пити мамине молочко. Для здоров’я жінки та дитини – це чудово, проте потрібне хороше харчування та комфортне середовище, стабільний психоемоційний стан…
З родиною чоловіка дружніх стосунків не склалось, тож єдина опора для Марії – це мама й діти. У березні жінка планує виходити на роботу – до декретної відпустки вона працювала молодшою медсестрою у ФАПі рідного села Бубнище.
Родині допомагають як односельці, так і зовсім незнайомі люди.
«Привезли нам нещодавно дрова, поскладали біля хати. Ми навіть не знаємо хто. Тепер будемо взимку грітись», – розповідає Андрій.
Хлопець додає, що намагаються справлятись самі. Триматись родині допомагають город і корова.
«Не кожен захоче встати удосвіта, спочатку погодувати корову, а потім вже самому випити кави. У нас вибору немає – мусимо», – говорить Леся.
Невеликий город жінка облаштувала біля медпункту – збирає малину, полуницю і несе дітям.
«Косулі та зайці до мене приходять, пасуться у капусті та буряках. Боюсь їх налякати – дуже вони красні, милуюся ними, – усміхається Леся. – Нещодавно навіть ведмідь сходив. Діти його бачили, то ледве утекли. Михайло казав, що росіяни «відкусили» йому руку, а ведмедю ногу він вже точно не віддасть».
На цвинтарі села Бубнище уже три могили із загиблими на війні чоловіками.
«Для маленького села (за останніми даними в Бубнищі проживає 445 людей. – ред.) – це дуже багато. Навіть одна могила – це вже дуже багато, життя кожного – важливе, – говорить бабуся Леся. – Аби лише не даром були оті усі смерті».
Допомогти родині: 5168745149597079 Кондрат Андрій Володимирович (син Володимира Кондрата)
Авторка: Катерина Москалюк