Богдан із Чернігова хотів вирощувати екзотичні рослини, його молодший брат Данило – стати єгерем, Іринка із Запоріжжя мріяла про кар’єру дизайнерки, а Богдан із Маріуполя хотів бути механіком на судні. Цих дітей та їхні мрії вбили російські військові. За останніми даними, 477 дітей загинули внаслідок повномасштабної збройної агресії Росії проти України. Продовжуємо карбувати історії про втрачені життя маленьких українців.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Рятував сусідів із будинку, який постраждав від обстрілів. 16-річний Богдан Пилипенко з Маріуполя
Ксенія та Вадим із Маріуполя дуже хотіли дитину. Коли після кількох років побачень одружились, дівчина майже одразу завагітніла. На першому УЗД майбутній мамі сказали, що вона виношує близнюків. Втім пізніше стало відомо, що народиться одне немовля – хлопчик.
«Ім’я для сина прийшло якось саме. Одного разу мені дзвонили по роботі й клієнт представився Богданом. Я подумала: «Таке рідкісне ім’я для нашого регіону». Потім звернула увагу, що додому їду на автобусі «Богдан» і по вулиці Богдана», – розповідає мама Ксенія Костинська.
Богдан Пилипенко народився 15 травня 2005 року. З немовлям, говорить Ксенія, все було як у всіх – безсонні ночі та дитячий плач. Однак хлопчик швидко дорослішав та ставав спокійнішим. Змалечку тягнувся до книг і часто просив, щоби йому читали вголос. Коли навчився читати, із книгами став нерозлучним.
«Мабуть, за своє життя Бодя прочитав більше книг, ніж я. Обожнював фантастику, один з улюблених творів – «1984» Джорджа Орвелла», – розповідає мама.
Богдан цікавився автомобілями, колекціонував моделі танків. До того, як стати школярем, ходив на футбол, а потім були тайський бокс, тренажерка та басейн.
«Дуже любив плавати та загалом воду. Як йому півтора року було, ми поїхали на Бердянську косу. Пам’ятаю, як син розганявся та плюхав у море. Дорослим міг душ приймати по три рази на день», – ділиться Ксенія.
Богдан любив дбати про тварин. Разом із мамою, яка займалася зооволонтерством, підбирали кошенят та цуценят. Лікували їх, вигодовували, прилаштовували у родини.
У школі Богдан вчився добре. Знав кілька мов – українську, російську, англійську та французьку.
Вчителька англійської Юлія Бломберг пригадує: «Мій перший день роботи у школі. Перший урок. Богдан – перший, хто привітався зі мною англійською. Я була приємно вражена. Богдан був чуйним, добрим, розумним. Лідером у класі. Такий собі хлопчик-магніт. Також Богдан робив дивовижні світлини. У мене досі є фото, які він створив».
Класна керівниця Богдана у середній школі, Вікторія Козінченко, також із теплотою та захватом пригадує хлопця:
«Я завжди дивувалася, як батькам вдалося вкласти в Богдана стільки якостей. Він був дуже різностороннім. І красень, і розумний! Спортсмен, займався плаванням. Створював комп’ютерні ігри, знімав відео, чудово фотографував. Сильний у математиці, але і призові місця в олімпіаді з англійської міг здобути».
Після того, як Ксенія розлучилась із батьком Богдана, син взяв на себе більше обов’язків.
«Міг робити руками просто все. Сину було 13 років, коли він поклав у своїй кімнаті ламінат. Йому лише показали, як це робити, а він закінчив приміщення сам. Бодю навіть не потрібно було просити про щось. Йде з навчання, обов’язково телефонує: «Мам, що купити? Я забіжу в крамницю», – розповідає Ксенія.
Після 9-го класу, нічого не сказавши мамі, Богдан пішов на вступні іспити у Маріупольський морський ліцей. Зі собою взяв найліпшого друга Сашка. Хлопці вдало впорались з екзаменами.
«Бодя прийшов і постфактум повідомив, що вступив. Тема моря захоплювала сина з дитинства. Мій тато, Борис Миколайович Костинський, був електромеханіком, багато років життя провів на судні торговельного флоту. Коли завершив морську кар’єру, викладав в Азовському морському центрі підготовки моряків. Були видані навчальні книги авторства мого тата. Богдан ставився до дідуся із величезною повагою і наслідував його», – розповідає Ксенія Костинська.
Учителька зарубіжної літератури морського ліцею Олена Добровольська пригадує Богдана дисциплінованим та цілеспрямованим.
«Знав, чого хотів і впевнено йшов до цілей, – каже Олена. – Коли я згадую Богдана, то мимоволі чується також його чарівний голос: якийсь дорослий, глибокий, сумовитий. Неможливо було не звернути на хлопця увагу».
У вільний час Богдан любив гуляти із другом Сашком набережною, вигулювати собаку. Сибірського хаскі Койота в родині купили, коли Богдану було три роки.
Друг пригадує, що Богдан хотів працювати на морі, мріяв купити будиночок десь у Норвегії та облаштувати його.
Богдан був навдивовижу дорослим, як на свій вік. На канікулах підпрацьовував. Хотів отримати водійське посвідчення.
«Він роздавав листівки на вулиці, потім був оператором лебідки водних лиж, а у 2021 році отримав посаду монтажера на місцевому телебаченні. На зароблені гроші купив айфон», – розповідає Ксенія Костинська.
Напередодні повномасштабного вторгнення Богдан став старшиною морського ліцею. На цю посаду його рекомендував Рінат Тішанін – загинув у Маріуполі 8 березня 2022 року.
Сім’я перед широкомасштабним наступом зібрала тривожні валізи, заправили авто, зарядили акумулятори. Вони готувалися до вторгнення, утім підготуватися до того, що станеться далі, навряд чи було взагалі можливо.
Ксенія згадує, що спершу вони мали план виїздити у бік західних областей України. Втім, коли дізналися, що ворог сунув з усіх боків, зрозуміли – небезпечно всюди. Сім’я вирішила поки залишатись у Маріуполі. Щоби було спокійніше, Ксенія із Богданом переїхала у приватний будинок до своєї мами.
«Перші дні Богдан бігав до сусідів допомагати укріплювати будинки. На всі свої кишенькові гроші накупив снікерсів й цигарок та відніс хлопцям із ЗСУ. Тоді ж, таємно від мене, поїхав у центр переливання крові, хотів стати донором, але не прийняли через неповноліття», – розповідає Ксенія Костинська.
Коли стався приліт у сусідній будинок, Богдан звідти витягнув двох літніх жінок. Мама під обстрілами бігла за сином, просила повернутись у дім. Кричала, що як із ним щось станеться, то її серце зупиниться.
«Він повернувся до мене, взяв за плечі та сказав: «Мама, якщо я їх не витягну, я поважати себе не буду. Ти мене не так виховувала». Він витяг тих двох жінок, привів до нас, відпоювали їх ліками», – згадує Ксенія.
11 березня 2022 року Ксенія із Богданом, її мама та сестра з чоловіком і донькою були вдома. Маріуполь сильно обстрілювали. Родина збиралась йти ховатись у підвал медичного центру, що неподалік. Усі були зібрані, сиділи на кухні. Ксенія відійшла на кілька хвилин, щоби погодувати трьох кішок. У цей момент в будинок родини прилетіло.
Коли трошки відійшла від вибуху, Ксенія зрозуміла: вона єдина з родини, хто може ходити. Її син та свояк Павло загинули. Також загинули всі тварини, серед яких був і хаскі Богдана. Мама, сестра та племінниця потребували невідкладної допомоги. Кровотечу їм зупиняла Ксенія, а витягти з будинку і доставити до лікарні поранених жінок допомогли сусіди та українські військові.
«Деякі люди не розуміють: а як ви могли піти та не поховати рідних? Вони не можуть зрозуміти, як це… Коли нас у Маріуполі вбивали. У мене на руках були три жінки, які стікали кров’ю. Треба було рятувати їх, бо вони залишалися живими… Потім я дізналась, що військові, які вивезли нас до лікарні, накрили тіла сина та зятя брезентом. Згодом у будинок було ще кілька прильотів. Коли килимові обстріли стихли, Богдана та Павла сусіди поховали на городі».
На підконтрольній Україні території Ксенія опинилась на початку квітня. Потім разом із мамою виїхали за кордон. У Маріуполі залишився батько Богдана – Вадим. Він займався ексгумацією та перепохованням сина. «Це було пекло – не знати, де похована твоя дитина», – каже Ксенія.
Останній прихисток хлопчик знайшов на кладовищі біля моря у селі Мелекіно. Тепер, говорить мама, Богдан зможе завжди чути плескіт хвиль, які так любив.
Колишньому чоловіку вдалося дістатися до квартири Ксенії, яка також була розбита обстрілами. Там вцілів невеличкий куток кімнати Богдана. Вадим зібрав речі вбитого сина у валізу та відвіз їх за кордон до Ксенії. На той час на згадку про сина вона мала лише зарядний кабель для телефона та газовий балончик, який він їй колись подарував.
«Однак я так і не змогла відкрити ту валізу. Я попросила Вадима зберігати її в себе, поки настане час, коли зможу», – каже Ксенія.
15 травня 2023-го Богдану Пилипенку з Маріуполя мало б виповнитись 18 років.
14-річний Богдан любив вирощувати екзотичні рослини, а 11-річний Данило – рибалити та майструвати. Історія братів Харченків
Понад 20 років тому Оксану Болтушкіну та Сергія Харченка поєднали спільні погляди на життя. Обоє хотіли бути ближче до природи та займатись землеробством. Одружившись, чернігівка та киянин переїхали у село на Черкащині. Купили ділянку на кілька гектарів, обробляли її, зводили дім. Пара задумувалась про народження дитини, але швидко завагітніти не виходило. Коли це таки вдалось у 2007 році, Оксана вирішила зберігати це в таємниці.
«Ми із батьками приїздили до них у село раз на 2-3 місяці. Пам’ятаю, приїхали якось, а в Оксани – вже животик. Перед тим бачилися, але у неї був маленький термін, нічого не було помітно. Того ж разу я вийшов із машини, привітався і якось автоматично погладив по ньому?», – згадує молодший брат Оксани, Андрій Болтушкін.
Оксана нарешті розказала братові й батькам, що носить під серцем дитя. Малюк народився 21 грудня 2007. Пологи були в будинку пари. Сергій брав у них участь. Сина назвали Богдан, бо «Богом даний» – так хотіла мама.
«Це був дуже бажаний онук», – розповідає дідусь малюка, батько Оксани, Ігор Болтушкін.
Через три роки та три дні, 24 грудня 2010-го, в Оксани та Сергія народилась друга дитини. Сина назвали Данилом. Дідусь Ігор переїхав на деякий час до доньки та зятя, щоб допомагати з дітьми. Він згадує, що брати росли геть різними. Старший був тендітним та замріяним, молодший – спортивним та навіть дещо брутальним.
Богдану з дитинства подобались автівки. Він любив малювати, складати пазли та насолоджуватись природою. Допомагав бабусі поратися на городі своїй.
У перший клас хлопчик пішов у Чернігові після того, як батьки розлучилися. Вадим Пархоменко, який був класним керівником Богдана з п’ятого по сьомий клас, згадує свого школяра дуже спокійним.
«Зараз діти метушливі, а Богдан – ні. Він був більш сором’язливим. Іноді таким дітям дістається від однолітків, але він словом міг приструнчити інших. Богдан часто розказував, як їздив у село. Із захопленням говорив про всіх тварин», – говорить Вадим Пархоменко.
Старшому Харченку добре давались література та мови. Він ріс гуманітарієм. На перервах часто бігав до молодшого Данила, щоби переконатись, що у брата все добре.
Коли хлопчик підріс, дядько Андрій брав його зі собою на роботу.
«Богдан пакував продукцію, клеїв етикетки та прикріпляв бірки. Зароблене зберігав», – розповідає дядько Андрій Болтушкін.
Чоловік каже, що бачив у племіннику задатки підприємця.
Богдан любив вирощувати екзотичні рослини.
«Брав кісточку, садив у стаканчик та стежив за тим, як вона росте. Мав паростки мандарин, якихось ягід. Племінник казав, що хоче у майбутньому займатись вирощуванням диких фруктів та рослин», – говорить дядько.
Молодший брат Богдана, Данило, з дитинства обожнював щось майструвати.
Тато Сергій каже, що Данило навіть спав із пласкогубцями та молотком.
«Данилу було приблизно чотири роки, коли дід доручив йому відпиляти гілку на дереві. Його дитячий інструмент був заслабким для цього. Я вийшла на вулицю – а він пиляє та плаче, бо не виходить. Я сказала онукові кинути цю справу, а він: «Я допиляю». Поки гілку не допиляв, не заспокоївся», – говорить Галина Болтушкіна.
Перша вчителька Данила пригадує, як він на уроках праці завжди все виконував першим, а потім долучався до поробок інших. Хлопчик вчився на середньому рівні. Запам’ятався у школі дитиною, яка була завжди готовою допомогти – і однокласникам, і вчителям.
«Якщо потрібно було принести якісь стільці, пересунути парти, він завжди був першим. Данило товаришував із більшістю в класі. Усміхнений хлопчик», – говорить перша вчителька Анастасія Єфименко.
Поза уроками Данило Харченко займався бойовими єдиноборствами. Мав багато медалей, нагород. Утім своє майбутнє хлопчик хотів пов’язати із природою – стати єгерем.
«Данило був затятим рибалкою. Я вже не витримував сидіти з вудкою, коли риба не клює, а він казав: «Дідусю, треба ловити. Хто не ловить, той і не впіймає». І сидів до останнього. Навіть взимку полюбляв цю справу», – ділиться Ігор Болтушкін.
Вдвох брати проводили багато часу, хоч і сварились, як це буває іноді між дітьми, але швидко знаходили спільну мову.
«Поб'ються – і тут вже можуть сидіти, обійнятися, гратися», – говорить Галина Болтушкіна.
Одразу після початку повномасштабного вторгнення Оксана зі синами переїхала до батьків у село Красне на Чернігівщині.
З одного боку від цього села стояли російські війська, з іншого – українські захисники. Від обстрілів родина ховалася в льосі, іноді – у будинку за двома стінами.
Ігор Болтушкін згадує, що від артилерії жителів Красного трохи прикривав ліс, але – не від літаків. Від ракетних обстрілів будинок підскакув, тріщали шибки.
«Онуки були налякані. Ні, вони нічого про це не говорили, не плакали. Але було видно, що боялись. Мало їли, нервували», – згадує дідусь.
Оксана спостерігала за тим, як зі села їхали люди. Вона постійно була на зв’язку із колишнім чоловіком Сергієм, який просив покинуте Красне.
П’ятого березня жінка таки зважилась на це.
Ігор зранку поїхав на велосипеді глянути, чи їдуть машини у бік Києва. Якщо так – то думали, що й донька може рушати. Повернувся, сказав Оксані, що бачив автівки. Вона покидала речі у машину, посадила синів та кота, якого із собою привезли із Чернігова, й сіла за кермо. Ігор вирушив з ними, щоби показати дорогу на трасу.
«Коли прощались, я сказав Богданові, щоби він був на зв'язку, бо донька ж за кермом. «Бережіть маму», – мої останні слова перед тим, як рідні поїхали. Я стояв та дивився, як рушила автівка», – згадує Ігор Болтушкін.
За кілька хвилин машина зникла з поля зору. А далі пролунав вибух. Ігор почав набирати рідних, вони не відповідали. Чоловік взяв велосипед та поїхав у бік вибуху. Через п’ять кілометрів побачив, що автівка доньки палає.
«Хлопці горіли у машині, а Оксана лежала поряд. Її викинуло. Я так кричав... І все це під постійними обстрілами. Думав – хай би мене там вбило, щоби поряд з ними лежав», – говорить Ігор Болтушкін.
Автівка Оксани Болтушкіної наїхала на міни, що лежали на обох смугах дороги на Київ. Ігор розумів, що загиблих рідних слід забрати додому. Він повернувся до будинку. Через руки, які тремтіли, не зміг завести машину.
«Взяли з дружиною ковдри та пішли по селу шукати тих, хто міг би нас відвезти. Ледь знайшли сусіда, його ще й треба було вмовляти – боявся їхати на заміновані шляхи», – говорить Ігор Болтушкін.
Чоловік на авто побоявся під’їжджати близько до автівки, яка ще палала. Ігор з Галиною кілька метрів йшли пішки, потім із вогнегасника загасили машину та забрали тіла своїх онуків та доньки. Вже у селі батьки розшукували домовину – вдалося знайти лише одну, для доньки.
Сергій Харченко каже, що того дня відчував – його синів та колишньої дружини більше немає.
«Ми зідзвонювалися вранці та ввечері, по 2-3 рази. Того дня Оксана не вийшла на зв'язок. Я тоді відразу відчув, що їх більше немає, але не хотів у це вірити. Багато дзвонив, але зв'язку вже не було», – говорить Сергій Харченко.
Ніч на шосте березня була важкою. Красне сильно обстрілювали. Світла в селі вже не було. Під свічками на веранді Галина читала над тілами рідних Євангеліє. Ігор в сусідній прибудові при світлі налобного ліхтарика майстрував онукам домовину – одну на двох. У ту ніч будинок та подвір’я Болтушкіних сікло уламками.
«Стріляли просто по нашому дому. Наче знущались», – говорить Ігор.
Обстрілювали Красне і під час поховання Оксани та її синів. Вісім разів чоловікам, які копали могилу, довелось падати на землю, щоб сховатись від снарядів.
Після того, як росіян вигнали з Київщини та північних регіонів, Оксану зі синами перепоховали.
«Думали, що біль відпустить за рік, але ні. Увесь час згадую, як проводили із онуками та донькою час. Що не майструю, не вистачає Данила. А Богдан допомагав мені розбиратись у телефоні…», – говорить Ігор Болтушкін.
«Щось робиш, тут Богдан би допоміг. А там – Данило. Тяжко. Ходиш і весь час це у голові. Бракує сильно», – говорить Галина Болтушкіна.
У всьому любила бути першою і мала хист до малювання. 10-річна Ірина Ждан із Запоріжжя
Родина Ждан народилась майже 23 роки тому. Івану із Запоріжжя дуже припала до душі Ольга. Через пів року стосунків дівчина погодилась стати його дружиною. На весіллі, коли нареченого спитали, кого він із дітей хоче – дівчину чи хлопчика, він впевнено відповів: «Доньку». Так і сталось – у 2001 у подружжя народилась Віталіна.
«Я із дитинства хотіла сестричку чи братика. Казала про це батькам, але якось все було не до того», – говорить Віталіна Ждан.
У січні 2012-го Іван з Ольгою та 11-річною Віталіною вирушили у лікарню на огляд. З кабінету УЗД Ольга вийшла з невеличким знімком – підтвердженням того, що вона при надії. У родині зраділи звістці та були впевнені, що знову народиться донечка.
Вагітність минала легко. Дівчинка з’явилась на світ 20 вересня 2012 року. Крихітці хотіли спершу дати незвичайне ім’я – як було у старшої Віталіни.
«А потім якось мама прочитала характеристику імені Ірина. Там йшлося, що дитина з таким іменем ростиме творчо, багато зможе досягти. Так у нас і з’явилась маленька Ірина Іванівна», – каже Віталіна.
Рідні з ніжністю називали крихітку Іришка.
Дівчинка любила, коли їй читали книжки – казки та вірші. Запам’ятовувала, про що на яких сторінках ідеться. І якщо бабуся пропускала якусь сторінку, то Іришка одразу казала: «Бабуню, ти щось не те читаєш».
«У нас із сестрою була велика різниця у віці, але ми мали теплі стосунки. Ходили разом по крамницях, вона любила купувати канцелярію», – говорить Віталіна Ждан.
Ірина часто ділила щось, отримане від батьків, на двох. Казала: «Це – мені, це – Віті».
«Вона дуже рано навчилась всього. У групі в дитсадку племінниця всіх повчала, вдягала, вчила їсти самотужки. Іришка росла дуже розумною», – говорить її тітка Олена Семеренко.
У школу дівчинку віддали, коли їй ще не виповнилось шести років. Іришка навчалась добре. У всьому намагалась бути першою. Дівчинці подобались математика та українська мова.
«Сестра росла патріотичною, добре знала гімн України, читала українські твори», – говорить Віталіна Ждан.
Коли дівчинці було вісім років, батьки зауважили у неї хист до малювання і віддали доньку на образотворчий гурток. Викладачка Наталія Грищенко пригадує: «Іринка була дуже світлою дитиною. Талановита дівчинка. Малювала із великим бажанням. Вона була щира, багато спілкувалась із дітьми, усміхалась».
Наталія каже, що Іринка мала багату фантазію і легко створювала картини на різні теми.
Один із малюнків дівчинки посів перше місце у конкурсі «Містичні фантазії». Космічний сюжет Іринки став найкращим у Запоріжжі.
«Дуже легко ця робота у дівчинки вийшла, я майже нічого не підказувала», – говорить Наталія Грищенко.
У родині пишались роботами Ірини. Малюнки дівчини були розвішані по стінах будинку. У майбутньому дитина хотіла стати дизайнеркою. Мріяла про планшет, на якому змогла б опанувати графічні програми.
Торік, незадовго до повномасштабної війни, Іришка малювала роботу для конкурсу «Запоріжжя футуристичне». Створила малюнок із пам’ятками Запоріжжя, де над усім нависало сонце із ледь помітною літерою «Z» всередині. Картину замальовувала викладачка. А вже через місяць почався повномасштабний наступ Росії на Україну й автівки з цією буквою заполонили регіон.
«Під час війни Іришка говорила, що їй страшно, що боїться ракет. Вона повторювала це чи не щодня. Але також вона з мамою не хотіла їхати із рідного міста. Питала: «Як я буду без тата?», – згадує Олена Семеренко.
Родина мала гарний будинок в одному із районів Запоріжжя. Його самі розбудовували протягом кількох років. По родинному гніздечку і прилетіла російська ракета 9 квітня 2023 року. Віталіна тоді жила вже окремо від батьків. Тієї ночі вдома спали Ольга, Іван та їхня 10-річна донечка.
«Ми живемо неподалік. Прокинулись від сильних вибухів, чоловік побіг гасити будинок, який від прильоту миттєво спалахнув», – говорить Наталія Грищенко.
До будинку неможливо було підійти. Навколо розліталась гаряча цегла.
«І ти нічого не можеш із цим зробити, хоч усередині – люди, яких ти добре знаєш…», – згадує Наталія Грищенко.
Іван Ждан загинув одразу. Серце Ірини зупинилось у кареті швидкої. Маму у важкому стані госпіталізували.
«Те, що Ольга вижила, це диво…. Її дістали з будинку після того, як його загасили», – говорить Грищенко.
Іришку з татом поховали через кілька днів. Попрощатися із родиною зібралось понад сто людей. Ольгу Ждан супроводжували медики та психологи. З лікарні жінку виписали лише через півтора тижня після того обстрілу.
«Я добу плакала. У мене перед очима ця дитина. Як вона розмовляла, усміхалась…» – каже Наталія Грищенко.
«Це була сім’я, яка хотіла жити. І вони жили! З великою жагою користувались кожною миттю…», – сказала Олена Семеренко.
Авторка: Наталя Куліді