Чернігівщина була в окупації трохи більше місяця — її захопили одразу після вторгнення, а звільнили на початку квітня. Іванівська територіальна громада постраждала більше за інших. Всі 17 сіл, що входять до неї, зруйновані або серйозно пошкоджені окупантами. Село Іванівка — за 30 кілометрів від Чернігова, поряд Ягідне, де росіяни три тижні тримали місцевих у підвалі. В самій Іванівці росіяни мародерили та вбивали цивільних. Розповідаємо історію 57-річного Ігоря Зуйка, якого окупанти спалили у власному домі — ймовірно тому, що він передавав позиції росіян українським військовим.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Бабеля». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Російські війська зайшли в Іванівку швидко, пригадує голова громади Олена Швидка. Вона розповідає, що в першій ворожій колоні нарахували 140 одиниць техніки. У другій – близько 200. Далі люди збилися з ліку: через постійні обстріли селяни не могли спостерігати за пересуванням росіян. Вирватись із окупованого села теж змоги не було. Та що там казати – люди практично не могли вийти з дому.
Захопивши Іванівку, російські військові одразу встановили комендантську годину, умови якої змінювались: то вулицями можна було пересуватись лише з 10:00 до 12:00, потім – з 8:00 до 10:00. У місця, де стояла російська техніка, не пускали нікого. А свою техніку дуже часто окупанти розміщували просто поряд із житловими будинками.
Один із житлових будинків Іванівки. Після обстрілів росіян від нього лишився лиш фундамент. Фото Євгенія Мазур
Людей примушували пов’язувати і на себе, і на ворота будинків спочатку білі, а потім червоні стрічки. За відмову – погрожували розстрілами. Для чого це потрібно – місцевим не пояснювали. Людей виселяли з власних хат, де потім розміщувались окупанти. В домівках жителів села регулярно проводили обшуки, перевірки. Окупанти мародерили. Вривались до хат і виносили все, що хотіли – від закруток до побутової техніки. Мобільні телефони під загрозою розстрілу також забирали.
Олена Швидка каже, що офіційно цивільних жертв окупантів в Іванівці – семеро. Один із них – її дядько Ігор Зуйок, ветеран війни в Афганістані. Його вбили 9 березня.
Життя та смерть Ігоря Зуйка
57-річний Ігор народився в Іванівці. Тут він вчився у школі, познайомився з дружиною Ольгою, створив сім’ю та виховував сина й доньку.
Ігор Зуйок все своє життя прожив Іванівці. Фото з архіву родини загиблого
Ольга Зуйок пригадує, що закохалась в Ігоря після випускного у школі, втім серйозні стосунки у пари почались вже після того, як Ігор повернувся з Афганістану. Зуйка, як солдата-строковика, відправили на війну в складі автороти. Весілля пара відгуляла 25 січня 1986 року. Невдовзі придбали недобудований дім, який потім самотужки доводили до ладу. Виховували двох дітей – сина і доньку.
Весілля Ігоря та Ольги, Фото з архіву родини загиблого
Ольга працювала вчителькою української мови. Ігор – у місцевому колгоспі на КамАЗі, возив зерно. Потім працював у Чернігові – був охоронцем в обленерго.
«Він був чудовим чоловіком та батьком. Я за ним – як за кам’яною стіною була. Ігор умів усе: і їсти зварити, і щось полагодити, і дітей побавити», – згадує Ольга Зуйок.
Ігор та Ольга прожили у парі 36 років, Фото з архіву родини загиблого
Ольга каже – Ігор завжди дуже уважно ставився до свят і пам’ятних дат.
«На мій день народження він любив, поки я ще сплю, ставити на приліжкову тумбу квіти і подаруночок якийсь. Я прокидаюся – а воно вже там. А потім він приходить, вітає. Я любила орхідеї – і він завжди їх дарував. У нас цих квітів дуже багато було. Якраз перед війною вони всі були в бутонах… Боляче згадувати. Це все в минулому і ніколи не повернеться. Але разом з тим – це приємні спогади. Найприємніші роки і моменти в моєму житті були з Ігорем», – каже Ольга.
Ігор добре знав, що таке війна, однак про свій бойовий досвід майже не говорив. Після Афганістану він намагався зануритись у мирне родинне життя. Коли на початку 2022 року напруга навколо теми широкого російського вторгнення зросла, родичі цікавились думкою Ігоря. Він віджартовувався, що, мовляв, це все неможливо. Однак незадовго до 24 лютого уже схилявся до думки, що повномасштабна агресія росіян буде.
Ігор Зуйок, Фото з архіву родини загиблого
Вранці 24 лютого Ігор мав їхати на роботу до Чернігівського обленерго. Він чергував день черезз два і от мала починатись його зміна. Як завжди, прокинувся вдосвіта і тихенько, аби не розбудити дружину, збирався.
Ольгу ж розбудили російські обстріли. «Що відбувається?» – спитала вона. «Оля, напевно, війна почалась. Напевно, все», – відповів Ігор.
Чоловік наказав триматись і вірити в краще та поїхав на роботу. Ольга ж залишилась вдома. Протягом дня вона ще кілька разів дзвонила чоловікові й вмовляла забрати додому з Києва доньку з новонародженим немовлям. Ігор намагався переконати, що Київ краще захищений і там буде безпечніше. Але дружина наполягала.
«Я таки змусила його, щоби ми поїхали, і забрали дітей з Києва. Привезли доньку, місячну внучку, зятя, – згадує Ольга. – До нас у будинок ще приїхала двоюрідна сестра із 13-літньою донькою. Мою маму забрали з іншої вулиці, 82 роки їй було… Будинок великий – і отак усі разом, гурточком, вирішили пересидіти ці страшні часи».
Коли 5 березня окупанти зайшли в Іванівку, родичі зрозуміли, що скінчився довгий бій на трасі. Стрілянина була настільки запеклою, що кулі залітали навіть у їхній віддалений від дороги двір. Трактор, який стояв за хатою, був весь продірявлений кулями. В районі їхньої вулиці росіяни почали скупчувати багато важкої техніки.
Свій будинок Ігор та Ольга добудовували власноруч, вкладаючи у нього багато сил, Фото з архіву родини загиблого.
6 березня у селі зникли електроенергія та зв'язок. У великому будинку, який опалювався електричним котлом, не стало тепла. Родина вирішила перебратись до будинку мами Ольги – він хоч і менший, але з газовим опаленням. На сусідню вулицю переходили пішки з мінімумом речей. Ігор, провівши родину, повернувся додому – не хотів залишати будинок і господарство без нагляду.
«А на другий день привіз нам машиною ковдру, іще якісь речі. Я просила його з нами залишатись, але відмовився. Сказав: вдома коти, собака, качки, кури... Та і загалом не хотів він з дому кудись іти. Пам’ятаю, як сказав: «Ну, давай поцілуємося». А я йому: «Ні, давай будемо при наступній зустрічі цілуватися. Бережи себе». Більше Ольга свого чоловіка не бачила.
Ігор Зуйок на подвір’ї власного будинку, Фото з архіву родини загиблого
8 березня померла мама Ольги. Серце 82-річної жінки не витримало стресу. Ольга рвалась додому, аби сповістити чоловіка. Але діти її не відпустили – бігти на іншу вулицю під постійними обстрілами було вкрай небезпечно.
9 березня до будинку Оліної мами зайшли росіяни – всіх вишикували на подвір’ї, перевіряли документи, запитували, скільки чоловіків тут є.
Вони спитали, скільки у нас чоловіків. Ми сказали – оце всі, хто є. З нами тоді ще дідусь був – мого свата тато. А ми тоді якось забули про цього дідуся. Росіяни зайшли у хату, побачили, що там дідусь лежить, і до нас: «А почему вы не сказали?» Потім одразу побігли у погріб, бо може, ще там хтось є, про кого забули…», – пригадує Ольга.
Після перевірки хати окупанти штовхнули зятя і сина Ольги до паркана, поставили біля воріт та почали погрожувати розстрілом. Ольга впала на коліна між родичами та чоловіком із автоматом, казала: «Вбивайте мене першу». Пояснювала, що в хаті немовля. Що в домі покійниця, яку треба поховати. Аж допоки хтось із росіян не сказав: «Пошлите отсюда». Везти померлу на кладовище та виходити за межі двору заборонили.
Наступного дня – це було 10 березня – десь о шостій ранку прибігає до мене колишній учень і каже: «Ольга Михайлівна, у вас більше немає нічого!» Ми з сином побігли додому, а там – згарище, руїни. Дім спалили напередодні. Син бігав, шукав тата… Але я розуміла, що мого Ігоря немає, тому що він прийшов би, прибіг би, якби вижив. Поряд ще стояв російський солдат, каже: «К вам прилетел снаряд. Ваши же обстреляли», – згадує Ольга.
Від будинку внаслідок дій окупантів майже нічого не лишилось, Фото з архіву родини загиблого
Попри шок, жінка вже тоді розуміла – окупант бреше. Вирви від снаряду ніде не було, лише згарище. Вона розпитувала в окупанта, що насправді сталось із чоловіком. Той байдуже відповів: «Мы его видели утром. Наверное, не успел выскочить из дома». Потім жінку із сином прогнали. Ані пошукати чоловіка, ані розібрати завали не дозволили. Єдине, що змогли забрати з дому кота і собаку.
«Ніколи в житті не бачила, щоб тварини так плакали. Сльози текли, що у кота, що у собаки. Плакали, як люди», – пригадує Ольга.
За десять днів її син із зятем та племінником зважились піти шукати останки Ігоря. Вони кажуть: обгорілі частини тіла були розкидані на руїнах однієї з кімнат.
«Принесли мені його у валізі з-під баяна. Ігор, коли ще був учнем, ходив у музичну школу. Так цей баян і залишився на пам’ять. Він трошки щось грав для дітей, коли вони були маленькими, а так не дуже його брав в руки, – плаче Ольга. – У тій валізці ми його і поховали. Там, у садку у нас. І маму там поховали, і чоловіка».
Пізніше там поховали й дідуся – того самого, про якого у день вбивства Ігоря забули повідомити окупантам, які прийшли з обшуком…
Ольга мріє дізнатись, чому і як убили її чоловіка
Окупанти пішли з села 30 березня. Коли виводили свою техніку, під загрозою розстрілу заборонили людям виходити з домівок. 31 березня в Іванівку зайшли українські військові.
Після цього Ольга та її діти змогли перепоховати всіх своїх рідних. Тоді ж почали з’ясовувати, що саме сталось 9 березня. Сусіди розповідали, що бачили, як два окупанти заводили Ігоря під дулом автомата в будинок, а потім дім підпалили. За однією з версій, росіяни відкрили в будинку газ та кинули всередину гранату. Ймовірно, Ігоря на момент підпалу вже застрелили – в кімнаті, де були його останки, знайшли кілька автоматних гільз.
Юлія – колишня учениця Ольги – розповідає, що під час одного з обшуків у їхньому будинку питала в російських солдат, що сталося в оселі вчительки. Він відповів: «Все были эвакуированы, а отец… Не надо было сдавать позиции».
Інший сусід по вулиці розповідав Ользі, що перед самим відступом один із окупантів, дагестанець, підійшов до нього і сказав: «Я тебе должен рассказать: там два наших отморозка убили дедушку-афганца, я не успел его спасти».
Як загинув її чоловік – Ольга достеменно не знає. Свідків майже немає. Після того, як родина Ольги перемістилась до батьківської хати, росіяни почали відселяти людей зі сусідніх будинків. Про можливу участь чоловіка у спротиві окупантам жінці теж невідомо – Ігор не розповідав їй про це…
«Я зараз себе картаю, що я його не залишила із нами. Чи сама не залишилась із ним. Я не знаю, за що його вбили. Просто не знаю», – каже вона. Ольга говорить, що понад усе хоче з’ясувати, як, хто саме і за що вбив її чоловіка.
«З цими всіма думками, з думками про його загибель, про нього я живу щодня. Мені кажуть, що вже треба відпустити. Але я не можу. Нікому не побажаю такого болю. Тому що це дуже страшно», – каже Ольга.
Перші місяці після трагедії Ольга мешкала з дітьми. Спочатку кілька тижнів в Європі, потім – у Києві. Однак ближче до осені повернулась до Іванівки. Живе у батьківській хаті, мріє відбудувати знищений окупантами будинок – у пам’ять про свого чоловіка. Каже, Ігор дуже його оберігав та завжди пишався, що вони змогли його таким збудувати.
Авторка: Євгенія Мазур