Ультрас. Патріот. Воїн. Історія «азовця» Дениса Котенка «Шкіпера», що загинув у боях за Київщину

Спокійного та врівноваженого Шкіпера знали тисячі дніпрян. У 19 років Денис Котенко став до лав українського війська і повернувся додому ветераном російсько-української війни. Боротьба за майбутнє країни для нього не закінчилась – пізніше хлопець очолив регіональний «Національний корпус» (українська націоналістична політична партія, створена ветеранами Азову) у Дніпрі та завжди відстоював справедливість.


За незалежну та квітучу Україну він був готовий йти до кінця. Так і сталося. З початком повномасштабного вторгнення 25-річний Герой повернувся до армії. І загинув у березні цього року під час визволення Лук’янівки на Київщині.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Новинарні». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Це фото Денис Котенко сам надіслав своїм колегам. Березень 2022-го, Київщина


Народження Шкіпера


Денис дуже поспішав з’явитися на цей світ, – розповідає його мама, Тетяна Котенко. Коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, стояв спекотний травень 1996-го. Жінка, разом із чоловіком, гуляла по дніпровському житломасиву Перемога – тоді вони дійшли майже до кінця гребного каналу (а це кілька кілометрів). Там біля річки Тетяна сіла перепочити на низьку колоду. І одразу відчула: щось у животі не так.


«Ми бігом додому, я перестрибувала через все, що траплялось на шляху. Близько семи вечора були у пологовому будинку, з мене на ходу зривали одягу, ані хвилини не чекали. А о пів на дев'яту вже народився Денис», – згадує його мама Тетяна Котенко.

Маленький Денис Котенко гуляє разом із батьками у парку Шевченка. Фото з архівів родини


Він ріс дуже активним хлопчиком. Батьки багато гуляли з сином – по рідній Перемозі та у зелених зонах міста. Улюбленим був парк Шевченка. Тут дитина каталась на атракціонах та поні.


Тепер ми ходимо тут вдвох – із мамою Шкіпера – невисокою худенькою жінкою. Із собою вона принесла пакетик з написом «Національний корпус», а у ньому – все, що пов’язано з її сином. Посвідчення «Правого сектора" та медіашколи, воєнний жетон та шкільні табелі. Разом ми роздивляємось їх, як виплекані роками скарби. Жінка про кожен говорить із любов’ю.

Тетяна Котенко у парку Шевченка


Тетяна розповідає, що з дитинства Денис обожнював книги: до шести років проковтнув всі частини про Гаррі Поттера, які вийшли на той момент. У молодшій школі, на Дні букварика, перевіряли, наскільки швидко читають діти: інші учні за хвилину подужували по 20-30 слів, у Дениса було 113. Вчитися хлопчику подобалось, особливо вдавались гуманітарні предмети.

Денис Котенко під час навчання. Фото з архівів родини


Раптово для мами Денис почав писати вірші


Перший вірш придумав у свої 12 років – про кохання. Тетяна дивується, що у своєму віці син подужав такий складний твір.


«Утренний туман, ночная тьма Так ты со мной или ты сама? Хрустя по снегу, ухожу домой, Не слыша твоего крика «Постой, постой!».

Уривок віршу поданий мовою оригіналу.


Це був 2008-й рік. Написання віршів швидко переросло у захоплення музикою: Денис разом з другом дитинства Ромою Громовим збирались разом, рифмували кожен собі куплети, підбирали музику, а потім записували пісні.


«Ми були підлітками, нам хотілось виговоритися, але ми не знали як. Так дійшли до пісень. Це був єдиний спосіб голосно промовити те, що горіло на душі», – говорить Роман.

Одна із пісень хлопців вистрілила. «На колінах перед Україною», написана у 2012-ому році, стала дуже популярною: її багато слухали. Друзів почали запрошувати виступати по місцевих клубах, а вони робили це із радістю та безкоштовно.


Під піснею «На колінах перед Україною» Денис вже підписався не Денисом Котенком, а «Шкіпером». Його позивний виник раптово: після перегляду мультика «Мадагаскар». Хлопці шуткували, що Денис схожий на пінгвіна Шкіпера, а Роман – Ковальського. Хоч це і був жарт, але ім’я вигаданого птаха стало ключовим у житті майбутнього ветерана.

Музика сильно захопила Дениса: разом із Романом Громовим створили близько 300 пісень. Багато із них мали пророчі рядки – про майбутнє України.


Поряд з захопленням Шкіпер встигав непогано вчитись у школі та займатись журналістикою. Перед вступом до вишу обирав між політологією та історію, подобалось і те, і те. Але все ж зупинився на історії – став першокурсником Дніпровського національного університету, вступив на бюджет.

Публікація Дениса Котенка у газеті журналістської школи


«Він боровся як справжній воїн та був готовий стояти до кінця»: захоплення футболом


Батько, який професійно займався футболом, з малечку водив Дениса на стадіон. Сину страшенно подобався цей спорт. Він теж мріяв грати, але не міг: під час бігу задихався через бронхіальну астму.


«Денис з батьком ходив на матчі, кілька разів навіть мене брали. Потім син підріс, все сам відвідував ігри. Пізніше це переросло у фанатський сектор. З нього все і почалося»,– говорить Тетяна Котенко.


Саме там Денис і познайомився із Кирилом Даценком, майбутнім бійцем із позивним «Сапсан». Хлопцям було по 15 років, вони часто бачились на іграх, тому між ними потроху зародилась дружба.


«Перша думка про Дениса – патріотичний та войовничний», – згадує Кирило.

Фото надав Кирило Даценко


Хлопці стали до лав ультрасів футбольного клубу «Дніпро». Разом ходили відстоювати честь команди, іноді їздили в інші міста, багато бились.


«Денис був менше за мене, тому йому прилітало трохи частіше. В ньому відчувалось стільки наполегливості та сили, набагато більше, ніж в інших людях. Він завжди боровся як справжній воїн та був готовий стояти до кінця», – говорить Кирило.


Тетяні сильно не подобалось це захоплення: «Одного разу настільки побились, що обличчя Дениса нагадувало подушку – сильно опухло», – говорить жінка. Та заборонити Денису ходити на матчі та битись – батьки не могли. Він ріс впертим та волелюбним.

Фото зі сторінки у фейсбуці Колі Петрова


В ультрасі в хлопців вибудувалось справжнє братерство, – говорить Кирило. Денис став йому найріднішою людиною. Їхня дружба будувалась на спільних поглядах. За словами Кирила, у Дениса була мрія: поставити росію на місце та створити незалежну державу із сильною армією, куди б приїздили туристи зі всього світу. Але перша мета, звісно, перемога у війні, яка почалась у 2014-ому році.


«А як я своїм дітям дивитимусь в очі?»: війна 2014-го


Коли почалась Революція Гідності, Шкіпер був весь поглинутий навчанням. Він закінчив перший курс університету, успішно вступив на другий. Була осінь 2014-го, хлопцю виповнилось 18 років. Мама не здогадувалась, що син вже не завершить цей рік, бо втече на війну. Боронити Україну вирушили багато футбольних друзів Шкіпера, серед яких був і Кирило Даценко.


«Це був листопад. Одного вечора він набрехав. Сказав, що виступатиме зі своїми піснями у клубі та прийде додому пізно вночі. Я прокинулась о пів на п’яту, а його ще немає. Телефоную. Не бере. Приходить повідомлення: «Я поїхав, увечері тобі зателефоную», – згадує Тетяна.


Вона одразу здогадалась, куди міг вирушити її син. Вся родина кинулась на пошуки хлопця: у Дніпрі об’їздили університети, військовий шпиталь, поки бабуся через школу не дістала телефон друга Дениса.


«Цей друг передав трубку синові. Я питаю: «Навіщо ти це зробив?». А він: «А як я своїм дітям потім дивитимусь в очі?».



Денис Котенко разом із Кирилом Даценком. Фото надав Кирило Даценко


Батьки одразу вирушили за сином у Київ. Вони хотіли його повернути, але усвідомлювали, що це навряд вийде, говорить Тетяна Котенко: «Я була у шоці. Такий молодий, стільки планів попереду. І війна… Ми домовились зустрітись з Денисом у кафе, але зі мною він розмовляти відмовився. Пам’ятаю, як дивилась на чоловіка та сина через вікно: Денис щось доводив батькові, сильно махав руками».


«Повернете мене силоміць – більше ніколи не побачите. Це моє життя. Не ламайте його, я зробив вибір», – сказав тоді син.


Звісно – Денис настояв на своєму. Після двомісячного навчання хлопець пішов добровольцем у полк «Азов» (Кирило Даценко та багато друзів теж були там). Котенко став розвідником із позивним Шкіпер. Брав участь у боях на Донбасі, зокрема, в операції зі звільнення Широкиного, що на Донеччині.


Мама згадує: з оповідей побратимів Денис сам обрав воювати на передку, ніхто не відправляв туди насильно. «Одного разу приїхав у звільнення. Я йому кажу: «Нумо поговоримо?». А сама плачу. Питаю: «Денисе, ти що померти хочеш? Ти розумієш, коли діти ховають батьків, – це природно. А навпаки – ні». Відповів: «Так, розумію. Але я не хочу займатися тим, чим займається наша молодь».

Фото надав Кирило Даценко


Додому Денис повернувся раптово. Було літо 2015-го року, матері написав: «Я їду додому», «Надовго?» – спитала вона. «Надовго"» Так її син повернувся ветераном російсько-української війни.


«Я боялася дихати на нього, перечити чи щось не так зробити. До цього такі в нас стосунки були – характерні. А потім вони поступово налагодились», – говорить Тетяна Котенко.

Денис поновився в університеті, вже на заочному відділенні, закінчив виш. У планах було отримати друге вище – журналістське. Весь цей час молодий ветеран займався розбудовою «Національного корпусу» у Дніпрі, балотувався на місцевих виборах, проводив заняття мужності для школярів.

Денис Котенко під час балотування у міську раду Дніпра


Пізніше переїхав у Київ, де жив із майбутньою дружиною, з якою познайомився у медіашколі. Пара одружилась у 2020-ому, у цьому ж році народився син. Немовля назвали Ромою – на честь загиблого на війні Романа «Бенча» Черненка – Денисового друга.


"Це була людина, яка вміє все»: робота в Мінветеранів


Останні пів року перед повномасштабною агресією росії Денис працював у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів. Влаштуватися на нову посаду прийшов влітку, а до роботи приступив вже у вересні 2021-го.


«Він складав враження дуже спокійної та врівноваженої людини. Але за його плечима відчувався колосальний військовий досвід та громадської роботи: це і Національний корпус, і громадські об’єднання, і патріотичне виховання молоді. Цікаво було спостерігати, як він рветься до роботи», – говорить керівниця Дениса Юлія Ворона.

Пресслужба Мінветеранів


Вона додає: Денис так органічно вписався в команду, ніби працював у ній завжди. У пресслужбі захисник писав тексти, робив дописи у соцмережах, знімав та монтував відео, створював презентації та інфографіку. «Це була людина, яка вміє все», – додає Юлія.


Про свій військовий досвід Денис говорив мало, лише згадував якісь окремі історії на курилці. Але те, що він – колишній військовий, відчувалось на його робочому місці, говорить його керівниця: «У нас у кабінеті завжди царив творчий безлад, але у нього на столі завжди залишався порядок – жодних розкиданих блокнотів чи папірців. На комп’ютері теж все було по папках: можна швидко знайти будь-яку інформацію».

Пресслужба Мінветеранів


У приміщенні, де працювала команда пресслужби, з високими стінами та килимовими доріжками, стояв постійний галас, бо команда багато сміялась – завдяки Денису теж. «Нам робили зауваження «Пресслужба Мінветеранів, можна трошечки тихіше? У вас голосно», – згадує Юлія Ворона.


Денис Котенко займався соцмережами Мінветеранів, з нуля запустив інстаграм установи, створював меми. Особою гордістю Юлія Ворона називає серію дописів, що хлопець започаткував на фейсбуці. Він спілкувався із ветеранами, які мали власну справу, ті розповідали захисникові про ведення свого бізнесу, а Котенко писав пости. Своєю роботою хлопець просував образ цього успішного захисника, яким був і сам, – говорить Юлія Ворона: «Хотів робити все, що було пов’язано з ветеранами. Він сам, як один із них, розумів, що їм потрібно».

Пресслужба Мінветеранів


«Запам’ятай, що ти у нас броньований»: повномасштабне вторгнення


У січні 2022-го команда пресслужби обговорювала те, що відбувається в Україні – тоді вже ширилось багато інформації про майбутнє вторгнення, яке готує росія.

«Денис сказав: «Буде битва за Київ». Він був у цьому впевнений, а ми тоді трошки не вірили, сміялись. Казали, що якщо війна буде, то у східних регіонах», – згадує Юлія Ворона.


24-го лютого Денис разом із Міністеркою у справах ветеранів Юлією Лапутіною був у відрядженні на Донеччині. Після перших вибухів одразу вони вирушили у столицю. Першим ділом хлопець вивіз дружину та сина закордон, другим – взявся евакуйовувати людей.


На другий тиждень під час зустрічі із Юлею Вороною сказав: «Я хочу стати на захист країни. Але не хочу кидати пресслужбу, я вам допомагатиму». У нього було багато варіантів, куди міг би піти. Але обрав «Азов», там були знайомі хлопці», – говорить керівниця Дениса.


Команда дуже не хотіла відпускати свого колегу на фронт. Тоді сказали захисникові: «Запам’ятай, що ти у нас броньований, з тобою нічого не станеться». І цю фразу Юлія повторювала всім, хто запитував, як там справи у Дениса.


Бої за Київщину


В «Азові» Шкіпер був у розрахунку протитанкового взводу. «Я так цьому здивувалась, бо він раніше воював розвідником. Взагалі сподівалась, що Денис не піде воювати: у нього підростав маленький син», – говорить Тетяна Котенко.


У війську Денис був дуже спокійним, згадує побратим з позивним Олекса: «Ми познайомились зі Шкіпером у березні. Але я знав його і до того, бо обізнаний у правому русі: про Дениса чув з його діяльності у Нацкорпусі та з каналу КотенкоTalk. Ми товаришували із Шкіпером. З менш досвідченими побратимами він ділився досвідом: розказував про службу та як раніше переживав втрати друзів».


Разом з Олексою Шкіпер виїздив на бойові завдання до Горенки та Гоголіва. Між ними Денис працював для Мінветеранів. Встиг змонтувати відео про те, як росія напала на Україну.


Готувався зробити більше роликів. «Записав мені повідомлення: «Я подумав, що ми змонтуємо ще одне відео про те, що українська армія бореться не з армією росією, а з непотребом, в якого немає гідності». І останній тиждень він займався цим. Але не встиг доробити», – говорить Юлія Ворона.


Дівчина згадує, коли бачила хлопця востаннє: захисник був дуже стомлений, із сірим обличчям, але щасливий. Остання переписка відбулась 23 березня вночі, говорили про передачу рацій та іншого обладнання для підрозділу Дениса. А зранку 24-го – хлопець вже не відповів. Спочатку рідні та знайомі не сильно хвилювались, знали, що він на бойову завданні – звільненні села Лук’янівка у Київській області.


Потім з’явилась інформація про загибель Дениса. За підтвердженням Юлія Ворона зателефонувала побратиму Шкіпера: «Він сказав фразу, яку кажуть близьким, знайомим та всім родичам. «Денис загинув, але ми виконали завдання: ми взяли те село».

Товариство Українських Рідновірів


Під час звільнення Лук’янівки відбулась танкова дуель українського танку та декількох російських. Розрахунок Шкіпера був поряд, планували знищити машину. В їх позицію влучив ворожий снаряд, Денис загинув на місці, поряд із ним поліг його бойовий товариш Деймос – Сергій Заїковський.


Мама Шкіпера, Тетяна Котенко, дізналась про смерть сина ввечері 25-го березня. Їй зателефонував командир Дениса.


Прощання зі Шкіпером


Прощання із Денисом Котенком пройшло у Крематорії на Байковому кладовищі у Києві. Біля закритої домовини, накритої прапором України, зібрались азовці. Вони прочитали клятву націоналіста. «Це був такий важкий момент. Стоїш та безупинно ридаєш», – розповідає Юлія Ворона.


Після кремації урну із прахом для поховання відвезли до Дніпра. Востаннє Денис Котенко відвідав рідний стадіон – «Дніпро-Арену».

Прощання на стадіоні. Фотограф: Костянтин Кокоулін


«Там залишився шматочок його душі. Він був частиною футбольної родини. І ми розуміли, що це наш обов’язок провести його саме там», – говорить друг Дениса Котенка Кирило.

Останній прихисток Шкіпер знайшов на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. Урну із прахом друга тримав Кирило, Сапсан, Даценко. До нього підходили усі охочі, щоб віддати шану Героєві.


«Я нікому не міг довірити урнку у руки, мама б не змогла цього зробити. Мій обов’язок та моя доля – провести його в останню путь. Я вважав Шкіпера своїм братом та зараз вважаю. Він – моя душа», – говорить Кирило.


Гіркота втрати


Денис Котенко став першим співробітником Міністерства у справах ветеранів, що загинув після 24-го лютого. Нині таких героїв вже троє. В установі готуються встановити Меморіальну дошку із біографією всіх захисників, які поклали своє життя задля нашої волі.

Фотограф: Костянтин Кокоулін


Юлія розповідає, що колеги Дениса місяць не могли прийти до тями: спілкувались ночами, підтримуючи один одного.


«Іноді хватаюсь: «Слід написати Денисові». Або з’являється бажання йому зателефонувати. Потім згадую, що вже ніколи не зроблю цього. Але ми не можемо сказати «Він був». Бо Денис досі із нами, він – частина нашої команди», – говорить Юлія Ворона.

Фотограф: Костянтин Кокоулін


Кирило «Сапсан» зараз продовжує боронити Україну і все ще не оговтався від втрати. «Досі мене не полишає думка, що Дениса немає. Що я більше не почую голос, не погуляємо Дніпром, не посміємось зі спогадів вилазок футбольних чи в «Азові».

Мама Захисника України, Тетяна Котенко, влітку отримала нагороду для сина з рук Володимира Зеленського – орден «За мужність» ІІІ ступеня. Ця річ, як багато інших, які жінка дбайливо зберігає вдома, нагадує мамі – її син жив як Герой та загинув як Герой.

Тетяна Котенко із нагородою її сина



авторка: Наталья Куліді

фото авторка, надані матір’ю та друзями Дениса Котенка.