У центрі села Лукашівка на Чернігівщині стоїть зруйнований храм. Це – Вознесенська церква початку ХХ століття. Біля неї – дитячий майданчик і купа відстріляних «Смерчів». Цей храм пережив розпад імперій і Другу світову. Радянська влада використовувала його як склад зерна, а російські окупанти пішли далі: церкву перетворили на сховище боєприпасів, а в її дворі вбивали цивільних і військових.
Лукашівка була в окупації з 9 до 30 березня 2022 року. Це 21 день трагедій, надій та героїзму. Деякі історії люди наважилися розповісти тільки зараз, за рік після звільнення. Спогади місцевих та захисників про смерть та життя, яке триває попри все, – в 10-ти епізодах.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Бій за Лукашівку
На в’їзді до Лукашівки стоїть осиковий хрест, перев’язаний рушником. Селяни вірять: це їхній оберіг. Але після весни 2022 року по селу встановили багато хрестів, хвойних настилів та інших саморобних «меморіалів»: поруч зі зруйнованими будівлями та парканами на подвір’ях, біля ферми, просто під деревами на околицях. Так місцеві вшановують воїнів, які загинули тут, захищаючи село.
У Лукашівці, за різними даними, було від 100 до 150 українських військових. Більшість із них прибували в село з 6 березня: це бійці 2-ї зведеної стрілецької роти 21-го окремого стрілецького батальйону та 16-го батальйону 58-ої бригади. Але протриматися довго їм не вдалося: сили були нерівні. І вже 9 березня після чергового артилерійського обстрілу росіяни пішли в наступ важкою технікою.
На цьому місці 9 березня 2022 року майже 7 годин безперервно тривав бій за Лукашівку. Рік потому рідні та друзі загиблих приїхали вшанувати пам’ять захисників. Фото: Наталія Найдюк
Бій почався о 7 ранку і тривав майже до 14.00. Головне його поле – це південна околиця села. Тут розташоване СФГ «Роса». Вздовж території проходить вал і рів, які у 1997-му вирили за наказом колишнього власника господарства. У такий спосіб він хотів перешкодити злодіям красти з ферми продукти, пальне й інше майно. А через 25 років цей рів став укріпленням для наших військових.
Історик та військовий Сергій Леп’явко брав участь у боях за Лукашівку. Рік потому, 9 березня 2023-го, чоловік разом із місцевим фермером Григорієм Ткаченком влаштували в селі вшанування полеглих захисників.
«Ми билися. Але потрапили в оточення, кількість боєприпасів наближалася до нуля. Тому нам дали наказ відійти... Я вийшов через поле з групою із 46 людей. Решта хлопців пізніше відходили по двоє, троє, шестеро. На жаль, кілька таких груп потрапили в полон. Декого розстріляли. Навіть сьогодні ми не знаємо точно, скільки наших загинуло… Після звільнення села ми знайшли та ідентифікували 10 тіл із мого батальйону. Приблизно стільки ж – з 58-ої бригади… Але не повернулися більше людей, і ми не знаємо, де вони: в полоні чи мертві», – пояснює Сергій Леп’явко.
За ровом, ближче до села, стоїть посічений уламками білий бус. Біля нього люди виклали доріжку із гвоздик. Леп’явко каже, що на цьому авто військові евакуйовували поранених, поки це було можливо.
Брати Бутусіни
Трохи далі, за 200-300 метрів від поля бою, у дворі стоять два дерев’яні хрести: один маленький, інший – більший. На ньому фотографії двох молодих хлопців. Це брати Роман та Леонід Бутусіни. Хлопці – етнічні росіяни. Їх велика родина переїхала з РФ на захід України в 2014 році, коли російські військові окупували Крим і розпочали бойові дії на Донеччині та Луганщині. В сім’ї було 12 дітей. Батько хлопців Олег і брат Григорій також воюють на боці України.
9 березня о 8 ранку один із братів зателефонував власнику ФГ «Напорівське», яке знаходиться в іншій частині села, Григорію Ткаченку. Хлопці попередили його про наступ росіян і порадили тікати з села.
«Я вражений мужністю і людяністю цих хлопців. Ішов бій, їх обстрілювали, вони захищалися… Хлопці знали, що це кінець, і при цьому думали про інших людей», – розчулено згадує Григорій Ткаченко.
З хлопцями він познайомився, коли привозив обіди військовим. Підприємець від початку повномасштабної війни організував харчування українських захисників. Так само допомагав молоком і продуктами мешканцям свого і сусідніх сіл. Коли ввечері 24 лютого 2022-го в Лукашівці зникло світло, його ферма стала епіцентром життя. Тут люди могли зарядити телефони від генератора, дізнатися останні новини, які з кожним днем ставали все тривожнішими.
На річницю бою в Лукашівку приїхав брат загиблих – Григорій. Під час окупації села він з побратимами намагався дістатися сюди, щоб звільнити полонених і дізнатися, що з братами. Але не вийшло.
«13 березня ми з побратимами підійшли до Лукашівки. Рухалися по рову і так дісталися до лісу. Але в село не потрапили: у тепловізор побачили ворога і його техніку. Нас було мало, з нами були люди, які не могли йти далі. Тому ми повернулися назад. Вже після звільнення села тіла моїх братів знайшов батько», – розповідає Григорій Бутусін.
Березневий сніг
Військові, які приїхали вшанувати захисників Лукашівки, не дуже хочуть згадувати пережите: на місцях боїв та втрати товаришів боляче перебувати.
Олександр у мирному житті працював далекобійником. А під час повномасштабного вторгнення став водієм у війську. В Лукашівку він приїхав 6 березня, привіз протитанкові «їжаки». Його машина стояла на місці, де зараз купа згорілого металобрухту. Це все, що від неї лишилося.
«Зранку пішла колона російської бронетехніки. Прямо на нас їхала БМП. Я бачив, як начальник штабу дістав гранату. У нього був прилад зв’язку, який не мав дістатися росіянам. Я розумів, до чого воно все йде… Поруч знайшовся РПГ. Для годиться, я спитав: «Може, стрельнути?». Він відповів: «Спробуй». Я вистрелив і влучив», – згадує Олександр минулорічні події.
Ворожа БМП загорілася біля картопляного складу. Скільки там було росіян, чоловік не знає. Щонайменше було троє членів екіпажу. Якщо ж всередині знаходився десант, то це 10-12 людей.
У тому бою загинуло багато товаришів по службі. Але Олександр мало кого знав, просто не встиг познайомитися.
«Потім була команда відходити. Ми мали йти через поле. Думав, поляжемо там. Але пішов густий лапатий сніг. Це просто диво якесь: зранку була сонячна погода, а тут сніг. Це значить, що ні «пташки», ні оптика нас не бачить. Так ми і вийшли під прикриттям того раптового березневого снігу», – ділиться чоловік.
Доярки на полі бою
В епіцентрі бою були не тільки військові, але й деякі із селян. 59-річна Наталя Пац близько 6.30 ранку приїхала на роботу доїти корів. На фермі перебували й українські військові.
«Ми з напарницею зайшли на ферму. Тільки взяли доїльні апарати, а воно як бахне! Двері навстіж розкрилися. І тут почалося: кругом усе стріляє, вибухає, осколки летять. Військові наказали нам сховатися. Ми попадали отут у кутку… Я чула, як кричали наші солдати від болю. На фермі був медик, він їх бинтував, робив уколи… Вони, бідненькі, знову брали автомати і з перебинтованими руками та ногами поверталися в бій. Це було дуже страшно», – ледь стримуючи емоції, пригадує Наталя Пац.
Жінка з колегами пролежали на бетонній підлозі майже сім годин. Із ферми жінку вивів син Віталій, який побіг за матір’ю, коли обстріли вщухли. Дорогою Наталя бачила тіла військових. Каже, пережитого ніколи не забути…
Тіла українських захисників лежали просто неба до самого звільнення Лукашівки. Але невідомо, чи всі. Місцеві розповідають, що в селі був пересувний крематорій: впродовж двох днів у повітрі стояв сморід паленого м’яса. Невідомо, чи тільки своїх там спалили росіяни.
Свідок
Серед спаленої побутової техніки та машин на околиці села стоїть розбита автівка. Біля неї працює чоловік. Це – Віталій Пац. Каже, його авто постраждало в ДТП, а не на війні. Чоловік живе через дорогу, з вікон його будинку було частково видно, як росіяни зачищали село в перші години після окупації.
«Після 9 березня ще дні три були перестрілки. Просто на вулиці лежали тіла наших солдатів. Хлопці, які не встигли вийти з усіма, переховувалися в селі. Їх шукали росіяни. Ось тут біля червоних воріт взяли в полон шістьох наших. Хлопці встигли переодягнутися в цивільний одяг, але третя група зачистки їх знайшла і викрила. Не знаю, що з ними далі сталося: розстріляли чи в полон взяли. Я бачив, як їх вели із і зв’язаними за спинами руками», – розповідає Віталій Пац, не відриваючись від ремонту автівки. За нею пройти кілька метрів – і березняк. Багато дерев зламані, наче сірники, це наслідки бою. Сосни біля беріз встояли, а ось люди – ні. Тут прийняли останній бій щонайменше двоє українських захисників.
«Один молодий військовий з Вінничини отам у соснах лежав. Його звали Женя, йому було 23 роки. Помер, бо осколки в шию попали. А Вітю Максименка розстріляли біля сосни. Я бачив, як заїхала російська БМП, його одного оточили 10 росіян і просто розстріляли», – Віталій вказує на місце, де під сосною лежать троянди. Чоловік бачив документи вбитих солдатів, але особисто їх не знав.
Дружина українського військового Віктора Максименка – Оксана – на річницю боїв приїхала на місце, де загинув її чоловік. Фото: Наталія Найдюк
Квіти залишила дружина Віктора Максименка – Оксана, вона приїхала на місце трагедії через рік. Видно, що час не загоїв рану: жінка плаче, її тримають рідні, аби не впала від безсилля й туги. Ніхто зі сторонніх не наважувався підійти до неї в ту мить…
Про смерть чоловіка Оксана дізналася 10 квітня, коли тіло привезли до моргу в Чернігів. До цього рідні не знали, що з Віктором, вірили, що живий. Весь березень родина військового була в селі за кілька кілометрів від Лукашівки. Про те, що Віктор воював зовсім поруч, вони навіть не здогадувалися. Без батька залишилося двоє дітей.
Того ж дня близько 10.00 десь на полі бою загинув сержант Микола Авдієнко. За кілька годин до цього росіяни поцілили в автомобіль, яким намагалися евакуюватися з Чернігова його дружина та донька. Так в один день, за кілька кілометрів одне від одного, загинула вся родина.
На роковини бою в Лукашівку приїжджала мама Миколи – Тамара Іванівна. Жінка збирає найдрібніші свідчення про той день, аби відтворити його в деталях. Але де саме загинув її син – не знає.
Вбивства цивільних
Невеликий провулок від центральної вулиці в Лукашівці веде у глухий кут. Праворуч на хвіртці затертий напис «Діти». Зараз тут вирує життя: гавкають собака і цуценята, бігає кіт. Але погнутий металевий паркан і спалена автівка нагадують: тут була війна.
Ще до пандемії коронавірусу цей будинок придбало подружжя – Оксана Дегтеренко й Олександр Скороход. І разом із сином Артемом переїхали сюди жити з Чернігова.
«Росіяни прийшли до нас додому о 17.00 9 березня. У цей час почався обстріл, ми вшістьох – я, Саша, наш 9-річний син Артем і троє росіян, сховалися в погребі. Окупанти казали, щоб не боялися, ніхто людей не чіпатиме. Саша їм говорив, що даремно вони прийшли з війною, краще б сіли до в’язниці в Росії, ніж тут загинуть. Він емоційний був, не мовчав», – згадує Оксана першу зустріч з росіянами.
Коли обстріл скінчився, окупанти почали перевіряти документи. Побачивши різні прізвища, засумнівалися, що Оксана й Олександр – подружжя. Навіть допитували сина, як звуть татка. Хлопчик був наляканий, розгубився.
Оксана на мить відійшла, щоб сховати документи після перевірки. А коли поверталася, побачила: Сашко з окупантами йшов за хвіртку… Жінка питала про чоловіка щоразу, як бачила росіян. Вони запевняли, що після перевірки його відпустять. Але цього не сталося. Лише після звільнення села Оксана дізнається: окупанти вбили Сашка 29 березня, за день до відходу. Перед тим його катували: у чоловіка проломлений череп, численні порізи на тілі. Що саме сталося і як його вбили – досі з’ясовує слідство.
«Я з сином після звільнення на деякий час виїхала з села. Про смерть Сашка мені повідомили телефоном. Факти були переконливі: при ньому знайшли паспорт і телефон, фото тіла бачив його брат. Та я ще пів року не могла повірити, сподівалася, що це помилка. Шукала його ім'я серед списків полонених… Але дива не сталося», – не стримуючи сліз, каже Оксана.
Зараз Артем – єдина підтримка і опора для жінки. Він, як і чоловік, заспокоював Оксану з першого дня вторгнення.
«Летять вікна, все гримить, а Артем мені каже: «Мамо, все буде добре». Як Саша в останній день. Пам’ятаю, ми сиділи у погребі. І в мене почалася паніка. Сашко посадив мене на коліна і колихав, як дитину. Заспокоював. Я тоді нервувала, відштовхувала його. А ось зараз це найбільше бажання – просто сидіти у нього на руках до кінця життя. Але вже нічого не повернеш…», – з пронизуючою до самої душі тугою каже жінка.
Загалом за час окупації через росіян загинуло щонайменше 11 селян. Разом із
Олександром розстріляли ще двох місцевих чоловіків. Бабуся, дідусь і двоє їхніх онуків згоріли через пряме влучення танкового снаряду в будинок. Одна людина померла через осколкові поранення, інша покінчила життя самогубством. Ще одна пішла до криниці по воду і, за словами місцевих, росіяни її так налякали, що вона впала на місці замертво. Також у муках померла онкохвора жінка, у неї не було ліків, які б полегшили біль…
Надлюдські можливості
Великий просторий льох Олександр Скороход обладнав так, щоб родині було зручно. Зробив високі настили, встановив мангал. У вечір, коли чоловіка забрали, Оксана з сином вирішили залишитися там на ніч. Раптом почула кроки. Пролунало українською: «Є хто вдома?». Виявилося, то поранений у ногу військовий. Він непоміченим дошкутильгав із ферми до їхнього двору.
Чоловік просив допомоги. Оксана за фахом швачка, працює майстринею манікюру. Звідки в голові взялися навички з медицини – не знає.
«У того хлопця було кульове поранення стегна, а знизу ногу посікли уламки. Усе було, як у кіно. На мангалі я закип’ятила воду. Зняла його стару пов’язку і кинула у вогонь. Якби росіяни її знайшли, то не знаю, що б мені зробили. Потім витягла осколки з ноги, зробила перев’язку. Нагодувала. Він ледь ходив, тому залишився у нас на ніч», – згадує жінка.
Військового звали Дмитро Малий. Він родом із села Анисів, що за 8 кілометрів від Лукашівки.
Наступного дня Оксана з сином пішла до будинку, а Дмитро залишився в льосі. Ближче до вечора у вікно жінка побачила, що туди зайшли окупанти, але солдата вони не знайшли.
У Дмитра дуже боліла нога, він ледь ходив. Але звідкілясь взялися сили, і він встиг сховатися під дерев’яним настилом, коли почув росіян.Після того, як вони пішли, чоловік з вибрався з льоху і заліз на горище в майстерні, що стоїть поруч. Драбину прибрав… Вночі він намагався городами втекти з села. На жаль, не вдалося.
Після звільнення Лукашівки тіло Дмитра знайшли біля ферми Григорія Ткаченка. У військового були прострілені голова та спина.
Тітка Валя і танкісти
Будинок 65-річної Валентини Легези знаходиться за 200 метрів від ферми, де був бій. Замість асфальту тут ґрунтова дорога, обабіч якої багато розбитих хат, сараїв і парканів. Росіяни проїжджали крізь них важкою технікою, навіть не зупиняючись.
Жінка живе сама. Під час окупації разом із сусідкою Любою Гирченко майже тиждень переховували трьох танкістів. Це в той час, коли росіяни активно шукали скрізь наших солдатів. Про це тітка Валя наважилася розповісти на загал уперше. Досі, каже, не могла говорити через відчуття страху. Жінка вірить, що у її насправді героїчному вчинку немає нічого такого.
«Ми гуртувалися. Ночували по черзі: то в Люби, то в мене. Її хата через город. Якось йшли від неї до мого дому, і я помітила людей у дворі. Темніло. Але знаєте, ми чомусь не боялися. Підійшли у двір, стали й дивимося на них. Один і каже: «Жіночки, не бійтеся, ми свої». Коли він заговорив українською, аж відлягло від серця», – зі сльозами розповідає Валентина.
Виявилося, що це екіпаж танка. Росіяни підбили його, але військовим вдалося втекти. Спочатку вони забігли в покинуту хату, довго лежали на підлозі, поки росіяни шукали їх. А коли ворог відійшов, перевдягнулися в цивільний одяг, який знайшли в хаті, і побігли навмання. Так потрапили до Валентини.
Сім днів військові жили у жінки. Щодня намагалися вийти до своїх, які стояли в сусідньому селі. Але довго не могли цього зробити, бо вулицями по семеро-восьмеро ходили російські патрулі.
Пощастило, що окупанти не зайшли в будинок, поки там переховувалися військові. Хоча в двері стукали двічі.
«Нам не було страшно. Зовсім. Ви знаєте, які то хлопці! Я ніколи не зустрічала таких. Сергій з Чернігова, Саша з Менщини і Віталік з Варвинського району – він найстарший. Достойні чоловіки. Я дуже хочу подякувати їхнім мамам, що вони виховали таких дітей», – каже Валентина.
Одного вечора військові вийшли з села. Про те, що хлопці живі, Валентина дізналася за три дні: їй із Чернігова на кілька секунд додзвонилася донька, яку сповістив один із танкістів.
«Ми від радощів з Любою розплакалися. Якби росіяни не вкрали коньяк, то, напевно б, від щастя ще й випили б», – крізь сльози жартує Валентина.
Алкоголь росіяни винесли на третій день після того, як вийшли танкісти. У той день вони вперше зайшли в будинок на обшук. На щастя, нічого не знайшли. Хоча на території були сховані речі військових. У квітні їх забрали побратими хлопців.
Подякувати за порятунок вже приїжджали Сергій і Віталій. Останній уже на сході отримав другу контузію. Та найгірше – на війні загинув його син. А ось із Сашком Валентина поки що лише на телефонному зв’язку: хлопець воює на сході.
Люба Гирченко після звільнення села поїхала до рідних у Польщу.
Розстріли біля церкви
До війни в Лукашівці жило 290 людей, а на момент окупації було від 600 до 1000. Сюди втекли багато переселенців з Чернігова, думали, росіяни не зайдуть у село. В одній хаті, а найчастіше – в погребі, знаходили прихисток по 10-15 цивільних. Вороги ж часто селилися просто в будинках людей.
До Надії Денисевич 24 лютого приїхали діти з онуками та сватами. Всього їх було 13. Окупанти перевіряли документи й телефони кожного. У 17-річного онука Дмитра знайшли повідомлення: «Капець, у нас уже сєпари». Так хлопець повідомив своїй дівчині, що село в окупації. Це розгнівало росіян.
Зранку 10 березня вони привели до двору Надії хлопця у цивільному. Він був дуже побитий. Але почався обстріл, тому всі сховалися у льох.
«Хлопчик той, таке дитя було: величезні карі очі, налиті кров’ю, голова перемотана. Він сидів, трусився від болю. Встиг тільки сказати, що із Сумської області, його прізвище Назаренко», – каже Надія Денисевич.
Назаренка росіяни знайшли в будинку іншої місцевої жительки. Вона сказала, що то її племінник, але з якихось причин окупанти не повірили. Хлопця катували. Він зізнався, що військовий.
Коли обстріл скінчився, росіяни забрали військовополоненого Назаренка, а з родини Надії Денисевич – онука та зятя. Усім чоловікам зав’язали очі, зв’язали за спинами руки і повели до церкви. Там зняли пов’язки з очей Дмитра та Назаренка. Беззбройного військовополоненого розстріляли впритул на очах у 17-річного хлопця. У цей момент
батько Дмитра стояв поряд і не знав, кого вбивають окупанти…
Тіло Назаренка кинули просто біля церкви під КамАз. Воно лежало там аж до звільнення села.
Життя триває
Так виглядає Лукашівка через рік після звільнення. Фото: Наталія Найдюк
Після звільнення села минув рік. Від втрат оговтуються люди та обидва фермерські господарства. За час окупації у селі загинуло багато тварин. На «Напорівському» з 316 голів вижило 158. «Роса», яка опинилася в епіцентрі бою, з 200 корів втратила майже 150. Частина тварин загинула від обстрілів, деяких окупанти вбили для їжі, інших – задля розваги.
«Я з Анисова. Вперше після звільнення приїхав сюди 30 березня. Кругом була багнюка, валялися корови. Все розтрощене, жахливе. Ми тиждень отак приїжджали з власниками ферми. Постоїмо-подивимося і їдемо назад. Не знали, з чого почати. А згодом потроху почали відновлювати господарство», – каже водій-механізатор СФГ «Роса» Сергій Дзвонник.
Відновити ангари ферми неможливо. Тому корови живуть у частково зруйнованій будівлі. А ось поля «Роса» обробляє. Хоча зізнаються, сезон був важким: навіть дизпаливо збирали по 10-20 літрів з усіх заправок у навколишніх містечках.
10 гектарів озимого жита так і не зібрали. Це та ділянка, яка була в епіцентрі боїв. Там досі із землі стирчать ракети, а в деяких місцях поле виглядає, як могильник бронетехніки.
Так само відновилося життя й на ФГ «Напорівське». Худоби поки більше не беруть, а ось поля засівають.
За 21 день окупації в селі повністю знищено 32 хати. Пошкоджень зазнала кожна. Щось люди відновили власними силами. Але багато в чому допомагають волонтери: за словами місцевих, уже відбудували 4 будинки і взялися за п’ятий.
Також відновлюють будівлю школу: вже накрили дах. Навчання там не буде, бо в селі замало дітей. У приміщенні облаштують бібліотеку, актову залу та головне – медпункт. Його розбомбили під час боїв, і люди дуже чекають на фельдшера. Адже зараз хворим доводиться їздити в Анисів або Чернігів. Це не завжди зручно: маршрутка ходить тричі на день і їде не по прямій, а заїжджає дорогою у кілька сіл. Коли закривають переправу через Десну, то дістатися до міста можна лише електричкою з Анисова: туди треба їхати велосипедом 8 кілометрів.
За цей вільний від ворогів рік у Лукашівку приїжджало багато чиновників, журналістів, митців, аби побачити наслідки окупації. Час загоїв вирви від снарядів у землі, подекуди руками волонтерів і самих селян залатав отвори на будинках. А ось у душах багатьох ще живі рани: це відчувається в розмовах, поглядах, поведінці…
Та все ж люди сміливіше розповідають про пережите. А діти просто радіють тому, що є: граються на майданчиках, де поряд лежать залишки снарядів, ганяють м’яча на стадіоні, де ще не прибрали зламаний війною інвентар. І саме вони дають надію і відчуття, що життя таки триває.
Авторка: Наталія Найдюк