Майже сім місяців тому місто Бучу на Київщині звільнили від російських окупантів. Опісля світ побачив моторошні фото, які стали свідченнями злочинів російських військових. Серед десятків кадрів із тілами убитих українців був і один, на якому Марта Кірмічі побачила свого чоловіка, – 38-річного Дмитра Шкіренкова. Він лежав на асфальті, де виднілись плями крові. Поряд було ще двоє вбитих. За більш як сім місяців від втрати Марта Кірмічі розповідає історію, що ховається за цим фотокадром.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для «Бабеля». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
***
Всіяні тілами вулиці, зруйновані будинки, відсутність води, світла, газу – такою була Буча після звільнення. В окупації місто на Київщині перебувало 33 дні. Про перших загиблих там стало відомо 27 лютого – російська ракета прилетіла у житловий будинок. На початку березня росіяни заїхали в мікрорайон Склозаводський, що на краю міста, й взяли під контроль вулицю Яблунську. Вона проходить крізь усю Бучу і є однією з найдовших вулиць міста. Там, на Яблунській, окупанти влаштували справжнє пекло. Після звільнення міста мільйони людей у всьому світі побачили фото цієї вулиці – з тілами вбитих росіянами людей. На цій вулиці знайшли і тіла чотирьох чоловіків (один із них не потрапив у кадр), яких застрелили у голову. Дмитро Шкіренков на фото – посередині.
Фото з місця трагедії, архів дружини
Зателефонував о 5 ранку і прокричав: «Сонечко, я живий!»
38-річний Дмитро Шкіренков родом з Молдови. Десять років тому разом зі своєю дружиною Мартою Кірмічі та сином Сергієм переїхав до України, мав посвідку на проживання. Чоловік мешкав у селі Сиволож на Чернігівщині. Працював будівельником та часто їздив у відрядження в Київську область – зокрема в Бучу, Ірпінь, Гостомель. У чергове відрядження Дмитро поїхав 16 лютого, до Бучі. Там його і застав початок повномасштабної війни. Марта з сином були на той час вдома у селі Сиволож.
Допоки в Дмитра був зв'язок, він телефонував дружині щодня. 1 березня зв’язався через месенджер: показував що відбувається навколо, жінка чула крики, постріли та вибухи...
Виїхати з Бучі Дмитро не зміг. А з перших днів березня у місті зник нормальний зв'язок. Іноді, коли Дмитру вдавалось його зловити, розповідав дружині, що разом з іншими сидить у підвалах, що немає води, що як була змога з хлопцями розносили воду та дрова пенсіонерам.
Дмитро з дружиною, архів Марти Кірмічі
16 березня Дмитро востаннє вийшов на зв’язок з Мартою. Розмова тривала близько 30 секунд.
«Він зателефонував о 5 ранку і прокричав: «Сонечко, я живий!» Він зробив це таким дивним тоном… Я питала, що сталось, а Діма відповів, що просто любить мене і сина, щоб я берегла нашого хлопчика. А потім зв'язок обірвався», – пригадує Марта.
«Тримайся, Діми більше немає»
Уже за два тижні після цієї розмови Марта бачила жахливі кадри звільненої Бучі. Їй потрапили на очі й фото трьох розстріляних чоловіків, але тоді вона до знімка не придивлялася. А наступного дня, пригадує, подзвонив товариш і сказав: «Тримайся, Діми більше немає». Зі слів очевидців, у день трагедії Дмитро разом з іншими людьми сидів у підвалі. Коли навколо трохи стихло, чоловіки вийшли на вулицю покурити. Потім пішли переодягнутися до вагончика на будмайданчику. Хтось сказав росіянам, куди вони пішли. Окупанти зі зброєю попрямували в сторону вагончика. Спершу чоловіків катували там, а згодом вивели й розстріляли. Очевидці кажуть, що Дмитра вбили 18 березня, однак за документами це сталось 16 числа, коли він востаннє вийшов на зв’язок з дружиною.
«Я знайшла телеграм-канали, де публікували фото загиблих у Бучі. Передивилася близько 90 фотографій. Думала, може помилка, може Діма не загинув, а хтось щось наплутав.... Але десь 9-10 квітня на одному знімку я впізнала його... Дізналась, що тіло мого чоловіка потрапило до Вишгорода. Тож я разом із сином поїхала туди. Тоді я ще не знала, що всі тіла зберігають просто в чорних пакетах в машині…», – пригадує дружина загиблого.
Марта опізнала Дмитра і його поховали 13 квітня на кладовищі у селі Сиволож.
Командир підрозділу нацгвардії РФ Сергій Колоцей. Джерело: Ірина Венедіктова/Facebook
2 травня Ірина Венедіктова, яка на той час була генпрокуркою, повідомила що встановлено особу першого підозрюваного у вбивствах в Бучі – командира підрозділу нацгвардії РФ Сергія Колоцея. Саме він убив чотирьох цивільних чоловіків, серед яких був і Дмитро. Бучанська окружна прокуратура повідомила росгвардійцю про підозру в жорстокому поводженні з цивільним населенням та інших порушеннях законів та звичаїв війни, поєднаних з умисними вбивствами (ч.1,2 ст. 438 КК України). Йому загрожує позбавлення волі на 10-15 років або довічно.
Наразі слідство ще триває. Марта каже, що слідчі тримають її в курсі справ: розповідають про перебіг, надсилають протоколи. Утім нової інформації поки для неї немає.
«Часом біль нарощується: я кричу й плачу»
Змиритися з втратою чоловіка Марті дуже важко. Для жінки, яка має першу групу інвалідності, Дмитро був справжньою опорою.
«Він був дуже відповідальним і дбайливим. Дбав про мене, старався забезпечити нас… Порався на городі, займався побутовими справами, дрова готував. Старався зробити усе для нас і підтримував мене завжди. Він – людина-сонце. Я була з ним щасливою», – каже Марта Кірмічі.
Жінка пригадує: щоразу, коли чоловік повертався з відряджень, вони багато часу проводили разом – їздили на природу, риболовлю, готували шашлики.
«Мені дуже боляче без нього – не можу передати це словами. Відчуття, що відірвали шматок мене. Часом біль нарощується: я кричу й плачу, а потім заспокоююсь, – каже Марта. – Живу заради дитини. Коли ми з сином дізналися, що Дмитра вбили ці виродки, то найбільшу підтримку я отримала саме від сина, який завжди був поруч».
Дмитро із сином Сергієм, архів дружини.
13-річний Сергій каже, що татові він довіряв найбільше з усіх.
«Він був дуже розуміючий. Завжди давав якусь пораду. Знаєте, часом буває, що батьки можуть ременя дати, а він – ні. За все моє життя він жодного разу на мене не підняв руку, – розповідає Дмитро. – Ми з ним часто їздили на риболовлю, мені це подобалось. А тепер, без батька, якось не хочеться рибалити».
Сергій каже: саморозвиток – це те, що його зараз тримає. Хлопчик цікавиться літературою, любить і читає книги.
Марта та Дмитро, архів Марти.
…Марта пригадує, як напередодні повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком поїхали у справах до Чернігова і так склалось, що довелось іти за похоронною процесією. «Діма тоді сказав: «знаєш, Мартусь, для нас, це звичайний день. І тільки для тих людей, які втратили, він найжахливіший». Я тоді якось не надала значення цим словам, а тепер згадалось і розумію – це тільки наше горе… Щодня в Україні у людей трапляється своє власне горе, яке іншим не зрозуміти…»
Авторка: Яна Ільків