Військові медики поєднують обов’язки терапевтів для побратимів і польових хірургів на військових завданнях. А коли усі живі отримали медичну допомогу, вони приступають до роботи із загиблими Про все це ми розпитали у військового медика Андрія Жолоба.
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для Censor.net. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Головне не стати поганим "доктором від усього"
Андрію – 41 рік, у мирному житті він лікар ортопед-травматолог, соліст панк-гурту "Бетон", діджей на радіо та ведучий святкових заходів. Він одружений і обожнює своїх двох доньок, катається на мотоциклі.
До лав ЗСУ потрапив 20 травня – тим самим зіпсувавши своїй дружині Ярині день народження. Тепер Андрій – лікар медичної роти десантно-штурмової бригади, лейтенант. Після півторамісячного навчання кілька тижнів був практикуючим хірургом у Київському військовому госпіталі, далі – отримав розподіл і поїхав на Південь, де перебуває і зараз.
Андрій служить у медичній роті. Коли бойових завдань немає, працює як звичайний сімейний лікар, тільки для військових – лікує застуди, вивихи, розтягнення, забої.
Переконаний – головне не стати поганим "доктором від усього", який лікує виключно ібупрофеном і парацетамолом.
Під час бойових завдань Андрій – польовий хірург, який працює з травмованими, працює між шанцем і польовою лікарнею. Головне завдання – прийняти пораненого, оглянути, зупинити кровотечу, стабілізувати стан, знеболити, перевірити, чи не злетів турнікет – загалом, довести пацієнта до такого стану, щоб у фронтовій лікарні він одразу ж потрапив на операційний стіл. Після того, як усі поранені доправлені до шпиталю, Андрій і його команда починають працювати із загиблими.
День медика на фронті
Звичайний ранок Андрія Жолоба, лейтенанта медичної роти десантно-штурмової бригади, починається о 8. Він зіскакує з ліжка, вмивається, п'є каву, телефонує дружині і своїм дівчатам, читає в телефоні новини. Все, як у мирному житті, за винятком глухої канонади вдалині.
Після сніданку Андрій іде у двір, де його напарник Женька готує їхню швидку до виїзду на позиції. Звичайний Рено трафік, помальований у камуфляж, з надійною підвіскою – те, що треба, для польових доріг українського півдня.
Андрій разом із Женькою востаннє перевіряють, чи все на місці, сідають у швидку і рушають на точку евакуації. З наближенням до місця призначення розриви стають все гучнішими, швидка об’їжджає вибоїни на дорозі, Андрій і Женька в унісон хитають головами – як на концерті "Бетону".
На точці вже стоять три такі самі камуфльовані швидкі з інших бригад. Андрій підходить до свого колеги, замість якого він заступає на 24-годинну зміну, і той швидко вводить його в курс справ – скільки було поранених за ніч, прильотів, які саме були травми, куди намагалася пролізти ворожа ДРГ. Після інструктажу Андрій сідає в швидку, відкриває вікно і чекає.
Чекати доводиться недовго. З-за кущів вилітає евакуаційний борт, рвучко відкидається аппарель, на ношах несуть першого пораненого. У нього осколком розірване стегно, камуфляж залитий кров'ю, побілілими пальцями він стискає автомат. Першим ділом Андрій з допомогою Женьки розтискає пальці бійця, обережно забирає в нього зброю та гранати. Далі швидко розтинає одяг – щоб за жодних варіантів не пропустити навіть найдрібнішого поранення.
Потім оглядає рану, обробляє, перевіряє час на кровоспинному джгуті, вводить знеболююче, дивиться солдату в очі і каже: "Скільки тобі років?" Солдат відповідає "23", "Жінку маєш?" "Таааак". Андрій підморгує пораненому і каже: "Добре, що не вище прилетіло, га?" Обоє сміються, чорний гумор на фронті доречний, допомагає зняти напругу. Женька каже: "Не сци, всіх живими довозили. І тебе довеземо". Усі тричі стукають по касках і сміються, солдата заносять в швидку і везуть до шпиталю, де передают медикам.
Робота із загиблими
Дорогою назад на точку евакуації прилітає зовсім поряд, лобове скло йде сіткою тріщин, Женька викручує руль, всі дружно матюкаються, швидка, ревучи двигуном, суне через кущі. Приїхавши, з'ясовують, що решту поранених розібрали інші евакуаційні бригади, і Андрій береться до іншої частини своєї роботи – ідентифікації тіл загиблих. Той самий броньовик, який привіз пораненого, залишив по собі шість тіл у чорних мішках.
"Це робота. Вона саме так і сприймається з медінституту. Це не стресовіше, ніж працювати з важкопораненими живими. До мертвих просто треба ставитися з повагою. Нема ні страху, ні відрази, це є просто робота, яку маєш зробити якомога краще. Більший стрес, це коли ти розумієш, що привозять пацієнта з вибуховими ампутаціями руки і двох ніг, і йому 25 років, а тобі треба його стабілізувати. Він при повній свідомості, оце да, оце набагато складніше. А з мертвими все тихо, спокійно і неспішно", – каже Андрій і потім задумується і додає: "Мертвих боятися не треба; боятися треба отих живих мертвяків, які нищать наших братиків і сестричок".
Андрій одягає рукавички і приступає до роботи. Надворі липень, +30 градусів в тіні, над мішками гуде велетенський рій чорних масних мух. Андрій питає в сержанта: "Які?" Той відповідає: "Шестиденні".
Шестиденні тіла – найважчі для ідентифікації, вони пролежали під відкритим небом майже тиждень. Розпізнати їх можна виключно за татуюваннями, перстенями, ланцюжками, папірцями із записаними телефонами рідних чи ідентифікаційними жетонами. Забрати їх раніше не було ніякої можливості – ворожий вогонь був занадто щільний. Найчастіше гинуть від артилерійських обстрілів.
Андрій розстібає перший мішок, роздуте тіло вкрите товстелезним шаром бруду і пилюки, одразу шукає жетон. Жетона немає, від нього залишився лише ланцюжок на шиї. Андрій набирає чим побільше повітря в груди, затримує подих і починає шукати під формою. На грудях – велетенська рвана рана, Жолоб запускає в неї пальці, деякий час шукає, потім різко видихає і піднімає руку. У закривавленій рукавичці – ідентифікаційний жетон.
Перших загиблих Андрій побачив вже на півдні, в театрі бойових дій. "Їх привозили в чорних мішках на нашу точку евакуації. Не було ні переляку, нічого, лише велика повага до людини – останнє, що ти можеш для неї зробити, це акуратно поставитися до тіла, ми дуже акуратно їх знімаємо. Хоча б здавалося що тут такого – це ж біологічна оболонка, а не жива людина. Але ми їх по вісім людей одного знімаємо, тіло з борту, дуже акуратно, щоб покласти в ту машину, яка буде відвозити їх до моргу".
Далі Андрій встановлює причину смерті, у цьому випадку – ураження осколком ворожого снаряда, записує ідентифікаційні дані загиблого, зазначає перелік особистих речей, фотографує тіло бійця і його речі. Усі ці дані потім отримає людина, яка вже на місці буде займатися процесом повернення тіла померлого героя рідним. Відсоток неідентифікованих тіл надзвичайно малий, евакуаційна бригада так чи інакше перетиналася із загиблими, до того ж, є звіти командирів рот про втрати.
Процес ідентифікації перериває водій однієї зі швидких. Він підходить ззаду і тихо каже: "Хлопці, командира привезли".
Тіло командира однієї зі штурмових рот лежить на снарядних ящиках. Навколо на колінах стоять бойові побратими, плачуть, командир лежить витягнутий і спокійний, він незмигно дивиться в синє небо, його накривають ковдрою і акуратно вантажать у евакуаційний бус. Андрій повертається до своїх загиблих, глибоко зітхає і береться за наступного загиблого.
Процес ідентифікації кілька разів переривається приїздом евакуаційних бортів. Андрій з товаришами працюють, не покладаючи рук – як жартують самі медики, працюють неначе на СТО, порядному людському СТО з найкращим обслуговуванням у світі, в темпі, як технічна команда "Формули-1", яка перевзуває болід під час гонки. У перервах Жолоб продовжує ідентифікувати тіла загиблих, описувати їх, знаходити найменші деталі, які б могли допомогти впізнанню полеглих героїв.
Запах крові супроводжує всюди
Андрій дописує черговий рапорт, кладе ручку і каже: "Якимось дивним чином у мене все відокремлено. Робота роботою, а відпочинок – відпочинком, я приїжджаю з роботи, спокійно сплю, їм, дивлюся фільми, може мій ПТСР проявиться колись потім, коли я повернуся додому, але поки немає чого скаржитися на нервову систему".
Після того, як всі тіла загиблих описані і пофотографовані, Андрій з Женькою везуть їх у найближчий морг. Робота закінчується о 1:30 ночі. Андрій разом з Женькою востаннє протирають швидку зсередини вологими спиртовими серветками і лягають на ношах перепочити. Андрій не спить, дивиться у стелю, і питає: "Ти чуєш цей запах? Так пахне біль. Вся наша карета евакуаційної швидкої просякнута болем. Це як м'ясний відділ супермаркету, оцей запах крові, поту, довго немитого людського тіла, чотириденних шкарпеток, медикаментів. Деякі люди кажуть, що їх постійно супроводжують фантомні сирени повітряної тривоги, де б вони не були. А мене запах крові супроводжує всюди, він завжди поряд зі мною".
Ніч минає порівняно спокійно. О 10 ранку приїжджає наступна зміна. Андрій проводить інструктаж новоприбулих, розповідає про події минулої доби, потім разом з Женькою заскакує в машину і їде на базу.
"Знаєш, я так розумію, що воно повинно бути від родин, дуже важливо, щоб пам'ять про загиблих була від їхніх побратимів. Це не мусять бути якісь бетонні монументи величезні, це може бути просто стіна, меморіал, окремий музей, де зібрано всі фотографії загиблих. Їх треба пам'ятати, обов'язково пам'ятати, бо вони встигають зробити дуже багато речей. Ми насправді як медики робимо набагато менше роботи ніж ці хлопці, які є в окопах, на передовій, в будь яку погоду проти паршивих істот. Пам'ять не має перетворюватися на страждання, пам'ять не має бути чимось таким, що, мовляв, давайте всі прийдемо, сядемо і заридаємо. Ті люди вартують живої пам'яті. Вони вартують спогадів, про те, щоб згадати про них із усмішкою", – розмірковує доктор Жолоб.
Володимир Мисан-Мілясевич
Фото авторства Андрія Жолоба, з його сторінки ФБ