top of page

Це була смерть Героя. Остання весна і останній бій Миколи Зінченка


Текст підготований командою Краснопільської газети «Перемога» у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.



Через кілька тижнів злив над невеличким селом Малий Бобрик вийшло тепле сонце. Хтось із сельчан промовив: «Я ж говорив, що як Колю нестимуть на кладовище, буде тепло і сонячно. Вищі Небесні сили знають, якого хлопця сьогодні до Них Туди проводжаємо»…

Микола Михайловича Зінченко прийняв страшну смерть, але разом з тим це була смерть Героя, який до останньої миті свого життя не випустив зброї з рук. Загинув він за декілька кілометрів від рідного села, у Великому Бобрику, вступивши у нерівний бій із окупантами.


Своєї родини не мав, допомагав виховувати племінників


Микола Зінченко народився 4 січня 1986 року, все життя його пройшло тут, у Малому Бобрику, на вулиці Вигін. У родині був наймолодшою дитиною з чотирьох.Закінчив місцеву початкову школу, потім здобував освіту в НВК сусіднього села – Великий Бобрик. Після закінчення Маловисторопського технікуму у 2006 році розпочав трудову діяльність в місцевому СТОВ «Вікторія». У липні 2021 року прийшов працювати до Великобобрицького лісництва верстатником. Звідти і пішов добровольцем до Збройних Сил України. Колеги по лісництву згадують Миколу лише з найкращого боку, і не лише як відповідального працівника, а й просто як людину.


Малий і Великий Бобрик – сусідні села, і не важливо, хто де працює, все одно всі все про всіх знають, а Микола до цього Великому Бобрику у товаристві багато років трудився, веселим був, компанійським, знаєте, жодного поганого спогаду, лише позитив, не приховує сліз Ігор, який приїхав на похорон із сусіднього Великого Бобрика.


– Це найменший брат моєї мами. Особисто для мене він був як старший брат, старший на 9 років, ми і росли разом, і виховував мене, – розповідає племінниця Миколи Зінченка Ірина Татаренко. – Коля був дуже чудовою людиною, спокійним, мав почуття гумору, завжди жартував і всіх підтримував, мав багато друзів, які його поважали і любили. Був добрий, справедливий, розсудливий, дуже любив котів і собак – і вони його. Родини ще не мав, але допомагав виховувати сімох племінників, які його дуже люблять, найменша каже, щоб ми не плакали, бо він повернеться, коли закінчиться війна… З початком повномасштабного вторгнення одразу пішов захищати країну, з його характером інакше навіть бути не могло, він був дуже відважний та відчайдушний, справжній воїн, Герой. Нам його дуже не вистачає, бракує слів, щоб описати, яке це величезне горе для нас. Молимося за його душу, плачемо і не можемо в це повірити…


Коли російські війська почали повномасштабний наступ, Микола, не роздумуючи пішов боронити Україну. Служив у складі 155 батальйону 1 стрілецької роти й виконував обов’язки в районі сіл Великий Бобрик і Малий Бобрик.


«Зарекомендував себе як добрий, порядний воїн. З перших днів вторгнення РФ вступив до лав ЗСУ, в тероборону, гідно виконував всі обов’язки, захищаючи Сумщину, підбадьорював своїх побратимів. Було дуже нелегко в ті перші дні: зима, сніг довкола…Багато вони виконали завдань зі знищення ворога в ті дні», – розповів командир 1 стрілецької роти Микола Грошовик.



Утрьох прийняли нерівний бій


Олексій з позивним «Бобер» не лише військовий побратим Миколи Зінченка, в тому бою 16 березня він тратив друга дитинства, однокласника.


– Відразу після перших російських вибухів 24 лютого, ми, призовники першої черги, почали телефонувати один одному, узгоджувати наші подальші дії, – розповідає «Бобер». – Коля відразу ж поїхав у Краснопільський райвійськкомат, але дістався лише Верхньої Сироватки, отримавши повідомлення, що військкомат вже не діє. Тоді він поїхав у Суми, де ми з ним зустрілись. Зібрали свою невеличку групу, здійснювали розвідку. Адже майже всі ворожі колони на Тростянець йшли через Малий Бобрик. Збирали інформацію, а при можливості знищували живу силу та техніку окупантів. 14 березня в одному з боїв отримав смертельне поранення в голову наш земляк з Великого Бобрика, мужній воїн, учасник АТО Іван Демідов. Він був ще живий, коли я віз його до лікарні, але на під’їзді до Сум Іван, на жаль, помер. Довелось на пару днів затриматись в Сумах для оформлення необхідних документів. А Микола Зінченко, Олександр Катревич та Віталій Мануха продовжували виконувати завдання, для спостереження обрали двоповерховий будинок у Великому Бобрику. Але росіяни з квадрокоптера їх засікли. 16 березня у село зайшли орки, оточили будинок, та хлопці вирішили не здаватись у полон, а прийняти бій. Орків було багато, потім до будинку під’їхав російський БМП і впритул відкрив вогонь з крупнокаліберного кулемета, після чого вдарили з гранатомета з термічним зарядом.



Коля Зінченко був у першій кімнаті і згорів миттєво, Віталія і Олександра, які тримали оборону в дальніх кімнатах, вибуховою хвилею викинуло з будинку. Вони обоє мали поранення і контузії, такими їх росіяни забрали з собою. За словами Олексія, тривалий час було неможливо встановити, хто ж саме загинув в тому бою, як і невідомою залишалась доля двох інших хлопців. Лише пізніше вдалось з’ясувати, що Віталій Мануха перебуває у російському полоні, а понівечене тіло Олександра Катревича виявили між Тростянцем і Боромлею через кілька місяців. У чоловіка були синці на грудях, був вивих щелепи, ключиці. Були два постріли в тіло і один в голову. Тоді й стало зрозуміло, що обгоріле тіло належить загиблому Миколі Зінченку. Згодом це підтвердила експертиза, що тривала весь цей час. Тож майже через півроку Микола Зінченко знайшов останній свій прихисток. Після відспівування його поховали на місцевому кладовищі Малого Бобрика. Чоловікові було 36 років. Висловлюємо глибокі співчуття та розділяємо біль втрати разом із родинами загиблих захисників. Вони житимуть доти, доки ми про них пам’ятатимемо!

Comments


bottom of page