3 березня 2022 року о пів на шосту ранку 47-річний мешканець Київщини Віталій Перегон прокинувся від дзвінка. Телефонував двоюрідний брат з Ізюма Сергій Мартовицький. Руки Віталія затремтіли.
– Алло…
– Віталій, наших нема…
– Як нема, що ти таке кажеш?
– Загинули всі…
Сергій надіслав відео, в якому на знайомому із дитинства подвір'ї тітки Тані стояла лише одна стіна. Навколо – все зруйноване, на згарищі – кіптява диму.
У цьому будинку на вулиці Українській була його донька Ліза та інші родичі. Тут загинули:
19-річна Єлизавета Горбач
73-річна Валентина Перегон
41-річний Олександр Перегон
40-річна Ірина Перегон
9-річна Аріна Перегон
3-річний Нікіта Перегон
68-річна Тетяна Балабан.
Лише нещодавно Віталію Перегону вдалося похоронити всіх убитих – цей процес тривав понад рік. З якими складнощами зіштовхнувся чоловік та як живе зараз – у нашому матеріалі.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для «Української правди». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«В одну мить у мене забрали все…»
Валентина Перегон із онукою Єлизаветою Горбач, дочкою Віталія, мешкали у багатоповерхівці в Ізюмі, неподалік оптико-механічного заводу. 26 лютого із Циркунів до Валентини приїхав її молодший син Олександр з дружиною Іриною та онуками Аріною і Нікітою. Родичі вирішили триматися разом у будинку на вулиці Українській. Там мешкала родина Сергія Мартовицького – дружина, діти і теща Тетяна Балабан, яка була сестрою Валентини. На подвір’ї розташовувалися два родинні будинки, тож місця усім вистачало.
2 березня, на сьомий день повномасштабної війни, Віталій Перегон із Київщини, на яку наступали окупанти, телефонував до родичів в Ізюм. 19-річна донька Ліза розповіла, що її подруга з мамою виїжджають у Польщу, на вулиці чекає таксі й вона хоче поїхати з ними.
«У той час на Київщині розстрілювали евакуаційні колони і я дуже переживав, щоби цього не сталося з моєю донькою. Тому заборонив їхати. Сказав – хай залишається з бабусею і моїм братом. Зараз я би хотів повернути час назад, хай би куди завгодно їхали, лише б не залишалася вдома», – розповів Віталій Перегон.
Зараз він часто ходить у церкву і говорить про це зі священиком. Так, каже, стає легше.
У ніч із 2 на 3 березня російська армія бомбардувала Ізюм.
«Тієї ночі російські війська скинули три авіабомби: перша влучила на обійсті родини Мартовицьких, друга – у помешкання Олега Кузнецова, який також загинув, а третя – у вечірню школу, де ще у 2014 році базувалися атовці», – каже ізюмчанка Вікторія.
2 березня, перед північчю, Ліза, Валентина, Олександр, Ірина, їхні діти – Аріна й Нікіта – та тітка Таня пили разом чай. Потім мама з Іриною пішли вкладати Нікіту спати. Тетяна чекала родичів в іншій кімнаті. Олександр, Ліза та Аріна вийшли на подвір’я. У цей час російські військові скинули на оселю Перегонів бомбу. Олександра, Лізу та Аріну відкинуло вибуховою хвилею. Їхні тіла вціліли. Від Валентини, Ірини, Нікіти й Тетяни залишилися лише фрагменти…
«В одну мить у мене забрали все…», – каже Віталій.
Руїни будинку на вулиці Українській в Ізюмі, де загинуло 7 людей. Архів Віталія
Сім життів
73-річна Валентина Перегон – родом із Харкова. Працювала на Ізюмському оптико-механічному заводі у відділі технічного контролю за оптикою. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Миколою. У подружжя народилося двоє синів: Віталій та Олександр.
«Батьки працювали на заводі в три зміни. Поки були на роботі, я забирав Сашка із садочка, годував, грався з ним. На вихідні ми їздили у село в Балаклійський район до бабусі й дідуся – батьків тата. Коли завод збанкрутував, більшість працівників почали займатися оптикою. Мама їздила в Ізмаїл, Запоріжжя, Дніпро і торгувала лінзами, окулярами, щоби заробити хоча б якусь копійку», – пригадав Віталій Перегон.
Єлизавета Горбач любила фотографуватися для соцмереж, архів родини
19-річна Єлизавета – донька Віталія Перегона від першого шлюбу. Після 9 класу вона вступила в Ізюмський професійно-технічний ліцей № 24, обрала спеціальність «комп'ютерні технології». Любила фотографуватися, мріяла відкрити салон краси.
«З Мариною, матір'ю Лізи, ми познайомилися в Ізюмі. Це було моє перше велике кохання, але, на жаль, наші стосунки не склалися. Я поїхав на роботу в Київ, а Лізу виховували бабусі, особливо моя мама. Вона її і в садочок водила, і в школу. Марина також часто їздила на заробітки», – розповів Віталій.
Віталій каже – шкодує, що мало часу проводив із донькою.
«Ми часто говорили по телефону. Ліза мені надсилала свої фото, ділилася проблемами, радощами. Вона мала закінчувати технікум і ми домовилися, що я заберу її до себе в Київ. Але не встиг…», – говорить Віталій.
Олександр Перегон, соцмережі загиблого
41-річний Олександр Перегон – рідний брат Віталія, молодший на 5 років. Його пригадують товариським та роботящим. Із дружиною Іриною познайомився у Харкові. Пара оселилася в селі Циркуни, мали двох дітей: доньку Аріну і сина Нікіту.
«Сашко своїми руками від фундаменту побудував будинок. Удень працював на газовій заправці, а потім – цегла за цеглою будував хату. Ірина й діти були його сенсом життя. Він все робив для них», – пригадав брат Олександра.
Ірина Перегон з чоловіком Олександром, донькою Аріною та свекрухою Валентиною, соцмережі загиблої.
40-річна Ірина Перегон народилася в селі Циркуни в родині Тетяни й Івана Бобро. За фахом була бухгалтеркою.
«Ірочка була дуже світлою людиною. Весела, завжди усміхнена. Працювала у Харкові. Розумна, професійна, швидко вчилася. У неї була гарна і дружня сім'я, де дуже любили дітей», – розповіла колега Лариса Журавська.
Востаннє Лариса зідзвонювалася з Іриною 2 березня.
«Ірочка дуже переживала, що не вмовила матір і батька поїхати з ними. Говорила, ніколи собі не пробачить, що залишила їх під обстрілами. Також раділа, що діти нарешті можуть виспатися у теплій хаті», – каже Лариса.
Аріна Перегон, соцмережі Ірини Перегон
Донька Ірини та Сашка – 9-річна Аріна Перегон навчалася у Циркунівській школі. Її пригадують доброю та спокійною.
«Аріна додатково займалася з репетиторами англійською, математикою. Відвідували творчі гуртки, танцювала, любила малювати», – розповіла подруга Ірини Наталія Тютюнник.
Молодшому братові Ірини, Нікіті, влітку 2022 року мало би виповнитися 4. Він відвідував садочок у Харкові, був сором’язливим, але жвавим хлопчиком.
«Саша побудував біля дому дитячий майданчик. Влітку ми майже щовечора зустрічалися там з нашими дітьми. У нас була традиція разом зустрічати Новий рік. У січні 2022 року вони прийшли до нас у гості – Ірина переодягнулася снігуркою, а Саша – тигром. Тоді ми зробили наше останнє спільне фото. У них стільки планів було, вони лише нещодавно перекрили дах свого нового будинку, планували інтер’єр оселі… », – розповіла Наталія Тютюнник.
68-річна Тетяна Балабан – теща двоюрідного брата Віталія, Сергія Мартовицького. Працювала на оптичному заводі. Після того, як у 2012 завод зупинив виробництво, пішла на ринок. Торгувала ковдрами, пледами, постільною білизною. На пенсії допомагала дітям з онуками, не могла ними натішитися.
«Чоловік Тетяни давно помер. Вона жила зі своєю донькою Оленою, зятем Сергієм та онуками. Коли Сергій побудував новий двоповерховий будинок, Тетяна залишилася у старому. Так і жили дві родини на одному подвір'ї», – розповіла місцева мешканка Вікторія.
Навпроти прізвища Ірини було написано «фрагмент тіла»
Від третього березня до звільнення Ізюма 10 вересня батьки Ірини Перегон, Тетяна та Іван, не знали, що сталося з їхньою дочкою та онуками. Надіялись, що найрідніші живі. Просто немає зв'язку.
Тим часом знайомі Перегонів шукали їх і вже у березні знали про трагедію.
«Моя донька знайшла у соцмережі список людей, десь у 20-х числах березня, які загинули в Ізюмі. Навпроти прізвища Ірини було написано «фрагмент тіла». Це дуже страшно.… Ірина була завжди усміхнена, очі сяяли. Такою я її запам'ятаю», – каже колега Лариса.
Подруга Наталія розповіла, що брат Ірини, Олександр, та його дружина знали про трагедію, але не могли сказати батькам. Боялися, що їхнє серце не витримає.
Не лише знав, але й допомагав організувати поховання близьких, і Віталій Перегон. На початку березня він спробував виїхати в Ізюм з Києва, та тоді його не випустили з Борисполя і чоловік вирішив спробувати допомогти дистанційно.
«Я знайшов контакт заступника міського голови Ізюма Володимира Мацокіна. Ми з ним обговорювали, що робити далі. Вцілілі тіла Лізи, Саші й Аріни встигли вивезти на правий берег Ізюма в морг. Останки рідних брат Сергій із сином Артемом збирали самі. Шукали під завалами, збирали по шматках із дерев. Зберігали їх у відрі в сараї», – каже Віталій Перегон.
Ізюмський ліс, де під час окупації міста ховали вбитих російськими солдатами людей, архів Світлани Садкової
Тим часом армія РФ далі наступала на Ізюм. Усі мости підірвали. Коли 1 квітня місто окупували, там зробили тимчасові пантонні переправи. Володимир Мацокін сконтактувався з працівниками ритуальної служби Ізюма і їм вдалося потрапити у морг та забрати тіла родини Перегон. Тоді ж фрагменти тіл Валентини, Ірини й Нікіти зібрали в мішки та відвезли на стихійний цвинтар у лісі. Вцілілі тіла поклали у дві труни – Сашу разом з Аріною, Лізу – окремо. Інших загиблих помістили в один пакет, який підписали «тітка Валя та інші рідні», й поклали в одну труну. Працівники ритуальної служби викопали три могили, поховали всіх та поставили хрести, на яких прибили таблички з іменами.
Тещу Тетяну Балабан Сергій Мартовицький поховав сам. Після трагедії він із родиною поїхав спочатку в Куп’янськ до родичів, а потім – у Росію.
«Коли це все трапилося, ми часто говорили по телефону, але зараз мало спілкуємося з Сергієм. Я і не маю бажання. Постійно підтримуємо зв'язок із двюрідною сестрою Мариною Мітільовою, яка була весь цей час в окупації», – розповів Віталій Перегон.
«Санітари переплутали тіла і привезли на цвинтар інших загиблих»
Напередодні поїздки у звільнений Ізюм Віталію подзвонив слідчий із Харкова та повідомив, що на стихійному кладовищі знайшли його рідних.
«Я поїхав у Харків, але не знайшов їх у морзі та рефрежираторах. Зажевріла надія… Далі я попрямував в Ізюм. Знайшов працівника ритуальної служби Дмитра, який їх ховав, та разом з ним і сестрою Мариною пішли в ліс. Дмитро показав мені те місце. Лише тоді я повірив, що це сталося насправді. Навколо були сотні розритих могил, валялися хрести, покривала… Досі перед очима ця картина», – пригадав Віталій.
Марина Мітільова їздила з Віталієм не лише на цвинтар, але й на місце трагедії. Коли він туди потрапив, упав на коліна і пів години нестримно ридав.
Криміналісти беруть ДНК-матеріали з ексгумованих тіл в Ізюмі, Сергій Болвінов
Потім у Харкові Віталій здав аналіз ДНК, дав покази прокуратурі.
«Слідчі обіцяли, що все швидко закінчиться, але ще навіть через пів року викликали мене на опізнання Лізи по монітору. Однак та, кого я бачив, не була моєю дитиною, я її не впізнав. Ліза була в іншому одязі на момент смерті. Згодом зателефонував слідчий і сказав, що змушений мене засмутити, але немає тіла Лізи. Я кажу: як нема, щодо неї ж був збіг по ДНК? На це мені відповіли, що сталася помилка. Почали заспокоювати, сказали, що у рефрижераторі досі 70 неідентифікованих тіл, і може, вона там», – з болем у голосі каже Віталій.
3 березня 2023 року, рівно у рік трагедії, Віталію вдалося поховати брата і його родину. Олександра, Ірину, Аріну й Нікіту Перегонів поховали у Циркунах.
«Оскільки Аріна і Саша були в одному відділені моргу Харкова, а Ірина з Нікітою – в іншому, ми попросили, щоби їх всіх помістили в один мішок та труну, аби вони були разом. У день похорону чекали на цвинтарі. Копачі вже вирили могилу, прийшов священик. Під'їхав бус із тілами і раптово розвернувся назад. Виявилось, санітари переплутали тіла і привезли нам інших загиблих. Ми чекали на цвинтарі майже 5 годин, поки не привезли наших рідних. А якщо б ми поховали чужих людей?!», – розповів Віталій.
Після того, як поховали брата Олександра із сім'єю, каже Віталій, стало трохи легше.
«Ця трагедія – втрата, з якою мені доведеться жити до кінця моїх днів. Я розумію, що більше ніколи не почую сміх Аріші, Нікіти, Ірини, не піду зі своїм братом на риболовлю. Але хоча б є вже куди прийти до них на цвинтар», – каже чоловік.
Брат Олександр з дітьми Аріною і Нікітою часто гостювали у Віталія Перегона, архів Віталія
Наступним випробуванням стало поховати маму Валентину та дочку Лізу. Останні пів року матір і донька майже щоночі йому снилися.
«У мене такий біль і важкість на серці були. Почався другий рік, а я не міг віддати їхні тіла землі. Щоби вони нарешті знайшли вічний спокій. Мені було неспокійно на душі. Коли вже останки мами ідентифікували, слідчий сказав, що я можу написати заяву і забрати її, але я не хотів цього робити без Лізи, оскільки запланував поховати їх разом в Ізюмі», – розповідає він.
16 березня Віталію знову приснилася Ліза. Він обіймав і міцно притискав до себе доньку. В голові крутилися думки: «Я маю її зберегти від вибуху. Щоб вона не загинула. Я маю дати їй все те тепло, яке не додав у дитинстві. Я маю… Я зможу…»
У труні Лізи було весільне плаття
Поки журналісти платформи пам'яті Меморіал готували цей матеріал, намагалися підтримати Віталія Перегона та були з ним на зв'язку. 24 березня 2023-го чоловік повідомив – подзвонили слідчі й сказали, що він може прийти, написати заяву і забрати матір й доньку для перепоховання в Ізюмі.
27 березня Віталій поїхав в Ізюм. Разом із Мариною Мітільовою пішли у міську раду, написали заяву із проханням допомогти у похованні Валентини і Лізи. Після цього їх спрямували у бюро ритуальних послуг, де віддали копії довідок з моргу. На їх підставі громада надає безкоштовно гріб і хрест. Якщо вони не подобаються, родичі загиблих доплачують та отримують інші.
«У четвер, 30 березня, Валю і Лізу привезли в Ізюм у закритих трунах. Ми купили для Лізи весільне плаття, фату та туфлі. Влітку минулого року вона хотіла побратися зі своїм нареченим, мали святкувати весілля…», – каже Марина Мітільова.
На похорон Валентини та Лізи прийшло близько 30-ти людей: рідні, сусіди, архів Віталія
31 березня на новому цвинтарі в Ізюмі, що на вулиці Некрасова, Віталій зміг поховати маму і доньку. Провести Валентину й Лізу в останню дорогу прийшли родичі, сусіди.
«Падав сніг із дощем, було холодно. Але на душі мені стало якось трохи тепліше, легше», – каже Віталій.
Жити далі і пам’ятати
Подруга Ірини Наталія Тютюнник так і не розповіла доньці, що Аріни і Нікіти, з якими вони провели багато літніх вечорів, уже немає.
Останнє спільне фото родин Перегон і Тютюнник. Його зробили 1 січня 2022 року, архів Наталії
«Коли дивлюся спільні фотографії, починають тремтіти руки. Моя дочка, питає, чи будемо ходити з Нікітою і Аріною в школу. Я не лише не можу їй розповісти, що цього не станеться, але й того, що в нас немає більше дому в Циркунах. Ключі, від якого я досі не викинула, а ношу в кишені», – каже Наталія Тютюнник.
Батьки Ірини, Тетяна й Іван, переїхали до сина в Харків. Переживати втрату їм дуже важко, немає спокою – їхню рідну Харківщину обстрілюють російські ракети.
Батьки Ірини Перегон дуже сумують за своїми дітьми та онуками, соцмережі Ірини
Мама Лізи, Марина, боїться повернутися в Ізюм із Польщі. Востаннє вона бачила доньку живою в грудні 2021 року. Каже, що її найбільший страх – зайти у кімнату Лізи, де досі її речі.
«Ми обоє втратили сенс повертатися в Ізюм, ніхто нас там уже не чекає», – каже Віталій Перегон.
Зараз він вирішує юридичні питання, яких зібралося чимало: борги за комунальні послуги, що не надавалися, успадкування майна, яке вціліло…
Віталій Перегон каже, що прагне, аби пам'ять про всіх загиблих в Ізюмі через російських окупантів була увіковічнена. Щоби їхні імена були викарбувані на монументі і їх ніколи не забували.
авторка: Інна Кубай