Це імена 22 загиблих, які вже пів року поховані під завалами школи в Білогорівці. Їх вбила Росія

У Білогорівці на Луганщині до повномасштабної війни проживало близько 850 людей. Ще вісім років тому невелике селище опинилося в епіцентрі боїв за трасу Бахмут-Лисичанськ, а у 2022-му війна охопила його жорстоко та надовго. На початку травня Росія стирала селище з лиця землі артобстрілами, а 7 травня ворог вдарив авіацією. Бомбардування зруйнувало школу, в укритті якої ховалися місцеві жителі. Під завалами школи і досі перебувають тіла 22 вбитих Росією мирних.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для Свої. City. Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Зараз селище під контролем Збройних сил України. Але розібрати завали та витягти тіла загиблих не вдається ось уже пів року, зокрема, через щільні обстріли та активні бойові дії. Родичі жертв досі не отримали офіційного підтвердження смерті своїх близьких. Вони створили групи в соцмережах, де обмінюються інформацією та по крихтах відтворюють події 7 травня. Надію, що колись побачать своїх рідних, вже втратили, та хочуть тепер одного — поховати їх по-людськи.

Рятувальники на руїнах школи у Білогорівці, ДСНС України


Розповідаємо історію вбивства жителів Білогорівки зі слів Ірини Михлик, якій вдалося врятуватися, та родичів загиблих.


Коли відкрила очі, навколо було темно. Та раптом я побачила світло в щілині біля дверей


69-річна Ірина Михлик жила в Білогорівці з дитинства. Останні дев'ять років завідувала у школі господарською частиною. У 2014-му один із російських снарядів зруйнував дах будинку Ірини Володимирівни, вибило всі вікна й двері. Два роки вони разом з чоловіком Сергієм відновлювали зруйноване житло. У селищі тоді постраждали шість будинків. Ірина пригадує: ще вісім років тому багато білогорівчан рятувались від обстрілів в укритті місцевої школи.

Незадовго до повномасштабної війни Ірина перенесла інсульт. З лікарні її виписали 15 лютого. А всього лиш за дев'ять днів Росія розпочала широкомасштабне вторгнення. Поруч обстрілювали Попасну, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Кремінну. Жителі Білогорівки чули вибухи. Але такий досвід був у них вже не вперше, і мало хто міг уявити, що цього разу війна принесе в Білогорівку так багато горя.


«Перший серйозний приліт у село відбувся 1 квітня — снаряд влучив у приміщення неподалік дитячого садка… 7 квітня, пам’ятаю, ми зі Сергієм пішли до школи в укриття. Два тижні були там лише вдвох, а потім почали приходити односельчани», — розповіла Ірина Михлик.


Ірина вела список тих, перебував у підвалі школи. Щоранку звіряла його. Жінка каже: стабільно в укритті жили 34-37 людей. Білогорівчани все, що мали, зносили туди, ділилися продуктами, спільно готували, підтримували один одного. Коли в селищі не стало світла — готували на вогнищі, воду ж приносили з місцевих джерел та річки. В селище також доставляли гуманітарну допомогу, працювали навіть деякі магазини.

Збройні сили України неодноразово розбивали угруповання російських солдатів при спробі закріпитися у Білогорівці. Автор: The New York Times


На початку травня ситуація значно погіршилась. Сьомого числа, пригадує Ірина Михлик, Білогорівку нещадно бомбили.


«Ми зварили картоплю і два яйця, сіли їсти, як почувся вибух. Все сипалось, почалася пожежа. Мене контузило. Не знаю, скільки часу минуло, поки я відкрила очі... Навколо було темно, їдкий запах диму. Та раптом побачила світло крізь щілину біля дверей. Ми почали самі вибиратися з-під завалів. Тоді почули легкий крик нашого односельчанина Валерія Іванова. Далі — ще один вибух, і Валерій замовк. Ті, хто вцілів, вилазили з підвалу через два виходи: з однієї сторони шестеро, з іншої — семеро. 21 людина залишилася в підвалі. Потім під завалами опинився ще один наш житель — 82-річний Євгеній Моїсеєв», — розповідає Ірина Михлик.


Минуло пів року з часу тих подій, але жінка не може пригадувати 7 травня без сліз.

В шкільному укритті подружжя Михлик було близько до виходу. Та чоловіку Ірини Сергію придавило ноги, він не міг вилізти. Кричав, щоби жінка рятувалася. Коли Ірина вибралася, то попросила інших людей про допомогу. Ноги Ірини були сильно обпечені.


Усіх вцілілих відвезли спочатку в лікарню Лисичанська, потім — до Бахмута, а згодом — до Дніпра та Новомосковська.


10 травня Ірина та Сергій Михлики евакуювалися до Львова. Чоловік Ірини зараз у лікарні. За пів року він переніс шість хірургічних операцій, втім досі не ходить. Лікарі намагаються врятувати йому ногу.


Всі речі та гроші подружжя залишилися в тому злощасному підвалі школи. Лише нещодавно Михлики змогли відновити свої документи.


Ірина Михлик поділилась із платформою пам’яті Меморіал списками тих, хто вижив, і тих, хто загинув у Білогорівці 7 травня. Каже: ці імена в її пам’яті тепер на все все життя.


13 вцілілих:

  • Ірина Русанова

  • Ірина Михлик

  • Сергій Михлик

  • Таїсія Поздєєва

  • Олександр Гордієнко

  • Сергій Рудниченко

  • Сергій Очіченко

  • Софія Очіченко

  • Євген Очіченко

  • Наталія Тимчишина

  • Ніна Білецька

  • Микола Білецький

  • Анатолій Попов

22 загиблих:

  • Анатолій Грицев

  • Клавдія Копиця

  • Ніна Савенко

  • Надія Палагута

  • Валерій Махонько

  • Валерій Іванов

  • Людмила Очіченко

  • Зінаїда Єфременко

  • Володимир Єфременко

  • Алла Костеша

  • Анатолій Русанов

  • Сергій Матвєєв

  • Олександр Мокрушин

  • Наталія Мокрушина

  • Вікторія Мокрушина

  • Сергій Білецький

  • Дарина Білецька

  • Ольга Білецька

  • Лариса Гречка

  • Олександр Тимчишин

  • Любов Тимчишина

  • Євген Моїсеєв

Найбільше Ірині болить душа за односельчан, тіла яких досі під завалами. Вона пояснює: під час будівництва школу в Білогорівці стягнули залізом, великими балками, тож без спецтехніки розібрати завали неможливо. А поки Кремінна і Лисичанськ будуть під щільними обстрілами російських військ, навряд чи це вдасться зробити.

Дідусь Євген загинув, рятуючи інших


«Женя Моїсеєв допомагав рятувати людей. Він із ще одним білогорянином Дмитром Кравцовим витягнули 10-річну Софію Очіченко та її дідуся Сергія… Сам Женя провалився, впав і загинув…», — розповідає Ірина Михлик.

Євген Моїсеєв загинув, рятуючи односельчан. Автор: архів родини


Євгену Моїсеєву було 82 роки. Усе життя разом зі своєю дружиною Світланою чоловік провів у Білогорівці. У парі прожили 60 років. Мали двох дітей, дочекалися онуків. Світлана працювала кранівницею, а Євген — на місцевому крейдяному заводі. Займались разом і будівництвом: більшість двоповерхових осель у селищі звели саме Моїсеєви.

На старості літ Світлана захворіла. Євген щоденно піклувався про неї. Коли після повномасштабного вторгнення росії дружина померла, чоловік важко переживав втрату, пригадують його рідні.


«Мій батько мало не на колінах просив, щоби дідусь виїжджав з Білогорівки. Але він відповів: “Костя, я буду тут на господарстві й нікуди не поїду”. Було важко від того, що він залишається сам, але ми були впевнені, що з дідусем все буде гаразд. Він добре тримався, мав міцне здоров'я. От бувають люди, які опускають руки, але це точно не про нього», — розповідає Ернест Моїсеєв, онук Євгена.


21-річний Ернест навчається та живе в Києві, втім кожні пів року їздив до дідуся в Білогорівку: пили разом чай, багато говорили, порались по господарству. Вони були дуже близькими.


«Коли я вступив до університету, дідусь дуже радів і навіть допомагав фінансово. Хотів, щоби я здобув вищу освіту», — розповідає Ернест.


Діти та онуки були з Євгеном на зв'язку до кінця. Дідусь виходив на найвищу точку, де ловив мережу, так і спілкувалися. 5 травня Ернест говорив з дідусем востаннє. Каже, що він трошки прихворів, у голосі відчувався сум, але попри все Євген намагався жартувати. Багато питав про справи онука.


Родичі розповідають, що Євген Моїсеєв підтримував односельчан у найважчі моменти після російського вторгнення. Говорив: «Усе буде добре, ми витримаємо».


7 травня Євген не вийшов на зв'язок. Рідні почали обдзвонювати знайомих. Дізналися, що того дня російські війська спробували форсувати Сіверський Донець, а перед тим нещадно обстріляли їхню рідну Білогорівку.


Євген Моїсеєв не перебував у підвалі школи, яку бомбардували. Вважав, що краще уникати масового скупчення людей, тому і цього разу перечекав обстріл у своєму погребі. А як тільки дізнався про розбомблену школу, разом з іншими сусідами пішов рятувати односельчан.


«Дідусь знав, що там були, зокрема, діти. Він кинувся допомагати, навіть не роздумуючи. Я спілкувався з людьми, яких він врятував. Вони розповіли, коли дідусь поліз за своїм сусідом, йому привалило ноги, він упав, а далі, ймовірно, задихнувся від чаду», — каже Ернест Моїсеєв.


Родина Євгена важко переживає те, що загиблий досі під завалами у Білогорівці, а їхнє рідне селище знищене. Онук Ернест каже, що берегтиме пам’ять про дідуся, а в його спогадах він залишиться веселим життєлюбом.


Мама казала, що посадили город і сподіваються на краще


57-річна Алла Костеша, як і багато жителів Білогорівки, працювала на кар'єрі, де видобували крейду для Лисичанського содового заводу. Була транспортеркою. Після закриття кар’єру в 2014-му жінка займалась переважно сільським господарством — мала город, курей.


В Алли було двоє дітей — син Володимир та донька Людмила, яка після заміжжя переїхала в інше село.


«Після 24 лютого мама і брат вирішили не виїжджати з Білогорівки. Та і в селі було відносно спокійно до квітня. Мама думала, що буде, як у 2014 році... А коли почалися сильні обстріли, мама і брат переховувалися у підвалі школи. Там усі сусіди, знайомі рятувалися», — пригадала донька Алли Людмила Андруник. Востаннє вона говорила з матір'ю 2 травня.

Алла Костеша, архів родини


«Мама сказала, що посадили город і сподіваються на краще, “житимемо, як жили”. Боялася розповідати про погане, про те, що там насправді відбувалося», — розповідає донька.


7 травня Алла Костеша пішла в шкільне укриття, оскільки її погріб був ненадійним. Та й жінці видавалося, що зі всіма у школі буде безпечніше.


«Мама так і не встигла побачити свого 9-місячного онука… У кожного з білогорівчан тепер своє горе. Ми втратили найдорожчих», — каже Людмила.


Зі своїм братом Володимиром, який теж був у той час в Білогорівці, Людмила Андруник змогла поспілкуватися лише 25 жовтня. Зараз він у важкому стані в лікарні. Поки про події і той страшний день сестра з братом ще не говорили.


Переживала за господарство, тому й не погодилась на евакуацію


49-річна Лариса Гречка теж родом з Білогорівки, багато років працювала на крейдяному кар’єрі. А після його закриття займалась домашнім господарством, з цього й жила.

«Тітка Лариса поралася у власному великому городі, тримала свійських тварин. Допомагала й односельчанам з господарством. Любила в’язати. Своєї сім'ї тітка не мала. У неї були лише ми», — розповіла Олена Метриченко, племінниця загиблої.

Лариса Гречка, архів родини


Лариса Гречка часто приїжджала в гості до сестри Ольги у Лисичанськ. Любила, коли родичі навідувались до неї.


«Тітка була спокійною, доброю, чуйною жінкою. Завжди за нас хвилювалася», — пригадала Олена.


Після 24 лютого Лариса Гречка виїхала з Білогорівки до сестри Ольги в Лисичанськ, але на початку квітня повернулася додому. Тоді ж околиці селища обстріляли. Ольга запропонувала сестрі знову виїхати.


«Але тітка рішуче сказала "ні". Вона переживала за господарство, хто його доглядатиме. Та, зрештою, білогорчани не могли уявити, що таке станеться з ними. Думали, що все розгортатиметься, як у 2014 році», — розповіла Олена Метриченко.


Лариса Гречка, як і багато інших жителів Білогорівки, вважала, що найбезпечніше ховатись від російських обстрілів у шкільному підвалі. Вранці 7 травня вона взяла свій телефон, документи і пішла туди.


«Про те, що сталося того дня в Білогорівці, ми дізналися ввечері із соцмереж. Потім створили групу, куди приєднали білогорівчан, які евакуювалися раніше, та тих, хто шукав родичів. За нашими підрахунками, 13 людей тоді вдалося врятувати. А загиблих під завалами — 22», — сказала Олена Метриченко.


Очевидці розповідали родичам: після авіанальоту росіян будівля закладу освіти спалахнула, а ті, хто не зміг вибратися звідти, згоріли живцем.


Сестра Лариси Ольга каже, що до останнього сподівалася: завали розберуть і вона таки зможе поховати родичку, попрощатися з нею. Місцеві, розповідає жінка, зверталися до керівника Луганської ОВА Сергія Гайдая та волонтерів… Однак через постійні обстріли, а пізніше окупацію Білогорівки російськими військами, цього так і не вдалося зробити.


«Сергій Гайдай відповів нам, що давав евакуаційні автобуси до цього вибуху, потрібно було виїжджати, а тепер там йдуть бої, а тому не може кинути людей під обстріли. Ми розуміємо, що навряд чи побачимо наших рідних, але хоча б розкопати і поховати їхні останки по-людськи», — каже Олена Метриченко.


У вересні ЗСУ повернули контроль над селищем. Рідні Лариси стежать за офіційними повідомленнями влади та відео українських військових, очікуючи обнадійливих новин про те, що незабаром завали школи почнуть розбирати.


У пресслужбі обласної військової адміністрації повідомили, що наразі до Білогорівки немає доступу, там — лише позиції ЗСУ. Як тільки ситуація дозволятиме, будуть проводити ексгумацію. Вже створили обласну спеціальну групу із вилучення останків, речей і документів загиблих у російсько-українській війні на території області. Представника платформи пам'яті Меморіал також включили до її складу.


Авторка: Інна Кубай